Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43979
Рецензій: 85710

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

(Все)Прощення

© Таня, 10-08-2016
Стара йде. Човгає потихеньку по припилюченій дорозі, збиває роси вилощеною, висованою до блиску палицею, будить поля. Йде.
Чорна пахуча земля засіяна-засаджена молиться, клячучи перед сонцем, мов під іконою, простягає руки до сині небесної: дай щасливо доходити, заколоситись дай, розродитись житом-пшеницею, всілякою пашницею! Потом людським обкроплена, ногами босими обтоптана – дай!

Стара стала. Руку до чола приклала, виглядає щось супроти сонця. А воно сонне ще, очиськами дітвацькими на світ зиркає, кулачками носа потирає, позіхає та й вмиватися чалапає. А за ним і баба. Іде, нога поза ногу переставляє, голову опустила-думає. Скіки тих мислів – встигай тіко й передумати всіх. Переставила з руки в руку палицю, торбинку полотняну на плечі поправила – шкутильгає. Та й зітхає час од часу.
Прокидаються поля. Пожадливо висмоктують роси, як ото дитя з грудей матері молоко – все до краплиночки. Сивий шуліка кричить вгорі, розтираючи плечі заспаним небесам.
Однечки й дуб. Посивів-постарів, всох наполовину, а іншою все догори пнеться. Баба підійшла, об стовбура обперлась:
- Живий. Ти ще живий.. – Та й присіла собі перепочити.

Ох, краса, ох, краса! Стара вдихнула на повні груди тай закашлялась. Похитала головою – вже не та, вже й дихнути не можна. Старе, старе тіло… Де ти взялось, де підкралось?Чого всохлось? Ще би погуляти, ще би поспівати і пожартувати з хлопцями – а вже нє, вже біла з косою у землю тягне. Чує її стара, чує. Коса подзвонює. Чи то, мо’ десь вже трави косять, а їй чудиться, же то по неї йдуть? Бабо-бабо, давно ти межи людьми не була, давно не топтала стежки до хат. До тебе протоптана, аж забита дорога, а од тебе травами-бур’янами на бузиною позаростала. Сама себе вигнала, сама. Глянула вгору – пора. Тре’ йти.
Стелиться-в’ється дорога, маками-ромашками заквітчана, як молодичка. Баба усміхнулась про себе – і сама колись так квітчалася, як… Кольнуло щось. Як. Ціхо, стара, ціхо. Ніколи вже тего «як» не буде. Вже той «як» і дітей повінував давно, і внучка скоро до слюбу піде. А одне і хата єго. Того «яка».
Заколотилося серце, задрижали бабі колінця, затерпли руки – аж палиця випала. Вхопилась за фіртку – а єнша, не тота, шо була – та й стала. Ні кроку руш. Страшно. Скілько тут не була, біля онтої крайньої в селі хати? Двайціт літ? Трийціт? Більше, більше, Настуню. Знаєш сама – шістдесіт два минуло онтого літа. Ти добре лічити вмієш. Серце ще ліпше. А хата – ніби і не було тих літ. Ніби он вчера сиділа на лавці он під тов грушков, що за парканом, і ногами бовтала, як дітвак. Та дітваком і була. І Михась шось тебі на вухо шептав, а ти реготала безстидно. І знала – твій. Твій – і більше нічий. І вже в думці перебирала подруг – кого в дружки закличеш.

Стара похитала головою, проганяючи мару. А не та сама хата, нє. Дах енший, і онде антена прічеплена, і онде ще стайні дві і стодола… І гараж є. Сполошилася – куда, куда тобі старій бабі з лісу, що люди поза очи ворожков і знахурков називают, але все єдно йдут – куди тобі туди? Та й Михась вже не той, та й забув він тебе, бабо дурна, забув. Одліпила руки од фіртки, за палицев нагинатись – а двері хати р-рип – дід виходить. Настуня так і вклякла. Михась. Онде як постарів, чуприна снігом білим вкрилася – а він. Стоїть, об одвірок ся вхопив одною рукою – і на ню дивиться. І очей не спускає. І хіба в тих очах молодість та, давно забута, пройдена і прожита – плюскається.
- Настуню… Прийшла нарешті. – Подав голосу і бабі з очей сльози потекли. Сказала би – од сонця, од старості і застудиласі, але кому брехати, як онде він стоїть – і плаче теж?
- Пустиш? – Прохрипіла.
Дід переступив поріг, побігти би – а ледве пошкандибав до фіртки, відкинув защіпку, за руку стару-стару, поморщену, поїджену росами і землею чорною помальовану взяв тай повів до тієї грушки, що постаріла разом з ними.
Присіли на лавку. Мовчать. І дід руки не пускає, хіба стискає раз по раз , тай зітхає.
- А що, Михасю..Михайле…Івановичу… Чую, скоро оддам Богу душу, прийшла до тебе…Най пробачення попрошу в тя…
- Настунько, Настунько моя золота… Ти ні в чім не винна, то я, дурень, не пішов за тобов, не…
- Ціхо. Ціхо, Михайле, що було – то було. Не схотів мене – мав си єншу, мав дітей, маєш онуків… Зо мнов тего би не було, зо мнов би’с вислуховував од людей, що є відьма та й приворожила тя… - Та й у очі ті сині-глип – і зашарілася, як дівча босоноге.
- Йой, Настунько моя, ти мя ще давно приворожила – бач, дотепер не пускає. – Обняв її одною рукою, до себе притис. – Ох-ох, дурні ми були, Настунько, дурні.
- Дурні. – Погодилася баба і схилила голову йому на плече. – І горді. Я думала тогди си, що втічу – доженеш.
- А я думав – сама прийдеш… - Дід зітхнув тяжко. – Настунько-Настунько, дня не було, коби тя не глядів, та й женивсі, щоб тобі на зло, а бач як вийшло – собі на зло. Мариська, Царство їй небесне, і добра була жінка, газдиня, а знала, що не люблю, то і злилася, і з хати мя вигонєла, і…йой, та всяке було…І гріх на душі маю. Дивлюсі на тих дітей нераз, а сам думаю си – а які би від тебе були?
- Дурне ти думав си, Михасю… Твої діти – то твої діти, котра би мама в них не була. А я ж дурна з села пішла, в прабабиній хаті стала жити, все думала – найдеш мене, перепросиш, вернеш… Тре’ було самій іти, а не ждати…Дождалисі ми з тобов, Михасю, дождалися…
- А чо ми ся поварили, Настунько?
- А я знаю, Михасику…Дурні були, тай ся посварили…

Хороводи водило сонце понад грушкою, благословляючи старих, мов перед вівтарем.
Десь пахнув бузок.
Десь розпочиналась нова історія.
А десь наверху ставили крапку в старій, припилюченій і затертій, усміхались і казали: «Нарешті…»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-08-2016

Так склалася доля...

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Микола Цибенко, 10-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44132995605469 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …
Жити заради життя: «Фієста» Гемінґвея
«Фієста» — перший знаковий роман Нобелівського лауреата Ернеста Гемінґвея. Це історія про групу американських …