Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46530
Рецензій: 90788

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Велопанк

Історія у стилі велопанк

© Карачевський Олег, 23-08-2016
Кожен несамовито крутив педалі, намагаючись не відставати від їдучого попереду. Ведучий задав неймовірний темп.
- Череп, не жени! - почулося ззаду. - Ми ж нікуди не поспішаємо.
Та той мо й не чув. І гнав наче вітер.
Раптом колона стала мов укопана. Всі різко загальмували, мало не натикнувшись одне на одного.
- Колінвал тобі в кардан, - вилаявся Череп.
Вони якраз виїхали на вершину пагорба. Далі дороги не було. Весь простір попереду був завалений териконами зі сміття.
- Гарне місце для пастки, - примітив хтось.
- Ми ще можемо повернутися та пошукати інший шлях, - мовив другий, та не встиг він закінчити, як шлях їм відрізали і на пагорб піднялася інша колона.
Череп виїхав уперед і пристав на заднє колесо. Його лиса макитра виблискувала на сонці.
- Хто ви такі і що вам треба? - спитав він.
- Це ви хто такі і що робите на нашій землі? - загнув у відповідь лідер новоприбулих.
- Ми шукаємо воду.
- Вода тут тільки наша.
- Тоді посуньтеся і ми заберемося звідси.
Новоприбулі засміялися.
- У мене інша пропозиція, - сказав їх лідер. - Зараз ви здастеся на нашу милість і будете нашими рабами. А ми залишимо вам ваші жалюгідні життя.
Череп знову привстав на заднє колесо.
- Ми воїни, а не раби! - випальнув він.
- Тоді ми поб’ємо вас!
- А якщо ми вас?
- Подивимось!
Всі вишукувались стінка на стінку і дістали прикріплені до рам стимули. А тоді… Без усілякої команди всі спрямували свої велосипеди вперед. Ще секунда… і вони зіткнулися. Люди… Велосипеди… Все перемішалося у купу. Хто перелетів через руль, бо стимул втрапив у переднє колесо. Кого просто ударом вибило із сідла. Хто зіткнувся лоб у лоба. Череп був один з небагатьох, хто втримався на велосипеді. І коли його супротивник перекинувся через себе, він швидко оцінивши ситуацію дав драпака. Тільки його лису макитру і бачили.
- Хай їде. Займіться рештою, - мовив лідер наших ворогів.
Ті з нас, хто вижив, збилися докупи і нас оточили щільним кільцем. У всіх у руках були короткі мечі.
- Здавайтеся! Ми переважаємо вас числом! - крикнув ворог.
- Ми воїни, а не раби! - крикнув у відповідь один з наших. Ще мить… і йому перерізали горло.
Запала тиша.
- Є ще герої?
Більше героїв не знайшлося. Всі повільно склали мечі на землю. Я склав одним з останніх і дивився у той бік, куди дременув Череп. Хай він і лишив нас напризволяще, у нього не було іншого вибору. Згай він хоч мить, його б також убили. Може він поїде і вернеться з більшим загоном і визволить нас. Але то була даремна надія.
Нам дозволили вести наші велосипеди пішим ходом. В мого на передньому колесі лишилася вісімка. І з цього була велика морока, його постійно заносило кудись у бік.
Так ми прийшли до невеличкої фортеці з цегляним муром. В нас забрали все, що було, і змусили весь залишок дня крутити педалі динамо-машин. Весь цей час чоловік з батогом слідкував, чи ніхто не ледарює. Десь під вечір старий раб роздав нам трохи каші, з великого казана. Мабуть то були залишки вечері господарів.
- Діду, ти давно тут? - спитав я старого.
- Вже кілька десятків років, - відповів він.
- І весь цей час ти був рабом?
- Життя воїна коротке. Хочеш дожити до моїх років - будь рабом. Не переймаєшся за їжу і педалі крутиш у пів сили.
Спати ми лягли просто неба на подвір’ї. Старий раб розповідав різні теревені.
- Коли я був малий, я ще пам’ятаю, як росли дерева, - казав він.
- А що таке “дерева”?
- Це така висока-висока трава, в кілька разів вища за людину.
- Трава? Вища за людину? Старий! Ти це вигадав! - не вірили йому.
- Хочете вірте, хочете ні, але таке було. Коли я був малий, їх було мало. Але мені казали, що вся земля колись була вкрита цими деревами.
Але всі тільки сміялися.
- Старий, а ти звідки?
- Я з Велотопії.
- А де це?
- Це кілька днів їзди звідси. І знаєте що, ми там не крутили педалі, коли треба була вода чи електрика. Ми брали енергію сонця.
- Ну й казки ти діду розповідаєш!
І всі зареготали.
Потім, коли зовсім стемніло, один з наших повідомив, що вороги перепилися і поснули. Кращої нагоди втекти не буде. Ми розділилися і придушили всіх вартових. А тоді позбирали наші речі, взяли велосипеди і дременули геть. Всі поїхали по дорозі, а старий майнув просто у пустелю. Я десь якусь секунду дивився то на наших, то на нього, а тоді розвернувся і наздогнав його.
- Діду! Куди ти їдеш? Там же пустеля! Не можна віддалятися від дороги, це небезпечно!
- Я їду у Велотопію. Мені вже недовго лишилося. Хочу побачити її в останнє перед смертю.
- Не існує твоєї Велотопії! Ти сам її вигадав і заставив себе вірити у це!
- Вона існує!
- Ти здурів у тому рабстві!
Старий припустив швидше. Навіть дивно було, що такий тщедушний може так швидко їхати. Мені коштувало великих зусиль наздогнати його ще раз.
- Стій!
- Не зупиняй мене!
- Ти сказився!
Але він поїхав іще швидше, ніби був і справді скажений. Мо він у рабстві педалі крутив у пів сили тільки для розминки. Я відстав. І вже думав повернути у інший бік та й закінчити на цьому цю історію… Але тоді подумав… А що, як його Велотопія таки існує? Я закрутив педалі швидше. Навіть Череп би пишався моїм темпом. І десь за хвилину знову наздогнав старого.
- Що ти пристав до мене? - захекано видихнув дід. Видно темп їзди все ж дався йому не легко.
- А далеко до твоєї Велотопії?
- Три дні.
- Я їду з тобою. Але старий… Якщо через три дні ми не знайдемо ніякої Велотопії і будемо помирати від спраги… я вб’ю тебе і вип’ю всю твою кров.
Дід кивнув і збавив темп.
За три дні ми так нікуди і не доїхали. На четвертий я лаяв себе як тільки міг, але ми вже занадто далеко заїхали. Аж раптом…
- Дивися! Дерево! - випальнув старий. - Ми вже близько.
Ми під’їхали до великого скривленого стовпа. Навіть не знаю, на що воно нагадувало. Я такого ніколи раніше не бачив.
- На траву не схоже, - зауважив я.
- Ти просто не бачив його, коли воно було зелене.
Я уявив цей стовп зеленого кольору.
- Не знаю, як таке можливо.
- Просто у нього було листя.
- Що ще за “листя”?
- Це трава, що росте зі стовбуру.
- Ти сказився.
- Вибач, я просто не знаю, як пояснити.
І старий заходився малювати пальцями по піску. Його малюнок вийшов непристойним, наче сідниці вилазили зі стовпа.
- Тепер бачиш?
Я похитав головою.
- Ладно, байдуже. Поїхали краще.
Через годину ми доїхали до піщаного урвища, по якому важко було їхати і довелося вести велосипеди пішки.
- Колись тут була ріка, - мовив дід.
- А що це таке?
- Це коли багато-багато води тече по ось такій западині.
- Багато?
- Щоб заповнити її на десятки людських зростів.
- Діду! Що ти верзеш! Звідки візьметься стільки води?
- Ти просто ще ніколи не бачив океан! Це коли все від горизонту до горизонту заповнене водою!
- Навіть не хочу про це слухати!
Ми вилізли на пагорб.
- Ми вже близько, - сказав старий і з сумом повернувся назад. - А ріка та колись називалась Дніпром.
Ще через якийсь час ми побачили поле заставлене великими чорними пластинами.
- Дивися! - зрадів старий. - Це сонячні батареї! Вони перетворюють сонячне світло на електрику! Ми вже на місці!
Ми були дуже стомлені, але в нас наче відкрилося друге дихання. Ще кілька хвилин - і ми були перед залишками дротяного паркану. За ним було кілька невеличких будинків, що стояли кільцем. Ми виїхали на цю площу і старий знесилено впав посеред неї.
- От я і вдома, - видихнув він.
Я зліз з велосипеда поруч.
- Старий, я ледь дихаю від спраги. Де тут вода?
Дід засміявся.
- Тут немає води. Чого б, на твою думку, ми б полишили це місце і пішли шукати долі? Можеш мене вбивати і пити мою кров. Я просто хотів померти на рідній землі.
Я подивився на нього з роззявленим ротом.
- Як це тут немає води?
- Отак от. Скінчилася ще тоді, як я був твого віку.
- Колінвал тобі в кардан! Ти затяг мене у пастку!
І я вийшов із себе і вдарив старця по обличчю. А потім ще й пхнув ногою. Знаю, це було погано, але я не міг з собою нічого вдіяти. Я не збирався вбивати безпомічного старого. На це у мене не стане снаги. Але стусонути ногою - це я можу.
- Ти сам вирішив зі мною їхати.
- Але чому ти не попередив?
- Я подумав, що мені не стане снаги самому себе вбити. То що? Ти зробиш це?
- Колінвал тобі в кардан! - знову вилаявся я і пхнув велосипед.
Старий знову засміявся.
- Ти навіть не знаєш, що значать ці слова.
- Я завжди думав, що колінвал - це палиця, а кардан - це дупа.
- Ні, це назви деталей машини, на якій їздили в далекі-далекі часи. Для цього була рідина, що горіла. Тепер ці слова - мертві. Нічого дивного, що вони стали лайкою.
- Знову твої дурнуваті казки.
- Як Велотопія? Але ж вона існує! Ти сам бачиш!
- До кардану.
Я сів на землю.
- Старий, тепер на твоїй совісті буде дві смерті. І твоя. І моя.
- Ти ще можеш поїхати звідси!
- А куди? Я ж навіть не знаю, куди їхати!
- Ти можеш повернутися по наших слідах!
- А далі що? Повернутися до твоїх хазяїв і знову стати рабом?
- У долі раба не все так погано! Можеш мені повірити!
- Колінвал тобі в кардан!
Раптом в одному з будинків прочинилися зі скрипом двері і з них вийшов чоловік. В руках у нього був арбалет.
- Добродії! Хто ви такі, і що в біса тут робите? - спитав він.
Запала ніяковіла мовчанка.
- Ми шукали воду! - відповів я.
- Ми шукали Велотопію! - мовив старий, а тоді підвівся і побіг обіймати людину з арбалетом.
Вони розцілувалися і засміялися.
- Невже це ти? - сміявся крізь сльози дід.
- Друже! Скільки ж років! - теж плакав його товариш.
- Як же ти постарів!
- А ти як!
Вони знову обійнялися.
- Не хочу порушувати вашу милу зустріч, - сказав я, - але якщо Ви тут живете, то у вас же є вода…
Господар вийняв стрілу з арбалета і махнув рукою.
- Ходімо у дім.
Ми залишили велосипеди в сінях і зайшли у хату. Там був умивальник і стояла банка з водою, на дні якої було повно піску.
- Ще відстоюється, але якщо ви спраглі то можете пити, - мовив господар.
Ми взяли кружку і по черзі напилися.
- Друже, де ви знайшли воду? - спитав дід товариша.
- Років через десять як ми всі поїхали, я найшов майстра і він зробив глибшу свердловину. Вода бачиш яка, але мені вистачає, - відповів той. - Думав уже вас шукати, але ж ви розповзлися по світу, а мо й згинули. Тому лишився сам.
Він позіхнув.
- Ну й нудьга тут була!
Старий засміявся.
- Як же ти рятувався?
- Перебирав старі архіви. Ми ж маємо лишити знання для наступних поколінь, - господар вказав у куток. Там стояв стіл і на ньому якась чудернацька річ, яку я навіть не знаю як описати. Щось чорне і прямокутне, а перед ним щось схоже на дошку з купою маленьких дивних малюнків.
- Для яких ще поколінь? Ти ж тут сам.
- Я про це постійно думав. Але як я не подорожував, не міг знайти нікого, хто б мені повірив. А потім я став застарий, щоб кудись їздити. І ось доля привела до мене вас.
- Твоя правда. Давай навчимо малого.
І вони посадили мене за стілець перед столом.
- Дивися! І запам’ятовуй, - сказав перший вчитель.
- Ось це - екран, - другий вчитель вказав на чорний прямокутник. - Ось це - клавіатура, - він вказав на дошку. Потім щось натиснув і на екрані забігали чудернацькі малюнки.
- Що це? - спитав я.
- Це букви.
- Що ще за букви?
- Стривай? Ти не вмієш читати?
- А що таке читати?
Вчителі засміялися.
- От халепа! Нічого. Почнемо з абетки.
Наука далася мені важко, але все ж я був здібним учнем. І за годину вже міг по складах читати цілі слова.
- Нічого все прийде з практикою, - заспокоїли мене вчителі.
Потім вони вчили мене історії. Про часи, коли вода падала з неба і росли дерева. Про цивілізацію, що ні в чому не мала нестачі. І про те, як усе потім зникло, лишивши по собі саме сміття.
Ввечері ми поїли каші і вийшли дивитися, як заходить сонце.
- Це неправильно, що людство почало все забувати, лишаючи лиш найнеобхідніше для виживання. Ми маємо з цим щось робити, - сказав старий.
- Люди вже не схаменуться. Може воно й на краще. Ми вчимося цінувати те що є, а не плакати за минулими часами, - зауважив його товариш. - Та й що ти вдієш?
- Ну, своє маленьке діло я зробив. Я десятки років провів у рабстві, щоб вижити та мати можливість переповідати історії. Може матері будуть їх розказувати своїм дітям.
Потім ми побачили, як до нас суне величезна колона велосипедистів.
- А ці що тут забули? - здивувався дід.
- Може це ті, що відправилися у погоню за нами? - припустив я.
- Ні, ці їдуть з іншої сторони. Та й не поїхали б ті за двома нещасними рабами.
Ми дочекалися, поки новоприбулі під’їдуть ближче.
- Хто ви такі і що вам треба? - спитав господар.
- Ми пілігрими. Шукаємо Едем, - відповів лідер новоприбулих.
- Вважайте, що знайшли його. Це Велотопія. Тут не треба крутити педалі, щоб мати електрику та воду. Для цього ми беремо енергію сонця.
- Бог створив людину, щоб вона крутила педалі, а не для того, щоб крала енергію від сонця! Це спокуса диявола! Вбити нечистих!
І вони рушили на нас. Стріла з арбалету зупинила першого, але нападників було надто багато. Я зарубав мечем ще двох, а потім мене огріли чимось по голові і я втратив свідомість.
Не знаю, коли я прийшов до тями, але пілігримів вже не було. Вони встигли потрощити всі сонячні батареї і поїхати далі. Господар лежав мертвий, а старий ще ледь дихав.
- Ти живий! Це добре, - зрадів він. - Не дай нам вмерти даремно. Передай знання наступним поколінням.
Він закашлявся кров’ю.
- Знання - це найцінніший скарб… - мовив він і відійшов у світ духів.
Я закрив його очі і заплакав.
Зранку я поховав моїх друзів. Я не знав, куди мені тепер податися. А тому довірився сонцю і вирішив поїхати на захід. Може я заїду так далеко, що доїду до океану. Хто зна. Тепер у мене були мрії. І мене чекала довга дорога.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 24-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97681379318237 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …