- Аааа! – тупіт ніг, перелякані зойки, схлипування та інші нервові звуки наповнили невеличкій корпус санаторію у Брюховичах (під Львовом). Одразу оговорюсь, що санаторій був не для психічнохворих. Але спостерігаючи поведінку невеличкої купки підлітків і дітей саме в цей момент, профіль санаторію м’яко кажучи ставився під сумнів.
Біля 15 осіб різної статі із середнім віком, знову ж таки, 15 років з переляканими пиками розбігалися як миші. Хоча, були особи і менші. Он, наприклад, той малий, що забився у куток і тихо скавчав, наче кинуте щеня. Йому всього, по-моєму, було років 10. Бідна дитина! Всім було дуже страшно. Мені трохи теж, але більше – чомусь хотілося реготати. Всі ці перелякані пики навколо, гомін і кіпіш добряче мене веселили…
А буквально за мить до цього всі ще сиділи кільцем за столом серед гробової тиші і приблизно такого ж освітлення. Ніхто і гадки не мав, що станеться щось дике, але підсвідомо були до цього готові. Адже ми сиділи у темряві не просто так. По два пальці правої руки кожного з нас ледь торкались перегорнутого блюдця посеред столу. На блюдці була викопчена свічкою стрілка, а на столі з різних боків крейдою були написані слова «Так» і «Ні». Так, ми викликали духів! Навіщо? А чому б ні. Цікаво ж! Після невеличких роздумів всі одностайно погодились викликати дух Курта Кобейна. А кого ж ще у ті часи? Якщо б до певних часів були саундтреки, як, скажімо, до фільмів, то саундтреками до того часу безперечно були б пісні гуртів «Nirvana», «Metallica» та «Guns’N’Roses». Так от, всі без сперечань погодились на кандидатуру Духа, що ми мали викликати (і навіть той 10-річний малий, що тоді ще слабо усвідомлював, хто такий Курт Кобейн). І ось, всі вже сидять за столом. Блищать очі від азарту і захоплення (а може і від палаючої свічки), всі поклали пальці на блюдечко і в один голос повторюють:
«Дух Курта Кобейна, ти нас чуєш?» Блюдечко ледь-ледь ворухнулось і поповзло стрілочкою вперед у напрямку напису «Так», хтось нервово зітхнув.
«Дух Курта Кобейна, ти далеко?» - продовжили ми. Блюдечко розвернулось і стрілочкою вперед поповзло до слова «Ні», хтось нервово ковтнув слину.
«Дух Курта Кобейна, ти вже з нами?» - блюдечко здригнулось і знову поповзло у напрямку слова «Так». Малий несподівано почав схлипувати і щось нерозбірливо мукати. «Що таке, малеча?» - не силячись вимовити й слово, малий тільки тупо дивився переляканими очима у вікно. Хтось із дівчат простежив напрямок його погляду, і тут почалось… Тепер я розумію, чому капітанам кораблів під час загальної паніки законом дозволено використання зброї. Тієї хвилини поведінка «викликачів духів», мабуть, у декілька разів перевершила за своєю емоційністю поведінку пасажирів «Титаніка». Особливо казилися і верещали ті, хто «бачив у вікні чиюсь білу рожу». Я сам не бачив, але я бачив очі тих, хто БАЧИВ. І вже від самого цього погляду десь знизу живота щось холоділо. Але все одно, мені було чомусь смішно. Може це така реакція організму на несподіваний стрес? І навіть тоді, коли тремтячі від жаху дівчата попросили мене зачинити в їхній кімнаті штори на вікні (бо самі не підійшли б до вікна і під дулом гармати), я заверещав, наче сам побачив «білу рожу у вікні». Одразу ж, звичайно, сказав, що пожартував, але смішно було чомусь лише мені. А замість посмішок отримав презирливі погляди. На наші зойки згодом прилетіла розлючена чергова медсестра, сказавши, що ми «довбануті діти», напоїла валеріанкою і наказала спати.
Пройшло пару напружених днів і ночей. Пити валеріанку перед сном стало у декількох з нас таким самим незмінним ритуалом, як чистка зубів. Доречи, чистити зуби і вмиватись вечорами ходили по декілька осіб. Про випадок силились не згадувати, але все одно, всіх щось пригнічувало. Малий кричав, що потім ще раз бачив у вікні «білу рожу». Після цього зі Львова навіть викликали священика. Він приїхав, освятив кімнату, побризкав святою водою, помахав кадилом, сказав, що ніякої нечистої сили вже тут немає і бути не може, та й поїхав собі. Але більшість з нас чомусь йому не дуже вірила, особливо, коли наближався вечір. Особливо той малий.
Звістка про те, що місцеві хлопці при узгодженні з адміністрацією санаторію вирішили провести дискотеку, сприйнялася всіма дуже жваво. Бо сидіти вечорами у кімнаті було вже неможливо. На «скачки» приперлися всім складом. Організація і апаратура, треба сказати, були непогані. Навіть із модною у ті часи світломузикою. Але якась внутрішня напруга десь у середині не давала розслабитися. Причиною, як з’ясувалося, стали погляди у наш бік «місцевих» і їхні перешіптування. Ми трималися разом і йти геть не збиралися (хоч би й що, це краще, ніж сидіти у кімнаті і слухати власний страх). Ось вона, кульмінація: декілька хлопців відділились від купки місцевих і покрокували до нас. «Зараз щось почнеться», - встигла промайнути думка.
- Народ, можна вас на хвилинку? – пролунало запитання, що підкупало своєю новизною.
Ми відійшли від загального гомону і зупинились під величезною сосною.
- Народ, тільки чесно: ви – сатанисти? – нове запитання від місцевих було вже трохи оригінальніше за попереднє.
- Ні, хто вам сказав? – ми самі злегка «осатаніли» від такого питання і переглянулись. На мені і ще на моєму другові футболки «Моторхед» і «Слеєр», прикрашені черепами. Еге ж, так нам зараз і повірять, що ми не сатанисти…
- Марьян, розкажи що ти бачив.
Всі разом повернулися у бік хлопця з екзотичним іменем і білявим довгим чубчиком.
- Ну що, повертаюся я декілька днів тому від товариша, прохожу повз ваш корпус. Бачу, у вас свічка горить. При чому, в інших вікнах нормально, світло є. Думаю, що ж ви там робите? Підхожу, заглядаю – ви за столом. Приглядаюся поближче – ви ні з того, ні з сього як підірветесь, як почнете кричати і кудись бігти. Я думаю – мабуть зараз схоплять і в жертву принесуть, сатанисти, мабуть. І давай тікати. Потім наступного дня ще так бігом зазирнув – нічого, у вас спокійно. Що за чортівня?..
Секунда…Пауза… Істерика. Спочатку істерика охопила перші ряди, потім всіх нас. Потім, коли, неймовірними зусиллями долаючи сміхові спазми, ми розповіли свій варіант історії місцевим, звуки реготу вже заглушували звуки дискотеки.
