Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43531
Рецензій: 84819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Граблі (3)

© Олеся Гулько-Козій, 10-08-2016
У корівнику смерділо. Вирішивши негайно забиратися геть, я зіп’явся на ноги, вибрався з ясел. Корова на останок хльоснула по обличчю хвостом, але я не переймався: бруду на мені і без того вистачало. Головне якнайшвидше потрапити додому, відмитися, переодягтися та вирушити до селищної ради, щоб дізнатися, що ще я накоїв у майбутньому. Досвід минулої подорожі підказував: хороших вісток чекати не варто.
   Я брів до виходу, впізнавши корівник. Він належав Василеві. Отож, товариш таки не збанкрутував. Територією комплексу чомусь швендяли близнюки, які приходили до мого кабінету у товаристві Гризикаменя.  Вони пришвидшили ходу, помітивши мене, але я не звернув на це уваги. Тоді велетні обійшли мене збоку й перегородили дорогу. Я хотів зробити крок, проте один із близнюків витягнув руку вперед і, впершись долонею у мою грудну клітку, зупинив мене.
   - Коли борг будеш повертати?
   - Борг? – перепитав.
   - Еге! Толян, він здається уже й забув.
   - Бачу. Це тому, що ми вже давненько йому не нагадували, - відказав Толян і почухав лівою долонею величезний кулак.
   - Який борг?  - запитав я так щиро, що велетні переглянулися.
   - Сашку, може він і справді не пам’ятає? – поцікавився Толян.
   - Допився.
   - Кому з вас я винен? – поцікавився я.
   - Нам ти нічого не винен. А от у шанованої людини взяв чималу суму грошей. Обіцяв залагодити справу, але обіцянки не дотримав.
   - Гризикамінь, - прошепотів я, здогадавшись про кого йдеться.
   - Глянь, починає пригадувати! – викрикнув Сашко.
   - Ви щось плутаєте, я дійсно взяв гроші у Гризикаменя і видав йому сфальшоване рішення сесії . Але після того, як дізнався, що Василь потрапить до лікарні з інсультом, я повернувся у минуле й відмовився від хабара. А Гризикаменя виставив із кабінету. Ви теж там були. Невже не пам’ятаєте?
   Близнюки перезирнулися. Я розгублено вдивлявся у два однаковісіньких обличчя, всипаних ластовинням, з насуненими на лоби рудими чубчиками, з кирпатими носами. А головне: в обох косило ліве око.
   - Схоже він геть – того…, - сказав один.
   - Або придурюється, - відказав другий.
   - Що будемо робити?
   - Не знаю, - близнюк почухав потилицю, а я відступив кілька кроків назад, плануючи втечу, але він ухопив мене за футболку, - не втечеш!
   - Якщо тікає, то усе пам’ятає!
  Близнюк вдарив мене кулаком в обличчя, я відлетів назад до корівника.
  - Не тут. Шеф наказав зайвий раз не світитися. Поїдемо у лісок. Може свіже повітря допоможе йому згадати.
   Мене схопили за ноги, намагаючись відтягти, але я міцно вхопився за поріг, хоча сумнівався, що це мене не врятує. Один із близнюків обійшов мене й став біля голови. А за мить його черевик опустився на пальці. Я заволав. Мене схопили за плечі, підвели й заштовхали до виходу з території комплексу. Аж раптом нас зупинив постріл, що пролунав позаду. Озирнувшись, я відчув неймовірне полегшення, коли побачив Василя, який тримав у руках рушницю. Це я колись подарував її товаришеві. Тоді він сміявся: навіщо вона йому. Але тепер згодилася, щоправда більше мені, аніж самому Василеві.
   - Відпустіть Миколу! Я стрілятиму.
   - Не стрілятимеш. Слабо! – вигукнув близнюк, і на знак того, що йому зовсім не страшно, він тріпонув мене за плечі.
   Василь вистрелив, влучивши у ногу моєму кривдникові. Другий близнюк облишив мене й підхопив брата. Я скористався нагодою та чкурнув Василеві за спину.
   - Тобі це так не минеться! – волав поранений. – Я заяву до поліції напишу!
   - Пиши, пиши, - спокійно відказав Василь, - але не забудь вказати, що без дозволу заліз на територію приватної власності, побив сторожа…
   - Хвилиночку! – урвав я Василя. – Який я тобі сторож?
   - Ледачий, - пояснив Василь.
   - Ти хворий? Я – голова Лисогірської об’єднаної територіальної громади.
   Близнюки подивились один на одного. Я не міг розрізнити хто з них – Толян, а хто – Сашко. Поранений, схоже, навіть про біль забув.
    - А йому дійсно дах зірвало.
    - Так і скажемо шефові.
    - Ви ще тут! – гаркнув до них Василь.
   Вони направилися до воріт, а Василь сказав:
   - Не знаю, що стобою сталося і чому ти цього не пам’ятаєш. Але знай: ніякий ти не голова.
   - Чому?
   - Немає ніякої об’єднаної громади. Ти її розвалив.
   - Як це?
   - У нашому районі сформувалось дві об’єднані громади. До складу Лисогірської увійшло одинадцять сіл, а до Личківської – чотирнадцять. Так?
   - Так, - погодився я.
  - Бачу, що навіть не пам’ятаєш, що накоїв ти і Личківський голова.
  - Не пам’ятаю.
  - Тоді слухай. Кожен з вас відкрив у своїй громаді відділ освіти, земельний відділ, фінансовий, відділ охорони здоров’я.  При цьому такі ж відділи залишилися функціонувати у районі. Вийшло, що у Личківському районі цих відділів було аж по три.
   - Не може бути! Куди ж дивилася голова районної адміністрації
   - Інна Дем’янівна у нас точнісінько такий реформатор, як і ти. Одна шкода. Субвенцій, що виділяла держава протягом двох років, вистачало лише на зарплату чисельному апарату. Вийшло, що ви з Інною Дем’янівною скоротили по сільських радах одинадцять прибиральниць та одинадцять секретарів, натомість наплодили апарат чисельністю більш, як двісті чоловік. То в чому економічна доцільність об’єднання? Доходів ти так і не знайшов. Ти не шукав їх від самого початку. Хоч перспективи були. Чого одна Лисогірська фортеця варта! На в’їзді до селища є новий двоповерховий готель, ресторан. Усе готове. Залишалося надрукувати кольорові буклети, вказати ціни за проживання та за харчування. Розповсюдити ті буклети серед туристичних агентств країни – і зустрічай туристів та рахуй гроші. А ти що зробив?
   - Що я зробив?
   - Ти, Миколо, біля фортеці зробив платну стоянку. Багато виручив грошей? Люди почали паркуватися  у іншому місці. А у тебе, між іншим, функціонував відділ туризму. І чим там займалися твої бюрократи? Чому так і не залучили туристів?
  Зізнаюся, я остаточно розгубився. Раніше я був совісним чоловіком. Завжди намагався допомогти людям, які до мене зверталися. А тепер дізнаюся про себе речі, від яких став огидним сам собі. Мушу метатися з теперішнього у майбутнє, з майбутнього у минуле, щоб виправити свої хиби.
   - Василю, то я не забирав у тебе землі?
   - Забрав.
   - Але ж ти продав худобу й потратив до лікарні.
   - Я відсудив землі у Гризикаменя. Тому близнюки з тебе намагаються вибити гроші. Хабара ти отримав, а Гризикамінь залишився без земель.
   - А грошей я багато винен?
   - Не знаю. Думаю – чимало. Бо часто б’ють.
   - Василю, якщо я зробив тобі шкоду, чому ти прийняв мене на роботу?
   - Та який із тебе працівник? Прихистив тебе й поселив у будиночок сторожа. А ти нап’єшся й спиш або у яслах, або на сіні. Не тому тебе прихистив, що добрий. Злий я на тебе, дуже злий. Дружбі нашій давно кінець. Але Ніна попросила. Шкода їй тебе стало. А дружині я відмовити не зміг.
   - Моїй  дружині? То я не одружився з Тетяною?
   - Ніна – моя дружина, - уточнив Василь, - ми побралися після того, як ти одружився з Тетяною. І чого я марную час, переповідаючи твоє нікчемне життя.? Ти б кидав пити. Може б хоч Тетяна назад прийняла.  Пропадеш.
   Безперечно, новина про те, що Василь побрався з Ніною, ледь не збила мене з ніг, але я був певен – повернусь у минуле, виправлю нові помилки, і може тоді нарешті обірветься вервечка подій, які довели мене до такого життя.
   - Василю, не розраховуй, що Ніна буде з тобою. Я повернусь у минуле, виставлю Вероніку зі свого кабінету, вирішу питання з відділами, які зжерли усі гроші громади. Й усе стане на свої місця.
   Василь похитав головою і зітхнув.
   - Полікувати тебе б не завадило, - сказав він і рушив до виходу з комплексу, - на кого ти перетворився? Бомж! У тебе нічого немає.
   - У мене є джип!
   - Банк забрав. Кредит ти так і не сплатив. Твоя Вероніка витягувала із тебе все до нитки.
   Я дивився у слід Василеві. А коли той зник за ворітьми, рушив до господарського приміщення, щоб спробувати знайти там машину часу. Комплекс стояв за селом, на пагорбі. Звідси проглядався чудовий краєвид. Ліворуч розлягалося Заболотне, а з іншого -  нескінченним ланцюгом тяглися будинки Голубівців. Перед обома селами протікала річка. Я б охоче милувався краєвидом годину чи дві, проте викрутаси долі змушували поспішати.
   Щойно увійшов до господарського приміщення, угледів кілька лопат, вила, сапу, безліч п’ятнадцятилітрових відер, мотузки різної товщини, ланцюги, але граблі вперто на хотіли траплятися мені на очі. Я побачив їх у кутку. Іржаві граблі були без держака. Якийсь час я витратив на те, щоб присобачити держак від сапи до грабель. Далі прихилив їх до стіни й щосили наступив на них. Нарешті мене довбануло.
   Стіни разом із інвентарем закружляли. Мене трясло, наче їхав дорогою із самих вибоїн. Хай там як, а ці відчуття мені вже були знайомі, тому я просто заплющив очі.


   Лоб усе ще болів. Потер його долонею і розплющив очі. Мені сподобалося те, що я побачив: стіни власного кабінету і комп’ютер. Підвівся з-за столу й збирався рушити до дверей, але вони відчинилися, і несподівано увійшла вона. Мініатюрна талія, розкішне волосся, худенькі, наче у підлітка, плечі, стрункі ноги, молодість – усе приваблювало погляд, і неможливо було встояти перед такою красою. Але я зробив над собою зусилля. Не даючи дівчині можливості заговорити першою, я сказав:
   - Вероніко, мені дуже шкода, але я не можу запропонувати вам роботу. Не можу створювати багато робочих місць, інакше грошей вистачатиме лише на зарплату.  Держава запровадила реформу не для того, щоб ми проїдали субвенції, а для того, щоб дати можливість громадам розвиватися.
   - Як ви знаєте моє ім’я?
   Я не відповів на запитання. Вирішив - не говорити про свої переміщення в часі нікому.
   - Я поспішаю. Після обідньої перерви у мене важлива нарада. Тому дозвольте я до  неї підготуюся.
   Вероніка образилася. Фиркнула, розвернулася спиною і, демонстративно погойдуючи стегнами, вийшла. Знай дівчинко: стегна і глибоке декольте вирішують далеко не всі проблеми. Волею випадку я переконався у тому, що хоч інколи треба опиратися спокусам, щоб у майбутньому не мордувала гризота, не дошкуляв сором. І річ не тільки в тім, що про тебе скажуть люди. Головне – ти сам про себе знаєш геть усе. І яку б посаду ти не займав, яким би самовпевненим не виглядав, а сумління таки дзьобає серце. Якщо воно у тебе є.
   Зробив над собою зусилля, щоб повернутися від сокровенних роздумів до справ. Добре, коли є час поколупатися у власному нутрі. Але я поспішав виправляти помилки. Мої замісники підготували список відділів, які планувалося відкрити. Ми обговорювали це не раз, але сьогодні остання нарада перед сесією. Мені випала нагода побачити до чого приведуть кепсько обдумані рішення.
   Щоб не докотитися до повного виснаження місцевого бюджету, я оголосив своїм заступникам, що ми не будемо копіювати помилки Личківської громади. І тільки тоді вирушив додому.
   Ми з Ніною вечеряли мовчки. Чи їй було не цікаво, як у мене справи на роботі, чи не хотіла зайвий раз турбувати. Не знаю. Але оглядаючись на прожиті із Ніною роки я мусів визнати, що дружина ніколи не цікавилася моїми проблемами. Я розумів, що між нами стоїть тінь Василя. Стільки років чекав, коли вона кане у небуття. Але видно кохання Нінине було справжнім. І мені до сліз захотілося, щоб і мене так кохали. Ніна була ідеальною дружиною. У хаті чисто. Город полений. Їжа смачна і запашна. Але душу завжди пробирав холод. Я гостро відчував нестачу хатнього тепла і затишку. Особливо після того, як виросли і пороз’їжджалися діти.
   Ніна вже збирала посуд зі столу, коли на подвір’ї загавкав Байкал. Дружина визирнула у вікно і випустила з рук тарілку. Я насторожився, хотів і собі визирнути, але на сходах літньої кухні почув чиїсь важкі кроки. Двері відчинилися. Поріг переступив Василь. Чого б це? Ніколи не заходив, а тут раптом являється несподівано.
   - Ніно, виходь за мене заміж, - сказав він.
   Мені зашуміло в голові. Я знав. Завжди знав, що ця мить настане. Прожитих років було замало, щоб підготуватися до такого. Я підвівся й ухопив Василя за сорочку. Мій товариш був кремезний, міцний, але не опирався, лиш сказав:
   - Так не можна жити. Для кого ви живете? Для людей? Боїтеся, що у селі скажуть?
   - Не твоє діло! – вигукнув я.
   - Ніно, пакуй речі.
   Дружина винувато подивилася на мене вологими очима, але хутко, не сказавши й слова, вибігла з кухні. Боженьку, вона чекала цієї миті все життя! Я хотів кинутись слідом, але Василь зупинив мене.
   - Відпусти її. Чуєш?
   - Чую! – гаркнув у відповідь. – Як дітям пояснити?
   - Вони у вас уже дорослі. Ніна також має право на щастя. І я також. І ти. Чи ти був щасливий всі ці роки?
   - Не твоє діло!
   Василь вийшов. Краєм ока я  побачив, як вибігла із хати розхристана Ніна. Біля хвіртки вони обнялися. А я, божеволіючи, носився кухнею і трощив посуд. Вочевидь, саме такий біль відчував Василь, коли дізнався, що ми з Ніною побралися. Розпач, розпач, розпач. Виходить – навіть мої наскоки у майбутнє не допомогли втримати дружину. Відпустити? А може й правда. Останнім часом я потай шукав жіночого тепла деінде. Тепер же міг не ховатися від людей та Ніни, тепер я міг запропонувати не таємні зустрічі, а свій дім та серце. Вперше за багато років я відчув себе безпорадним, розгубленим, але вільним. Звісно, розлучення й формальності заберуть трохи часу, попсують нерви, але серце поволі звільнятиметься від нерозділеного кохання.
   Цієї ночі я навіть не лягав. Світанок застав мене на лавчині. Хвіртка все ще залишалася відчиненою. Чомусь не хотілося так одразу зачиняти її за Ніниною спиною. Повз двір прогонили череду. Сьогодні пасла Тетяна.
   - Миколо вигонь корову! – гукнула вона.
   - Недоєна.
   - Що ж сталося? Господиня заспала?
   - Не заспала. Ніна пішла від мене.
   - До Василя?
   - До Василя.
   - Усі знають, що у них було велике кохання, а ти їх розлучив.
   - Обставини розлучили.
   - А ти скористався.
   - Не тобі мене судити! – гаркнув я і закрив хвіртку.
   - Вибач, вибач, - заскімлила Тетяна, - хочеш корову подою.
   - Сам подою.
   - А може це на краще? Не будемо більше ховатися.
   - Тетяно, я ж тобі дзвонив. Сказав, що нашим стосункам – край.  Я щось до тебе відчував, але не настільки сильне, щоб поєднати з тобою своє життя. Мені тепер не можна помилятися. Часу мало залишилося.
   - А що ж ти до мене відчував? Що то таке, що під спідницю лізти дозволяє, а поєднати життя зі мною, бачиш, не дозволяє.
   - Прихильність, миттєва слабкість, але не почуття.
   - Хе, почуттів йому на старість захотілося. Нікуди від мене не дінешся. Побідкаєшся сам, а потім на колінах приповзеш. А я, Миколо, тоді подумаю чи тебе приймати.
   - Таню, не чекай. Не приповзу. Знайди когось іншого.
   - От виродок!
   - Таню, пильнуй череду. Гляди: чорноряба вже у городи поперла.
   - Виродок! – гукнула ще раз Тетяна й побігла геть.
        (далі буде)
  
  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

суто технічно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 13-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-08-2016

очікуваний

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 11-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.28334784507751 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …