Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 2

© Анатолій Азін, 29-08-2016
                                                            

Відділ журналістських розслідувань сьогодні був у сум’ятті. Дзвінок з лікарні швидкої допомоги сповістив редактора, Анатолія Борисовича Довбню, що їх журналіста, Кепочку Юрія Вікторовича, доставили  на світанку в лікарню Міжнародного Центру Нейрохірургії з явними признаками аномальної втрати свідомості. «Зі стану анабіозу ми його вивели, але всі спроби сприйняті для налагодження комунікації не дали позитивного результату. Хворий зараз перебуває в неврологічному відділенні у стані повної амнезії», – безжально сповістила слухавка. «Пацієнт абсолютно нічого не пам’ятає про себе, і лише посвідчення та декілька візитівок надали нам змогу встановити особу. Ознак насилля немає. Просимо вас направити когось із співробітників, бажано друзів, для підтвердження особи пацієнта і можливо наочного спонукання хворого до відновлення пам’яті».
Ці слова з лікарні були такі недоречні, що Анатолій Борисович навіть вилаявся відбірною лайкою. – Ось цього нам лише і не вистачало! Він в розпачі стукнув щосили кулаком по столу, та так завзято, що Інга, секретар-референт, учувши в кабінеті шефа емоційну лайку, а потім ще і цей стук, немов гепнулася на підлогу стеля, зазирнула в кабінет без запрошення.
– Зайди! – знервовано промовив редактор. – Ми залишили вільну полосу для статті Кепочки?
– Так.
– Передай на верстку, що статті не буде, хай кинуть, натомість щось із буденної хроніки… Кепочка чомусь опинився в лікарні з повною амнезією. Ось, тільки-но сповістили, – він показав рукою на телефон.
Інгу немов обкотили холодною водою, вона, від несподіванки, лише кліпала довжелезними віями, не в змозі усвідомити цю страшну, неймовірну новину. Юрко Кепочка був її хлопцем. Про їх стосунки знали в редакції. Дівчата звісно заздрили їй, але всі з нетерпінням чекали на весілля. Юрко, в знак заручин, шостого червня, саме на Свято Журналістики, привселюдно освідчився їй і подарував коштовну каблучку з діамантом.
– Я… я вас не зрозуміла, – нарешті спромоглася вимовити Інга, ці декілька слів.
– Мені й самому нічого не зрозуміло. Він передзвонив мені сьогодні вранці і сповістив, що в нього є домовленість про якусь зустріч. Обіцяв дуже цікавий матеріал і просив залишити йому вільне місце на шпальті сенсаційних новин. Я ж його вже декілька раз застерігав від необдуманих вчинків, але Юрку все сказане, як горохом об стінку. Гарячий хлопець, смажені каштани своїми руками з вогнища хапає. Може тобі відомо, з ким він мав сьогодні зустрічатися?
– В нього була домовленість на інтерв’ю з керівником якоїсь науково-дослідної лабораторії, але він в деталі не вдавався. Юрко, як завжди поспішав, похапцем ковтнув канапку з сиром, запив кавою і…
– Може хоч якийсь натяк був на «товсті обставини»? – Анатолій Борисович благаючи дивився на Інгу. Для нього журналіст Кепочка був справжньою знахідкою. «Це ще той пройдисвіт», – жартома казали про нього колеги по цеху. Кепочка дійсно був легкий на підйом в роботі. А коли прикипів до журналістських розслідувань, то в нього просто підметки горіли від його дедуктивного методу справжнього криміналіста. – Я попереджав його, щоб не спішив поперед батька в пекло!
Анатолій Борисович знервовано хрустів суглобами пальців.
– Ви що, думаєте це якось пов’язано з його професійною діяльністю?
– Знаєш Інго, з появою в нашій газеті вбивчих статей Кепочки про корупційні схеми чиновників я став побоюватися за безпеку нашого «Пінкертона», – так шеф позаочі називав Кепочку. – Ну, ти давай, біжи до макетувальників, нехай верстка йде без «смаженого», а потім сідай на мою «тачку» і мерщій на Саксаганську, в неврологію, може вдасться допомогти лікарям розв’язати язика Юркові.
Інга дзиґою крутнулася на одному місці.
– Стій! – зупинив її завзятість Анатолій Борисович. – Забереш в нього відразу смартфон, чи планшет, а мо* й записник, якщо такий мав при собі – але навряд чи… – шеф махнув рукою. – Може диктофон? Він умів вибудовувати з інтерв’юерами всілякі каверзи. Все негайно забери і з рук не випускай,  доки не покладеш мені на стіл. Справа не ординарна, сама будь на зв’язку і тримай «хвіст пістолетом», – як завше, полюбляючи робити співробітникам завчену установку, пробубнів редактор. І вже вслід Інгі, а скоріше сам-до-себе, вже без зайвих емоцій промовив: «Немала баба клопоту, тай купила порося».  

З бейджика, що висів на лацкані білосніжного халату завідуючого неврологічним відділенням Інга дізналася, що лікаря звати Аарон Мойсейович Бронштейн. Лікар був не багатослівний, він, раз-по-раз потираючи пучками пальців перенісся, дивився на Інгу з-під окулярів у коштовній оправі швидше як на гарну жінку, а не помічницю в їх лікарській справі.
– Можливо з вашою появою в нього й виникнуть якісь асоціації, але для повного відновлення пам’яті потрібен час. Нам дуже важливо було б знати першопричину амнезії, ми зараз працюємо над лабораторними дослідами. Можливо це є патологією самого хворого – всякого доводиться бачити в цих стінах – в такому разі треба сподіватися лише на Всевишнього, можливо в такий стан його спровадили навмисно, по злодійські напоївши психотропною речовиною, а можливо це є наслідком якогось стресу – в цьому випадку є надія на швидке одужання. Знаєте, – Аарон Мойсейович уже вкотре, прищуривши короткозорі витрішкуваті очі з довжелезними рудими віями, потер перенісся, – голова, це дуже складний людський орган і всі неприємності починаються саме звідти, але хвороби іноді бувають і від задоволення, – лікар вже з іронією в голосі вивів Інгу з оціпеніння. – Ви ким йому доводитеся?
– Ми… співробітники… – вона трішечки зашарілася. – Це мій хлопець, дуже близька для мене людина.
– Добре! Дуже добре! Будьте якомога стриманішою з хворим і не давайте волю почуттям, це може нашкодити.
– В нього були якісь особисті речі? Телефон чи записник, можливо ще щось, адже він журналіст, він мав сьогодні в когось брати інтерв’ю.
– Гаманець з невеличкою сумою грошей, візитівки, ключі (можливо від квартири) ось і все, ніяких засобів комунікації в пацієнта не було. Його, непритомним, на тролейбусній зупинці, знайшов міліцейський патруль, а покумекавши в чому справа – доправили в наш заклад.

Юрка, одягненого в сіру лікарську піжаму, вона відразу не пізнала. Та й взагалі, коли ненароком потрапляєш до лікарняної палати то всі хворі спершу здаються на одне лице – заклопотаний погляд, хвороблива блідість шкіри і безмежна заздрість здоровим людям. Юрко сидів біля вікна і не відриваючи погляду дивився кудись в глибину внутрішнього двору лікарні.
– Юрію, до тебе відвідувачка, – Аарон Мойсейович зробив крок назад пропускаючи до хворого Інгу.
Хлопець здивовано поглянув на дівчину.
– Юрко! Здрастуй! Ми так стурбовані твоїм раптовим зникненням!
Інна хотіла поцілувати його, але Юрко з острахом відсахнувся від дівчини.
– Хто ти?
– Я, Інга! Ми заручені з тобою! Ось та каблучка, що ти мені подарував! Пам’ятаєш? Вона показала каблучку. Малюсінький камінчик блимнув яскравим зайчиком в його очах.
Юрко перевів погляд на лікаря ніби чекаючи підтвердження.
– Ми повідомили редакцію про твоє перебування у нашому закладі і ось Інга, твоя подруга і співробітниця газети «Сенсація» прийшла, щоб надати тобі наснаги на швидке одужання. Адже журналіста ноги годують. Чи не так?
Юрко посміхнувся як мала дитина.
– Я вам вірю, але повірте і ви мені: Я зовсім нічого не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю свого прізвища.
Аарон Мойсейович своїм професійним поглядом помітив, що очі Юрія засяяли теплом.
– В нашій лікарні подібні випадки не дивина. Всяке трапляється в житті, але з часом пам'ять відновлюється. А коли з тобою знаходиться ще й така красуня, – він з неприхованою заздрістю загартованого ловеласа поглянув на Інну, – думаю, буде все гаразд. Сходіть прогуляйтеся в нашому сквері, поспілкуйтеся, свіже повітря, сонячна погода лікують і душу, і тіло краще всяких ліків.

Вони теревенили про що завгодно. Інга була не дуже балакуча, але зараз її немов прорвало, вона не змовкала ні на мить відчуваючи свою значимість в одужанні хлопця. Вона жартувала показуючи на забіяк горобців, що зчинили ґвалт поміж собою; вона змушувала його посміхатися дивлячись на хмари в небі, на квіти в клумбах; її голос, як пташине щебетання, потроху виводив його з оціпеніння, він став реагувати на всілякі дурниці, що злітали гучним водограєм з її гострого язика.  Вона всією своєю жіночою звабою намагалася достукатися до його пораненої, по чиємусь злому наміру, душі.
– Ти прокидалася вночі від страшного сновидіння, коли будучи в мареві підсвідомості не можеш втямити: Де ти? Що з тобою коїться? Коли серце в тебе калатає від жаху сприйняття за дійсність галюцинацій розуму? Коли ти не можеш второпати, чи живий ти, чи мертвий? – раптом запитав Юрко.
– Це мабуть відбувається в занадто емоційних людей. Ти, Юрчику, занадто близько до серця сприймаєш дійсність, тому твій розум не відпочиває навіть вночі, а вибудовує на рівні умовних рефлексів химери, навіяних реаліями життя  жахів.
– О! Це лише твої припущення. Коли я, опритомнівши, знову зглянувся на білий світ то в ту ж мить зрозумів, що я втратив зв'язок з реальністю. Я злякався своєї безпам’яті. Я ніби опинився в якомусь реаліті-шоу серед людей про яких нічогісінько не знаю, а вони знають все про мене, але ми не можемо порозумітися, бо між нами нібито стояла прозора стіна, що роз’єднала моє сучасне і моє минуле, якого я не пам’ятаю. Мені і зараз здається, що ось-ось в голові має щось клацнути і ввімкнеться пам'ять. Я так хочу розповісти людям про щось дуже, дуже важливе, воно лоскоче мене з середини.
Інна жалісно дивилася на Юрка і не могла зрозуміти, як це він, двадцяти семи річний парубок, талановитий журналіст, міг отак враз перетворитися в безпорадного хлопчину. Їй по материнські захотілося обняти його, притиснути до грудей і в пристрасному поцілунку знову відчути тепло справжнього чоловіка.
– Я тобі вірю, – після деякої паузи промовив Юрко, – ти гарна дівчина, але я тебе зовсім не пам’ятаю, я не відчуваю до тебе того почуття про яке ти мені розповіла. Зрозумій мене – ми зараз насправді різні люди, а те що можливо зовсім недавно об’єднувало нас, зараз залишилося лише в твоїй пам’яті. Я щиро тобі співчуваю… Насправді це жахливо відчувати себе одиноким посеред люблячих людей…
В Інги по щокам покотилися сльози.
– Ні, не кажи так! Я знаю, що все буде добре! Аарон Мойсейович мені твердо сказав, що пам'ять невдовзі відновиться. Я люблю тебе! Вони зупинилися в тіні розлогого канадського клену. Сльози дівчини і її впевненість в його одужання надало наснаги Юркові. Він обняв її, але чомусь поцілувати не спромігся, а лише язиком лизькав, солоні на смак сльози.

Десь в глибині скверу чувся гучний сміх. Чоловіки, захворівши, часто впадають в депресію, але коли вони починають відчувати, що хвороба відступає, до них відразу повертається впевненість у свою чарівливість, вони  починають заглядатися на жінок, вихваляються один перед одним своїми грандіозними перемогами на полюбовних жнивах і, на прогулянках, збираючись до купи, перекидаються нескінченними сальними анекдотами.
На алеї попереду з’явилася молода жінка, вона однією рукою штовхала поперед себе дитячу коляску, а іншою рукою тягла за собою дівчинку років трьох, яка чомусь уперто не хотіла йти своїми ногами. Вона голосно рюмсала і раз-по-раз схлипуючи вимовляла: «Мам-му-сю, заб-бери Вов-чи-ка, посади  м-мене». Жінка смикала її за руку і не зле заперечувала: «Ти вже доросла, в тебе ноги будуть звисати до землі. А люди, що подумають?».
Від гучного плачу дитини Юрко стрепенувся. Він, відірвавшись від Інги, дивився на жінку з дітьми, як на пришельців з космосу, витріщивши очі. Він ніби окам’янів. В його свідомості пронеслися уривками поки що незрозумілі картини якогось приміщення з дзеркалами, стелажі з акваріумами, а потім цей дитячий дошкульний вереск і…
– Це мамлюки!!! Я знаю, це мамлюки, я бачив їх там… Юрко з жахом показував рукою на жінку з дітьми. Він зараз був схожим на божевільного. Інга злякалася, інстинктивно повернувши голову Юрка до себе.
– Любий, заспокойся, – шепотіла вона йому на вухо. – Це жінка з малюками. Вони йдуть когось відвідати в лікарні, можливо свого татка.
– Я згадав! Я все згадав! – він радів і сміявся повторюючи ці звичайнісінькі слова. Обличчя Юрка сяяло посмішкою навіженого.
Дівчинка вже не пручалася, вона лише здивовано позирала з-під лоба  на дивних дорослих людей, миттєво прошмигнувши біля Юрка. Вона ще довго озиралася назад тримаючись за руку мами, доки й не сховалися від них за кущами живої загороді дивні дорослі люди.
Інга дивилася на свого Юрка закоханими очима, вона була майже щасливою і сподівалася на його швидке одужання.
           – В тебе відновилася пам'ять? О Боже, я така рада! – вона поцілувала коханого в щоку. Але від одного легенького дотику губ Інга відчула, як між ними тріснув електричний розряд. Юрко, ніби заряджений струмом конденсатор, вибухнув накопиченою силою  душевної напруги.
– Вони там вирощують в акваріумах мамлюків! Я все бачив! Відтепер популяцією людей  керують генетики! Вони вже серійно навчилися створювати бездоганних людей! Невдовзі мамлюки стануть опорою сучасного істеблішменту і витіснять з усіх урядових установ звичайних людей! Це буде справжня революція гуманоїдів!
Очі Юрка почервоніли від напруги. Його жести були поривчасті і неприродно зухвалі. Таким Інга його ще не бачила. Вона пригадала слова лікаря, Аарона Мойсейовича, коли він застерігав її від прояву занадто сильних емоцій, але було вже пізно, Юрка почала трясти лихоманка. Він був не в собі. Хлопець намагався їй ще щось втокмачити, але Інна сприймала все промовлене за марення хворої людини.
– Я все зрозуміла, – вона миттєво сховалася за маскою байдужості. – Заспокойся, – вона ніжно пестила хлопцю волосся. – Нам вже час повертатися в палату. Інна взяла Юрка під руку і повела в напрямку приміщення неврології.
Від її байдужості його одкровенням Юрко якось принишк, обм’як, він нарешті зрозумів, що Інга йому не вірить, а сприймає все ним сказане в запалі, як марево божевільного. «Та хіба ж можливо у це повірити нормальній людині?» – думав він підкорившись волі супутниці. Йому зараз понад усе хотілося розгадати таємницю своєї раптової амнезії, але в голові весь час то з’являлися, то зникали дивні образи малюків, що лежали у візочках-ліжечках рядами, а їх проникливий дитячий вереск створював хаос какофонії «стародавньої» сюїти Альфреда Шнітке. Юрко гнав від себе це незрозуміле марево зламаної кимось свідомості, образи якої проривалися для усвідомлення причинно-наслідкового зв’язку.

Хвороба, дякуючи потугам Аарона Мойсейовича, почала відступати. Він вже за тиждень згадав своє ім’я, подзвонив мамі, в редакцію газети, кепкував з неврастеніків по своїй палаті навмисно позиціонуючи себе то з Наполеоном Бонапартом, то з адміралом Нельсоном, викликаючи в хворих іноді такий регіт, котрий став непокоїти медперсонал, особливо у вечірні часи, але на питання: «Що з тобою трапилося?» – не знав, що відповісти. Навіть Інна, з якою вони порозумілися вже на третій день спілкування, не змогла дізнатися більше ніж те, що почула раніше, в перший день їх побачення в неврології.
Все, що з ним сталося, після того як він вийшов на тролейбусній зупинці «Цитадельна», – було зітерте з пам’яті, залишилися лиш якісь жахливі, потворні згадки кімнати з малюками, яких він чомусь називав мамлюками.  
Медичні аналізи показали, що втрата пам’яті в Юрія Кепочки настала в наслідок передозування бензодіазепіном, а це було вже схожим на свідоме отруєння журналіста під час виконання ним своєї професійної діяльності. Органи прокуратури почали своє кримінальне розслідування, а журналісти – своє.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70406007766724 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …