Наступного ранку розбудили мене людські голоси: то Зоряна з чоловіком вже попрокидалися. Я ще трошки поніжилась та встала й вийшла до них надвір. Не встигли ми обмінятися ранковими привітаннями, як Вернидуб, що стояв лицем до лісу, повідомив дружині:
- Знов до тебе мавка йде.
Я аж крутнулася всім тілом, щоб швидше побачити те ж, що й він.
- Тобто Блажена, - уточнив парубок, побачивши мою реакцію на його слова.
Дарма старався, я вже й сама зрозуміла, що від лісу до нас йде трохи чудна, проте все ж людина.
- Навіжена, часом я її розумію, часом - ні, - додала Зоряна. - У селі кличуть мавкою, бо лісом полюбила блукати.
Тим часі Блажена підійшла ближче, і я побачила, що її одяг густо вкритий червоними плямами. Ніхто, крім мене, не був тим здивований.
- Знов якусь тварину роздерла, - спокійно мовила Зоряна.
- Вміє ж якось до них підкрадатися, - додав Вернидуб. - І зброї не треба з таким хистом.
- Тільки цього разу не принесла здобич, - продовжила Зоряна. - Я її сварю щоб сире не їла.
Над околицею села, тією що до лісу, кружляла ворона. І голосно каркала.
- Щось мені та пташка не подобається, - висловила я свої відчуття, вказуючи в тому напрямку.
- Ну літає, ну каркає, ну та й що? - здивувалася Зоряна. - Голос різкий, але який має. Живе собі своїм життям, як багато інших живих істот. Вночі коники сюрчать, жаби кумкають, вдень дерево цвіте, гуде бджолами - багато інших живих істот навколо, чого ти до ворони вчепилася.
Щось я таке знала за них. А от що? Не можу ж пояснити те, що сама не згадаю.
- Ніколи мені загадки відгадувати, Блажену он треба скупати, тобі теж вже час, бо Всевіда чекає. Любий, допожи нашій гості в дорогу зібратися, а я вже тут сама дам раду.
Зоряна вийшла назустріч, вхопила Блажену за плече, розвернула лицем до своєї хати, почала картати:
- Чого ж здобич не принесла?
- Та я тхора вбила, він поганий, смердючий, - відповіла їй Блажена.
Мені кортіло подивитися на все це зблизька, дізнатися про що ці двоє далі розмовлятимуть, але поряд стовбичив Вернидуб. І начебто в мене було діло. Тож пішла я за чоловіком Зоряни в хату.
Зібралася я з його допомогою швиденько, та й почимчикувала до бабці.
Дійшла швидко, сіли ми снідати. Я була рада, що в кошику повно всілякої смакоти, бо й до того на апетит не скаржилася, а прогулянка на свіжому повітрі, мабуть, його подвоїла. Втамувавши голод фізичний, перейшла до справ: переповіла бабці все, що бачила у Зоряни. Вона ж до того додавала свої думки.
- Чому його з братом не перепекли, не розумію: явно ж година поганенька, - відгукнулася на мій опис дивака, що шукав цвіт папороті, та жадібного скнари. - А батьки не захотіли, не принесли до мене малими. Не буду ж я їм межи очі лізти.
- А чого Зоряна казала, що удачі не буде, як нечесно торгувати?
- Бо так воно й є. І не тільки торгівлі стосується. Люди, коли жебракам милостиню роздають, то таким чином собі удачу кличуть.
- То вони її забирають у тих, кому дають гроші?
- Та ні, чого таке дурне думаєш. Нащо тобі чужа удача, що ти з нею робитимеш? Нащо хліборобу, наприклад, удача воїна. Є наче спільна комора, звідки люди таким чином дістають удачу.
- Тоді, що поганого в тому, щоб неправильно здачу рахувати, коли за ті "зайві" гроші, які продавець узяв, людина отримає дещо цінніше, як товар?
- А тому, що людина не знає, що дає продавцю ті гроші. Тобто немає її згоди. Вона налаштована щось купити, а продавець - продати. От і виходить, що людина отримує удачу, а продавець віддає свою.
- Кладе у ту комору? А потім треба її звідти діставати?
- Якось так.
Я задумалась на хвильку. А потім озвучила те, що прийшло мені в голову:
- А коли ціна написана на папері?
- Що таке папір? - здивувалася бабця.
- Ну така біла тоненька й пласка річ, щоб на ній можна було писати.
- Як у дерев під корою?
- Його роблять з дерева, але... Давайте облишимо цю розмову. Головне - що буде, коли ціна написана на чомусь, байдуже на чому, поряд з товаром.
- О, ну тоді будь-що матиме ще більше сили. Нащо такий клопіт мати в буденній справі? Скільки там людей зможуть прочитати ті магічні знаки.
"А коли усі?" - подумала я, але не стала того казати вголос. Спитала інше:
- А коли продавець бачить багатого покупця і каже йому більшу ціну? Він таж хитрує і втрачає удачу?
- Та ні, він же сказав чесно, скільки править, і покупець погодився. Якби було так, як ти думаєш, то це виходить, що він має все життя торгувати тим товаром за однією й тією ж ціною.
"Ага, тому й ціну не ставлять, щоб можна так було робити", - подумала я.
- То ти вже все спитала, що хотіла, за цей випадок? - перервала мої думки бабця.
- Та, наче, так.
- То чим там ще Зоряна займалася?
Далі я розповіла про алкоголіка.
- Ми до появи таких людей навіть не знали, що жива вода знімає біль з душі, яка втратила життєву силу, - взялася бабця мені пояснювати. Видно було, що ця тема її дуже хвилювала.
- А жива вода - це те, з чого роблять настій трав, якими лікують, - уточнила я.
Всевіда кивнула.
- Біда тільки, що вона не лікує, лише тамує біль. Не на те призначена, сили в ній - лиш краплина.
- А від чого душа втрачає силу?
- Та ми причини так і не змогли дошукатися, бо такі люди рідко до нас ходять. А ще й біда не приходить одна. Багато дивного діється в наші дні. Зоряна молода, їй такий стан справ звичний. А як я була дівчиною, такого не було. Люди були кращі. А зараз наче споганіли. Багато хто з нас вирішили - як їх багато так народжується - то нащось вони треба. Сусідка моя найближча, з якою найбільше спілкуюся, плюнула та й не робила собі з них клопоту. Всіх, каже, не перепечу, - підсумувала бабця. - А я так собі думаю...
Що там Всевіда хотіла казати ще, я так і не дізналася. Бо на порозі хати наче нізвідкіль взявся той симпатичний парубок, що його бабця називала Змієм. Можна було подумати, що підкрадався, так раптово з'явився. Але це ми забалакалися настільки, що його не помітили. Був з лиця блідий і з закривавленим боком. Бабця як це помітила, то одразу підхопилася мов на пожежу. Посадила, дала щось ковтнути з кухлика. Я навіть не помітила, звідки й дістала та що наливала туди. Задерла сорочку, стала оглядати рану. Якщо доти я лише кліпала спантеличено, намагаючись зрозуміти звідки взялася та товста ковдра, що огортала мене з ніг до голови, то від такого видовища геть усі думки потікали з моєї голови. До тями прийшла, коли бабця глянула на мене пильно та сказала сердито й голосно:
- От ще мені не вистачало тебе до тями приводити. Збігай краще до комори та принеси мертвої води, треба одразу нею омити, щоб рана не гноїлася.
Нові знання завжди були тією зорею, що вказували мені шлях у житті. Мені одразу покращало. Настільки, що я спромоглася спитати:
- А як вона виглядає?
Бабці цієї миті було не до науки, вона сама метнулася по ту загадкову речовину. Повернулася з великою пляшкою, на перший погляд, звичайної води в якій на дні білів якийсь камінець, та ні - зливок металу. Срібло чи що? Бабця заходилася обробляти тою водою свого несподіваного пацієнта.
- А ти не стій як укопана, - звернулася до мене, - принеси води з криниці, будемо нову порцію робити.
Як я принесла води, поранений вже спав, а бабця сиділа стомлена, але задоволена зробленим. Вона вкинула до порожньої вже пляшки той загадковий камінець, налила води та й відставила убік.
- Що, отак просто? - висловила я вголос своє розчарування тим, що побачила. Чи, точніше, не побачила. А думала, що буде щось таке... загадкове і... і... і... невимовне. Що ні в казці сказати, ні пером описати. От.
Мій настрій бабці не сподобався, тому я дістала ще одну лекцію:
- А воно завжди так. Все дуже просто. Без усіляких витрибеньок. А коли хто туману напускає - то знай, що хитрує, не знається допутя на нашому ділі. Чи взагалі дурить. Є, звичайно, складне, проте його не так багато, та воно таке, що й людям не покажеш. А покажеш - майже всі й не зрозуміють.
- А що то за камінець ви у воду кидаєте? - спробувала я поміняти тему.
- Як настояти воду на цьому, то дрібнота усяка від неї гине, рани гоїть. Мені мати показала, і їй - її мати. Казали, що то місячний камінь. Звідки він з'явився достеменно невідомо. Одні кажуть, що добра богиня створила і подарувала людям, щоб лікували болячки. Інші - що на небі була велика битва між богами, то зачепили місяць і уламки попадали на землю. А ще оповідають, що він зароджується від місячного світла, та не завжди, а лишень в одну чарівну ніч раз на сто років.
- Та він завжди був, просто ховається межи іншими, - відказала я.
- Ну, може й так, - погодилася бабця.
Ми трохи посиділи мовчки. Тиша мені не сподобалася: може через пораненого, хоч він спав (таки бабця встигла його почастувати зіллячком). Я почала подумки перебирати можливі теми для розмови. І тут згадала.
- Стривайте, ледь не забула спитати про головне. Хто така Яга?
- Ох, голубонько, я вже стомилася дивуватися, що ти нічогісінько не знаєш, - відповіла бабця. - Але, раз уже так сталося, то слухай. Є наш світ, тобто світ людей, а є той світ, де живуть боги. А також там перебувають душі тих, хто помер, або ще не народився. І знають усі люди, що там дуже добре. Бо кожна жінка - брама між світами, а кожен чоловік - ключ до тієї брами. Як ключ і ворота поєдуються, то трохи ворота відчиняються і те добро йде у світ. І чоловікові з жінкою те відчиняння дуже приємне. А ще воно кличе душі народитися. І через ті ворота нові люди приходять у наш світ. А Яга - сторож брами між світами. Вона опікується всіма, хто перетинає ту межу. А тепер ти мені скажи, в яких випадках людина перетинає ту межу? Ким опікується Яга?
- Ну... коли народжується. Тобто - маленькі діти. А також їх мами... Коли займаються тим, від чого діти бувають. Це виходить, що всі люди... О, а ви допомагаєте тим дітям, що неправильно перетнули межу, перепікаєте їх.
- Так, бо жар печі подібний до жару тіла, жару материнського лона. Та й коли браму між світами відчиняти, то тим двом, хто це робить, дуже гаряче... Продовжуй.
- Та наче все.
- Ні, не все. Люди ж межу між цим і тим світом перетинають і в зворотному напрямку.
- Тобто... помирають... Виходить Яга опікується не лише народженням, а й смертью.
- Так. Як природною, так і передчасною. А також тими, хто зі смертью знається - воїнами. Тому ті воїни, що прийшли до нас з півночі, розповідають, що прекрасні дівчата літають над полем бою і проводжають душі загиблих на той світ, де їх чекає розкішний бенкет. Чоловіки. Їм лишень аби харчів було удосталь. Ми вже стомилися їм пояснювати, що то одна й та сама молодиця. І що блаженство того світу не можна порівняти лишень з наїдками, якими б вони не були і скільки б їх не було.
- А тепер вже всіх ми перерахували?
- Так. А тепер подумай, чого ми її називаємо Крикухою?
- Це ж чого?
- Ну що спільного між усім тим, про що ми зараз говорили?
- Так, стривайте... Коли люди народжуються - то кричать, і коли помирають, то кричать... Вже не кажучи про те, від чого діти бувають... І як одне військо з іншим б'ється, то біжать одне на одного і кричать. Так само - коли один на один.
- Молодець. Бачу, що зрозуміла. Ну от, тепер ти все знаєш.
- Стривайте, але ж ви самі казали, що воїни мають якогось свого бога. Як так може бути? Коли воїнами опікується Яга.
- Ну от такі вони неслухи.
- Це ж чого.
- Бо мати не слухають.
- Яку ще мати?
- Найголовнішу маму.
Тут поранений застогнав, Всевіда дала йому напитися чогось з кухлика. Тоді повернулася до мене.
- Ми, бач, знаємося і на тому, як не пустити душу на той світ. - Продовжила обірвану розмову: - Прихильники бога воїнів такі не були раніше. Розуміли, що жар вогнища, на якому вони спалюють тіла, рідня вогню з нашої печі. А тепер геть показилися.
- А ті хлопці, що табір в лісі мають, вони які?
- О, то хороші діти. Звичаїв пращурів дотримуються.
- Так чого вони тоді в лісі ховаються?
- Бо влада в нас така: все щось хитрує, щоб всім сусідам догодити. Вже сама себе перехитрувала. Казали ж їм розумні люди, що не наше то діло - при купі жити. Так не послухали - зробили велике місто. А як такій силі-силенній людей тікати, коли ворог з'явиться, про те й не подумали. От тепер в них вже чужинці за головних. Наче й не погані люди: сонце шанують. Та все якось не те. Погана то справа - місто, не наша. Нам би - поле широке, аж ген до небокраю, а може - й далі...
- Та нічого, - втрутилася я в бабині жалі й мрії. - Місто не таке вже й погане, особливо коли воно - наше. Переробимо по своєму - буде все гаразд.
Баба була таким виступом дуже здивована. Вона навіть уже відкрила рота, щоб щось сказати. Та не встигла - знадвору хтось загрюкав у двері. На якусь мить нам всі думки повилітали з голови, так раптово перервали нашу бесіду. Нарешті бабця оговталася:
- Та іду вже, йду. Кому там терпець увірвався.
Всевіда вийшла в сіни, відчинила двері. На подвір'ї в неї було людно: з п'ятеро чоловіків, всі з мечами при поясі, чого я раніше ще в цих краях я не бачила. В цій групі виділявся дядько, старший за своїх супутників. Мабуть, це він і грюкав у двері, бо стояв до них найближче.
- Доброго дня цій господі, - звернувся він до баби.
- Доброї дороги й вам, подорожні, - відповіла Всевіда.
- Клопіт маємо, помочі шукаємо, - проказав дядько.
- Вже ваші приходили. Вам скажу те саме, що й їм казала: нема того, що ви шукаєш, в моєму лісі. Дивилася я. Можу й вам показати.
Всевіда обернулася до мене:
- А принеси-но той шмат тканини, над яким ми з Зоряною чаклували, маєш пам'ятати - при тобі було.
Я спроквола посунулася до скрині, куди бабця заховала той, поцяцькований жовтим, зелений клапоть.
Тим часі дядько далі правив своєї:
- Чого ви, матінко, такі сердиті. Клопіт маєте чи образив хто?
Бабця була насторожена, а це якось враз подобріла, спитала лагідно:
- Як же тебе звати, синочку?
- Люди вашого роду-племені кличуть Воїславом, а при народжені назвали Ларсом.
Я в цей час саме відкрила бабину скриню. Потрібна річ лежала майже зверху. Я ухопила її та потягла до себе правою рукою. Вирішила, що треба відсунути той мотлох, що притискав карту, і запустила в скриню й ліву. Як тільки я торкнулася того дивного предмету, походження й призначення якого мені було важко визначити, по мені ніби пробігла малесенька така блискавка. Так, схоже це було саме на порцію електричного струму. Кажу з усією впевненістю, бо вже мала не зовсім приємну нагоду познайомитися з цим явищем ближче. Після чого учитель, оговтавшись від переляку, сказав що я й електричні пристрої несумісні. Тому він поставить мені усі заліки автоматом, за тієї умови, що я надалі не наближатимусь до навчального приладдя та не виводитиму його з ладу. Наче це я винна. Ніби в усіх тих приладах, що роблять повсякденне життя приємнішим, не кажучи вже про розваги, електричний струм якийсь інший.
Та це відчуття швидко минуло, коли я опам'яталася, то вже стояла біля Всевіди і простягала їй ту зачаровану тканину. Бабця стала ще лагідніша, хоч до рани прикладай. Вони з дядьком, що мав аж два імені, схилилися над тим клаптем. Коли один з тих юнаків, що прийшов з Ларсом, з цікавості й собі посунувся ближче, нахилився, щоб краще роздивитися. Бабця, яка, зрозуміло, вже бачила свою карту, підняла від неї очі та з інтересом глянула на парубка. Не думаю, що її увагу, як мою, привернуло його гарне лице. Був він геть не з тієї породи, що бабин несподіваний пацієнт, але теж нівроку.
Нарешті й дядько відчув, що відбувається, та, огледівши нас трьох, промовив:
- А це мій помічник, Житомиром звати, здібний хлопчина...
- Далеко піде, - завершила за співрозмовника бабця, підсумовуючи.
Дядько ж, згадавши про своє, повернув Всевіді карту, і промовив:
- Нас, звичайно, за цим послано, але я зараз маю інший клопіт. Один з моїх хлопців зник.
- Та невелика втрата, - обізвався Житомир. - Ще б ми за Тхором не тужили.
- Хлопець, дійсно був не з найкращих, - осудливо зирнув Ларс на помічника. - Та все ж...
- А не міг він вирішити приєднатися до... вашого попереднього загону? - спитала бабця.
- Міг, - відгукнувся Житомир, випередивши начальство. - Бігав же до них, наче йому там медом намазано.
- І все-таки, я не вірю, щоб він настільки забув про воїнську честь, - заступився за зниклого дядько.
- А дуже він про неї пам'ятав, коли патякав усіляке, - скинувся хлопець.
- Що саме? - уточнила бабця напрочуд спокійно.
- Наче чув від людей, що десь по лісу бродить дивна дівчина. Жертва... - тут хлопець знітився й замовк.
- Та кажи вже, - підбадьорила його бабця.
- Мені соромно таке вам казати, - почервонів Житомир.
Хтось із хлопці, що стояли позаду, пирснув здушено, насилу тамуючи сміх.
- Тепер уже й мені цікаво, що це за розмови за моєю спиною в моїй дружині, - так само напрочуд спокійно, як і Всевіда, сказав Ларс.
Під їх пильними поглядами Житомир почервонів ще більше, та, розуміючи, що іншого виходу з пастки, у яку сам так необережно вскочив, немає, промимрив тихенько собі під ніс:
- Жертва... ваших чар. Вибачте.
- Чого ти за іншого вибачаєшся, дитинко, - відкинула образу Всевіда. - Той негідник ще щось казав?
- Так, казав трохи згодом, що бачився з нею на якійсь примітній галявині, хоч я не зрозумів, чим вона така особлива. Казав, що домовився. Був дуже тим задоволений.
У мене від цих перемовин аж мурашки по спині забігали й всередині похололо. Але на моє щастя, всім було не до мого стану.
- Як він хоч виглядає? - спитала бабця.
- Поганенький якийсь, очки бігають, - сказав Житомир.
- Але свою справу знає добре, - уточнив Ларс. - Може для неї й треба такого, щоб все нишком вивідувати та капості ворогам робити.
- Еге ж, шкодити він любить, - уточнив хлопець.
- Такого не бачила, - відповіла Всевіда. - Як зайде, то перекажу, що шукаєте.
- А не дасте якогось засобу, щоб швидше його знайти? - попросив дядько.
- Так на те треба якусь його річ. Маєте при собі?
Дядько переглянувся зі своїми підлеглими. Ті, як один, знизали плечима.
- На жаль - ні, - переклав бабі ту пантоміму.
- Ще якусь справу до мене маєте? - уточнила Всевіда.
- Здається, ні.
- Тоді - щасливої дороги. Як буде що - заходьте. Допоможу чим зможу.
- Рушаємо, хлопці, - звернувся Ларс до своїх.
За хвильку навколо хати спорожніло. Ніби й не було нікого.
- Гарно вивчив, - озвучила вголос наше спільне враження Всевіда.
Ми постояли трохи.
- Треба ж це сховати, - згадала бабця за карту, що досі тримала в руках.
- Я надворі ще побуду, - гукнула я їй в спину.
Бабця обернулася. Якусь хвилю дивилася на мене прискіпливо. Потім промовила:
- Одна морока з вами. Роби, що хочеш. Застара я вже за вас усіх хвилюватися, норовливі мої. Мені ще того лобуряку, що в хаті без тями простягся, на ноги ставити... Зоряну коли побачиш, передай щоб зайшла, - і бабця зникла за дверима, мов хата її ковтнула.
Отакої. Ну що ж... Піду я, мабуть, прогуляюся. Бо таки треба піти перевірити ту галявину, на якій я з'явилася. Щось мені підказує - дуже треба...
