До Івана Герасимовича Букринського самотина липла, як павутина зі стелі до капелюха. За Голодомору погубив на тому світі батьків і братів із сестрами. По війні, щоправда, одружився на такій же самотині, як і сам, надбав двоє діток, думав – щастя завітало врешті-решт. Завітати завітало, а гостювати не захотіло. Старшенька дочка ще малою вибралася з домівки у власній хатці, а син виріс, армію відбув, козарлюгою був хоч куди, пішов на весілля по сусідству наречену привітати зі святом та й одружився там з кістлявою – зарізали парубки в бійці. Дружина не витримала тої наруги над долею, розбив її параліч, вісімнадцять літ пролежала, як мумія – лиш очима водила та їжу могла ковтати.
А це вже сам. Немає нікого. Ні родича якого завалящого, ні близького кого, ні наближеного навіть. Собака, коти, коза та кури на подвір’ї перед хатою – ось і все, що тридцять з гаком літ гріє душу старому дідові. Вже й помер би – а смерть не бере. Вісімдесят шість років прогуцикав своєю стежиною, нібито й пора сягнути провалля, де обриваються стежки; та поле стелиться далі, гукає, аби топтав стерню ще, бо не всю, певно, витоптав.
На днях отримував Іван Герасимович пенсію, то в касирки не було дрібних купюр, а в діда не було чим дати здачі з добірної банкноти – касирка втюхала якусь лотерею в руки; побажала удачі та щастя; то навіть образився – яка вже удача, яке щастя, коли вік світом промарудив без них, а це на старості якесь дитя побачило в його присмеркових днях примару щастя. Гай-гай, дитино, протри очі, то не щастя, то недоля маячить попереду, а ти в сутінках не роздивилася та й патякаєш казна-що.
Валялася та лотерея в капшуку – забув викинути, а це знову рипнувся по пенсію, розкрив своє грошосховище, а папірець і звіявся касирці на стіл.
- Що, діду, виграли щось? – ще й збиткувалося, бісове дитя.
- Бабу виграв, - відбрикнувся, - та не знаю, що з нею робити.
- Не перевіряли, чи що? – трусила касирка пожмаканим папірцем.
- Хай його чорти перевіряють, той непотріб, - вилаявся.
- Нащо до чортів іти, - збиткувалося дитя далі, - давайте я перевірю.
Кудись занурила носа, а тоді як витріщить очі.
- Діду! – кричить. – У вас джек-пот!
- Хто? – не второпав.
- Ну, виграш найбільший, - роз’яснює касирка.
Дід стенув плечима.
- Три мільйони! – кричало дитя. – Три мільйони, діду! Ви найбагатший у селі тепер! Найбагатший!
Аж упрів.
Село ставало на вуха та здіймало вгору всі чотири копита – чи чувано, старий Букринський виграв три мільйони!
- І нащо вони йому? – допитувалися люди одне в одного.
- А похоронять у позолоченій домовині, - дехто не за гріх мав і позаздрити діду.
«А дійсно, нащо вони мені вже, такі гроші?» - перепитував сам себе Іван Герасимович.
І ось, коли зійшли всі належні строки, й виграш опинився в діда на рахунку, пришкандибав Іван Герасимович до сільради.
- Слухай, Борисе, - звернувся до Антончука, сільського голови, - таку прірву грошей я вже не ковтну, бо ще закреп дістану…
- Іване Герасимовичу, - не дав і договорити, бігав довкола діда голова, - допоможіть селу. У нас ось і з дорогами проблеми, і з благоустроєм, і школа недобудована…
- І церкви немає, в хаті тулимося, - мов чуючи щось, втиснувся до кабінету сільський батюшка.
Дід уважно вислуховував прохання й молитви високоповажних чоловіків.
- Ні, хлопці, - нарешті мовив, - я ось що вдумав. Не буду я ні на що давати грошей, а розподілю їх краще між людьми. Скілько в нас у селі душ?
- Прописано? – аж гикнув Антончук.
- Ага, - потвердив Іван Герасимович.
- Триста душ. Рівно, - зітхнув голова.
- От і добре, - скумекав дід, - по скільки це на душу копійок вийде?
- О-хо-хо, мені б таких копійок хто вділив, - зітхнув і батюшка, - по десять тисяч, Іване Герасимовичу, вділяєте на кожного парафіянина, а на церкву – ні коп’я. Не скажу, що гріх, але в Бога на ганку вже стоїте, у двері незабаром стукати доведеться – нерозсудливо поступаєте.
- Мені з Богом самому говорити доведеться, без помічників, без вас, - парирував мільйонер. – Молитва щира, вона, знаєте, й у степу молитва, не обов’язково під церковною банею нею бемкати, та Богові й гроші ні до чого, йому сорочки купляти не треба. А ось людям розділю багатство – людям воно буде в самий раз. Я взагалі-то допомоги прийшов у Бориса Петровича попросити – аби зібрав схід села, де я людям і сотворю благоденство. Допоможеш, Борисе Петровичу?
Батюшка безнадійно махнув рукою, голова села в’яло кивнув головою.
- Та ви не кисніть, хлопці, - підбадьорив дід, - я розділю людям гроші, а ви вже зверніться до них, хай кожен скинеться й на церкву, й на сільраду. Це ж не з мозолів гроші, це ж дармові – я думаю, ніхто не зажаліє часточки на спільне благо.
Такого сходу в селі ще не було. Ну, збиралося душ тридцять-сорок, гелготіли щось – ото й усі збіговиська, які малися на рахунку. Навіть коли земельне питання в селі, а торік була така морока, стало руба, різало кожного живцем – і то лишень сто двадцять душ зуміли зібрати, аби дати відкоша ненажерливим орендарям.
А це… Клуб тріщав. З дітей, і то дехто поприходив, старі та немічні – й ті пришкандибали. Аякже, напередодні хтось пустив селом чутку, що Букринський буде стояти на вході й кожному прибульцю персонально тицятиме в руки належну пачку грошей.
Та Букринський на вході не стояв, він з головою села возсідав на сцені за столом.
- Шановні друзі, - звівся Антончук, - я нічого поки що говорити не буду, а краще надам слово Букринському Івану Герасимовичу.
Зал насторожено затих.
- Земляки мої дорогі, - тремтячим голосом розпочав Іван Герасимович, - ні для кого не секрет, що Бог змилостивився наді мною на старість і послав купу грошей.
Зал очікував.
- Але ці гроші мені вже ні до чого, - продовжував Іван Герасимович, - тож я хочу, аби, - закашлявся, - хочу поділити їх між вами…
- По скільки? – крикнув хтось аж надто нетерплячий.
- По десять тисяч, - мовив дід, - кожному.
- І дітям? – допитувався хтось.
- Дітям у першу чергу.
- Іване Герасимовичу, - здійнялася з місця Ганна Вихристюк, - це неправильно буде. Ми ось віка вкоротили на колгоспній роботі, а дехто ще й пукнути на ній не встиг – і що ж, усім однаково?
- Це, Ганно, не пенсія, щоб від стажу платити, - стояв на своєму Іван Герасимович. – Усім дам порівну.
- А чого ви хотіли, тітко Ганно, - схопилася з місця якась молодуха, Букринський навіть не знав, хто така, - навпаки, треба дітям давати більше, бо їм ще жити та й жити, а старим досить і меншої суми – однак скоро того…
- Що того? – схопилася Ганна. – Доказуй.
Та молодуха не стала уточняти, вона вимагала для дітей і молоді більшого відсотка.
- Всім в однаковій мірі, - стояв на своєму Іван Герасимович.
Зчинилася веремія. Односельці поважного віку натякали на відпрацьовані роки, молодші – на невлаштоване майбутнє, кожен тягнув ковдру на себе, бо серед промерзлого світу бажав хоч на градус, а краще за сусіда зігрітися.
Кричали довго та нарешті втихли.
Ганна Вихристюк знову одна стирчала над залом.
- І алкоголікам теж будете ділити, Іване Герасимовичу? – допитувалась.
- А ми що, не жителі села? – схопився Ганні назустріч розхристаний Миколка Цвик.
- То ти ж проп’єш їх за день! – застібала Ганна Цвикові мізки, як ґудзики.
- Не за твої п’ю, - рвав Цвик застібки. – Чого ти, Ганю, за фермерів та торгашів не допитуєшся? У них та грошва навіть з ушей лізе, а їм іще пхають. А тут пупа прикрити нічим, а вона мої гривні рахує, паскуда така.
- Ах ти ж погань синя, - це вже власник генделику, Гришка Миндик, - то тобі моя копійка пропиту душу муляє?! Просцяло все, а на чиїсь мозолі око кладе.
- Гришко, не кричи, - Ганна втрутилась у сварку, - в тебе, дійсно, тих грошей, як у мого собаки бліх. Тебе можна й обійти, ти з наших горбів уже стільки жиру для себе згріб, що як тільки досі ним не вдавився.
Веремія здійнялася така, що, здавалося, ще трохи – й затріщать чуби та червона юшечка потече по долівці.
- Ти-хо! – горлопанив щосили Антончук.
Втихали довго й болісно.
- Всі під одним Богом ходимо, - стояв на своєму Іван Герасимович, - і алкоголіки, й торгаші. Всім ділю порівну. Хоч гопки скакайте, хоч навприсядки танцюйте – а ділю так, як хочу. Врешті-решт поки що мої гроші, не ваші. По десять тисяч на душу.
- Прописану в селі на даний момент, - уточнив сільський голова.
- А моя мати позавчора померла, - здійнявся Семен Цурпалка, - їй будуть гроші?
- Ні, - відрізав Антончук, - гроші діляться на живих людей.
- Дурня якась, - бушував Семен, - як у голови мати від раку зсохлася, не сьогодні-завтра перекинеться, то їй нате десять тисяч, а як у нещасного Семена ще не встигла до пуття й захолонути, то їй немає. Аякже, то ж – мати голови; а то – якогось Семена Цурпалки.
- Як у тебе тільки язик повертається таке молоти? - намагався присоромити Антончук Цурпалка. – Гріх від людей і від Бога.
- А гроші отак ділити – не гріх? – стояв на своєму Семен.
- Гроші дійсно ділимо неправильно, - підтримав Семена Лук’ян, отой, що біля цвинтаря живе. – Дивіться, ділять же на прописаних у селі. В мене ось троє дітей навчається, повиписувались із села, бо в гуртожитках проживають, вони назад повернуться – а грошей їм немає. Ото як ухопимо з жінкою двадцять тисяч, ото й буде на п’ятьох. А в Дмитра Олефіренка дев’ятеро дітей, усі вже дорослі, вештаються десь по заробітках як не в Росії, то в Португалії, луплять таку копійку, аж земля двигтить, але прописані в селі. То це ж виходить, Дмитру, його бабі та дев’ятьом його заробітчанам валиться на хату аж сто десять тисяч. Люди, це ж сміх над нами, не інакше.
- Лук’яне, сміх не над нами, - вирішив у зародку погасити подібні невдоволення Антончук, - сміх над тобою, бо якщо не зміг свою першу жінку біля себе втримати та загуляла вона зі значно старшим за тебе Олефіренком, то при чому тут твої проблеми до сьогоднішніх грошей.
Хтось сміявся, хтось кричав, Лук’ян плюнув у голову з середини залу, але не доплюнув, втрапив слиною комусь на потилицю, той хтось заходився гнути таке матюччя, наче не в клубі, а серед конюшні стояв.
- Люди добрі, - набридло те все Іванові Герасимовичу, - годі вам лаятися. До вас щастя в хату йде, а ви його криєте матюком та криком. Глядіть, бо відвернеться, тоді не здоженете. Будете кричати, передам гроші в якийсь сиротинець – і крапка.
Зал затих.
- Одним словом, - підводив риску Іван Герасимович, - гроші діляться порівну на кожну живу прописану в селі душу. По десять тисяч. Знесіть за тиждень до сільради копії своїх рахунків у ощадній касі – і я зразу ж перерахую зі свого рахунку на них гроші. Все.
- Ні, не все, - схопився Антончук. – Шановні земляки, давайте зараз дружно подякуємо Іванові Герасимовичу за його турботу про нас і давайте не забудемо в щасті, що в нас у селі погані дороги, немає церкви – варто, напевне, кожному відстібнути хоча б по тисячі на благодійність.
Зал якось недружно проаплодував і розбурхано, клекочучи, несучи свої незгоди, розчарування та біль надвір, почав порожніти.
