Навіть не намагайся! І не лякай мене отією гарячою штукою! І не дивись на мене насуплено! Ні! Я ніколи не стану інакшим, чуєш? Ні-ко-ли! В принципі, хто б говорив! Сама така!
Ну-ну, спробуй-спробуй!Ай!Ай, пече ж, заразо! Себе б спробувала присмалити гарячими щипцями! Себе б спробувала випрямити, а то щось дуже ти покручена для інших, а на мене увагу звертаєш! Так! Я…Я не втрачу свого «Я»! Я не випрямлюсь навіть під цими тортурами і буду і надалі собою – кучериком на пів твого чола! Придивись уважніше – так же гарніше! Гарніше, я сказав! І не треба мене нічим чіпляти! І…і лакувати теж! Ах так?! Ну то війна! Чекай - чекай, я ще відомщу тобі!
**********************************
Дзвінка зрештою залишила марні спроби прилаштувати кучерика на місце або бодай випрямити його, бо і так запізнювалась. А запізнюватись вона не любила. Страшенно. Пунктуальність – ось запорука успіху. Крапка. Пунктуальність і чесність. Дві крапки. Пунктуальність, чесність і визначеність. Три…Ой, досить! Загнала ти себе, дівко, далі у філософію! Обвела поглядом помешкання – ідеально. Глипнула в дзеркало – супер. На черевичках – ні пилинки, начищені і напастовані, спідниця рівно до середини коліна випрасувана саме так, як треба, макіяж бездоганний, зачіска… Зачіска вибивалась із ідеального образу. Цей кучерик, що підстрибує при кожному кроці і ніяк не бажає ні випрямлятися, ні вкладатися – він дратував. От взяти б ножиці та й відітнути його геть!
****************************************
Я тобі відітну! От яка знайшлась – відтинати вона буде! Ти й так повідтинала все і всіх – створила в своєму житті ідеальну операційну чистоту – і думаєш, що так жити можна. Я ж близеееенько до твоїх мізків, все чую, все розумію, лиш сказати тобі нічого не можу. Так-от, дівко, щоб ти знала. То все – твоя ілюзія і вона розсиплеться при першій же нагоді. Ти не зможеш довго вдавати із себе янгола ідеального, чуєш? Я багато чого пам’ятаю з твого життя «до»! А пам’ятаєш, як ти, я і ото чудо таке патлате, що відкликалось на незрозуміле ім’я «Вєня», дерлися пів ночі на Говерлу, бо хотіли там зустріти сонце? Чесно, нікому не скажу, чому ви його пропустили! А пам’ятаєш, як ми з тобою тікали від неймовірно нудного «маминого синочка», який прийшов на побачення з трьома гвоздичками і намагався розтлумачити тобі якісь філософські теорії? І ти залишила бідного хлопчика в парку на лавці, а сама спостерігала за ним із-за кущів і сміялась в кулачок? А пам’ятаєш…? Хоча ні, про цього згадувати я не хочу. Бо ж через нього ти стала іншою. Та і я теж – Рудий вогник ти зафарбувала в казна-що. І сама стала казна-ким.
************************************
Вискочила з квартири, акуратно зачинила двері, поправила ногою коврика. Ретельність і акуратність. У всьому. Навіть коврик має стояти рівно.
До весни ще далеко-далеко, а вже пахне нею. Вдихнула на повні груди і примружилась. От би в гори зараз…Там краса і воля… Не те що тут – затиснута в лещата каменю, бетону і сіроти. Дзвінко, не дурій. Не смій. Гори залишились в минулому. В тому, де ти була кучерявим вогником-рудьком. Зараз ти – строга леді. Пам’ятай про це. І зітри серветкою пилюку з черевичка. А то негарно якось.
Блимнула привітно автівка, і вже за хвилину їхала на роботу. Восьма двадцять три. Встигає. А от якби байк… І щоб вітер свистів у вухах… І щоб… Дзвінко, та що з тобою сьогодні?! Яка муха тебе вкусила?! Ти не повернешся у минуле, ти не можеш ним жити! Живи теперішнім, дівко! І не забивай свої мізки дурницями!
**********************************
Ні-ні, дорогенька, це не дурниці! Це те, чим ти жити хочеш! То ж через того дурня ти сама в себе себе відібрала, замкнула подалі і ключі викинула. То ж через нього зараз на всіх чоловіків вовком дивишся. Я ж бачу, як ти відшиваєш всіх кавалерів! Хоча парочка досить нічогеньких була, перспективних! Так нє! Надулася, як той сич на мороз, увімкнула «снігову королеву» - і всьо, не чіпайте її! Ех ти! І надовго тебе вистачить, королево? Рано чи пізно навіть після зими настає весна. Рано чи пізно навіть найбільші кучугури тануть.
************************************
Дзвінка погортала свій щоденник. Так-так, сьогодні заплановані дві зустрічі до обіду, одна – майже ввечері. Під кінець робочого дня. Ідеально. Значить, можна буде зразу після неї поїхати додому і нарешті дочитати книгу по тайм-менеджменту. Нуднувата вона трохи, якщо чесно, але…треба. Для роботи і для кар’єри. Звісно, вона б із більшим захопленням прочитала Кінга, Роллінза або когось із українських, але…але кар’єра – понад усе. А оте чтиво тільки мізки забиває.
**************************************
Остання зустріч мала розпочатись за сім хвилин. Дзвінка прийшла завчасно, замовила кави і сіла так, щоб першою побачити майбутнього співрозмовника. Бо знала лише, що то має бути якийсь супер-пупер поважний гість із-за кордону, якийсь там Джеймс МакФлай, і він готовий інвестувати, співпрацювати і розвивати. Головне – зацікавити його настільки, щоб він вже ніде не подівся.
***************************************
Ти ж ненавидиш каву, дурненька! Для чого ти замовила оце гірке, нудне і чорне пійло?! Візьми краще чаю трав’яного, ти ж любиш його, я знаю! Але ж ні! Чай збурить в тобі спогади, а ти їх боїшся – зразу починаєш тремтіти і плакати. Тому ти і морозива ніколи не їж, і яблук, і від вареників цураєшся. Бо всі ті запахи, кольори, смаки повертають тебе в той час, коли ти була щаслива. І ти не хочеш знову втрапити туди. Ти намагаєшся забути. Дурненька.
**************************************
За вікном тихо опускалася сутінь, сповивала місто, як неслухняне дитя і мугикала тихо свою, тільки їй відому пісню. Дзвінка не любила таку пору. Бо це-невизначеність, розмитість ліній і розтертість фарб. Хай вже або чорне, або біле.
********************************
О, ні, дорогенька, тікай звідси, поки не пізно! Тікай! Дивися, хто йде! Та подивися! Він! То ж він! То ж та зараза, що втекла від нас із тобою, пропала раптово, то ж той чортяка, через якого ти не спала, не їла, не жила! То ж саме оте одоробло, через яке ти мене перефарбувала! Ау! Прийом-прийом, ти мене чуєш?! Він… він прямує сюди! Він…Він йде до нас! Він…Та прокинься ж ти!
***************************
Кучерик впав на очі і Дзвінка закліпала. Щось вона задумалася. Замріялася. Глипнула на годинника – ще дві хвилини, а співрозмовник не з’явився. Але підвела погляд – і не змогла вдихнути. Просто біля столика стояв Ромко. Той самий Ромко, через якого перестраждала-переболіла, переламала себе, переробила і вже вона-оновлена, стала жити далі. І от він тут – в дорогому костюмі, коротко стрижений, з папкою під рукою… Не той шибайголова, що був, але…він.
- Ти…Ти що тут робиш? – Нарешті спромоглася вичавити з себе.
- Я прийшов на ділову зустріч замість партнера.Він захворів. А ти? – Сів навпроти, поставив теку на стіл і склав руки в замочок.
Ох, ці руки… Тверді, міцні, жилаві…ніжні…
- Я..я … теж…Ромку. Як? – Голос затремтів і ідеальна оболонка тріснула.
******************************
Тікай, ну ж бо! Він тобі знову всеньке життя переламає, перебабрає і кине! Дівко ,ау! Та не забирай мене з чола, я з тобою говорю! Та не чіпай мене, ти що, оглухла! Тікай! Тіка-ай! Я навіть дозволю себе випрямити, чуєш? Я…я стану ідеально-ідеальним, дозволю себе залакувати і пришпилити! Лиш тікай, тікай!
********************************
- Ромку, чого? – Непрохана сльозинка покотилась по щоці і впала на скатертину.
- Ти не уявляєш….
- Ні, це ти не уявляєш! – Гаряче зашепотіла. – Це ти не уявляєш, як мені було! Як я чекала! Як я вмирала! Як я боліла… Це ти не уявляєш…
- Маленька…
- Я не маленька більше, Ромку, не маленька!
*****************************
А так йому, а так йому! Молодець! Розтрощи його і піди геть з гордо піднятою головою! Ну ж бо, вставай, ти все сказала! Аааа, не чіпай мене, поганин! Геть руку забрав від мене, скотиняка!
********************************
Ромко простягнув руку і пальцем відсунув кучерика з дзвінчиного чола.
- Я мусів зникнути. Але… я щодня згадував тебе. Щодня, дівчинко моя! Мені так тебе не вистачало…Мій вогнику…
- Ромку, не ятри душу, прошу. В мене інше життя. Абсолютно. Без тебе. Ти не зміг протягом цих років дати про себе чути – то вже вибач, тепер пропадаю я. Вибачте, будь ласка, - Шморгнула носом, витерла щоку і встала. – Але зустріч переноситься. Завтра ви зможете зустрітись з іншим співробітником компанії.
*******************************
Ну, і чому хнюпимо носа? Чого сирість у квартирі розводимо? Що сталось?Ти ж гідно його відшила, молодець! Я тобою горжусь! Горжусь тим, що я стрибаю по чолі такої людини! Ау! Дурненька, ну, не плач, ну! Любиш, кажеш? Пройде, пройде…Воно все пройде. Ми ж проходили вже це. Ти сильна.
*****************************
Дзвінка вперше за купу часу заварила собі трав’яного чаю, перевдягнулась у піжаму і всілась на підвіконня. Її захисний мур зруйновано. Як там кажуть лікарі?Рецидив? Невиліковно хвора…
Накрутила на пальця кучерика, що весь час заважав і ліз в очі, поглядом небо цілує:
- Господи-Господечку, як би хотіла я повернутись назад!Як би я хотіла не закохуватись, не любити! Господи, як же я за ним сумую..Як же сумувала я весь цей час… Мені боляче, Господи! Рана болить і не заживає… Як він міг, як він міг?! Але Господи, якби…якби він просто зараз постукав у двері – чи не відчинила би? Відчинила…Чи не вислухала би? Вислухала…Чи не пробачила би? Пробачила… Господи, а ти вмієш творити дива?!
**********************************
Ромко завів мотор і рушив з місця. Який же він дурень, який же він дурень! Чи міг надіятись на те, що вона ось так просто пробачить?! Все, треба вимітатись звідси, з цього міста, з цієї країни і повертатись до звичного розміреного життя іноземця. А вона…Її треба просто залишити в спокої. Забути. І не тривожити. Не ятрити її рани, та й свої почати лікувати. Таке не пробачають.
Що за йопересете?Як він міг так заглибитись у власні думки, що й не помітив, як схибив? Де це він? Знайомий якийсь двір. Та ну, не може бути, ні…Яка квартира? Вісімнадцята? Та ну, Ромку, не дурій… Вдруге увірватись в її життя?Втретє? Глянув на вікна. Світиться.
********************************
