Мисливці святкували вбивство вепра. Біля вогнища порався єгер, Дмитро Опанасович Чортополох, а ще тепленького звіра освіжував сам вбивця – міський прокурор, Андрій Гнатович Кабаненко.
За величезним дубовим столом у єгеря на подвір’ї сиділи інші мисливці з місцевого істеблішменту і бавилися аперитивом із міцної настоянки на цілющих травах. Розмова кружляла навколо сьогоднішньої засідки в перемішку з байками річної давнини.
Андрій Гнатович від запаху свіжини був увесь як на голках, він ладен був зубами розірвати груднину, аби швидше добратися до жаданої печінки вепра, але прокурор доки що тримав себе в руках старанно вичерпуючи кухлем з нутрощів звіра свіжу, запашну кров у емальовану цеберку. Закінчивши кровозбір він виразно хекнув і влив собі в рот кухоль крові, ковтнув, втерся рукавом, трохи постояв, доки рідина провалилася в його нутрощі, а потім зачерпнув з цеберки ще кухоль і вже неспішно, малесенькими ковтками смакував справжнім мисливським напоєм, доки не поперхнувся кровавим згустком. Андрій Гнатович закашлявся, дихання перехопили судоми, але він зумів утихомирити свій організм переповнений свинячими ендорфінами. В передчутті неминучої ейфорії йому здавалося, що по жилах, в перемішку зі свинячою кров’ю, пульсував струм, руки почали набрякли неймовірною силою, а з очей сипалися іскри.
– Кабан (так називали прокурора на дозвіллі) кабана мордує, – жартували друзі за столом позираючи на втіху Андрія Гнатовича.
– Ну, може й ви хильнете, христопродавці? – невдало пожартував прокурор і запропонував скуштувати свинячу кров захмелілим друзякам. – Чи зробити вам «криваву Мері»?
Мисливці притихли розмірковуючи, гидливо скрививши роти.
– А що, хлопці, давайте скуштуємо, – піддакнув Андрію Гнатовичу суддя, Іван Іванович Невтішний.
Андрій Гнатович, як справжній бармен, наливав кухлем кров до половини склянок, а потім обережно, цівочкою, доповнював їх «Хлібним даром» по вінець.
Мисливці з жахом спостерігали за магією прокурора.
Наповнені склянки він передавав у руки кожному кровопивці.
– Ну, за вдачу! – коротко промовив тост прокурор і хильнув напій залпом.
Мисливці гидливо піднесли кухлі до губ.
– Будьмо! – підбадьорив усіх суддя Іван Іванович і проковтнув рідину з заплющеними очима. Потім картинно заплямкав губами, щоб гостріше відчути смакоту напою.
Організм Степана Григоровича, директора школи, напій здобрений свинячою кров’ю не сприймав. Бідолаха вперше зголосився поїхати на заїмку, а зараз гикаючи ґвалтував себе. Кроваві патьоки стікали по кутам губ йому за пазуху.
Андрій Гнатович вгледівши страждальницькі муки директора школи зареготав не своїм голосом.
– Що, не розкуштував? Може ще кухлик?
Єгерю здавалося, що за столом сиділа зграя вовкулаків. Він осінив себе хресним знаменням.
Андрій Гнатович втамувавши спрагу кров’ю, та напоївши всіх мисливців досхочу, пішов обробляти тушу вепра. Нутрощі він відніс собакам, що аж скаженіли у псарні від лоскотного запаху свіжини.
Нарешті добравшись до печінки, Андрій Гнатович міцною прокурорською рукою відшматував кусень і з жадобою голодного звіра став його поїдати. Мисливці за столом отетеріли від побаченого, в Івана Івановича навіть капелюх піднявся на здибленому волоссі, а єгер ледь не зомлів біля вогнища.
– Гей, Кабан! Дай і нам скуштувати сокровенного, – пожартував суддя.
Для Андрія Гнатовича з’їдена свиняча печінка була останньою краплею, що переповнила його людське єство, він явно відчував як почали чухатися ясна, а під шкірою невгамовно бігати мурахи, волосся на тілі заворушилося поступово перетворюючись на густу щетину – ознака початку перевтілення. «Процес пішов», – подумав він ще людським розумом і відрізавши гарний шматок печінки підніс до столу. Він стояв перед мисливцями весь заюшений кров’ю як справжнісінький кровопийця.
– Ой! – зойкнув до сих пір принишклий міський голова Микола Федорович Благенький. – Погляньте! – звернувся він до захмелілих друзів, – у нашого Кабана ікла виросли!
Мисливці дружньо зареготали ще не второпавши страшної для себе загрози.
Андрій Гнатович рефлекторно облизав губи. Його язик й насправді спіткнувся об щось непритаманне людині. «Ай справді, ікла…», – подумав він, але не злякався, а навпаки – хотів відповісти друзякам якоюсь каверзою, та з язика замість слів зірвалося свиняче хрюкання.
Розслаблені мисливці зо п’яну подумали, що Андрій Гнатович розігрує перед ними виставу і залилися божевільним сміхом.
– Ну й митець ти на витівки! Тобі б не прокурором бути, а цирковим клоуном, – аж верещав у припадках сміху міський голова. – Хлопці! А давайте вип’ємо за реінкарнацію Андрія Гнатовича в його минуле життя! – бовкнув Микола Федорович і сам не втямив сказаного, забувши пророче сновидіння.
Обличчя прокурора вмить загострилося, вкрилося густою щетиною, а очі запали. На спантеличених мисливців зирило справжнісіньке кабаняче рило, воно схотіло матюкнутися, але з роззявленої пащі вирвалося зловіще хрюкання справжнісінького вепра. Шматок печінки випав з кострубатих рук-ратиць вовкулака.
Від міцної настоянки та «Кровавої Мері» мисливці втратили почуття реальності. Вони немов навіжені почали й самі хрюкати поміж собою, передражнюючи Кабана-прокурора. І тут почалося справжнє видовище: одежа Андрія Гнатовича почала лущати від натуги перевтілення, вона клаптями звисала донизу. Він, остаточно перетворившись у вепра, впав на ратиці, несамовито хрюкнув, а потім став загрозливо копирсати рилом землю.
Єгер взрівши неладне, кинув смажити м’ясо і чкурнув до себе в хату не відчуваючи землі під ногами.
Тут і мисливцям стало не до жартів – хміль як рукою зняло від побаченого. Рука Миколи Федоровича інстинктивно потягнулася до карабіна, але кабан учувши загрозу, миттєво нанизав його на ікла і, розпоровши живота, жбурнув бідолаху на землю. Кишки як сосиски почали вивалюватися під ноги остовпілим чоловікам. Микола Федорович корчився в судомах від страшенного болю і несамовито благав порятунку. Мисливці з переляку чкурнули в розсипну.
Кабан по черзі доганяв кожного і чинив страшну розправу.
Все навколо було заюшене кров’ю, а невдахи з розпоротими животами конали на подвірї.
Слідчі, приїхавши на місце трагедії, тіла прокурора серед загиблих не знайшли. Сам єгер нічого зрозумілого сказати не міг, в нього був нервовий зрив, він лише пальцем тикав у бік лісу…
– Підйом!!! – подав команду владним голосом єгер і увімкнув світло у мисливському будинку. В руці він тримав кухоль з холодною водою. Мисливці покотом спали одягненими на тапчанах. Сморід від хмільного перегару та розгарячілих людських тіл нагадував вбиральню. – Мерщій до зброї, кабан пішов на годівлю!
Микола Федорович, ще не очухавшись від жахливого сновидіння, заволав голосом божевільного тримаючись руками за живіт: – Рятуйте!!! Рятуйте!!! Убивають!!!
Єгер бризнув очманілому в обличчя холодною водою. Той, схаменувшись, підстрибнув на тапчані немов захищаючись від нечистої сили, але вгледівши поряд усміхненого Андрія Гнатовича Кабаненка в людському образі, і єгеря з кухлем в руці, знітився. Прокурор дивився на нього з відчуттям провини за вчорашній перебір «Хлібного дару».
– Хлопці, пити треба менше. Мерщій до зброї! Кабан вас не чекатиме!
Похнюпивши хмільні голови мисливці мовчки виходили на ганок. Десь вдалині чувся завзятий спів перших півнів. Вранішня прохолода швидко розігнала нічні жахіття, але пророче передчуття чогось непередбачуваного не покидало Миколу Федоровича, він ішов на полювання як на заклання.
