Он вона! Одна така на весь білий світ!.. Не наша. Баби Маньки. Розкинулася на півгороду, як та цариця. Спіла-переспіла. Неначе золотими дзвонами всипана.
˗ Нащо бабі стільки грушок?
Я услід за Володькою знизав плечима: ˗ а спитай!..
Проте сказати, що баба Манька була жадібною та не пригощала нас медовками, було би неправдою. Літньої пори ми частенько зустрічали стару на стежині край городу з повною пеленою груш:
˗ Беріть, діточки, їжте! Вони ж добрі…
Еге!.. Добрі! Ми й самі те, бабо, знаємо! Та смакувати її солоденними грушами нам завадила одна серйозна притичина, переступити через яку обом було зась. Бо брати′!..
Причому, почалися оті грушеві заслони цього разу не з пронизливого Володьчиного ума. А таки з мого.
Було те на початку минулої осені ˗ пори картопе′ль і науки. Тоді, коли святковий набат першого дзвоника потроху вгамовувався в покорених шкільними тяжбами вухах. Того ще зовні літнього дня я повертався зі школи наодинці, бо зранку меткому братусі вдалося благословитися мамою на збирання картоплі. Зате завтра ˗ моя черга. Хай тільки спробує знову попхатися зі своєю ввічливістю поперед мене на город! Школа ˗ його!..
З такими впертими думками я прошкував попід сусідськими тинами край прибитої пилюкою дороги, коли порівнявся з обійстям баби Маньки. До слова сказати, тину в бабці не було, замість нього слугували густі ряди кущів акації. Влітку її зелені стручки масово перетворювалися нами в пищики, які швидко наповнювали голосним гармидером всю вулицю. Минулося… Ет!..
˗ Синку, заходь… На виноград. ˗ Баба Манька обізвалася на моє вітання, обпершись на облізлу хвірточку, навішену на єдиний стовпець в тину: ˗ він солодкий...
Я мимохідь глипнув крізь кущі. Поодаль на бабиному подвір’ї за розлогими лопухами та гостроверхою кропивою виднілася занедбана бесідка, густо оповита кремезними жилами винограду. Сині грона важко нависали над зчорнілою крівлею, зморено шукаючи затінку в лапатому листі.
Іншої хвилини я навряд чи відмовився би від гостинця, але схарапуджений лихою картоплею і ненаситною Володьчиною люб’язністю, гонористо кинув:
˗ Та в нас є! От пуза!..
Що було цілковитою брехнею, бо виноград у нашому саду не водився. Казав татко ˗ чи то йому земля, чи то затінок. Але не ріс.
Баба ще не раз припрошувала нас до винограду, та й ми мовчки косилися на сонячні грона, але ж хіба до гостинця, коли «в самих по саме горло?!..»
Але якось я таки не стерпів. На акацію саме опускалася прозора осіння сутінь, і лише верхи бабиного виноградика відсвічували сонцем. Спілі ягоди висіли так близько, що здавалося, тільки простягни руку… Баби на подвір’ї видко не було. Утягнувши голову в плечі, я швидко пірнув між кущі, і щосили працюючи ліктями, порачкував між дебелими бур’янами до старої бесідки.
Та раптом моя маківка з розгону вперлася в якусь перешкоду, що зненацька постала на моєму путі. Я сполотніло підвів лоба догори, ковзнувши поглядом по калошах та довгій чорній спідниці… В грудях відразу щось тенькнуло, одірвалося та покотилося глибоко у штани. Баба Манька підносилася наді мною наче пам’ятник князю Володимиру на Володимирській гірці, тільки без хреста:
˗ Так хвірточка є... Ондечки…
˗ А в нас і в самих! Повно!.. ˗ випалив я та чимдуж порачкував ховати почервонілі від сорому вуха в кущі акації, так і не доказавши бабі, чого в нас багато ˗ чи то хвірток, чи винограду.
Ну й скажіть мені, хіба вам після такої гостини полізуть бабині грушки? Я то братусі натякнув, що йому голодувати нема причини, бо ж усі ті лози на мені. Він же до чого? А Володька ще, пам’ятаю, поважно так крякнув, що ми, мовляв, рідня, то знак на всіх один. Чи то пак, тінь…
˗ Що, й на батьках є?
˗ На обох. І на бабі Насті. Сім’я.
˗ А я бачив, як вона грушку їла! З городу йшла..
˗ Ну, так баба Настя не в курсі… ˗ хмикнув братуха, ˗ що на ній тінь.
А боротися з тінями, знаєте, таки важко. Особливо, коли вони на груші і солодкою маною висять прямо тобі до рота.
˗ Ходімо, візьмемо по одній…
˗ Баба Манька побачить, ˗ обтесав мене оком Володька, ˗ скаже «тіні прийшли». Що будеш робити? Хоч крізь землю провалися…
˗ Ми тихенько…
˗ А Рябко?
Я тільки й мугикнув у відповідь. Баба Манька в’язала пса край городу, якраз біля груші, «аби лисів лякав, бо жадної курки в обійсті не лишиться».
…Два наступних дні ми справно носили собаці делікатеси ˗ від вареників аж до кілечка домашньої ковбаски. Бабина псина радо наминала наші гостинці, проте варто було нам наблизитися ще на крок, Рябко тут же заливав куток голосним гавкотом.
˗ Непідкупний…
˗ Нутром нас чує, ˗ Володька в безнадії поглянув на грушу. ˗ Не буде діла…
˗ Що він чує?!.. ˗ обурився я, ˗ крім ковбаси?!
˗ Тінь! Через те й волає. ˗ Підсумував братуха.
˗ А на бабі Насті? Хіба знаку нема?
Володька вмовк, видно метикував, а далі звів на мене проймаючий погляд:
˗ Рябко її з бабою Манькою плутає, ото й мовчить. У хустках обидві.
…Хто зна, чи закінчилася би на такому пісному безгрушів’ї наша невтішна медова історія, якби я надвечір не йшов по козу та не порівнявся з царицею, що височіла поодаль. Іншого часу я не звернув би уваги на грушу, врешті підкорившись невблаганній долі, аж раптом розлога крона підозріло стрепенулася, хилитнувши сонячними дзвонами.
Зупинивши погляд на груші, я побачив таке-е, від чого м’яке сонне павутиння мого розуму вмить забриніло натягнутою струною, втративши залишки рівноваги, і я ватяними ногами осів на стежину. Чорна спідниця, темна хустка… Баба Манька по молодечому швидко дерлася верховіттям, вправно запихаючи за пазуху спілі медовки.
Забувши про козу, я щодуху погнався додому. В моїй голові стугоніли, плутали, рвалися і кружляли роєм шалені думки, намагаючись пошвидше злетіти з язика на волю.
˗ Вона! На дереві! ˗ несамовито заволав я посеред літньої кухні, ˗ сама!
˗ Заплуталася? ˗ стривожилася баба Настя, ˗ казала ж, припнути скотину по-людськи! Аби з рук, аби з рук…
˗ Баба! Манька!.. ˗ репетував я, ˗ на вершечку! Груші… Вона ж стара!.. А як мавпа.. Як?..
Мою словесну плутанину годі було зрозуміти, більше того ˗ я сам ще нічого не розумів. А особливо тоді, коли запинаючись, молов про надприродне, магічне, чи то пак, відьмацьке, додавши туди й раптову з’яву темної сусідської постаті у винограднику, та так, що баба Настя навіть насунула на очі тріснуті окуляри…
˗ То, кажеш, відьма?
˗ Угу… ˗ ствердно кивнув я, ˗ і сторожко глипнув на двері, наче з них ось-ось війне чорна довга спідниця.
˗ А лізти в чуже? ˗ сховала окуляри баба Настя. ˗ Шибеники!
Я саме щось хотів бовтнути у відповідь, коли в двері ввалився Володька з торбиною медовок:
˗ Від баби Маньки.
Я вже розкрив рота, аби запитати братуху про нашу тінь, та той успів зашипіти мені на вухо:
˗ Мовчи, нащо людей дарма тривожити…
Проте зранку бабі Насті знову довелося діставати тріснуті окуляри. Ми з братухою ще дружно сопіли на подушках, коли вона зайшла до кімнати:
˗ Це сусідка мою спідницю на груші розідрала, га? Чого тебе на неї понесло в моїй спідниці?!
Володька насунувши ковдру аж по вуха, спочатку віднікувався, а потім здався:
˗ Аби Рябко не впізнав…
˗ Чи ж ти тої грушки таке жадне?!
Братуха сховався під ковдру з головою, а я оторопіло почав листати в пам’яті сторінки Конвенції про права дитини…
……………………………………………………………………………………………………...
А зате навесні у нас з’явився молодий виноградник. І саджанці груші. Виростуть медові дзвони ˗ пригостимо бабу Маньку. І всіх. І більше ˗ ніяких тіней!..
