Прокинулася я коли сонце вже було високо на небі. На стіні поряд сиділа якась дрібнота з багатьма лапками, схожа на гусінь з підручника про природу. Ні я не з тих дівчат, що бояться мишей. Але та істота виглядала якось підозріло, і взагалі - нічого робити там, де живуть люди. Правило здорової конкуренції та запорука довголіття, чи то скоріше довгодення. Треба її якщо не розчавити, то принаймні викинути у вікно.
Поки я на ту комаху витріщалася, вирішуючи, чим її стукнути, знадвору зайшла бабця.
- Любиш поспати? - запиталася. - Так усе прогавиш.
Теж побачила небажаного гостя. Зітхнула, сказала:
- Так заморочили, вражі діти, з тими пошуками, ніколи трав нарвати, що відганяють комах.
- А чим би її роздушити.
- Щипавку не чіпай, вона тарганів їсть, - заступилася бабця за волохату багатоніжку.
Я звела очі вгору, де побачила продовження теми:
- А павутину не змітаєте, бо павуки на мух полюють? - запитала лукаво.
- Та не заважають. Все ж жива істота.
- Ну а пилюка по кутках нащо?
- Та треба поприбирати, але все ніколи і нікому. А закляття відповідне мені ніколи не вдавалося.
І от уже я знову на слизькому.
- Ви ж обіцяли мене сьогодні навчити як горщик без рук тримати, - нагадала швиденько.
- Ач яка охоча, то снідай швиденько і виходь на двір. Давно вчила б - так спиш.
Я й сама не зчулася, як випурнула на галявину попереду хати, що слугувала бабі за подвір'я.
- Отже так, - сказала бабця, сидячи біля хати на ослінчику, - в кожної людини є внутрішня сила, яку можна звільнити, треба тільки знати як. А от на яку справу вистачить, це вже в кожного по своєму. Але ти не хвилюйся: бачу, що в тебе її багато. Я б не взялася учити аби кого. Бачиш горщик, - вчорашній посуд для зілля так і лежав посеред галявини. - Спробуй зробити те, що вчора Зоряна. Кожен з нас робить це по своєму: хтось пильно дивиться на те, що хоче підняти, а комусь, навпаки, це заважає - навіть очі заплющують. Як хочеш, то наказуй горщику чи проси, вголос чи про себе. Спробуй усе. Може, доведеться своє щось вигадувати. Знавала я таку, що могла чарувати тільки як гілку улюбленої калини в руках тримала. Дехто каже, що то від слабкості в нашому ремеслі. А мені так думається - аби щось вийшло, а в який спосіб - чи думкою, чи жестом, чи річ яка допоможе - то вже від душі людської залежить, не від сили чи здібностей. Хоч хлопець з мечем в одній руці та яйцем у другій виглядає кумедно.
- А хіба юнаки теж таке вміють? - здивувалася я непідробно, бо з легенд якось так само собою випливало, що все отаке, - то жіноча справа, а чоловіки тільки шаблями махають.
- Звичайно, чоловіки теж нашими бувають. Кажуть, що на півночі таких навіть більше як жіноцтва. І я тому вірю, враховуючи яка слава ходить поміж людом про правителів наших, що з тих країв предки їх родом. Це, звичайно, цікаво, але потім вже тобі розповім, зараз не до того.
- Ага, треба зосередитись на горщику.
Хвилин 15 я чесно пробувала всі названі бабцею способи. Гілок, правда, не ламала, бо не маю улюбленого дерева. Але горщик лежав непорушно. Здається моя вчителька була роздосадована моєю невдачею навіть більше за мене. А я вже починала сердитися. Бо все останнім часом наче випробовувало мої нерви на міцність. Закрила очі, щоб зосередитися, та спробувала пригадати ту вчорашню картину, коли з цим горщиком мала діло Зоряна.
Згадала, що вона ж не при мені те робила. Я ж бо бачила лише результат. Та й то більше дивувалася, ніж училася. Відкрила очі, пришкулилася сердито. І спересердя рвучко замахнулася на клятий горщик. Бідна посудина трохи підстрибнула, чомусь охоплена полум'ям. Бабця на ослінчику теж.
- А бий тебе сила божа на наглій дорозі, - вирвалося в неї.
І лише тоді я зрозуміла, що причина такої дивної поведінки звичайного посуду в мені.
- Та не стій як укопана, - бабуся вже стояла на ногах, - біжи за хату, там колодязь, а при ньому цеберко з водою. Неси сюди. Мерщій! Треба вогонь загасити: дощу давно не було, трава суха, ще загориться ліс.
- Що-що? - здивувалася я.
- Відро з водою тягни. Швидко, - повторила бабця.
Я метнулася за хату. Принесла води, хлюпнула нею на веселі язички полум'я, що танцювало на траві. Вогонь був якийсь дивний - гаснути не хотів. Ми з бабцею повитріщалися на те диво хвильку, аж поки старенька не ляснула себе легенько по лобі:
- І що це я собі думаю, геть вичахла на старості - воно ж магічне. Накажи йому згаснути.
Не встигла я подумати про те, як вогонь зник сам собою - лишилася лише латка попелу.
Ми з бабою стояли навпроти одна одної, переляк потроху минав.
- Так... - сказала бабця. - Мало мені мороки, так ще тебе звідкись принесло. Чому мені такі учениці трапляються?
- То ви не хочте вже мене вчити? - засмутилася я.
- Тут не захочеш... - зітхнула бабця. - Тебе як не вчити, то все кругом згорить. Користі тобі з мене мало. Ніколи я таким не займалася. Навіть не чула. Але більше ж нікому. Тому до справи. Що ти робила коли воно сталося?
- Зоряну згадувала, як вона вчора горщик тримала над вогнем.
- Значить так, - бабця забурмотіла щось собі під носа так тихенько, що лише губи плямкали. Глянула на горщика - той одразу підстрибнув і повис у повітрі. - Подивись на горщик. І спробуй підняти ослінчик, згадуючи горщик.
Вийшло! Ослінчик піднявся і висів.
- О, все правильно, - прокоментувала жваво баба. - Якраз на рівні твого пупа, як і має бути.
Судячи з її задоволеного вигляду, справи налагоджувалися.
- Виходить, що тобі треба уявляти те, що ти вже бачила, - знайшла знайому стежку моя вчителька. - Погано, що не зможеш повторити зі слів: не навчу того, що сама не вмію. А добре - що як побачиш, то зробиш - не треба тобі взнавати ніякого секрету. А тепер спробуй підняти те, що тримаєш, вище.
І тут я здогадалася про дещо. Бідний ослінчик прожогом злетів вище дерев.
- Та помалу-помалу, - зчудувалася бабця. - Як воно тільки в тебе вийшло, що так швидко й високо.
- То я згадала як птахи літають, - пояснила я... і збрехала. Коли я тих птахів могла бачити. А не пояснювати ж про супергероїв. А потім про те, що вони вигадані, але як живі і знайомі мені більше, ніж хтось реальний. Чи вийде чи ні, а знов бабу дивувати не хотілося б.
Та даремно я хвилювалася - бабці було не до того, щоб розкривати мої таємниці. Що й швидко з'ясувалося.
- Вже навчилася, - підсумувала бабця польоти меблів. - Тепер би чого іншого тебе вчила, так маємо клопіт: харчі закінчилися.
- То будемо куховарити? - я опустила ослінчик додолу.
- Можна й так, але в мене страви не дуже гарно виходять. А ти вмієш?
Ох, ну я й вдома не дуже, а по тутешньому, в печі, мабуть, ніяк. Не пояснювати ж бабці, що то таке кафе.
- Та і я не вмію, - відказала вголос.
Бабця моєму неуцтву трохи навіть зраділа, ніби очікувала. Продовжила:
- Мені більше люди носять. Зоряна принесла учора, так на тебе ж ніхто не очікував. Все майже скінчилося. Треба тобі сходити в село. Бо Зоряна молодиця гонорова, розсердилася, що тебе в учениці взяла, а їй лише трохи раджу, що й до чого. Підеш оцією стежкою до села, її хата скраю, від лісу найперша. Розпитаєш там у неї як і що, бо пішла швидко вчора, геть мені нічого не розповіла, що в селі діється.
- Залюбки прогуляюся, ніколи в лісі не була.
Бабця задумалася на хвильку:
- Тоді маю тобі сказати ще таке - лісом як ітимеш, зайченя побачиш чи оленятко - не чіпай.
- Але чому? - зивувалася я. Люблю ж гладити всіляких пухнастиків. - Чому не забрати маленьке зайченя додому та не нагодувати.
- Як зайченя саме-самісіньке під кущем сидить, то це не значить, що воно загубилося. Заяче молоко таке поживне, таке масне, що зайчиха погодувала своє маля - і воно три дні сите. Зайчиха може весь цей час десь далеко бігати. Для зайченяти так навіть краще, бо воно ще не пахне, його вовк чи лисиця не почують. А от мамині сліди запах лишають. А оленятко не чіпай, бо на ньому твій запах залишиться. А олениха ж дитину за запахом пізнає. Вона до нього після тебе вже не підійде. І бідне оленятко помре від голоду.
Поки я стояла ні в сих ні в тих від такої лекції, бабця пішла до хати, та майже одразу повернулася, тицьнула мені в руку три разки червоного намиста.
- На от, зодягни. Матимеш від мене подаруночок. Бо чужих обдаровую, а про тебе й забула, а ти мені вже не зовсім чужа.
Отож, почепила я намисто на шию, та й вирушила в путь. Стежка була широченька, що радувало мою душу, бо чагарі обабіч неї виглядали досить непривітно - і не потикайся.
І яка ж я була здивована, коли почула людський голос ще й дитячий плач, а потім мені назустріч вигулькнула ціла юрба. Троє жіночок з немовлям, клунками та кошиками.
- Доброї дороги, - привіталися до мене селянки.
- І вам, - розгублено відгукнулася я.
- А ми ось, - підняла догори немовля, що без упину пхинькало, - наша сільська віщунка в ліс пішла, то оце ми зі своєю бідою теж до лісу.
Поки я ошелешено копирсалася в глибинах вередливої памяті, пригадуючи потрібну інформацію, жіночка, певно, вирішила, що я якраз підходжу для того щоб вилити на мене всі свої жалі та тривоги:
- Плаче і плаче, нічого не їсть. Ми самі, бач, не можемо нічого вдіяти. Бабця викачувала переляк - не помогло. Мати цілувала в лоба, втирала своєю спідницею, замовляла "Вроки на сороки та на куці горобці, хто моїй дитинці подивує - мене в сраку поцілує" - не допомогло. Тітка відваром напувала - не помогло. Тоді ми зрозуміли, що нема іншої ради - треба збиратися до лісу.
Що тут можна було сказати? Якби я тільки розуміла, що навкруги коїться. Але жіночкам було не до мене, відповіді ніхто не чекав - заклопотані своїм життям вони попідхоплювали кошики й клуночки та й пішли далі. Я теж продовжила свою мандрівку. Ох, збили з пантелику своїми плачами, що дитячим ще й жіночим - навіть не здогадалася, що можна було розпитати. Але нехай уже, поспішали ж кудись, не стали б вдовольняти мою цікавість.
За якийсь час, коли я вже майже оговталася та отримувала навіть задоволення від прогулянки, почула плескіт води. Стежка робила петлю, щоб оминути здоровий кущ. Я завернула і побачила річечку, деревяний місток через неї і стовпа, на якому було настромлено... людський череп. Адреналіну в моїй крові одразу побільшало. Я глянула на місток: гарненький, справжній витвір мистецтва. Доказ присутності цивілізованих людей. Поряд, заспокоюючи, хлюпотіла річка. Я пильно втупилася в те, що мене непокоїло в цьому пейзажі. Стовб з черепом стійко витримував мій погляд і зникати не збирався. Він стояв з мого боку річки. Череп таки був людський. Не якоїсь тварини. Що-що, а це я знала, бо любила музеї, зокрема доводилося ходити й в такі, де виставляли рештки дикої природи: єдине, що нагадувало про далекі-далекі часи. Десь там і зародилося моє бажання зробити історію своєю професією. Більшість моїх однолітків ті шкільні екскурсії вважали нудними, може тому, що їм було важко уявити як то - коли людське житло не вкриває всю планету, переривається не просто полями, а величезними парками, які люди не садили. І в яких водиться щось таке, що навіть в образі мертвої кістки виглядає грізно.
Череп, вигнаний зі свідомості теплими спогадами про дім, впав у підсвідомість і спричинив там вибух, гуркіт від якого вдарив мене по нервах, виринаючи на поверхню мого "я". Слідом, як хмара попелу і диму неслися нові думки, перекраюючи все. Вони прорізалися блискавками на тлі ясного неба: жінки йшли до тієї хати, до тієї баби. Стежка ж там починається, чи закінчується - кому як. Череп тут не випадково стоїть, бо такі речі не випадкові. Череп і баба якось пов'язані. І це мені не подобається.
Але ж люди йшли цією дорогою, бачили цей стовп, і нічого, буденно так поводилися... Дитина! Нащо вони потягли немовля до лісу.
Ситуація була дивна, що й казати. Продовжувати прогулянку, ніби нічого не сталося, я вже не могла: мені потрібні були відповіді. Та де ж їх шукати в цьому місці, яке мене на кожному кроці ошелешує. Спершу мені не хотілося повертатися до тієї хатини в лісі. Та я сама себе підбадьорила, що не така вже я й безпорадна: вогнем же вмію кидатися. Тому я розвернулася та пішла назад, розсудивши, що ті жіночки в клуночка і кошиках, мабуть, несли їжу, за якою мене й послано. Хоча, чому це я шукаю причини повернутися, ще й майже виправдовуюся. Хай но я тільки туди доберуся - і виправдовуватися доведеться комусь іншому.
Що ближче я була до точки, звідки вийшла, то похмуріші думки обсідали мене. Спогади про всілякі негарні культи з принесенням в жертву людей. Лиха доля дітей в примітивних племенах, особливо - хворих дітей... Легенди й казки сивої давнини, де був хтось підозріло схожий на бабцю, яка вже не здавалася мені такою милою та гостинною. Похмурий мій настрій не зважав ні на промені сонця, ні на спів пташок, ані на зелень навкруги.
І ось нарешті я повернулася. На пенькові біля хати сидів рудий кіт. Здається, він мав бути чорним, а ще вміти говорити. Чому я не бачила його раніше? Стоп. Зараз не до тваринок. На призьбі біля хати сиділи вже знайомі жінки, дитини з ними не було. Очевидно - в хаті. З димаря, на доказ моїх найчорніших підозр, йшов дим. І це в оселі, де хазяйка не любить куховарити. Піч та самотня хата в лісовій гущавині. Ліс, баба, дитина і піч. Здається я знаю, яка відповідь в цієї загадки. І вона мені не подобається.
Сама незчулася, як ноги піднесли мене до дверей, я рвучко прочинила їх, не зважаючи на те, що жінки щось мені говорили. Почути їх мені було не сила, бо кров приливала до голови, стукаючи у вухах. Двері закрилися наче самі по собі, відгороджуючи від всього, що було надворі. В сінях стояв присмерк, як і в моїй душі. З-за внутрішніх дверей чулося якесь бурмотіння. Саме повітря в хаті, здавалося, було сповнене присмаку таємниці, чогось забороненого, такого невимовно-неосяжного, що навіки забутого, як надто важкий тягар. Воно протискалося в шпарину під внутрішніми дверима і от-от мало підібратися до мене впритул. Я чи то сміливо чи відчайдушно ступила крок йому назустріч, тихо прочинила двері всередину.
Якусь мить для мене не існувало нічого крім баби з лопатою і немовлям на ній, які вже майже впритул наблизилися до печі. Сама позиція не лишала мені й найменшого сумніву в суті того, що відбувалося як зараз, так і в минулому, в цій хатині осторонь людського житла. Потім бабця подивилася на мене і мовчки поклала лопату з немовлям на стіл. Я рвучко хапнула ротом повітря, тільки з першим його солодким ковтком зрозумівши, що затамувала подих, наче збиралася стрибнути в воду... чи іншу яку стихію, більш ворожу й незнайому. Ми з бабою стояли по різні боки стола, якого хтось висунув на середину кімнати, ближче до печі. Між нами на столі спало немовля.
- Чого воно таке тихе? - озвучила я в питанні те, що найперше прийшло до голови. Дрібницю, яка затуляла собою найчорнішу цятку в цій неоковирній картині.
- Так відвару дала заспокійливого, зовсім трохи - скоро прокинеться, - спокійно пояснила бабця. - А тобі того не треба? Бо вся аж вогнем дихаєш. З якого це дива?
Щойно бабця зачепила страшну тему, вона наче перестала бути забороненою.
- Бо ви дітей їсте! - викрикнула з себе, мов каменюкою жбурнула.
В баби очі полізли на лоба:
- Чи ти при своєму розумі?!! Блекоти наїлась?!!
- Та я ж на власні очі бачила як ви дитину в піч закладали, маля ж ще й досі на лопаті лежить. Спечете і з'їсте.
- То ти не знаєш, - сказала баба. - Як таке можна не знати? Це вже зовсім дивно.
- Не забивайте мені баки.
- Добре, давай сядемо, поясню. Хоч не розумію, як того можна не знати, що піч не лише для того щоб їжу готувати... Я на всьому знаюся, що в житті трапляється. А й таке буває, що дитина не в той час народилася, поганий час. Собі на шкоду, людям на лихо. Тоді моя поміч стає у пригоді, бо треба таких дітей перепікати. Я піч розпалюю так, щоб пашіла як материнське лоно. Кладу дитинку туди, воно й згадує як йому було, коли воно ще не народилося, бо маленьке ще, добре пам'ятає. А потім витягаю, то для нього - наче знову народитися. Я таке роблю в хороші дні, то й доля в дитини буде вже добра.
Бачила зірки на нічному небі. Багато висить непорушно, а є такі, що гуляють по небу. От ті, що їм на місці не сидиться, долю віщують. Чи допомагають чи шкодять. Коли на погане - то такої долі не треба, я дочекаюся гарної пори - та й перепікаю дитині долю. Зрозуміла тепер?
Я мовчки кивнула.
- І не лише я, а й усі наші так роблять, щоб лише щасливі та добрі люди жили. Отак на білому світі ведеться, - підсумувала бабця, взяла лопату і запихнула малятко в піч.
- А що то за череп? - пригадала я. - Біля річки на стовп нанизаний.
- Та матінка моя.
- А чого ви так дивно зробили? Чого не поховали?
- Що в тому дивного. То стародавній звичай нашого роду-племені. Як помирає хто, то в світі духів силу отримує. Бачить все, свій рід добре захищатиме. То й роблять з нього цур. І я так зробила, як предки заповідали. Повз мати мою ніяка напасть не пройде. А з протилежного боку бабуся стоїть. Ще є прабаба. От як я помру, то з усіх боків сторожа буде. Якби жила не в лісі, поставила б по кутках тину чи паркану. А так, що деревину переводити, мене тут усяк знає... Стривай-но... То ти з того боку прийшла, де нікого нема? Раз така здивована. Не бачила захисту предків.
- Та, мабуть. Така вузька стежина була, ледь продерлася крізь хащі. А це щось значить?
- Може й значить, може й ні, але я того не знаю, - відказала бабця стиха.
- То виходить - це своєрідна грамота, посвідчення. Чаклунка, віщунка і таке інше в третьому поколінні. Оригінально. Спробуй підробити.
- Та баба казала, що так колись усі люди робили, щоб мати захист предків. Тепер вже не дотримуються тих звичаїв. От з того часу як прийшли до нас з півдня люди, розповіли про суворого північного бога воїнів...
- Стривайте, - засміялася я, - якась нісенітниця. Якщо вони прийшли з півдня, то як в них бог може бути північний.
- Е ні, дитино, в моїй оповіді помилки немає. Про це навіть пророцтво є. Тобто воно вже й не пророцтво, бо ж збулося. Сказано було, що пройде через наші землі з півночі на південь вогонь і поєднається з водою...
- І згасне від такого, - перебила я урочистий бабин тон. Ну люблю я пустувати. Мене в такі моменти наче хтось за язика тягне.
- А от і не згасне, - відтяла бабця в такій же єхидній манері, як моя. - Бо дасть допомогу йому земля. Від того стане таким сильним, що вода стане йому їжею...
- Маячня. Нічого не розумію.
- То треба ж дослухати до кінця, що розумні люди кажуть. Так от - з того всього постане славетний народ...
- І як - постав?
- Та кажу ж, що вже справдилось пророцтво. Який гедзь тебе вкусив? Спершу думали - велике лихо, пожежа й потоп будуть. А прийшли люди, котрі якраз найбільше бога блискавок шанують. Пішли на південь, зустріли там ще одних, так само завзятих, собі в пару. Разом тепер. От звідки на півдні бог з півночі.
- А вода й вогонь тут до чого?
- Так покровителі ж тих земель, південних та північних, звідки ті непосидючі розбишаки припхалися. А земля - то наше. Ми землею славні здавна. Шануємо її, матінку, бо найласкавіша до нас. Таких полів як у нас ще пошукати...
- Так а славу ті воїни вже мають?
- А отут - як кого слухати. Одні кажуть - що так. Інші схиляються до думки, що пророцтво ще не завершене.
- Добре. А про що ж ви сказати хотіли напочатку?
- Та як прийшов до нас Аскольд разом зі своєю ватагою, то люди вже старі звичаї стали забувати. А роблять так як і прибульці - палять мерців на вогнищі. Кажуть, що з димом душа скоріше до богів та предків у вирій потрапить. А я так собі гадаю - то вони підлабузнюються до нової влади, а не за предків дбають.
- А звідки ви так багато знаєте про політику, сидячи в лісі?
- А то вже моя таємниця, колись може й скажу. Але як хочеш в людей щось випитати, то не вживай грецьких слів, бо думатимуть, що ти чужа чужаниця. А таким хіба що розказують?
- Які ще грецькі слова?
- Та політика ж. Все, годі балакати, дитину пора витягувати.
В цю мить я й спамяталася, гострий приступ цікавості нарешті попустив. Я згадала куди йшла зранку, свої чорні підозри. Й мені стало так соромно. А бабця ще й любязно запрошувала мене в таку серйозну науку свого ремесла. Я була просто не готова до того, щоб брати на себе відповідальність за долю новонародженої крихітки. Про що й одразу повідомила вголос. Бабця вмовляла щоб я не йшла, а була поряд та й переймала у неї науку. Та для мене вже сьогодні було забагато вражень. Залишатися після всього було не сила і я вирішила все таки сходити до села. Може їжу й принесли, але Зоряна досі не показувалася, а бабці було важливо знати, як там у неї справи. Хоч, може, то мене сором пік. Я б зараз і торішній сніг пішла шукати. Сяк-так пояснивши бабці свої мотиви, відпросилася.
Я вийшла з хати. Котик десь зник. Треба було б спитати в баби, що то за руда примара, але й так забагато вражень. Швидко поминувши жіночок, щоб не приведи, не почали розпитувати та не виявили моє невігластво, я заглибилася в ліс вже знайомою стежкою. Мені було дуже ніяково. Це ж треба так. Але звідки я могла знати.
З такими думками я й не помітила, як дісталася до містка, перед яким стояв цур. Як тільки той стовп впав мені в очі, одразу згадала таємничий старовинний вислів "а цур тобі пек". Ото гарячі дискусії самі собою закручувалися в істориків з філологами, коли йшлося про значення отаких от памяток минувшини. Тепер я могла багато чого додати до них. Тільки не знала, що то за "пек". Мабуть, щось погане, коли від нього відгорождуються та охорону ставлять. Треба буде при нагоді спитати...
Стоп. Стривайте. Це що ж виходить, до цієї забавки прикрутили прийомчик "вільні асоціації". Лінтюхи. Це ж треба - змушувати фантазію гравця працювати замість власної. І всі у захваті від шедевру. Ну... майже всі. Треба було бачити як змінювався вираз обличчя людей, що повні гніву та деякої зверхності до цього недосконалого світу приходили скаржилися на страшенне неподобство яке зустріли в безневинній грі. А зрозумівши, що й до чого, вискакували червоні мов опечені. Хоч були й такі вперті екземпляри, що стояли на своєму хоч ти трісни. Чи то не розуміли пояснень про "плід власної уяви", чи то... важко навіть, сказати, що за мотиви надихають людей на дурість, до якої сам байдужий.
