Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44107
Рецензій: 86036

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза на думку рецензентів, легенда

Чорний Коваль

© Максим Т, 29-08-2016
Колись дуже давно на межі Великого Лісу та Дикого Степу стояло село. Було те село мале, не більше двадцяти дворів, але на ті часи це вже було чимало. Адже будь-якої миті зі Степу або з Лісу могли нагодитися некликані гості, попалити хати й забрати людей і худобу полоном.

Та попри усі небезпеки, село жило та поступово розросталося; хоча край той був геть дикий, незайманий, зате ліси, води й земля винагороджували працю та старання людини стократ. А на гостей некликаних можна й шаблю гостру приготувати! - для того в селі Коваль був.

Щоправда, Коваль той був не зовсім у селі. Колись давно він разом із іншими прийшов у ті краї, а з ним і дружина його з синочком малим. Та налетіли одного дня зі Степу мовчазні люди на швидких конях, і Коваль лишився сам-один на згарищі власної хати. Від туги й горя він аж почорнів; власне, так він і отримав прізвисько «Чорний Коваль».

Відтоді Коваль чомусь оселився окремо від інших, у дубовому гаю за селом, і селяни їздили до його Чорної кузні, коли виникала така потреба. Згодом до Кузні прибився й помічник - такий же осамітнений прикордонним життям, як і сам Коваль.

І от якось завітав до села небачений гість із Дикого Степу. Був він височенний, як береза, та кремезний, мов дуб; мечем він торкався верхівок дерев, а списом міг би штрикати хмари – справжній велет, і до того ж – такий страховидний, що аж серце селянам холонуло в грудях. Сидів той Велет на коні, який і виглядом, і розмірами більш нагадував дракона, тільки без крил.

Доки селяни збирали докупи свою мужність і міркували, як битися з таким ворогом, він сам заговорив до них. Від його голосу сколихнулися дерева, полягли кущі та зів’яли трави, а Великим Лісом покотилася луна – така ж страшна, як і слова Велета:

- Я залишу вас живими… не торкнуся ваших хат, статків і дітей… дайте мені коваля, здатного підкувати мого коня. – І коли Страховидний Велет вимовив "кінь", той витягнув морду до неба та заіржав так, що селяни поприсідали, худоба заревла в стайнях і діти заплакали по хатах.  А тоді кінь став дибки та вдарив копитом землю так, що з дерев аж листя посипалося.

Селяни почали радитися:

- Скажемо йому, де коваль, і все, аби нас це страховидло не чіпало!

- Як можна казати? Зрозуміло, що на злу справу йому коня треба підкувати. А час прийде - це страховисько за нас візьметься.

- Та коваль же не в селі? Він же сам собі хазяїн, десь там у лісі, ми й не знаємо, де... От і давайте скажемо, що нема в нас у селі ніякого коваля.

Так і сказали. А Велет у відповідь засміявся, наче грім вдарив з неба:

- Я ж через ваше пасовище їхав… ваших коней бачив… вони майстерно підковані… Не вмієте ви брехати… будуть з вас добрі раби для мого коша… А ну, ведіть мене до вашого коваля… поки живі!

І селяни – що тут поробиш! – відвели страховидного Велета до Чорного Коваля. Коваль вислухав його мовчки, а тоді тільки очима кліпнув: згоден.

Селяни ж, які спостерігали за розмовою з-під тину Чорної Кузні, почали штурхати одне одного ліктями та напошепки – аби Велет не почув – сварити між собою Коваля:

- Зрадник! Запроданець! Ворогу нашому допомагає! Велетів посіпака! А той же нас усіх і дітей наших полоном взяти грозив, хати попалити обіцяв! - і домовилися селяни між собою Ковалеві будь-що помститися.

А тоді чують, Коваль таке Велету каже:

- Ти великий воїн, і кінь тобі під стать. Для такого коня звичайна підкова – ганьба й завада. Я зроблю для твого коня гідні підкови, але це забере певний час. Мені треба відправити людину по чортове залізо. Це днів зо три, може, чотири дні. Тоді треба з чортова заліза виготовити підкови та вухналі*. Це ще два-три дні візьме. А тоді ще підкувати, - тут Коваль ухопив дужою чорною рукою Велетового коня за передню ногу, оглянув копито й додав: - це ще чотири дні.

Селяни знову заштовхали одне одного ліктями: ач, який, з самим чортом знається! От клятий перевертень! Смерть тобі!

Велет отак відповів Ковалеві:

- Добре. Якщо твої підкови будуть гідні мого коня… ти отримаєш багату винагороду з моєї здобичі… коли я вертатиму з походу…. Якщо ти збрехав мені… життям власним заплатиш.

Коваль лиш посміхнувся в чорні вуса, і вдарили вони з Велетом по руках.

Велет отаборився поруч із Чорною кузнею, певно, не довіряв Ковалеві, а той і дійсно вирядив свого помічника кудись – мабуть, таки по чортове залізо. На четвертий день повернувся помічник, і в Кузні розпочалася робота.

Днів через два Коваль покликав страховидного Велета - величезні підкови з чортова заліза були готові. Як Коваль і казав, підкувати Велетового коня було непросто: удвох із помічником вони цілий день, від самого світанку та аж до вечора гатили молотами, забиваючи довгі блискучі вухналі, а встигли підкувати лише одну кінську ногу. І наступного дня - також лише одну. І третього - теж. Зате на четвертий день вони впоралися скоріше - ще вранці, щойно почали, стук-стук, і закінчили. Відійшли Коваль з помічником осторонь, вклонилися Велетові до землі, а тоді Коваль і каже з усмішкою:

- А ну, пане, перевір мою роботу.

Велет скочив у сідло; спочатку він щось сказав коневі, тоді прикрикнув, тоді ляснув його по шиї, далі дав йому шпори! - кінь смикається, а рушити з місця не може! Наче Коваль коня не підкував, а до землі прикув!

- Ах ти ж, підлий зраднику, лісовий чародію, смерть тобі! - заволав Велет на весь світ, намагаючись дістати Коваля своїм довжелезним списом.

Але тієї ж миті в повітрі заспівали стріли - одна, десять, сотня, наче хмара здійнялася в повітря з землі, аж небо від тих стріл почорніло! Хвилина - й страховидний Велет, весь утиканий стрілами та списами, наче їжак власними голками, впав мертвий на землю, а тоді повалився й кінь його, в якого теж влучило чимало стріл. А з-за дерев з’явилося княже військо!

Тоді на галявину вийшли й селяни - вони за-за дерев стежили за тим, що відбувалося у Кузні. Коли ж до мертвого Велета підійшов сам Князь, селяни підбігли до нього та низько вклонилися. Та Князь сказав їм:

- Ні, люди, це я маю вам вклонитися. Це ж ви прислали до мене посланця зі звісткою про нову загрозу, тому я встиг зібрати військо та дістатися сюди.

- Так, це ми, - дещо непевно відповіли селяни, непомітно штовхаючи одне одного ліктями.

- Це ж ви придумали підкувати Велетова коня такими підковами, аби він з місця не зрушив, і мої воїни змогли вбити ворога, - вів далі Князь.

- Так, ми, - ледь чутно відповіли селяни, втупивши очі в землю, наче від зніяковіння.

- А де ваш чудовий коваль? Я хочу його бачити! - рішуче вимовив Князь.

Розгублені селяни пішли шукати Коваля - і знайшли. Лежав він край галявини поруч зі своїм помічником - обидва мертві, бо кожен отримав по стрілі прямісінько в серце.

Засмутився Князь над Ковалем, засумували й вояки, й селяни. Смуток їх був глибоким, але недовгим, адже вони перемогли страшного ворога та забезпечили своїй землі тривалий чи нетривалий - а мир!

І тоді княжа дружина разом із селянами спалили тіло страховидного Велета та його коня, схожого на дракона. Потім Князь із військом вирушив додому, а селяни повернулися до свого звичайного життя на межі Великого Лісу та Дикого Степу, де будь-якої миті могли нагодитися некликані гості, попалити хати й забрати людей і худобу полоном. Про Чорного Коваля вони не згадували, а про його помічника - і поготів, хоча про перемогу над Велетом дещо таки подейкували ще довго.

Йшли часи, світ змінювався, змінювалися Великий Ліс і Дикий Степ, і село на межі Лісу та Степу в тих змінах загубилося і, врешті-решт, зникло. А Чорна Кузня, кажуть, і досі стоїть десь там, посеред дубового гаю; одну ніч на рік, що слідує за днем загибелі Чорного Коваля, в Кузні світиться. Пішому Кузню ту взагалі не знайти; але якщо такої ночі завітати до Кузні верхи, Чорний Коваль підкує коня підковами з чортова заліза, і той кінь миттю доставить свого вершника будь-куди – взагалі будь-куди, куди заманеться.

Але коли буває така ніч і де той дубовий гай - оцього нині вже не знає ніхто.

_____________________________
*Вухналь - спеціальний гвіздок, яким підкова кріпиться до кінського копита

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 19-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 31-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 30-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45929002761841 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …
Риб’ячий жир «Чорного лебедя»
Зазвичай, коли потрібно проаналізувати якесь явище, книгу в тому числі, то починають із контексту. Передумови …
Допоки ми дихаємо, вихід є: Нік Вуйчич «Життя без обмежень»
«Допоки ми дихаємо, вихід є» — безсумнівність та актуальність цього твердження доводить власним життям …