В лісі думалося легко, ніжки несли по стежці наче самі собою. Стежечка ж бігла-бігла між дерев та й зненацька вибігла в степ, притулилася до дороги, що йшла під лісом. Відпочила хвильку та й гайнула до села, вже більша від того відпочинку. Навіть якби я геть чисто забула всі настанови бабці, все одно не оминула б хати Зоряни, що стояла трохи окремо од інших, першою від лісу. Біля неї тупцяли кілька людей, що явно потребували допомоги такого спеціаліста, як Зоряна, навіть коли вона й не все знала та вміла що й бабця.
Поки я розмірковувала, чи можна отак просто піти їх розпитувати чи з моїми куцими знаннями це ризиковано, одна з фігурок під хатою обернулася та заметушилася. Ну от і все - мене помітили. Фігурка тим часі виявила неабиякий ентузіазм та кинулася до мене навпростець через траву до коліна. І я розпізнала в ній ту дівчину, що мала неслухняного брата, який збирався проміняти долю селянина на воїнську звитягу. І невідому могилку десь в степу як безкоштовний додаток, бонус-сюрприз. Щось я така єхидна стала - певно, організм так ранішній переляк компенсує. Чи відчуває майбутні неприємності. Дівчина ж бо очікувала від мене допомоги зі своїм клопотом. Ще й іншим розкаже, що я не проста особа. І чим же я цим людям допоможу, мені самій би хто допоміг розібратися.
Тим часом дівчина вже стояла навпроти мене, швидко відхекалася (от що то значить звичка багато ходити) та й завела своєї:
- От побачила вас та й вирішила привітатися. А тоді згадала, що ми з вами і не познайомилися, як годиться. Мене мати називає Верея, а люди кличуть Сорокою.
Та й витріщилася на мене в німому питанні. Чи то мені так здалося и я на неї набріхую. Хвилююся ж, щоб знов щось таке дивне не сказати. А тут це може бути найменша дрібниця, навіть така, на перший погляд, безневинна, як моє ім'я. Он у цієї говіркої їх аж два. Стривайте! А як же мене звати, здається на язиці крутиться, а вхопити не можу. Що за дурня? Чому я не можу пригадати власного імені? Я аж похолола. Одразу пригадалися страшні оповідки про погіршення пам*яті і, навіть, втрату інтелекту в завзятих любителів віртуальних розваг. Я завжди над ними сміялася, а що, коли в них є крихта правди?..
До тями мене повернув якийсь тихий затишний звук. Виявилося, що то Верея похапцем бубонить мені:
- ... і змалечку він такий. Що я вже з ним намучилася - словами не передати... А він пригодами марить... Двоє нас всього в батьків. Хто ж їх на старість буде глядіти як я заміж за Живка піду. Його село ж далеко - сім днів на волах, а пішки... Як брат у вої піде, то треба буде в своєму селі віддаватися. А я Живка люблю...
І тільки тоді як надійшла з лісу та стала поряд з нами Зоряна, я зрозуміла, чого то Верея спілкується такою скоромовкою.
- Допоможіть, прошу, - кинула Верея на останок, перш ніж позадкувати від суворого погляду сільскої чаклунки.
- Знов вона за своє, - сказала Зоряна тим тоном, яким люди картають погоду, щось на зразок: "Знов на дощ збирається". - Ходімо вже до хати, заморилася я по лісу ходити.
Не встигли ми підійти до хати, як нас обступити прохачі.
- Не зараз, трохи зачекайте, - заспокоїла їх Зоряна.
Я хотіла швиденько прослизнути за нею в хату, але якийсь чолов'яга вчепився мені в рукав и заскиглив неочікувано тоненьким голоском:
- Може ви мені, панночко, допоможете, поки добродійка Зоряна відпочиватимуть.
От не люблю такого, тобто - коли за рукава хапають. Дуже не люблю. Я крутнула рукою, вириваючись. Зоряна вже стояла в хаті. Трималася за двері, обернувшись на таку кумедію.
- А може тобі їх вислухати, - сказала вголос. Очі ж сміялися, наче шепотіли: "Ну не з'їдять же вони тебе". І зачинила двері, поки я не оговталася.
Той тип, що мене перепинив, зрадів та одразу почав жваво:
- Заможним бути хочу. Допоможіть.
- Як?
- А підкажіть де в лісі можна знайти цвіт папороті? Як його краще добути?
- Але ж папороть не цвіте, - нарешті оговтавшись, відказала я. Що-що, а легенди я любила. Тобто їх спростовувати.
- Таке скажете, - не повірив мені співрозмовник. - Навіть малі діти знають, що цвіте раз на рік. А цвіт її допомагає скарби шукати.
І стільки було в його голосі щирої впевненості, що я мимоволі засумнівалася в своїх знаннях. Чи я коли ту папороть бачила живцем. Так суто теоретично, як і більшість рослин.
- Нічим не можу допомогти, - сказала дипломатично. Бо дійсно за таку дивовижну рослину нічого мені не відомо.
- То не скажете, - образився мрійник. Повернувся до призьби, але не сів, а трохи покрутившись, почимчикував до села. Думаю, Зоряна вже про його любов до пошуків папороті чула та не схвалювала ту палку пристрасть.
Інші люди, після такої розмови, якщо й мали до мене інтерес, то втратили його до крихти. Але якщо в них не було до мене питань, то мої нікуди не поділися.
- Гей, людоньки, а знаєте щось про тих хлопців, що в лісі живуть? - підійшла я до черги під хатою.
Як "людоньки" спохмурніли, одразу стало мені зрозуміло, що це не зовсім прийнятна тема для невимушеної бесіди. Може мої неохочі співрозмовники порозходилися б, але ж хотіли досидітися розради своїм бідам від Зоряни. І я цим скористалася.
- То як? - спитала з притиском. - Невже ніхто нічого не знає?
- Та я знаю, панно, - обізвалась несміливо дівчина з кирпатим носиком.
- Тобі лишень пліткувати, - зацитькали на неї з черги.
- Та як панночка сама цікавиться, чого не сказати. Я ж не сама набиваюся. Раз питає, то вже сама знає. А кожне діло треба до кінця знати, по лише наполовину - то до біди недалеко. Чи не так ви, бабусю, мене вчили? - викрутилася дівчина, посилаючись на авторитет старших.
Та бабця, якої стосувався фінал цієї хитрої промови, зітхнула, киваючи:
- Ет, не те дівча ми назвали Сорокою. Але хто ж міг знати, що ти така балакуча вродишся.
- То не прості хлопці живуть в лісі, - зашепотіла дівчина, широко відкривши очі. - Вони знають як на вовків та хижих птахів перекидатися.
Постала драматична пауза. Певно після такого співрозмовники лякалися чи яким іншим чином грали роль, відведену їм в дійстві, бо самі знали, що й до чого в цьому світі. А що я була новенька, то не поділяла того трепету навпіл із захватом, якого були повні великі сині очі моєї ровесниці.
Зрозумівши, що потрібної реакції не дочекається, дівчина продовжила:
- А за старшого в них такий чарівник, що гадом обертається великим, зазвичай по лісі повзає, звірину їсть, того вона вся звідтам до нашої частини тікає, а ще він у воді любить плавати - сама в річці бачила поночі. А ще кажуть, що може стати змієм великим з крилами, що по небу літає, вогнем плюється...
- А наплела плетуха сім мішків гречаної вовни, - перервала оповідку бабця. - Наче ніхто в селі не знає, чого ти в лісі пропадаєш. З любком своїм там зустрічаєтесь. А щоб мати не сварила, забиваєш їй баки вигадками. Скільки я живу на світі, та все в цьому селі, - ніколи тут ніяких великих зміїв не бачила чи вовків дивних. Вигадки це все. В них лише твоя мати вірить, так вона ж не наша. От що за мара на мого синочка напала, що взяв за дружину таку чудну дівку. Те що не з нашого села - то ще нехай. Але ж зовсім не з нашого роду-племені. Їм би лише про сусідів баєчки складати.
- Але ж я бачила... - не здавалася онука.
- Ет, якби щось таке було, то Зоряна б знала. Хіба б нам не сказала.
- І знає, і знає, - не вгавала дівчина. - Як може не знати, коли з тою, що в лісі, водиться, а вона ж усе чисто знає. Невже б не розповіла Зоряні, коли та так часто до неї ходить?
- Ну це вже ти геть забалакалася, нема нікого в лісі... - завела бабця, зиркаючи на мене.
- Та можете не ховатися, вона там була, - долучилася до розмови Зоряна, виділяючи з притиском слово "там". Коли й підійшла - не зрозуміло.
Усі одразу пожвавішали.
- Ходімо, - сказала Зоряна до мене. - Не баламуть мені людей, - обернулася вже в сінях. - Налетіла на них, мов шуліка на курчат, а що вони тобі можуть пояснити, - знизала плечами. - Чого прийшла? Всевіда по їжу прислала, - здогадалася вже в кімнаті.
- А хіба бабусю в лісі не Ягою звати? - здивувалася я.
І тут на Зоряну наче лоскотуха навипередки з реготухою напали. Я навіть не очікувала від неї такого. Що завгодно, але не цей щирий голосний та нестримний сміх. Вона заходилася так, наче ніколи в житті не сміялася. Лише коли до кімнати зазирнув дуже здивований парубок, вона трохи оговталася, сказала заспокійливо до нього:
- Не хвилюйся, все гаразд. Смішна гостя в нас, дуже смішна.
А коли він зник, напустилася на мене:
- От бачиш, чоловіка через тебе налякала. Й так нелегко мені мій заміж дістався, бо хто таку як я не остерігається, а тепер ще бійся щоб не покинув.
- То що там з Ягою? - нагадала я.
- Таке скажеш, - здавалося молодиця зараз лусне від ледь стримуваного сміху. - Ти ще б нічне небо переплутала з його відображенням у воді та заходилася ловити зірки в калюжі.
- Та що я такого сказала?
- А от повернешся до лісу, то у Всевіди і спитаєш. Не можу я таке розказувати, бо ще наплутаю.
Чи Зоряна хитрувала, не хотіла зі мною ділитися, а чи й справді ставилася до того всього надто серьйозно... А мені наче не однаково. Ліс то й ліс, піду, дійсно, в бабці розпитаюся.
- Так а що з їжею? - згадала я вголос.
- Та почекай, не заробила ще, от людей прийму.
- А сама? - спиталася я, вже здогадавшись, яка буде відповідь.
- А в мене не виходить. Погано куховарю, хіба собаки раді, як чоловік їм нишком виливає. От не дано нам того. Як хто хист до зілля має, гарно його варить, то з їжею - біда. А в тебе ж як? - спитала, опам'ятавшись від своєї мороки.
- Та я ніколи й не пробувала їсти варити, особливо в печі, - знехотя промимрила я.
- Та звідки ти до нас прибилася, що й печі не маєте там у себе. Все на багатті варите?
Хоч Зоряна була привітна, та мені стало не по собі. Тому що я гарячково порпалася в пам'яті, а не могла звідти добути подробиць свого щоденного життя. Здавалося я знала як у моєму світі куховарять, але лишень коли над цим особливо не замислюватися. Коли ж подумати більш пильно, замість чіткої відповіді в моїй голові висіла лишень якась дивна хмарина, з якої годі було щось добути. Не те що я збиралася щиро розказати Зоряні, все що знаю. А от зась їй! Просто мені самій потрібно було знати, а воно все чомусь не згадувалося.
Поки я отак мучилась, Зоряна не сиділа склавши руки. Тобто сиділа, і склала. Але при цьому працювала, бо навпроти неї сидів відвідувач. І у нього була проблема. Яку я, за своїм переляком, геть прослухала.
- Кажете, перший раз помітили недобре через 3 дні після ярмарки? - розпитувала тим часом Зоряна. Одразу було видно, що вона у своїй стихії. Тобто займається улюбленною справою. То була така як зелене ще яблуко: не чіпай, бо кисле. А тут наче рум'яне, вже сонечком поціловане. Солодка запашна обіцянка.
- Здається так. Точніше вже не пригадаю, - сумно промовляв відвідувач. - І спершу здавалося - дрібниця, само минеться. Але з кожним днем все гірше та гірше. Жінка вже помітила, здогадалася, сказала щоб до вас йшов, бо їй уже терпець увірвався зі мною таким жити.
- А я ж попереджала, що торгувати треба чесно. Чого ти до тих грошей такий ласий. Ще гірше брата, той хоч не таїться, щиро марить багатством.
- То що мені тепер робити? Не можу ж я повернути всім тим людям їх гроші, це ж півроку треба їздити по сусідніх селах, а може, і далі.
- Бач який хитрий. Як неправильно здачу давати й обважувати, то мастак, а як біди дістав собі через ті хитрощі, то до мене прибіг. Сподіваєшся, що підкажу спосіб мороки збутися, ще й при грошах лишитися. А не вийде. За три неділі сусіди ярмаркуватимуть, то поїдеш туди, жінці чогось купиш, дітям - вони с тобою, жадюгою світу білого не бачать, то хоч втішаться трохи. А здачу не бери, лишай продавцеві.
- То це ж три дні на волах туди плентатися, - зітхнув відвідувач.
- То позич у когось з сусідів коней.
- Та хто ж мені дасть: з усіма уже пересварився.
- Або так, або доведеться чекати поки жебраки чи погорільці домандрують до нашого села. Іншої ради немає.
Похнюплений, чоловік вийшов тихцем з хати, весь в журливих думах.
- Отак вчиш їх, вчиш, - сказала Зоряна вголос. Чи то до мене, чи сама з собою балакала за звичкою. - І наче всі вже мають знати, що гроші як і люди мають душу. А твердь їх марно прибирати до рук, коли не догодив душі, бо не буде з того користі: як на ділі візьмеш більше грошей, ніж на словах ціну правиш, то за ті гроші віддаси трохи своєї удачі. А трапляються ж такі неслухи: поки не обпечеться - не повірить.
- А в нас гроші вже мають тільки душу, - радо встрягла я. - То навіть малі діти знають, що вони - прояв людської ініціативи, а не...
Зоряна дивилася на мене настільки спантеличено, що мені заціпило на півслові. Не знаю, як би я викручувалася, але, на щастя, до кімнати несміливо увійшла відвідувачка.
- Мені б ще трохи того вашого зілля цілющого, - прошепотіла несміливо.
- Невже й того, що я дала минулого разу не вистачило?
- Та чоловік каже, що досі хворий, стогне, працювати не хоче, - промимрила відвідувачка, не відводячи очей від підлоги.
Навіть я, не знаючи попередніх обставин, вже щось запідозрила.
- Більше не дам, - сказала Зоряна суворо. - Або хай твій хворий сам приходить - побачимо що то за незвичайна хвороба така, що лікую вже втричі довше як зазвичай.
Постала незручна тиша. Відвідувачці наче й кортіло розповісти щось важливе, але боялася чи соромилася таке розповідати.
- А ось і ваш хворий, - чоловік Зоряни затяг до кімнати миршавого чоловягу. - Крутився неподалік хати.
- Ой хворий я, ліків треба... - затяг було несподіваний гість та швидко вмовк, наче обпікся об Зорянин суворий погляд.
- Не бачу я тут ніякої хвороби, - проказала Зоряна.
- Та він медову брагу ледь не випив, коли вів його до тебе, - згадав чоловік Зоряни.
- Он воно що. А дай-но йому трохи.
"Хворий" поспіхом вихлептав з кухлика хмільне і одразу повеселішав:
- Отепер я вже здоровий. Але можна мені трохи ліків з собою.
- Хай жінка потім по них прийде, - з притиском відказала Зоряна.
Чоловічок покинув кімнату, тримаючись за жінчине плече.
- Той чоловік - алкоголік? - вголос проказала я, не так питаючи, як озвучуючи блискучий здогад, котрий є ключем до складної загадки.
- Хто-хто? - здивувалася Зоряна.
- Ну... - знітилася я. - Це той, хто полюбляє пити те, на чому ти зілля настоюєш. Але з меду воно слабше, як із зерна.
- Та роблю я й із зерна таке. Але лишень для особливих випадків, бо зерна ж мало. А мед що - пішов до лісу, знайшов дупло в якому бджоли оселилися - то й маєш... Ой, це ж ще зілля варити треба тому бідоласі. Треба перевірити чи є в мене запас чебрецю.
До кімнати увійшла ще одна безпорадна жива душа. Цього разу це була бабуся тієї балакухи з черги.
- Прийшла біда нежданна до нашого порогу...
- Це яка ж?
- Так онука моя при надії...
- Щось з дитиною? - сіпнулася Зоряна.
- Ні, - бабця аж сплюнула через ліве плече. - Все гаразд. Я ж на цьому знаюся: матері трьох менших допомагала ще доглядати, сама сімох виносила, дочкам онуків гляділа...
- То що непокоїть?
- Та парубок, від якого дитина, відмовляється від моєї найстаршої онучки.
- То домовтесь з його батьками.
- Батьки його теж не хочуть дочку мою приймати.
- А самі хіба нову дитинку не прогодуєте? Хай буде вашого роду.
- Та наші всі чоловіки - і старий мій, і сини, окрім батька її, звичайно, - кажуть, що не нашої породи дівка геть і дитина така ж буде. Самі ж знаєте, яку мені невістку меншенький привів. Онучки від нього такі пустунки, що геть на парубках не знаються. І мене не слухають.
- А годувати згодні?
- Та годувати її не відмовляються, коло батька з матір'ю ж живе. Просто старий мій не хоче, щоб дитина, як вродиться, нашою прозивалася.
- Ну то хай дитинка буде ні материного, ні батькового роду. Хай з неї почнеться новий рід. Який - то вже будемо роздивлятися, коли підросте.
- Ой, це ви добре розрадили, розкажу всім сусідам, щоб знали. Тепер мої заспокояться.
- А найменша ваша онука чого за вами ув'язалася?
- Так переживає бідна, хотіла у вас зілля попросити, щоб свого любчика причарувати. А я так вважаю, що то пуста забавка. Не давайте їй того, навіть як попросить коли. Не потрібно воно їй. Ще не вистачало, щоб дівчата мої отак заміж виходили.
Задоволена бабця попрощалася із Зоряною та вишла надвір, нам же і звідси було чути, як вона щось доводить онучці, а та голосно заперечує.
- Ну нарешті все, - потягнулася Зоряна мов кицька, глянула на мене, хитро примруживши очі. - А знаєш що, дам но я тобі покуштувати одного мого зілля.
- Це ж навіщо? - стрепенулася я.
- Та є така трава, що як пожувати, то мови різні будеш розуміти...
- О, мені бабця, тобто Всевіда, розказувала за таку.
- Так я з неї зілля зварила. Тобі його дуже треба, щоб людей не дивувала чужими словами. Воно тобі допоможе по нашому балакати, навіть коли знов захочеш щось таке сказати.
- Автоматичний переклад?
- От-от, за що й кажу. Зараз принесу.
Зоряна своїми відварами дуже пишалася. Бо нащо ще розливати їх в такі гарненькі скляні слоїки, що від сонячних променів виблискують веселкою. От я цю веселку й випила. Нічогенька така на смак - солоденька. Я прислухалася до свого організму, але нічого незвичайного не помічала.
Зоряна ж у дії напою була, мабуть, впевнена, бо спитала зовсім інше:
- То як, навчилася уже речі в повітрі тримати?
- Аякже, весь ранок сьогодні лишень цим і займалися.
- Ходімо надвір - покажеш, - вхопила вона однією рукою тарілку з полиці, а другою - шарпнула мене.
- Може пошукаємо щось інше, - запротестувала я. В наших стосунках лишень розбитого посуду не вистачало.
- Добре, знайдемо щось на дворі підходяще, - хазяйка поклала тарілку назад і потягла мене за собою з хати.
Наступні кілька хвилин сусіди та гості цієї господи, якби такі були, звичайно, мали б змогу насолодитися незвичним ексклюзивним явищем. Бо коли овочі літають - то варто уваги.
- А підніми-но мого котика, - загадала Зоряна.
Миле невинне створіння саме дрімало в полі нашого зору. Що було дуже необережно з його боку, як на мене. Я спробувала, але раптом у мене нічого не вийшло. З пасії я втупилася у котика, навіть махнула в його бік рукою, але в мене знов нічого не вийшло. Я глянула на Зоряну з підозрою: може тримає котика. Але вона виглядала безневинно, аж надто безневинно. Тому я зробила вигляд, що роблю паси, намагаючись все-таки підняти домашню тваринку, а сама крадькома кинула скоса швидкий погляд на Зоряну.
Голова чомусь пішла обертом, перед очима потемніло. Очуняла я вже на призьбі, не зчулася як і сіла на неї. Наді мною схилилася Зоряна.
- Ти як? - питається.
Сама б хотіла почути відповідь на це простеньке запитання. Що відбувається?
Десь зсередини моєї голови голос Зоряни глухо забубонів скоромовкою: "Ач як старається, наче дійсно не знає, що на живих істот це не діє... Як же вона підлестилася до старої, що та така добра до неї... І звідки взялася така дивна... Нічого, щось придумаю. А може, й не доведеться... Не така проста Всевіда, щоб приймати першу-ліпшу приблуду. Вирішила все по тихому випитати. Не може такого бути, щоб людина рано чи пізно не обмовилася, не виказала себе бодай в найменших дрібницях. А ми тоді ті дрібниці до купи складемо. Тут слово там слово необережно. То й знатимемо..."
Я була така приголомшена (та не зоряниними думками, а своїми новими здібностями), що навіть вирішила не сваритися на капосну молодицю. Озирнулася довколо, щоб підшукати якийсь невинний привід для продовження бесіди... і раптом зрозуміла, що сонце вже біля горизонту.
- Сонечко от-от сховається за небокрай, - вголос промовила я, - треба мені вже назад ідти.
- Та лишайся в мене ночувати, чого туди-сюди швендяти. Вранці вже підеш, - розсудила Зоряна.
А й справді - чого то поночі тинятися, та ще й лісом.
Сіли ми утрьох вечеряти: я, Зоряна та її чоловік. Але мені було не до наїдків, бо намагалася вимкнути в себе в голові радіо з двох голосів, яке саме передавало передачу про сільське господарство впереміш з бувальщинами з життя селян. Аж під кінець вечері мені це, нарешті, вдалося і я зітхнула з полегшенням. Подумки звісно. З усіх балачок, що велися за столом вголос, запамятала лишень, що чоловіка Зоряниного кличуть Вернидуб. Навіть не було часу спитати, чи він справді такий сильний, чи то його татко з мамою перехвалили.
Надворі вже геть стемніло і ми, щоб не палити зайве світла, полягали спати. Спало мені було на гадку запропонувати свої послуги в освітленні хати, але цю думку я швиденько вигнала з голови. Ще не вистачало підпалити хату. А потім згадалося й здивування бабці, коли я ненавмисно запалила вогонь. Рідкісна, мабуть, штука в цих краях такі здібності. Й думок, мабуть теж, ніхто не читає... Отак розмірковуюючи, не зчулась я, як і поринула в сон...
Пробудження було неприємне: кругом темно і мені чогось тривожно, ніби якась біда розтермусала. А навколо тихо. Лежала я отак ні в сих ні в тих хвильку, аж раптом знадвору почувся дитячий плач. Та такий жалібний. Я схопилася на ноги. В сінах мене наздогнав заспаний голос Зоряни:
- Що таке? Чого метушишся?
- Надворі дитина плаче. Хіба не чуєш?
- Тю, то ж не дитина, то заєць кричить.
- Хіба зайці так кричать, - не повірила я. Що за жарти? Нісенітниця якась.
- Та як їх в полі сова застане, то кричать.
Я швидко перевірила: думки Зоряни ніби збігалися зі сказаним. Крик надворі припинився.
- Ой, бідний зайчик, - я відчула, що змерзла, та прожогом повернулася до теплого ліжка.
- Це ж чого він бідний? - здивувалася Зоряна.
- Так тихо усе: мабуть сова його з'їла.
- Ну може так, а може й інак.
- Ага, йшла саме полем добра бабуся й прогнала сову, врятувала бідолаху, - іронічно відгукнулася я.
- Наче зайцю треба допомога. Він на спину перевернувся та й відбивається: лапи в нього сильні, на стрибки розраховані, на лапах кігті, якими він й кору з дерев собі на поживу взимку здирає. Є тому зайцю чим боронитися, не хвилюйся за нього, спи вже.
