- Я його застукала! – прозвучало замість привітання, коли Люда майже увірвалася в оселю до Олі.
Кинула на стілець сумочку, на якому нагромаджений стос якихось речей, складених ніби для походу. І вся ця перехеньблена «Пізанська вежа» похилилася і рухнула на підлогу. Люда було взялася підбирати, та Оля зупинила:
- Облиш, дурниця, я сама. Що трапилося?
Оля, у свою чергу, дещо здивована ранковою гостею. Адже востаннє бачилися ще перед Людмилиним весіллям, на дівочому вечорі. Оля тоді не змогла прийти на весілля, бо випало якраз на рейс. Це було два роки тому. З тих пір кілька діалогів у соцмережі, що не виходили за рамки незначущих фраз: «як справи?», «що нового?». Оля розуміла, що подруга тепер поглинута у вдосконалення роду, до того ж переїхала в інший, віддалений, кінець міста. А тут увірвалася без попередження і замісто привітання очевидна скарга на невірність чоловіка. Оля пригадувала, що до весілля Люда все хвилювалася, що її Деня «скакун макоцвітний». Тепер незрозуміло, чому прийшла саме до, майже забутої, подруги, Оля природно припустила, що якось пов’язано з нею.
Із подальшої бурхливої оповіді стало відомо, що протягом двох років шлюбу Деник не проминув жодної спідниці і на подив Олі, Люда не мала тому ніяких доказів, а саму лише впевненість, що її припущення – то догматична істина. .
- Тобто ти жодного разу коханку не бачила, не бачила дзвінків від неї у його телефоні, не читала переписку в смс чи де іще?
- Ні, – схлипнула Люда.
- Так може її і немає… коханки?
- Як це немає?! – спалахнула Люда. – Таке скажеш. Хто ж із чоловіків не ходить «на ліво»? Тим більше мій Деник, він такий красунчик, хіба я не бачу, як на нього дивляться жінки? У них усіх одне у голові у цих мужиків. А клявся ж перед весіллям. Що саме через два роки на день нашого весілля будемо жити у своєму будиночку біля моря.
- Навіщо ж заміж виходила?
- Думала ж Деник не такий.
- А, ну так… – Оля не зрозуміла подругу. Почала підбирати з підлоги звалені речі: – Я так розумію, якось можу допомогти тобі?
- Ти ж на «Посейдоні» працюєш? Розумієш, мені цього разу стовідсоткові докази потрібні. Доки у нього були наземні командировки, я так-сяк могла прослідкувати за ним і він, схоже, про це знав, тому викручувався. І ось учора риюся у його паперах і знаходжу ось це, – показує копію квитка. – Квиток, його прізвище, на одного, розумієш?
Тепер Оля вбагнула суть справи.
- А що він тобі сказав?
- Як завжди – командировка, на два тижні. Ти уявляєш, покидьок який. Скільки триває ваша подорож?
- Два тижні.
- А говориш він не зраджує.
- Ох, він же ж… – Оля не знала чи має право висловитись образливо про людину, яку в очі не бачила. – То що ж ти хочеш від мене?
- Хочу, аби він на цьому круїзі пройшов усі кола пекла. Не давай йому комфорту ні вдень, ні в ночі.
- Зроблю усе можливе, – з готовністю мовила Оля.
- А ти заміж плануєш?
- Та немає на горизонті нікого.
- Ну звісно, директорів фірм не напасешся.
- Знаєш, Люсенько, я б і з ремісником одружилася, із слюсарем, або чоботарем, аби людина годяща була.
***
Данилу лайнер сподобався ще з далеку. Від тієї миті, чи місця, звідки зміг прочитати «Посейдон». Дорогою із дому вже прогуглив про лайнер і лежачі на другій полиці вагону, уявляв ці дванадцять пасажирських палуб з тенісними кортами та басейнами. Насправді з’ясувалося, що уява у нього слабенька, бо виявилося що це селище на воді. Поволі наближення від хвилювання і морського повітря паморочилася свідомість. Вже коли піднявся на борт білого гіганта, припустив, що за кількістю пасажирів лайнер перебільшує посереднє селище.
- А скільки тут гектарів? – спитав якогось чоловіка в уніформі.
Той замислився на мить:
- Загалом багацько. Сімдесят два метри над водою, осадка – дев’ять, ширина – сорок сім, довжина – триста шістдесят.
- Очманіти можна! – захоплено мовив Данило.
- Я сам в шоці, – відповів моряк і пішов униз вузькими металевими сходами кудись на робочу палубу.
За півтори години Данило обійшов усі пасажирські палуби і зрозумів, якщо і існує рай на землі, то це саме те місце. Тут кінець еволюції, кращого людство вже не спроможне досягти. Ще більшим одкровенням стало те, що на світі, а не лише в кіні, таки є красиві дівчата, які посміхаються незнайомцям та не гребують заговорити першими. У барі познайомився з Іриною і вже зав’язалася розмова, Данило почав висловлювати судження про фільм, який не бачив, але про який встиг прочитати спойлер, та сталася неприємність, якась неуважна жінка зачепила його чашку з гарячою кавою. Данило опекло ноги, а на білих шортах з’явилася пляма. Та він анітрохи не засмутився, така дрібничка просто не спроможна затьмарити стан щастя. Близько до двадцять третьої з’явилися нові приятелі з якими розписали покер. Та майже на початку гри змушений залишити стіл і мчати до каюти в галюн. Залишок вечора просидів на унітазі. Почався розлад шлунку. Грішив на берег, вірніше на портовий базар, де їв фрукти, ото від них і шлункова диспозиція. На лайнері нічого «такого» бути не могло. Ця неприємність теж не вибила Данила із психологічної гармонії, бо навіть у сортирі передбачено аби людина окрім того, що розслаблялася, ще й розвивалася: на стіні вмонтований телевізор, а на поличці глянцеві журнали різними мовами.
***
Ольга злилася. Від самого початку круїзу пішло не так. Її каверзи не спрацьовували. Деня їх не помічав і від цього здавалося, що вона ще ніколи так ненавиділа чоловіків як тепер. Саме зараз уся її ненависть до нащадків Адама сконцентрувалася на чоловікові подруги. Очевидно, що він таки дійсно ходок і Люсині підозри не даремні, бо заграє з дівчатами. І мабуть сам Люципер у нього в помічниках інакше б її потуги мали б якийсь ефект і він би не був таким щасливим, він би страждав, страждав би після того, як вона перекинула на нього каву, а від нього ніякої реакції, навіть не нагримав на неї, бо був захоплений розмовою про якусь Сальму Гаєк. І це після зіпсованих шортів від «Гучі», вона вже ж розбиралася у одязі. Він навіть був щасливий після великої дози послаблюючого, яке вона підлила йому в сік, підливала і в інші дні, та вже потім мабуть не діяло, бо ковтнувши потрійну дозу бесокаділа та сенаду, він вже нікуди не бігав, а грав у кеглі, або карти. Своїм щастям Деня зводив нанівець її старання, врешті зводив її з розуму. Аби хто знав, яких зусиль їй коштувало, аби його зіпсовані шорти, та сорочка від «Армані» щезли із пральні. Деня заспокійливо плескав по плечу блідого від переляку працівника пральні, який лепотів: «Такого раніше не траплялося, повірте…», на що отримав відповідь: «Не переймайся, у мене ще є деяке ганчір’я яке можна потягати у солідному товаристві».
Олю дивувало, як йому вдається так натурально грати провінційного холостяка-телепня і нібито реквізитом до гри була стара «nokia» з тріснутим екраном, яку він не соромлячись постійно витягував дивлячись котра година, хоча на правій кисті ніби між іншим бовтався годинник «Perrelet», вартістю двадцять п'ять тисяч доларів.
Деня знайомиться з дівчатами, фліртує, але нікого не водить до своєї каюти, вочевидь, як мисливець, вичікує, смакує, обирає найкращу жертву.
Оля якось налаштувалася на ситуацію, офіціант проходив повз Деню із підносом, а Оля ніби перечепилася, задівши офіціанта, а той, втративши рівновагу, обрушив все на Деню. І от фарширований вугор із грецьким салатом опинився на Дениній голові і сорочці від «Версачі». А він не те щоб нагримати на офіціанта, навіть допоміг йому прибрати битий посуд і двічі загубленого вугра.
Та Оля була впевнена, що у Дені є болюча точка, і якщо натиснути на неї – зіпсується його превеселе життя.
Круїз вже добігав кінця, а вона так і не виконала обіцянки. Він знову залицявся до Ірини, та до інших дівчат, а коли одна із них спитала чи був коли Деня одружений, той переконливо відповів: – «ні».
Олі стало ще більше шкода подругу, що такого негідника майже два роки біля себе терпіла.
«А що коли Деня дізнається, що Люсі відомо про його походеньки і взагалі, що він у круїзі? – подумала. – Нехай живе та обзирається, знає – хтось є на кораблі, хто за ним спостерігає і про все доповість дружині».
Вмить складена цидулка: «Ваша дружина про все знатиме: і про те, що ви в круїзі, і про вашу розбещеність, яку ви тут влаштували. Так, що не розслабляйтеся дуже, очікуйте в порту неприємностей».
Оля підсіла у кав’ярні так, щоб було видно його обличчя, аби хоч так насолодитися помстою, спостерігаючи за його реакцією.
І ось хвилююча мить. Офіціантка поставила перед Денею стакан соку і поруч поклала вчетверо згорнутий папірець. Деня випив сік і поставив стакан на записку. Чи то не помітив, чи вирішив, що це підставка для посуду.
Удруге Дені відпочивав біля басейна на шезлонгу, цього разу йому подали вишневий сидір з крижаними кубиками і та сама записка доповнена словами офіціанта: «А це для вас».
Оля стояла по інший бік басейну. Деня випив сидір і заснув. Оля чекала хвилин двадцять, навіть відчайдушно намагалася вплинути на нього силою погляду і думки, змусити прокинутися і врешті-решт прочитати цю кляту записку. Однак треба було у справах, за кілька годин спитала офіціанта чи забрав клієнт послання, на що отримала папірець назад на якому був характерний відбиток стакана.
Черговий раз мав стати вирішальним. Оля поклала цидулку до конверта, на якому чорним маркером великими літерами написано – «Пасажиру Косенку», вже ж конверт ніяк не схожий на підставку.
Коли Деня грав у більярд, офіціант приніс помаранчевий фреш і вручив конверт. Пасажир Косенко прочитав товстий напис і поклав послання до задньої кишені. Із цього поруху не важко було зрозуміти, що послання очікує та ж доля, що і два попередніх.
Деня продовжив гру.
- Ну що за зараза! – Оля тупнула, та так, що викривився підбор.
Ледь не плачучи пошкутильгала до палуби. Вже ж вона не ставиться так недбало до одягу та взуття, як Деня, тим більше туфлі коштують дві її зарплати. На палубі зняла туфель, аби оцінити пошкодження.
- Погане діло, – почувся голос за спиною.
Це був Деня. Як завжди усміхнений та щасливий.
- Що вам потрібно? – вона хотіла сказати це зневажливо, може дещо із загрозою, але вийшло якось благально, що додало краплину до казанка ненависті, який булькав у ній.
- Вийшов до повітря, гра не пішла. Я ж до цього жодного разу кийка більярдного не тримав, а у Патріка все рівно виграв, пиво виграв, а я його не п’ю. Я можу відремонтувати це, – взяв пошкоджений черевик і підніс ближче до світла. – У мене з собою в подорожі титанова лапка, фірмова штука, легка і міцна, але недешева. Не знаю навіщо взяв, може саме для такого випадку. Адже взуття ушкоджується де завгодно, навіть тут у парадізі, а чоботарської майстерні на лайнері немає.
Це було сказано так відверто, що Оля на мить розгубилася.
- Ви чоботар? – Оля вже оговталася від сумнівів і тепер у її голосі читався сарказм, адже їй відомо, що він директор комерційної фірми аж ніяк не пов’язаної із чоботарством.
- Так, – Деня дивився у вічі так відверто. – Судячи з усього тут просто вийшов крипільний гвинт. Може навіть лапка не знадобиться, можна обійтися хрестовиною викруткою.
Оля відчувала, якщо зараз не уперіщить його чимось, то лусне від гніву. Як таких негідників земля носить? Невже Люся не змогла відразу його визначити?
Тут її увага зосередилася на його руках. Дещо покручені суглоби на пальцях, деінде шрами від опіків та маленькі порізи ці пальці ловко обмацали підбор, перевірили на міць супінатор. На носку знайшовся послаблений шов, після чого слідував коментар, що «треба підклеїти та обшити». Це не руки комерційного директора !!!
- А що у вас за конверта у задній кишені стирчить?
Він витягнув і глянув ніби бачить вперше, засунув назад.
- Офіціант приніс, – сказав чомусь ніяковіючи.
- Чому ж не прочитали?
- Це не мені, – сказав утаємничено, навіть озирнувшись.
- Ви хто? Хто ти такий?
***
2 тижні раніше.
Данило сидів за комп’ютером, проглядаючи на сайті товари, які ніколи не купить. Інтернет «гальмував» як завжди. Із тих обіцяних провайдером п’ятдесяти мегабайт, якщо було десять, то це по великих святах, коли всі користувачі кудись виїджали на природу і не користувалися мережею.
Зображення ласт, що продавалися зі скидкою «висіло» вічність, сторінка ніяк не закривалася.
«Ось і я так само завис у цьому макросвіті» – подумав Данило.
Цієї миті стало так тоскно, що як тільки сторінка нарешті закрилася почав гуглити – «травматична зброя». Якщо випаде зараз доступний «травматик» він малодушно купить, його потім легко переробити на бойовий.
Ще якихось п'ятнадцять років тому здавалося що ось-ось все переінакшиться, або почне змінюватися на краще. Життєва стежина зверне кудись у більш веселий бік. У країні все вирівняється, а відповідно і у власному житті, буде цікава робота. Та ось час минув. Одружитися якось не вийшло. У селищі Курені немає зайвих дівчат, одних розібрали хто спритніший, інші гайнули до великих міст, а хто й за кордон. Ті, хто виїхали вочевидь сподівалися на ліпшу альтернативу Даньку, хоча всі, як одна, відзначали що він хлопець непоганий, кумедний, дотепний, але «паталогічний ремісник», далі чоботарської справи не росте. Ще особисте життя намагався облаштувати через соціальні мережі, та знов-таки там лише віртуальна любов. По той бік дівчата здебільшого авантюристки і звісно бажали б супутника у якого принаймні нерухомість у Греції, а Данило не міг збрехати навіть у віртуальній реальності, що наприклад чоботарство – його розвага у вільний від біржевої торгівлі час. А кілька разів траплялися мужики, які удавали дівчат.
Від дитинства у Данила впевненість, що справжня любов виклепується тільки із вербального спілкування, навіть із ненависті, як у його батьків було, вони після короткого знайомства два тижні ненавиділи один одного.
Але Данило намагався і не одноразово засвоїти щось, що б відповідало сучасності, наприклад стати «айтішником», та не пішло. Просто не було в Куренях вакансії подібної до архітектора віртуального світу. Кудись їхати шукати щастя не наважувався, вважав себе вже старим. А тепер йому тридцять п'ять, тим більше важко зрушити зі сталих звичок закоренілого холостяка якимись сумнівними ідеями про великі заробітки, та про дівчат, які не гребують розмовами з тими, кому за тридцять. До того ж малися наочні приклади з курінцями, які їхали шукати щастя у далеких краях, а поверталися ні з чим, навіть з боргами, а потім не могли влаштуватися на бувших роботах, бо роботодавці взяли інших. Ото Данило і тримався на взуттєвій міні-фабриці, яка вже не виготовляла взуття, а лише комплекти: набійки, підбори, пулеуританову профілактику. Ще працювала чоботарська майстерня де останні п'ятнадцять років і трудився Данило. Який-не-який, а заробіток стабільний. І ось саме цієї миті вся ця п’ятнадцятирічна стабільність психічно доконала Данила. Захотілося купити пістолет і переміститися в інше місце, нехай в пекло, там напевне веселіше. На диво, коли зайшлося про зброю Інтернет перестав гальмувати і доволі швидко відкрив великий вибір пістолетів. Данило вже вибрав револьвер системи «Корнет» і натиснув зелену директорію «купити», як загуділа «nokia». Номер невизначений. Відразу припустив, що це якісь рекламні агенти, або ж інернет-провайдери, які переконуватимуть перейти до їхньої сфери впливу, бо їхній мегабітний потік най-най-найдешевший і дуже-дуже швидкий. Однак спіймав себе на тому, що чомусь захвилювався, щось підказувало – цей дзвінок змінить життя, бо прийшла саме та мить великого повороту долі.
- Ало, Даню, привіт.
- Привіт, – Данило насторожився, бо знав голоси усіх знайомих, а цей очевидно чув уперше. – Хто це?
- Це Деня, твій кузен. Сто років не говорили.
- Деня? Гена? Ти?
То не дивно, що не впізнав троюрідного брата, адже востаннє бачився із ним років десять тому, тоді коли ще не мав мобільного телефону. Від родичів знав, що Гена десь у портовому місті непогано влаштувався, тепер начальник якоїсь комерційної фірми, одружений.
- А як ти мій номер знайшов?
- О, Даню, ну ти і даєш. У який вік ми живемо? Є ж супутникове стеження, чіпи у телефонах. Я навіть знаю на які ти порносайти протягом доби заходив.
Запанувала пауза. Данило дещо жахнувся і поспіхом закрив фото напівоголеної Сальми Гаєк.
- Не кіпішуй, брате, – на іншому кінці почувся регіт. – Невже влучив? Ми ж з тобою вже три роки зафрендені у фейсбуці, ти в особистих даних тримаєш свої контакти у тому числі телефон. Мабуть дивуєшся подекуди чому тебе рекламні агенти дістають. Слухай, Даню, маю серйозну справу. Коли ти в останнє був у відпустіці?
- Не знаю… А навіщо мені відпустка?
- Таки правда, дурне питання. Отже, кінця світу не буде, якщо ти на три тижні вирвешся зі свого Задрипанська?
- Ну не буде. А навіщо?
- Оце ділове питання. Пізнаю того непорушного та рішучого Даню на якого я все життя тримав приклад. Я ж навіть як ти називався, та й називаюся досі – Деня. Отже, бери відпустку і можеш за свій рахунок, якщо звісно подібне практикується у ваших «рогах та копитах». Гроші є? Ну то не важливо, я тобі зараз на картку кину, і гайда до мене. Під’їжджатимеш – маякни, зустріну. Тобі може одяг який знадобиться, то щось висмикнемо із мого гардеробу, є деякі лахміття від Версачі та Армані.
- Ну я вже купився на твоє психологічне позитивне підкріплення. Скажеш врешті що за справа?
- Поїдеш у двотижневий круїз. Вино, карти, дівчата – все як у людей. Бо ти вже напевняка на трухлявий пеньок перетворився.
- Круїз?
- Не вагайся. Виручай, брате, мені на цей час треба злитися з-під пильності моєї Люсі. Вона все коханку шукає, а я потаємно нам дім будував, про який ми мріяли ще до одруження – за містом, з видом на море. За два тижні наша річниця і мені ці чотирнадцять днів потрібні аби косметику в будинку підігнати, підготувати до сюрпризу. Отака вона любов, брате. Оце я й придумав відволікаючий маневр, нехай на моєму місці у цьому круїзі буде хтось, а краще із таким же прізвищем. Я вже підлаштував так, аби вона квиток знайшла. Ну то як? Мені сподіватися на тебе? А я тобі за це ще годинник крутячий подарую.
- А хто як не брат допоможе? Їду негайно.
