Зароджуючись у потилиці, біль розповзався чолом, безжально смикав за нерви, виграючи на них важку мелодію болю. Я все глибше поринала у той стан маленької нірвани, коли голоси ставали невпізнаваними, а думки – жалкими. Навколо гула, волала, в’їдалася в мозок гучна музика, висмоктуючи з нього рештки здорового глузду; за столом «світилися» щасливі обличчя.
Хитаюся в такт мелодії і відчайдушно посміхаюся. Коли наді мною схиляється офіціант з пляшкою, прикриваю свій келих долонею.
- Не треба.
Мої слова розчиняються в музиці, мутуючи, перетворюючись на незрозумілу абракадабру.
- Полінка, це відмінне вино, - кричить Віталька Шпінь. - Ми гівна не замовляли.
- Знаю, - манірно надуваю губи. Ще не позбулася старих звичок. – Але спиртне шкодить шкірі.
- Все шкідливо, - поправляючи окуляри, заводить Зойка – у минулому відмінниця і гордість нашого класу, а тепер завуч просунутої столичної школи. – Скільки зараз ненатуральних продуктів, - з монотонної інтонації оповідачки важко збагнути: констатує та чи обурюється. - Суцільна хімія. А натуральні теж можуть нашкодити. Одним підуть на користь, іншим – отрута. Звичайний банан згущує кров. Його не можна людям із хворими судинами. Щавель – тим, у кого виразка шлунку, - нервово совається на стільці, перевіряючи, чи її слухають. – Що вже казати про воду? Нам у пляшках продають болото. А повітря? Хіба тим смогом можна дихати?
Показово позіхаю, закидаючи ногу на ногу. Бідолашні столичні діти! Можливо, Зойка і була в школі гордістю, та вчителі її не любили. Тиснула на всіх своїм інтелектом, дочавлювала. Занадто педантична кар’єристка. Здається, з роками її мінуси лише подвоїлись.
Ніколи не уявляла, що зустріч випускників буде саме такою. За десять років ми подорослішали, стали удосконаленими, але не позбавленими вад особистостями. «Трясемо» коштовностями, статусами і гучними іменами, як діти брязкальцями. Хтось притягнув сюди свої другі половинки з єдиною, але надважливою метою – похизуватися, інші обмежились світлинами і неймовірними історіями зі своєї обов’язково неординарної біографії. Є кілька середнячків, які так і лишилися «звичайними». І навіть дозволяють собі неприпустиму розкіш – цим пишатися.
- Взагалі то формально ще не минуло десяти років, - підводиться рудий Борька. У школі він носив довге волосся і широкі мішковиті штані. Був діджеєм на шкільному радіо. Називав себе пафосно – Бор ( позаочі юнака кликали не менш екзотично – Бур-Бур). От тільки ніхто не сприймав його серйозно.
За роки Борис встиг позбутися розкішної рудої гриви. А білосніжна сорочка і суворий діловий костюм виглядають на ньому дивно. Не пасують. Ніби клоуну раптом заманулося натягти на себе сутану.
Мене пробиває на сміх. Можливо, зовсім не через Борьку.
- Ми закінчили школу в червні, а зараз лише кінець травня.
- Заспокойся, Бор, - Денис поклав йому на плече руку з масивним годинником. Той, не надто щільно прилягаючи до його зап’ястя, з’їхав вниз, навис над напівпорожнім келихом. – Нам тепер можна все. Так, королево?
Піднімаю голову, яка, здається, важить не одну тонну. І як їй втриматись на шиї, не підкоритись безкомпромісному земному тяжінню?
- Звичайно.
Останнім часом я важко переношу весну. Та й життя…
Дозволяю Денису наповнити свій бокал. У притлумленому світлі зали червоне вино набуває неприємного багрового відтінку. Наче отруєна іржею вода. Вкотре запитую себе, навіщо я тут? Я вже не одна із них.
- За що п’ємо? – заметушився Борис. Його юнацька безпосередність розчулює.
- Нехай тост скаже королева нашої школи, - погляд Дениса їдкий, як вечірній дим. Поряд сидить його дружина – розцяцькована прикрасами білявка, донька депутата якоїсь там фракції. Поводиться, немов інопланетянка. Нікого не знає, нічого не помічає. Спілкуватися з нею має честь лише її чоловік. І то пошепки, переважно на вушко. Так і пориваюся запитати, що то за вселенські таємниці?
Посміхаюся, уявляючи на місці Дениса шкідливу комаху, яку варто негайно розчавити. Не маю жодного бажання виголошувати будь-які промови. Забула, як це робиться. Останнім часом я майже ні з ким не розмовляю.
Повільно підводжуся, ловлячи своє відображення у великому, вмонтованому в стіну дзеркалі. Даремно боялася, що мене ніхто не впізнає. Лідка не схибила із зачіскою й макіяжем. «Оживила» обличчя, яке встигла охрестити «ликом мерця». Мені пасує її темно-синя сукня з довгими мереживними рукавами. Ми кілька годин перекладали одяг, вибираючи те, що б не здавалося зашироким. А зроблений в тісній квартирці манікюр нічим не гірший за салонний. Маю тримати марку. Люди не побачать мене іншою.
Нахиляюся, щоб взяти мікрофон, який подає мені співак, і зіштовхуюся поглядом із Сашком. У середині щось обривається, зникає виплекана роками тренувань впевненість. Якщо доля і мала мене за щось покарати, то, певно, за нього…
Що б там не казали, але вперше ми закохуємось очима. Я сяяла, купалася в захоплених чоловічих зітханнях, мені подобалось зводити з розуму. На мій блискучий гачок потрапив і він. Хороший тихий хлопчик увійшов до моєї колекції під тринадцятий номером. Нещасливе число. Ми зустрічалися кілька місяців. А потім я відчула, що виросла із цих стосунків. Як зі старого одягу. Покинула його на шкільному балу. Того до божевілля галасливого вечора, коли мене другий рік поспіль коронували.
Ще й зробила з цього шоу. Не навмисне. Хворіла. Мала поганий настрій. Відмовилась з ним танцювати. Сказала Сашку, що між нами все, забувши про ввімкнений мікрофон, який стояв біля мого «трону». Виставила на посміх перед усіма.
Відводжу очі. Сумний погляд Сашка завжди заводив мене у глухий кут. Великі карі очі. Глибокі, наче порожня криниця. Тепер в них тоне інша жінка. Дівча з довгою кумедною гривкою, основна вада якого, певно, в тому, що воно занадто хороше.
Стискаю в руках келих. Тост, тост… Що мені сказати цим людям? Що інколи життя пропонує надто багато. Неможливо стриматись, не піддатися спокусі… Що світ, який нібито міцно стояв на якорі, будь-якої миті може зірватися і поплисти у невідомому напрямку. Що існування на вістрі голки повільно перетворює тебе на іржавий гвіздок.
Але я відчайдушно зображаю нормальну, успішну, щасливу. Тому кидаю швидке: «За нас, друзі!, - фразу на всі випадки життя. – Будьмо королями і королевами світу!» Перехиляю келих, роблю вигляд, що п'ю. Давно не відчуваю смаку їжі, намагаюся не вживати спиртне. Це занадто слабке знеболення.
- Полінка, як на мене, з дієтою ти перестаралася, - недбало кидає Денис. – Стала схожою на мерця.
- Чоловіки люблять худих, - відповідаю, копіюючи його розв’язну манеру.
- Але ж не скелетів. Такі до вподоби хіба що некрофілам.
- Від некрофіла чую, - підморгую, переводячи погляд його дружину, яка має подібну до анорексичної тілобудову.
- Серйозно, зав’язуй з цією дієтою, - примирливим тоном повторює він. - Ти жінка, а не тріска.
Знала, що Денис не промине пустити шпильку. Колись я йому відмовила. А настільки самозакохані чоловіки цього не пробачають.
На відміну від скромного Сашка, Денис упадав за мною нахабно. Не маючи фінансових можливостей інших «золотих хлопчиків», намагався діяти силою. Шарпав за руку на перервах, обіймаючи за плечі, перестрівав в темних закутках бібліотеки, тероризував дзвінками. Я сміялася йому в обличчя. Але насправді завжди трохи побоювалась.
- Як на мене, Поліна чудово виглядає, - втрутилась у розмову Лариса, в шкільні роки моя найкраща подруга.
Життя вже давно розвело нас з Лоркою. Вона стала юристом і зараз працює в якомусь загадковому департаменті з назвою, яку неможливо вимовити без попереднього тренування.
- Тобі не завадить лише трішки засмагнути. Збираєшся кудись влітку?
Багатозначно розводжу руками.
- Хочеться на Сейшели.
- Я голодний як вовк, - Борька тягне виделку до тарілки із гладкими блискучими оселедцями.
Підперши рукою голову (так більше шансів її втримати), іронічно посміхаюся. Бор не має уявлення про справжній голод, жагу, від якої палає шкіра. Тебе пече, вивертає, зв’язуючи нутрощі морським вузлом.
- Давайте вип’ємо за нашу зустріч, - підводиться Жанна – в минулому староста і найбільша активістка нашого класу. Зараз вона працює фітнес-тренером і слугує ходячою рекламою здорового способу життя. – Як не як – десять років.
- За зустріч! - задзвеніли келихи.
…А той не дзвенів. Просто полетів у безодню. Із сьомого поверху. Я весело зареготала, привертаючи увагу жінки із сусіднього балкону, яка вивішувала сохнути білизну.
Світ довкола мене розвалювався, а я, тупцюючи босими ногами по його уламках, насолоджувалась міцними цигарками. Струшувала попіл у поцяцьковану вогнями вечірнього міста порожнечу. Туди, куди щойно полетіло недопите вино.
Щось тягнуло мене у темне провалля. Услід за келихом. Незбагненна чорна енергія. Думалося: «А непогано було б стати одним із тих вогників?»
Дзвінок мобільного змусив мене повернутися у цей незрозумілий світ. Не випускаючи з правої руки цигарку, лівою намацала в кишені горбик телефону.
- Алло!
- Поліна Ігнатова?
- Так.
- Не впізнаєш мене? – поцікавився чимось знайомий жіночий голос.
- Ні, - тієї миті навіть односкладні речення давалися мені надзвичайно важко.
- Це Лора. Лариса Герасимчук, твоя однокласниця.
- Лорка! – я відчайдушно намагалася зобразити радість.
- Пам’ятаєш, яка у нас цього року дата?
- Яка? – вдала зацікавлення. Насправді ж мені було плювати.
- Десять років від випуску. Збираємось тридцятого травня в «Елоді». Ти приїдеш?
- Не знаю…
- А що з твоїм голосом? – натренований адвокатський слух нарешті вловив фальшиві ноти. – Все добре?
- Грип.
- Ясно. То ти приїдеш?
- Даси подумати?
Коли ж вона нарешті відчепиться?
- Будь ласка. Тільки повідом про своє рішення хоча б за тиждень.
- Як скажеш.
- Тоді думай.
- Думатиму…
Заграла знайома мелодія. Не вистачало лише повільного танцю! Разом з іншими підводиться Сашко. Чомусь мені здається, що зараз він підійде і запросить мене на танок. Розмріялась… Чоловік просто обходить стілець, допомагає встати своїй «компактній» супутниці.
Піднімаю голову. Переді мною обличчя Дениса. Слідкує за моєю реакцією. З великим інтересом.
- Потанцюємо?
- Я не танцюю.
- Чому?
- З релігійних переконань.
Відвертаюся, прислухаючись до розмови однокласниць. Лорка говорить про суперефективні ізраїльські ліки, розповідає про свою старшу сестру Ритку, котра працює в крутій приватній клініці за містом.
Чомусь одразу пригадую діда Сидора – охоронця в нашій школі. Кумедного низенького стариганя з тонкими, наче п’явки, вусами. Він мав вроджену інвалідність: ліва нога була значно коротшою за праву. І постійно скаржився на болі у спині. А коли хтось з вчителів або батьків співчутливо радив йому ті чи інші ліки, сердито відмахувався: «На таке лікування у мене немає здоров'я».
- Ти ж пам’ятаєш Ритку? – запитує Лариса.
- Аякже!
Старша сестра Лорки. Тиха, завжди трохи дивакувата дівчина. Із незмінною зачіскою «паж» і протертими на колінах джинсами. Я її сторонилася. Рита була незрозумілою, а тому, апріорі, небезпечною.
- То ким вона там працює? Пластичним хірургом? – кидаю на здогад.
- Наркологом.
- Веселенька робота, - безтурботно усміхаюся.
А в мозку зароджується підступна думка: «Може, попросити у неї допомоги? Все ж не чужа…»
Розумію, що ніколи цього не зроблю. Бо варто лише дмухнути, і почнуть розвалюватись розмальовані у яскраві кольори картонні декорації. Старанно вибудувана сьогодні легенда про успішний бізнес у столиці, квартиру, автомобіль, круїзи до екзотичних країв і натовп залицяльників.
До знемоги хочеться вірити в цю солодку казку, прагнеться іншого, хоча б «нормального» життя…
Насправді мої шляхи загубилися в Харкові. В маленькій квартирці, яка лишилася від дідуся і, на щастя, оформлена не на мене.
Але слова – то лише порожні звуки. Їх не важко перевірити. Щастить, що я давно не пересікаюся ні з ким зі своїх знайомих. Бо чутки – небезпечна річ. Вони розповзаються швидко, наче плями на тканині. І позбутися їх так само важко.
Черговий тост за тих, кого вже немає з нами. Двоє однокласників, троє вчителів. Починається обмін телефонами, адресами. Називаю вигадану адресу вигаданої квартири на Оболоні. А телефону при собі не маю (місяць тому, коли мені дзвонила Лорка, я ще була мобільною. Віддала його одному зі своїх нових «друзів». В обмін на те, без чого вже не могла).
Легковажно посміхаюся: «Яка я незграбна. Відпочивала за містом, на віллі у друзів. Втопила свій айфон у басейні. Бідолаха в ремонті. Могла б купити собі інший, та звикла до мого. Вже як рідний. А номер не пам’ятаю. Нещодавно змінила. Щоб позбутися дзвінків надокучливих клієнтів. Так що sorry.»
Не знаю, де в моєму напівживому тілі взялося стільки енергії. Брехала натхненно. Не могла зупинитися. В бік штовхав страх бути викритою. Раптом хтось із них підведеться, заплескає в долоні. «Гарно зіграла, Полінко! Але нас не обдуриш».
За столом настав той період, коли послабляються краватки, відкидаються умовності і стриманий напівшепіт переходить в більш гучні звуки. Пліткують, обмінюються неперевіреними чутками, обговорюють тих, хто не приїхав на зустріч, роблять знімки, міркують, хто де ночуватиме. А мені немає куди піти…
Думаю про батьків. Певно, маман не надто зрадіє моєму візиту. Останнього разу я прожила вдома два дні. Підскакуючи від кожного шороху і з усіма гиркаючись. А потім почала ревіти, відштовхуючи тих, хто намагався мене вгамувати. Матері здалося, що я остаточно втратила рештки здорового глузду. Вона не розуміла, що це проста фізична реакція організму, одне із потворних облич ломки.
Якщо станеться диво і я вирішу лишитися на ніч у батьків, певно, мати замкне мене в моїй кімнаті. Якось я поцупила в неї золоті сережки. І мене, як шкідливого песика, виставили за двері. Мої обіцянки зупинитися вже не «смакували». Ними об’їлися.
«Маю цікаву штуку, - сказав на студентській вечірці не надто близький знайомий. – Вона подарує неземну насолоду, переверне вашу свідомість. Хочете спробувати?» Нас, дівчат, було троє. Погодились всі. Пам’ятаю те соковите відчуття ейфорії і вседозволеності. Почувалася найвродливішою, найрозумнішою, найщасливішою, наповненішою. Нехай і не тим. Один з найкращих днів у моєму житті. Ми співали в караоке іноземні хіти, танцювали на столі і називали себе королевами. І пекучий сором наступного ранку. Невже то справді була я?
Ось тільки наступного разу, на відміну від мене, ті дівчата сказали постачальнику тверде «ні». Якось непомітно, майже навшпиньки той демон увійшов у моє життя, я дала йому зелене світло, розкрила перед ним обійми. Незабаром у мене ювілей. Виповниться три роки відтоді, як я ступила на цей «шлях від себе».
Батьки довгий час нічого не помічали. А коли проблема стала занадто очевидною, запроторили мене до реабілітаційного центру. Одного з тих жахливих місць, де тобі просто промивають мізки. Я розуміла, що маю лікуватися, що, можливо, це мій єдиний шанс. Але втекла звідти за два тижні. Здавалося, що впораюся з усім сама. Варто лише захотіти…
Мати ще силкувалася чимось зарадити. Шукала лікарів, консультувалася у психолога, навіть ставила свічки всемогутнім святим. Вважала, що я просто «бішуся із жиру». Я присягалася, що зупинюся. І намагалася вірити у свої слова. Але новий день приносив нові розчарування. Як у тому сні… Я стояла в мілкій каламутній річці, вода ледь сягала мені щиколоток, неприємно лоскотала шкіру. Я бачила берег, але не могла до нього дістатися.
А батько якось відразу махнув рукою: «Пропаща». Мав в рукаві інший козир – сина від першого шлюбу. Пихатого кар’єриста Микитку. Тому просто відступив, не перешкоджаючи моєму падінню. Уже третій рік я лечу у провалля, а дна все не видно.
Коли я остаточно «розплювалася» з батьками, перебралася до Харкова. Рідні вправно сплачують комунальні послуги дідусевої квартири, а моїм життям не переймаються. Певно, квадратні метри важливіші. Тому іноді навідуються перевіряти, чи ще дихає та непутяща дівка, чи не лишила по собі голі стіни. Пам’ятаю, після мого переїзду вони найняли бус і вивезли з квартири все біль-менш цінне. Подалі від гріха. Не маю ні телевізора, ні пральної машинки. Дивом залишили холодильник.
Ліниво позіхаю, дивлячись, як Жанка згрібає серветкою на купку хлібні крихти. Вже знаю, що, виявляється, в душі теж можна насмітити. І зібрати той бруд набагато складніше.
Не думаю, що мені варто їхати до матері. Навряд чи витримаю її менторський тон, погоджуся на пропозицію повернутися до реабілітаційного центру, не слухатиму докорів, того одвічного: «Чого тобі не вистачало?» Найважче для наркозалежного запитання. Бо причин так багато, і всі вони до смішного несуттєві.
Лідка теж не зрадіє моєму нічному поверненню. У подруги галасливі діти і занадто консервативний чоловік. Ліпше вже блукати до світанку нічним містом. Ще одне неприкаяне дитя вулиці.
За столом знову жваво гомонять. Намагаюся зосередитись на розмові. Згадують старе покинуте кладовище, на якому ми так часто прогулювали уроки. І пов’язані з ним страшні історії.
Я теж знаю кілька. Тільки справжніх. Про знайомого, який, перебуваючи під кайфом, намагався здерти із себе шкіру, бо вона заважала йому дихати. Про Нінку…
Була глупа ніч. Я стояла на перехресті вузької, покоцаної вибоїнами вулиці. Біля паркану, на якому висіли пощерблені глиняні горщики. Тупцювала на місці, щоб не замерзнути (була вбрана у благеньку осінню куртку, а надворі вже давно «мінус»), світила собі під ноги кишеньковим ліхтариком. У найближчому дворі не переставав гавкати пес, гуляв протяг. Над головою нависав величезний місяць. Цікаво, що буде, якщо така потороча зірветься з неба? У шлунку нило. Останнім часом я впадала з одних крайнощів в інші. То не могла дивитися на їжу, то проковтнула б цілого бика. Але не витрачала на харчі багато. Були нагальніші потреби…
Нарешті пискляво рипнула хвіртка, випускаючи в темряву мою супутницю.
- Дістала?
- Ага, - вона переможно підняла вгору пляшку з-під дорогого марочного коньяку.
- Це що?
- У неї не було іншої тари, - гигикнула нова «подруга», розганяючи тим диким сміхом густі сутінки. – Стара сказала, що її пійло ліпше за всю ту магазинну хімію.
Дівчина, яка все летіла вперед, якось незграбно пригальмувала. Не змогла відкрити пляшку. Пробувала крутили кришку, прикривши її своєю кофтиною.
Внутрішнє тремтіння ставало нестерпним. Здавалося, кожна моя кістка оголосила бунт. Тільки мені не шкода було свого зрадливого тіла. Воно від мене відвернулося, підкорилося залежності.
Венами й досі блукали невідомі хімічні речовини, душею – демони. Потрібно було вгамувати лютий холод. Негайно зігрітися. Байдуже, чим…
- Ей, молдованка! Ти крутиш не в ту сторону.
- Є! – переможно закричала Нінка, хвацько розмахуючи руками і розбризкуючи дорогоцінну рідину.
Витираючи очі, які чомусь постійно сльозилися, я дивилася на дівчину. З жалем і огидою. Я навіть не знала, чи справді вона Нінка. Я, взагалі, її не знала. До того вечора. Ми зустрілися біля бару. Вона була володаркою «зім’ятого» обличчя, темних кіл під запаленими червоними очима. Скидалася на алкоголічку з чималим стажем. Але моя залежність мала свої погляди на дружбу. Зближувала з людьми, на яких я б раніше навіть не поглянула.
Ми якось одразу зійшлися, поєдналися проблемами. Нас обох виснажувала «спрага». Нінка похвалилася, що знає бабу, котра може продати дешеву горілку. Навіть серед ночі. Бо відьма і ніколи не спить. Правда, останні слова супроводив дивний регіт. Тому я сприйняла їх за жарт.
«- Підеш зі мною? – хитаючись, вона дихала мені в обличчя перегаром.
- Піду, - відказала я. Слово «дешеву» стало визначальним.»
Нінка припала до пляшки, що й не відірвеш.
- А ти ходила до баби? – істеричним голосом запитала вона.
- Ми купили за мої, - знервовано нагадала я, пориваючись видерти у неї з рук бажану здобич. Та все ж погидувала.
Назад йшли мовчки. Я сердито копала ногами землю, відпихала від обличчя пляшку, яку тицяла мені «сердобольна» Нінка. Думала про те, що з новою роботою знову якось не складається. Я нагрубила клієнту, який ніяк не міг вибрати собі краватку, і двічі запізнювалась, бо зранку не вдавалося відірвати голову від подушки.
А потім Нінка впала. Тихо так, без жодного зойку.
- Ей, ти чого! – крикнула я, намагаючись її розворушити. Смикала, тягла за руки, била по обличчю. Жодної реакції.
Тоді я просто втекла, покинувши її на дорозі, біля тину. Не уявляючи, жива вона чи мертва.
Я більше не бачила Нінки. Вранці кілька разів поривалася йти на те місце. Злякалася. Та й погано запам’ятала дорогу. Чи знайшла б її при денному світлі?
А всередині щось клацнуло. Через страх опинитися на Нінчиному місці спрацював якийсь запобіжник. Мене ламало і вивертало, але два тижні я була чистою. Трималася. До сьогоднішнього ранку. Відшукала щось зі старих запасів. Самі «крихти». Для сміливості…
Стрілки годинника вже встигли перейти за опівніч і бадьоро крокували в нову добу. Однокласників за столом все меншало. Ось і Сашко зі своєю дівчинкою відкланялись. Проходячи повз, він легенько сковзнув по мені поглядом. А я відчула на обличчі щось подібне на теплий весняний вітерець.
Ми з ним сьогодні навіть не поговорили. Хіба що при зустрічі: «Привіт, Поліно! – вітаючись, сказав він. – Радий тебе бачити».
«Привіт!», - відказала я, намагаючись не дивитися на обручку на безіменному пальці правої руки Сашка.
Не дозволяю собі думати про те, інше життя, в якому я швидко пошкодувала про наш розрив. Дивно. Інші, крутіші хлопці, засипали мене подарунками, «вигулювали» дорогими ресторанами, змагалися, часто навкулачки, за мою прихильність. Та уявна корона, яка вже вросла в мою потилицю, від надмірної чоловічої уваги мала сяяти яскравіше. Але чомусь лише із Сашком я почувалася справжньою королевою.
Тільки гордощі не дозволяли вибачитись, попроситися назад. Королеви не бігають за хлопцями. Навіть за найпотрібнішими. Чекала, що він прийде сам. Тоді б великодушно його «помилувала».
Але він не йшов. Оминав мене, не спілкувався. Не з'явився навіть на випускному. Того дня, коли я нарешті вирішила покласти до його ніг білий прапор.
Пам’ятаю, втекла з кафе і пішла до нього додому. У довгій, неймовірно незручній сукні, на височенних шпильках. Десь із пів години з протилежної сторони вулиці стежила за його дверима, подумки благаючи Сашка вийти.
А ґудзик дзвінка так і не натисла. «Та пішов він!» - врешті вирішила я і повернулася на свято.
Лорка знову розповідає дівчатам про свою сестру-нарколога. Цього разу теревенять про елітні салони краси. Рита знає чудового косметолога. Дівчина - профі.
- А що то за косметолог? – несподівано для самої себе, вклинююсь у розмову. – Хочу свого змінити. Дамочка почала халтурити.
- Спеціаліст не з дешевих, - нагадує котрась із однокласниць.
В голові нестерпно гуде. Всі вони стають на одне лице.
- Я заплачу скільки треба, - підвищую голос. - Але не за халтуру.
- І їздитимеш до неї зі столиці? – дивуються.
- Хоча б проконсультуюся. Може, когось порадить.
Розманіжені теплом і вином, дівчата ліниво кивають.
- То дай мені її телефон, - не відстаю від Лорки.
- Кого? Косметолога? В мене немає.
- Давай Риткин. Там розберемось, - простягаю їй серветку.
Дзвенить скло, нестерпно шкрябаючи по нервах. Денис пропонує ще один тост. На коня.
- За наступну зустріч!
- Побачимось через десять років! – підхоплюють інші.
- П’ять.
- А давайте щороку!
- А чого? – підтримує Бор. - Було б класно!
Такі впевнені у своєму майбутньому? Мені б так! Особисто я не маю певності, що стримаюся і не піду звідси з чужим гаманцем. Що не викажу себе якоюсь дурницею. Що через рік буду в місті. Що наступного року ще, взагалі, буду…
На свіжому повітрі мене нудить. Ледь знаходжу в собі сили попрощатися з колишніми однокласниками. Кожна слово, кожна посмішка – маленький подвиг. Воно знову в мені тліє. Потрібно зникати, доки не розгорілося те неконтрольоване всеохоплююче полум’я, доки я ще можу вдавати когось іншого. На пропозицію Лорки підвезти мене машиною відповідаю відмовою. «За мною зараз заїдуть».
Непомітно зникаю за рогом. Тепер головне – вибрати тиху дорогу, уникнути зайвих пригод. Придивляючись до світла поодиноких вогників у вікнах, неспішно пробираюся вузькою, вимощеною дрібним щебенем вуличкою. Заходжу на розмальовану графіті зупинку. Моторошно. Але тихо. Сідаю.
Хочеться цигарку. І чогось міцнішого. Але в гаманці лише гроші на зворотній квиток. Клацаю запальничкою. Кволий вогник хоч на деякий час заспокоює демонів, породжених моєю свідомістю.
Санька на мене так дивився… А він погарнішав. Даремно я з ним так... Сиділа б сьогодні поряд нього. Посміхалася. Замість тієї дівчинки.
Цікаво, чи захотів би він мене таку, поламану? Гарні хлопчики не люблять заходити в брудну воду. Чи не злякався б?
Думаю, я змогла б його повернути, отруїти собою. Якби захотіла. Перше кохання – хронічна хвороба. Варто лише повернутися «збуднику інфекції» – і ти знову заражений. Безнадійно хворий. Тільки Сашко заслуговує на краще, а я не настільки погана…
Обіймаю себе руками. Так нібито й тепліше. Щоб не заснути, шепочу слова улюбленої пісні:
«Наше життя – то мінне поле.
Куди не сунься – чужі навколо.
Надійся на себе - своїх може й не буде,
В нас є тільки ми…»
Небо повільно біліло. Займалося на день. Розминаючи потерплі кінцівки, знехотя підводжуся. Ну що, випускнице, знову зустрічаєш світанок?
Повільно рухаюся сонним містом у напрямку квартири Лідуні. Бодай не сполохати цієї благословенної тиші. Зупиняюся біля вітрини дитячої кафешки. Стіни розмальовані кумедними казковими героями. Помічаю серед них потішну жабку в завеликій на неї золотій короні. Притуляюся чолом до холодної стіни. Скрізь королеви. І жаби…
Шукаючи в сумочці носовичок, дістаю серветку з номером Ритки. Вуличне життя в’язке. Чи стане сил вирватись?
З-за сірої багатоповерхівки чується веселий собачий гавкіт. Біля моїх ніг зупиняється руде цуценя пікінеса, жваво виляє хвостиком, прискіпливо обнюхує мої брудні туфлі.
- Марті! До мене! – на тротуар виходить літня жінка із хмаркою пухнастого сивого волосся, зібраного у вигадливу зачіску.
- Гарна, - нахиляюся, гладжу Марті. Вона лиже мої зап’ястя, пробирається мокрим носом вверх по руці, туди, де помітні набряклі вени, задавнені синці. Незграбно смикаю рукав, відвертаюся.
- Іди сюди! На! – вже голосніше повторює господиня.
Нарешті собача піддалося на вмовляння.
- Вибачте, - усміхнулася бабуся. – Вона чужих боїться. А ви їй сподобались.
- Нічого, - підводжуся. – А котра зараз година?
Важко орієнтуватися в часі лише за сонцем.
- Майже сьома. Час так швидко летить. Вигуляю свою комаху, та й до поліклініки треба.
Киваю, пориваючись йти. Та все ж стою на місці. Шепочу:
- Мені теж потрібно лікуватися.
- Що? – не розчула моя співрозмовниця.
- Я пробачаюся. У вас є телефон. Мені треба подзвонити.
- Телефон? – вагаючись, недовірливо перепитує вона. Певно, в очі кидається і моя зім’ята сукня, і червоні від недосипу очі.
- Не бійтеся. Я заплачу за дзвінок. І мобільний не вкраду. Я свій забула вдома. А мені треба зателефонувати лікарю. Записатися на прийом.
- Ще надто рано.
- Чим раніше, тим краще, - намагаюся пожартувати.
Цікаво, що скаже Ліда, якщо я попрошу в неї грошей на поїздку до клініки? Певно, не відмовить. Чи ліпше розповісти батькам? Зізнатися, що я знову хочу лікуватися. Чесно-чесно. Краще б вони не давали гроші на квиток, а самі мене відвезли. Так більше надії, що я не передумаю, не заверну посеред шляху в інший бік.
- Якому лікарю?
- Наркологу, - приглушую голос, боячись її відлякати. Але брехати зовсім не хочеться. Старенька дивиться на мене таким ясним поглядом.
- А що він лікує? – почувши незрозуміле слово, запитує вона.
- Він очищає. Тіло і душу.
- Душу – це добре, - посміхається бабуся, простягаючи до мене стареньку «жабку».
- Мені дуже потрібен лікар, - вже не можу стримати невпинний потік слів, цих безглуздих сліз. – У нас за рік знову буде зустріч випускників. Вони всі такі, такі… щасливі. Я хочу бути здоровою… Бути королевою… Бути…
Вона підбадьорююче киває, обережно гладить мене по руці.
– Дзвони. Лікуйся, дитино. Все минеться. Все буде добре.
