Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86428

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Лялька

© Таня, 03-08-2016
Я гортаю спогади, як старий порепаний альбом.
Навіть не так – як поштівки із різних кутків мого минулого.
Щодня із завзяттям божевільного вченого я подумки проживаю те, від чого втікала.
Те, що намагалась закидати камінням, як блудливу середньовічну хвойду.
Те, що вбивало мене, мучило, боліло – і дало сили жити.
Дало злості жити.

«Анька – дура з туалєта вся у розове одєта!»
Знову. Знову хтось вирішив похизуватись перед іншими у власній могутності стосовно мене. Вирішив довести чи собі, а чи світові – що дурнувата фразочка під моїм вікном – це прикольно, це смішно і це сміливо. Кожного ранку я зривалась із ліжка і бігла до вікна ще до того, як поміж нещільно засунені штори в кімнату заповзав світанок. Не дихаючи, зиркала через скло – чи є. Як не було – я тихо тішилась і надіялась – більше не буде. Перебісяться. Заспокояться. Забудуть. Але більшість днів починались стандартно – із води, що тихо дзюрчала у пластикове десятилітрове відро, поки я поспішно натягувала джинси, светр і перші-ліпші капці.
Я вперто терла віником гидкого кольору асфальт із ще гидкішою фразою за ньому. Потім вихлюпувала відро води – і знову терла. До тих пір, поки букви, написані рожевою крейдою, не ставали брудними патьоками і незрозумілою плямою. До тих пір, поки мої долоні не покривались мозолями від жорсткого держака мітли. До тих пір, поки сльози на моєму обличчі не висихали, а серце заспокоювалось бодай на крихту і  вже не бажало помсти – кривавої і жорстокої.
Я була безсилою проти них. Та й чи може зробити бодай щось шістнадцятирічна  юнка, що як більмо в оці – власним однокласникам?

Я проклинала, проклинала, проклинала той день, коли я наважилась зробити крок! Крок, який переламав мене, який переламав моє життя, як суху соломинку – вже й не склеїш. Залишились дві  нерівноцінні частинки – і не знати, котра з них коротша.  Банальний, рожево-ванільний День святого Валентина. Ніколи не вважала цей день якимось особливим, і щиро не розуміла однокласниць, що ще задовго до нього вже бігали Великі Марафони по магазинах в пошуках най-най-най подарунків для своїх наче-коханих. Звичайно, кожна з них потайки мріяла про те, що цим коханим рано чи пізно стане якийсь там Джастін Бібер або хтось  інший, більш модний і крутий, але так як поки що приходилось вибирати між однокласниками та хлопцями із паралельних класів, то мрії акуратно запихались у задні кишені джинсів разом із модними рожевими телефонами. А я… А що я? Я цього року тихо ненавиділа це свято. Ні, не за слиняво-карамельну гламурність. І не за неотримання валентинок. До того мені було байдуже. Найбільше боліло те, що я сама цю дурну листівку нікому подарувати не могла. Ні, не так. Не нікому. Я не могла її подарувати людині, яку кохала. Бо...Бо не зрозуміють. Не приймуть. Розірвуть на шмаття і мене, і моє бідне серце, що вже стогнало від того солодкого тягаря. Іноді здавалось – воно не витримає, вибухне, розтріскається мільйонами, мільярдами часточок і розлетиться, розвихориться над світом, випаде кривавим дощем десь в Антарктиді. Але…Поки  що трималось купи, наповнювалось кров’ю і звільнялось від неї. Наповнювалось – і звільнялось. Наповнювалось…
За декілька днів до свята в коридорі школи з’явилась червона коробка – типу поштової скриньки – із помпезним і трішки кривеньким написом: «Пошта святого Валентина. АНОНІМНО!!!»Я спіткнулась об останнє слово. Анонімно. Анонімно! Як же я раніш цього не допетрала?! Це ж… це ж просто! Розказати про свої почуття анонімно. Хай навіть так. Але мені вже буде легше – принаймні, я так думала.
Я не могла дочекатись закінчення уроків.  Нарешті дзвінок – і  миттю побігла в магазин. Купляти валентинку. Купляти, як мені тоді здавалось – звільнення від того, що не давало мені ні спати, ні їсти, ні дихати вже декілька місяців.  Як виявилось – навпаки. Я власноруч загнала себе в пастку. Пастку, вартістю якихось нещасних п’ять гривень.
Рука тремтіла над шматком картону у формі сердечка вже он яку хвилину. Що написати?Як написати? І чи писати? Це ж... це ж треба – все – і на обмеженому просторі листівки. Кляла себе, що взяла таку маленьку. Але ця єдина сподобалась – не банальні янголята-квіточки-зайчики-котики, а слово «люблю» перекладене всіма можливими мовами світу. Продавчиня сказала – єдина така була, десь помилково запхали не в ту коробку.
Зрештою видихнула і швидко-швидко заводила ручкою.
«Іннусю! Ти дорога мені дуже-дуже. Навіки твоя А.»
Не перечитуючи, швиденько вклала у власноруч зроблений конверт, наче букви могли ожити і втекти, злякавшись покладеної на них відповідальності.  
Ніч не спала. Притискала білий прямокутник до грудей, наче серце, бідне моє серце могло розповісти своєму неживому і не надто вдалому аналогу все. Те, про що спочатку й думати боялась.

Все почалось восени. Здається, навіть в той дивовижний, магічний день, коли літо до останньої краплі витікало тоненькою цівкою в осінь. Ми всі збирались у нашій класні кімнаті, що ще пахла фарбою, вапном і зовсім трішки – глиною з вчора пересаджених вазонків. А ще по-особливому – стандартно, як може пахнути тільки перше вересня – чорнобривцями, трояндами і ще чимось. Реготали, навперебій розповідали про канікули. Я теж була з усіма. Якщо не в центрі уваги, то бодай недалеко від нього. Але не виродком. Скрипнули двері, і в клас зайшла Інна. Сяюча-сяюча, із величезним букетом лілій в руках і усмішкою на обличчі. Я підвела на неї очі… і щось штрикнуло десь глибоко в мені. Щось настільки дивне, настільки несподіване, що, ледь привітавшись із нею, я вискочила в коридор і швидко-швидко задихала, наповнюючи власну кров таким потрібним киснем.
Так почалась моя мука.
Спочатку я намагалась виколупати це із себе, як виколупують ножем гнилу серцевину яблука. Але не помагало. Чим сильніше я виштовхувала ці неправильні почуття із себе, тим міцніше вони укорінювались у мені. Зрештою я змирилась і стала будувати навколо себе фортецю.
Перестала говорити з НЕЮ, пересіла в інший кінець класу.  І народ став говорити, що ми не поділили кавалера, хоч це було неправдою. Я не могла розділити з нею простір. Мені хотілось увібрати її в себе, хотілось зникнути в ній. Хотілось торкатись її бодай поглядом. Натомість змушувала дивитись куди-небудь, лиш не в ТУ сторону.
Почала загравати із Володькою, дозволяла йому проводити себе додому після уроків. І стала чути перешіптування за спиною – мовляв, от і Ромео таємничий знайшовся, якого ми не поділили. І знову то були хіба плітки. Він не вартий був і її обрізаного нігтя. Його постійні намагання поцілувати мене біля під’їзду доводили мене до сказу. Бо я не могла, я не могла торкатись його губ, знаючи, що мрію про інші! То було нечесно. Нечесно – по відношенню до себе. Нечесно – по відношенню до мене. Тому усміхалась йому, забирала свій рюкзак і тікала.
Стала уважніше слухати вчителів, буквально – ловити кожне слово. Почали реготати, що я в Гарвард зібралась поступати. Люди самі вигадали собі пояснення. Уроки стали моїм спасінням. Це була єдина можливість відімкнути ті гірко-солодкі думки і зайняти власний мозок бодай чимось, крім самокатування.
Крім основних тренувань із легкої атлетики, я щовечора стала навідуватись у спортзал і витягувати із себе все до останньої краплі – щоб приходити додому, митись і падати в ліжко від втоми. Але все одно заснути не могла. У тінях на стіні вгадувала її обриси, у позавіконному шумі – її голос. А засинала – і бачила кольорові сни. Про неї.
Я побудувала навколо своєї душі настільки міцний мур із брехні, вигадок і пліток, що ніхто, ніхто не міг не те що зруйнувати його, а бодай відколупати піщинку нігтем мізинця. Заховалась там, всередині, і тихцем від усіх стала збирати ЇЇ колекцію. ЇЇ усмішки. ЇЇ погляди. ЇЇ ненавмисні доторки. ЇЇ тони і півтони голосу. Всю ЇЇ. І  з кожним новим екземпляром я фізично відчувала, як наповнююсь зсередини, як наповнюється під час зливи бак для дощової води під стріхою бабиного будинку в селі.

Зрештою я наважилась на той дурнуватий вчинок у ще дурнуватіше свято – і всі про все дізнались. «Твоя А.». Як, як я могла таке написати?! Два плює два скласти було нескладно. І Інна швидко здогадалась, від кого ця валентинка. І… Спочатку привселюдно порвала її. Видряпалась на парту – і порвала. На дрібні-дрібні шматочки. А тоді жбурнула їх в мою сторону і розреготалась.
- Збоченко, навіть не смій дивитись у мій бік!  - Зневажливо кинула вслід за імпровізованим конфетті і пішла геть. А з нею, тихо скімлячи, мов цуценя, побрело і моє порване серце.
Від мене відвернулись геть усі. Перестали говорити. Перестали відповідати на привітання. Стали ігнорувати запитання. Навіть Володька, вірний Володька, що дотепер бігав за мною, як пес, того ж дня пересів за іншу парту. Напевне, побоявся забруднити свою світлу сорочку об мою заляпану лайном репутацію. Мені було начхати на інших. Хай відвертаються. Байдуже. Інна, Інна, котру… Ні, вона не відвернулась. Вона зробила мені найболячіше – дивилась в очі і реготала.
Потім стали з’являтись надписи під вікном – щоразу образливіші і гидкіші: «Звєзда порноефіра – Анька з розавого зефіра», «Вали в гейропу!»  і ще багато інших, які  старалась не читати. І я, щоб мама нічого не дізналась, вставала спозарання і змивала їх. А вони з’являлись знову, знову і знову.
Мою парту стали обмащувати клеєм і обкидати пір’ям. В рюкзак підкидали презервативи із якимось лайном всередині. А записки… Скільки їх знаходила…  

І щоразу, коли знаходила пакосний сюрприз, наштовхувалась на колючий, сповнений злості і презирства погляд. ЇЇ погляд. Інші, не менш злі і колючі, мене не ранили так сильно і  підступно, як цей. Він поступово руйнував мою фортецю, і з неї стали вивалюватись всі мої цінні сколекційовані спогади. І як не старалась я згребти їх назад, щоб бодай якось, бодай чимось залатати душу – вони розсипались, втікали поміж пальцями, як втікає пісок. Я опинилась на руїнах. На руїнах власної душі, де ні сліз вже не було, ні фантомного болю, ні крові на обкусаних губах. Тільки вітер. Гидкий протяг, що вимітав геть усе. Зрештою, він не залишив в мені геть нічого. Залишив тільки пусту оболонку. Ляльку. Ляльку, що стала жадати одного – помсти.

Я дивлюсь, як вона ридає, і мене розбирає сміх.
- Анько, як же ти могла? Він же...я ж його…А-анько!! -  Захлинається власними соплями  цьотка біля моїх ніг і я таки не стримуюсь. Регочу. Зрештою, витерши сльози, що виступили на очах від сміху, звертаюсь до неї:
- А як ти думала, дорогенька? Що я забуду? Що я подарую тобі свою випотрошену душу? Інко, ти її випотрошила, ти! Як курку! Знаєш, як мені було боляче?! Знаєш?! Він мені не потрібен, дорогенька! У столиці мене чекає інший, в рази заможніший за твого оцього…. Так що забирай його і живіть собі далі, довго і щасливо!  - Замовкаю, дивлюсь на її колись красиве лице і випалюю: - Звісно, якщо ти користуєшся  використаними презервативами. Якщо ні – викинь його і живи далі.
- Я його люблюу-у-у…
- О, ні, нового приступу істерики я не переживу! Давай, вали звідси, а то мені ще валізу зібрати треба!
- Сука…Яка ж ти сука… - Інчині очі наливаються знайомою злістю.
- Дорогенька, - Я нахиляюсь до неї і беру за підборіддя. – Це ж ти мене нею зробила! – І,притягнувши  її до себе, сильно, з усієї злості цілую. А тоді штовхаю і, переступивши через ошелешену жінку, йду геть із цього триклятого готелю. А хай їм, тим речам! Ромчик нових накупить!
Я вискакую надвір і вдихаю ледь тепле, як захолола кава, повітря.  Витягую із сумочки сигарету,  втягую дим.  Я помстилась. Знайшла. Спокусила її чоловіка. Насолодилась сповна шоком і стражданням. Чого ж так нерадісно? Чого ж так несолодко? Де ейфорія?
- Та ну вас всіх! – Спересердя топчу каблуком майже цілу сигарету, сідаю в авто і заводжу мотор.
В столицю. Додому.
Геть.
Їду по шосе, і думками знову і знову повертаюсь туди. На декілька років назад.
Я, дурна, думала тоді – загину, зів’яну, засохну. Як виявилось – ні. Якимось дивом продовжувала жити. І коли опускались руки, коли було особливо важко – згадувала, ради чого живу.
Помста.
Вона заполонила мене всю. Кожну клітинку – на заміну отому дурному і геть нераціональному почуттю.  На зміну рожевим снам прийшли інші – темні. Криваві. Я стала марити помстою. Я складала тисячі планів – як це зробити. Кожному із них. Щоб всі, всі отримали по заслузі.
Я переїхала в Київ. Знаходила багатих спонсорів. А потім, тихо, по одному, почала знищувати ЇХ. Ні, ні, не фізично! То би було надто просто. Я стала ламати їх життя, як вони зламали моє. Гроші давали можливість гратися людьми,як маріонетками. Розпотрошений бізнес, виключення з університетів, безпідставне звільнення… А зради, скільки було зрад завдяки мені! Ні, я в них не брала участі. Наймала когось, а сама лиш спостерігала, як руйнуються фортеці кожного із них. Собі ж залишила хіба Інку. То було надто просто – спокусити її чоловіка. Закохати в себе. Прив’язати до себе, як прив’язують псів. А тоді з хрускотом, із страшенно солодким хрускотом розламати її життя. Розбити, розкидати уламки – щоб не зібрала докупи.

Істерично заверещав телефон, витягнувши мене із болота думок і трясовини спогадів. Глянула на екран – Ромчик. Ще один ідіот, що спокусився на мої стрункі ноги і гарненьке личко. Ще один ідіот, з якого я витягну всі соки, а тоді кину. І знайду собі нового. І так – по безкінечному кругу, поки не набридне, поки на моєму рахунку не буде кругленької суми, яка б дозволила почати нове, абсолютно чисте життя десь за кордоном.
А поки що – ромчики.валіки.юрчики. І ще багато інших. І буде…
І буде байдуже.
І буде все одно.
Я ж – лялька. Ляльки не вміють відчувати. В них нема душі.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nataliya, 06-08-2016

На жаль, такі люди...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 05-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 04-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 04-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 04-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 04-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6336669921875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …