Колись дуже давно на межі Великого Лісу та Дикого Степу стояло село. Було те село мале, не більше двадцяти дворів, але на ті часи це вже було чимало. Адже будь-якої миті зі Степу або з Лісу могли нагодитися некликані гості, попалити хати й забрати людей і худобу полоном.
Та попри усі небезпеки, село жило та поступово розросталося; хоча край той був геть дикий, незайманий, зате ліси, води й земля винагороджували працю та старання людини стократ. А на гостей некликаних можна й шаблю гостру приготувати! - для того в селі Коваль був.
Щоправда, Коваль той був не зовсім у селі. Колись давно він разом із іншими прийшов у ті краї, а з ним і дружина його з синочком малим. Та налетіли одного дня зі Степу мовчазні люди на швидких конях, і Коваль лишився сам-один на згарищі власної хати. Від туги й горя він аж почорнів; власне, так він і отримав прізвисько «Чорний Коваль».
Відтоді Коваль чомусь оселився окремо від інших, у дубовому гаю за селом, і селяни їздили до його Чорної кузні, коли виникала така потреба. Згодом до Кузні прибився й помічник - такий же осамітнений прикордонним життям, як і сам Коваль.
І от якось завітав до села небачений гість із Дикого Степу. Був він височенний, як береза, та кремезний, мов дуб; мечем він торкався верхівок дерев, а списом міг би штрикати хмари – справжній велет, і до того ж – такий страховидний, що аж серце селянам холонуло в грудях. Сидів той Велет на коні, який і виглядом, і розмірами більш нагадував дракона, тільки без крил.
Доки селяни збирали докупи свою мужність і міркували, як битися з таким ворогом, він сам заговорив до них. Від його голосу сколихнулися дерева, полягли кущі та зів’яли трави, а Великим Лісом покотилася луна – така ж страшна, як і слова Велета:
- Я залишу вас живими… не торкнуся ваших хат, статків і дітей… дайте мені коваля, здатного підкувати мого коня. – І коли Страховидний Велет вимовив "кінь", той витягнув морду до неба та заіржав так, що селяни поприсідали, худоба заревла в стайнях і діти заплакали по хатах. А тоді кінь став дибки та вдарив копитом землю так, що з дерев аж листя посипалося.
Селяни почали радитися:
- Скажемо йому, де коваль, і все, аби нас це страховидло не чіпало!
- Як можна казати? Зрозуміло, що на злу справу йому коня треба підкувати. А час прийде - це страховисько за нас візьметься.
- Та коваль же не в селі? Він же сам собі хазяїн, десь там у лісі, ми й не знаємо, де... От і давайте скажемо, що нема в нас у селі ніякого коваля.
Так і сказали. А Велет у відповідь засміявся, наче грім вдарив з неба:
- Я ж через ваше пасовище їхав… ваших коней бачив… вони майстерно підковані… Не вмієте ви брехати… будуть з вас добрі раби для мого коша… А ну, ведіть мене до вашого коваля… поки живі!
І селяни – що тут поробиш! – відвели страховидного Велета до Чорного Коваля. Коваль вислухав його мовчки, а тоді тільки очима кліпнув: згоден.
Селяни ж, які спостерігали за розмовою з-під тину Чорної Кузні, почали штурхати одне одного ліктями та напошепки – аби Велет не почув – сварити між собою Коваля:
- Зрадник! Запроданець! Ворогу нашому допомагає! Велетів посіпака! А той же нас усіх і дітей наших полоном взяти грозив, хати попалити обіцяв! - і домовилися селяни між собою Ковалеві будь-що помститися.
А тоді чують, Коваль таке Велету каже:
- Ти великий воїн, і кінь тобі під стать. Для такого коня звичайна підкова – ганьба й завада. Я зроблю для твого коня гідні підкови, але це забере певний час. Мені треба відправити людину по чортове залізо. Це днів зо три, може, чотири дні. Тоді треба з чортова заліза виготовити підкови та вухналі*. Це ще два-три дні візьме. А тоді ще підкувати, - тут Коваль ухопив дужою чорною рукою Велетового коня за передню ногу, оглянув копито й додав: - це ще чотири дні.
Селяни знову заштовхали одне одного ліктями: ач, який, з самим чортом знається! От клятий перевертень! Смерть тобі!
Велет отак відповів Ковалеві:
- Добре. Якщо твої підкови будуть гідні мого коня… ти отримаєш багату винагороду з моєї здобичі… коли я вертатиму з походу…. Якщо ти збрехав мені… життям власним заплатиш.
Коваль лиш посміхнувся в чорні вуса, і вдарили вони з Велетом по руках.
Велет отаборився поруч із Чорною кузнею, певно, не довіряв Ковалеві, а той і дійсно вирядив свого помічника кудись – мабуть, таки по чортове залізо. На четвертий день повернувся помічник, і в Кузні розпочалася робота.
Днів через два Коваль покликав страховидного Велета - величезні підкови з чортова заліза були готові. Як Коваль і казав, підкувати Велетового коня було непросто: удвох із помічником вони цілий день, від самого світанку та аж до вечора гатили молотами, забиваючи довгі блискучі вухналі, а встигли підкувати лише одну кінську ногу. І наступного дня - також лише одну. І третього - теж. Зате на четвертий день вони впоралися скоріше - ще вранці, щойно почали, стук-стук, і закінчили. Відійшли Коваль з помічником осторонь, вклонилися Велетові до землі, а тоді Коваль і каже з усмішкою:
- А ну, пане, перевір мою роботу.
Велет скочив у сідло; спочатку він щось сказав коневі, тоді прикрикнув, тоді ляснув його по шиї, далі дав йому шпори! - кінь смикається, а рушити з місця не може! Наче Коваль коня не підкував, а до землі прикув!
- Ах ти ж, підлий зраднику, лісовий чародію, смерть тобі! - заволав Велет на весь світ, намагаючись дістати Коваля своїм довжелезним списом.
Але тієї ж миті в повітрі заспівали стріли - одна, десять, сотня, наче хмара здійнялася в повітря з землі, аж небо від тих стріл почорніло! Хвилина - й страховидний Велет, весь утиканий стрілами та списами, наче їжак власними голками, впав мертвий на землю, а тоді повалився й кінь його, в якого теж влучило чимало стріл. А з-за дерев з’явилося княже військо!
Тоді на галявину вийшли й селяни - вони за-за дерев стежили за тим, що відбувалося у Кузні. Коли ж до мертвого Велета підійшов сам Князь, селяни підбігли до нього та низько вклонилися. Та Князь сказав їм:
- Ні, люди, це я маю вам вклонитися. Це ж ви прислали до мене посланця зі звісткою про нову загрозу, тому я встиг зібрати військо та дістатися сюди.
- Так, це ми, - дещо непевно відповіли селяни, непомітно штовхаючи одне одного ліктями.
- Це ж ви придумали підкувати Велетова коня такими підковами, аби він з місця не зрушив, і мої воїни змогли вбити ворога, - вів далі Князь.
- Так, ми, - ледь чутно відповіли селяни, втупивши очі в землю, наче від зніяковіння.
- А де ваш чудовий коваль? Я хочу його бачити! - рішуче вимовив Князь.
Розгублені селяни пішли шукати Коваля - і знайшли. Лежав він край галявини поруч зі своїм помічником - обидва мертві, бо кожен отримав по стрілі прямісінько в серце.
Засмутився Князь над Ковалем, засумували й вояки, й селяни. Смуток їх був глибоким, але недовгим, адже вони перемогли страшного ворога та забезпечили своїй землі тривалий чи нетривалий - а мир!
І тоді княжа дружина разом із селянами спалили тіло страховидного Велета та його коня, схожого на дракона. Потім Князь із військом вирушив додому, а селяни повернулися до свого звичайного життя на межі Великого Лісу та Дикого Степу, де будь-якої миті могли нагодитися некликані гості, попалити хати й забрати людей і худобу полоном. Про Чорного Коваля вони не згадували, а про його помічника - і поготів, хоча про перемогу над Велетом дещо таки подейкували ще довго.
Йшли часи, світ змінювався, змінювалися Великий Ліс і Дикий Степ, і село на межі Лісу та Степу в тих змінах загубилося і, врешті-решт, зникло. А Чорна Кузня, кажуть, і досі стоїть десь там, посеред дубового гаю; одну ніч на рік, що слідує за днем загибелі Чорного Коваля, в Кузні світиться. Пішому Кузню ту взагалі не знайти; але якщо такої ночі завітати до Кузні верхи, Чорний Коваль підкує коня підковами з чортова заліза, і той кінь миттю доставить свого вершника будь-куди – взагалі будь-куди, куди заманеться.
Але коли буває така ніч і де той дубовий гай - оцього нині вже не знає ніхто.
_____________________________
*Вухналь - спеціальний гвіздок, яким підкова кріпиться до кінського копита
