Оповідь брата Франсіско, записана з його слів у N-ському монастирі, яку, за волею настоятеля, визнано не сповіддю, а оповіддю й покладено до монастирської бібліотеки.
“Я, брат Франсіско, Божий раб, злиденний служка Домініка, вам оповім сумну бувальщину часів славетних...
Десь з півсторіччя тому вінценосні позбавили шаленого Хуана, так, саме того Хуана, прихильності та милості своєї за всі його гріхи.
Дуелі, плотські втіхи — мало, йому все було мало... Щоночі, навіжений, як не вбивство, нова жінка — матрони світлі, доньки та дружини, що панни, навіть їхні покоївки... Не гребував ніким заради втіхи, але ж все було мало...
Терпець урвався - скарги та доноси зробили справу, і вигнанець, в мандрах королівством, потрапив у костьол де святкували храм.
Ті очі...
Свята Маріє-діво, не край мні серця... Очі... слів не треба, вони і є молитва... ті очі... болить... Так, краще... Хто знав Хуана, той сказав би, що в світі не існує сили, яка його спроможня зупинити...
- Хто є та донна?
- Та, сеньоре? Донна Ганна, дружина Командора.
Останнє не цікавило ідальго. Жага, не хіть, жага та пристрасть вели його бездумно, й в той же вечір на плаці командорова маєтку, тримаючи її за руки, він палав. Слова не пам'ятаю, але Ганна, свята Маріє, прости гріхи нам наші, мила Ганна тремтіла і ще мить...
Води... болить мені... болить...
- З ким маю честь? - полинувши у пристрасть ідальго навіжений й світла донна прослухали і служок, й власне Командора.
- Честь?! - за мить схопилися за зброю. Оскаженілий Дон Хуан та непорушний Командор.
Він мусив вмерти!.. але, все вирішив один єдиний випад — ідальго долі, спливає кров'ю. А Командор, поклавши шпагу в піхви, зробив лиш крок й упав... упав і вже ніколи не підвівся. Очильник воїнства Христова, гідність та слава королівства загинув від численних ран... Але ж такі як Командор і не помруть, доки не сплатять боргу...
Та все то було марно...
Ще під час двобою Ганна власнОруч розрубила вузли з догани й гідності... болить...
Брати домініканці ледь живого принЕсли в монастир ідальго.
За тиждень він прийшов до тями з хрипом:
- Ганно!...
- За монастирським цвинтарем могила самовбивці...
З цих слів помер Хуан. Так, той пройдисвіт, якого знала вся Еспанья, улюбленець юрби й герой вертепів. Що свого часу не змогли зробить ні сльози, ні погрози чи вмовляння, зробила смерть, перетворивши жінку в нездійснену мрію, жагу перетворивши на кохання...
Я, брат Франсіско, перед очима Бога свідчу: ні вдень, ні в ніч за півсторіччя години не було, коли б не линула молитва за упокой душі безгрішной донни... води... так, краще, значно... мої життя та смерть - спокута...
І зараз... не по мені, за неї, братіє, за неї...
Маріє, пріснодіво, молю, прости, прости безгрішну, проси за неї сина, пріснодіво... Ганно...”
З молитвою цієй неканонічной й спочив брат наш Франсіско, мир його душі.
Я, брат Хосе, за волей настоятеля, все записав та той пергамент, де бУли вірші поганські якогось там Алкменоса-елліна, й додав його до світських хронік часу Реконкісти.
А за вечерею між братієй почався диспут: чи зраджувала донна Командора, і де, і скільки, й з ким. Цей диспут закінчився бійкой. То від лукавого.
