Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Мам,я...

© Таня, 24-08-2016
Попереджаю: нередаговане;-)
- А ку-ку! А де моє сонечко? А де моя донечка? Чиї оченят очка ще сплять? До-о-ню, солоденьке моє, прокидайся!
Ніжний дотик до плеча – і Ксеня розплющила очі. Сни поховались по кутках, порозповзались по домівках – і гайда дрімати до ночі. Солодко потягнулась, усміхнулася і зістрибнула з ліжка.
- Мам, я…! – і затнулась. Приснилось. Примарилось і розтануло, як он той серпанок надворі. Мами нема. Вже три дні – як нема. Вчора після… після поминок повиганяла всіх з хати, залишилась сама – з мамою говорити, з мамою востаннє набутись перед тим, як все тут продати. Бо ж живе далеко. В місті. Втекла звідси. Як від чуми. Як щур з корабля. Втекла від мами. Наче і дзвонила, наче і кликала до себе – а чого ж так шкребе? Може, треба було приїхати, зібрати, забрати – а не вдавати лише із себе хорошу дочку?

Підійшла, відчинила настіж старе, мальоване-перемальоване набіло вікно і сперлась руками на підвіконня. Ткав ранок мережива з тіней посеред саду, виплітав-вигадував, викладав на травах візерунки довершені. Пестило сонце сонні дерева, обціловувало – обнімало, як обціловує любку на прощання кавалер – бо ж піде і побачить нескоро, а ще хоча б разок…
Ксеня втягнула носом повітря і закашлялась. Відвикла від такого. В місті вдихнути глибше страшно – бо ж там повітря тягуче, як патока, заповзає всередину, липне до нутрощів, смердить і не хрустить навіть зранку. А це не таке – хоч ножем на окрайці ріж, як хліб і медом масти і їж – пружне і смачне.

Ох, мамо-мамо, як же тут в тебе гарно, як же забуто! Мамочко-мамо, я ж знову – дитина, я ж знову дівчатко маленьке, що лащиться до тебе, а ти обнімаєш руками білими, бо щойно місила тісто. І усміхаєшся так, як оце сонце, що чіпляється за верхівки твого саду, дереться вгору, щоб світити для всіх. Мамусю, ну, де ж ти? Кликала-будила, я прокинулась – тебе нема, я … а тебе нема! Непрохані сльози залоскотали горло, збилися там в клубок – ні дихнути, ні сказати – хіба заплакати. Трусонула головою, залишила вікно відчиненим – пішла до кухні.

Зробила кави, вийшла надвір і сіла на стару-стару лаву . Господи, як же це добре – не поспішати, не думати, не планувати –ма просто сидіти отут на ганку, пити каву, ховати ноги в споришах, що розповзлись по всенькому подвір’ї і слухати, як гомонить собі село? А воно прокинулось вже давно. Десь перегукувались сусідки, гойкали погоничі, гавкали собаки і гули трактори. Але все те було наче в іншому вимірі, в іншому світі. Бо до її власного долітали хіба відголоски, відплески того життя. В її світі отут на грушці стрекотала сойка. Поміж листям яблуньки витанцьовували твіст горобці і вели нараду джмелі у траві. Кіт Мурко чухав лапою вухо і просив молока. Шепотіли ранкові молитви мальви і чорнобривці. Залицявся вітер до троянд. Пахли трави, що їх залишили сохнути під дахом. Дзень-дзень-бринь – падали і розбивались роси об суху землю. Кава обпікала язика. Заблукала мураха в паніці бігала по нозі. Павук перебирав лапками по мереживі павутини. Думки сплутувались у величезний клубок котились далеко-далеко. Пахнули суниці, що ростуть он тут за хатою, лиш два кроки ступити. В її світі…
- Привіт… - Ксеня замріялась і навіть не почула, як скрупнула хвіртка. Здригнулсь і підняла очі. Назустріч йшло її минуле.
- Привіт! – Спробувала усміхнутись і піднесла чашку з охололою кавою до губ.
- Присісти можна? – Минуле виглядало не дуже добре, пахнуло ще гірше і блукало очицями по її фігурі.
- Ну, спробуй. – Посунулась трохи і щільніше закуталась у шаль, що її прихопила в хаті. – Що доброго скажеш?
- Ти…ти надовго сюди? – Арсен всівся поруч і склав руки на коліна.
- Не знаю, якщо чесно. Можливо, і назавжди. Я подумаю.
- Правда?! Назавжди? Ти… - Підсунувся ближче і спробував обняти за плечі. – Ти…
Ксеня скривилась і встала.
- Арсенку, ти чого прийшов? Щось тобі треба? Може, маєш якусь справу?
- Та ні, я просто… - Чолвоік почервонів і став схожим на розгубленого хлопчиська.
- От просто і йди собі, куди йшов. Тебе дружина чекає, діти… Йди. - Жінка відступила і показала на хвіртку. – Ось туди.
- Ти виганяєш мене після того всього, що між нами було? – Арсен встав і розвів руками. – Ксюшечко, ти забула?!
Ксеня розреготалась:
- Ой, Арсене, не ламай тут бразильські комедії, їй-Богу! Що між нами було, дорогенький? Ну, що? Нагадати тобі? Може, ти забув – то я нагадаю, як я чекала на тебе нераз, а ти з Галькою по кущах зажимався, а мені потім люди говорили. Згадав? А як після весілля нашого на три дні пропав, бо з друзяками втік у район на дівки – не пам’ятаєш такого? А як я три дні чекала, плакала, всі лікарні обдзвонила – а ти припхався, наче нічого і не було? А згадати тобі рік мого пекла з тобою?
- Ти не розумієш, Ксюшечко! Ну я той… По молодості… І… Ксюшечко, я…
Ксеня усміхнулась і зітхнула.
- Арсене, мені небридло твоє белькотіння. Йди.
"Йди від нього, дитинко!" - Твої слова, мамочко. Твої. Чого я, дурне, не слухалось? Чого так хотілось обпалити крильця, обскубати геть усе пір’ячко? Чого так хотілось понабивати гуль, щоб потім довго відігріватись під твоїм крилом? І ти ні словом не дорікнула, ні звуком, ні поглядом...

Він пішов, а вона побрела між суниці.
Ох, мудра моя мамочко які ж вони в тебе пишні! І років п’ять тому теж такі були. І десять. Чорна земля, зелене листя, червоні ягоди – як сказала би подруга Оля – ідеальне поєднання кольорів. Ідеальне. А тебе, ідеальної, вже нема. І не буде. Помандрувала, мій янголе, далеко. І не повернешся. І не подзвониш. І я не подзвоню. І дурна, дурна, дурна – не дзвонила, поки ти була тут. Я ж думала – ти вічна. Я ж думала – встигну. Я ж думала – завтра, позавтра, через тижень, місяць – приїду, обцілую, обніму… Ой, мамо-мамочко, яке ж я нерозумне в тебе дитя…
Нагнулась, набрала повну жменю ягід, усміхнулась і пішла назад до лавки. А пам’ятаєш, мамочко, як ми їх садили, ті суниці? Ти ж чуєш мене, правда? Десь там. Може, навіть теж усміхаєшся. Пам’ятаєш, як ти купила на базарі пару кущиків, як ми з тобою вдвох отут робили місце, як я замурзалась по вуха і ти потім мене відмивала у тазику за хатою? Шелеснув вітер і облизав плече. Сонячний промінь погладив по голові і передибав до долоні з суницями. Заплющила очі. Так би і сиділа. Так можна собі придумати, що то ти. Ось тут, поруч. Схилила голову набік, руки склала, як в молитві – слухаєш. Лиш час від часу торкаєшсч зашкарублою, спрацьованою долонею - втішаєш. Завжди слухала, не перебивала. А я? А я, мамо? А я ж лише говорила…Мамо-мамочко ,все би зараз віддала – щоб тебе послухати…

Хата теж ще живе тобою. Ти всюди. Он ще стоїть недочитана тобою газета. Так і стоїть – з окулярами, покладеними зверху. Праска на столі. Під ліжком закрутки. Ти, ти – всюди – ти. Всюди ручки твої золоті. Ох, мамо-мамочко, як же тебе відпустити? Як же тебе відірвати від серця? І тут, разом із тобою – моє дитинство живе. Сонячне-сонячне, облюбоване -обніжене… Кожна ранка тобою обцілована, кожна вавка тобою лікована… Хлібом пахнуче дитинство і варениками з чорницями… І чаєм малиновим і морозивом недільним… І зошитами вересневими, і пахучими новими книжками, що ти їх завжди купляла при першій нагоді – хай вчиться дитя, хай читає, хай розуму набирається, і травами літніми-купальськими, що їх вдвох ходили збирати… Звуками звичними і найкращими в світі обплетене дитинство-обсноване – сміхом твоїм, звуком голосу, піснею ввечері надобраніч, стрекотом твоєї швейної машинки по ночах – і молитвою вранішньою, звуком дощу і смаком борщу , і доторком твоїх теплих рук…

Надворі засигналила автівка. Виглянула у вікно – усміхнулась.
- Мама! Мамоцка, пливіт! - Руде чудо заскочило в хату і дзвінко розсміялось. – Я так заскуцив, мама! А знає, со я бацив? Койову, цесно! Отаку велику, отакенну! – Розкинуло руки і зробило величезні оченята. – А логи які неї отакі, мам! А се я бацив гусей і …
- Привіт, моя хороша! – Слідом за хлопчиком зайшов чоловік –і зразу в хаті стало тісно. Великий, широкоплечий – такий і пів світу тримати може – якщо є для кого. Нагнувся поцілував жінку і обняв.
- Я скучив… - Прошепотів у волосся.
- Михасю, я тут подумала… Давай, переїдемо сюди?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 30-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 28-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-08-2016

Неосяжна тема...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 25-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35775017738342 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …