Минав час. Для когось роки летіли журавлями, для Діни ж повзли стомленою життям черепахою. Тупцювали на одному місці, застрягли у тій невідомій часовій петлі, перечепившись через несправджені мрії. Застопорилися у тих клятих двадцяти п’яти. Єгор дотримав обіцянки, зник. Але на своєму порозі жінка щотижня знаходила букет білосніжних троянд. Брала їх, та не відчувала аромату. Просто замінювала у вазі одні квіти іншими. В тому водоспаді з букетів було щось протиприродне. Так не дарують квіти, так покладають їх до ніг ідола.
Чомусь колеги, друзі не помічали цього її дивного не дорослішання, не старіння. Кидали звичне: «Ти в нас ще мала». Щороку на день народження вона отримувала вітання з все тим же ювілеєм, а дата її народин вперто перескакувала на рік назад.
Через певний час не витримала, втекла до іншого міста. Та за кілька днів квіти з’явилися вже на новому ґанку…
Коли минув затяжний період заперечення («Цього просто не може бути», «Хіба ж чари існують?» «Цьому обов’язково знайдеться розумне пояснення»), її охопила лють. Намагалася щось зробити, якось усе виправити. Або, насамкінець, хоча б з’ясувати, ЯК він це зробив. Біганина по установах та звірка своїх документів заганяла Діну в глухий кут. Якщо й мали місце якісь махінації, навряд чи в них було природне підґрунтя.
Взялася читати розумні книжки, які нічого не пояснювали; їздила до ворожок, котрі лише розводили руками: «Ніколи про таке не чули.»
Була серед них і та, яка дуже її здивувала. У назначений час зустріла Діну біля великого солідного офісу. Молода доглянута дама, вбрана за найсуворішими вимогами дресс-коду. Провела через охорону до дверей кабінету, на яких золотими літерами виблискувала табличка: «Головний бухгалтер». Прізвище бухгалтера-чародія дівчина так і не встигла прочитати.
Під час цієї коротенької мандрівки Діну не покидало відчуття, що це якась помилка, що вона переплутала або телефон, або адресу. Для певності перепитала: «Ви Антонія?»
Жінка стримано кивнула, замикаючи за ними двері. На ключ. Відсунувши на лівий край столу фінансову звітність, дістала із шухляди пласку тарілку. Виклала на ній кільцем тонку чорну мотузку. Попросила Діну на неї дмухнути. А потім різко схопила дівчину за плечі і відтягла в бік.
Діна не одразу помітила небезпеку. Але мотузка раптом засвітилася срібним сяйвом, яке повільно, переливаючись у тьмяному сонячному промінні, що ледь пробивалося крізь спущені жалюзі, перейшло у блакитне. Взявшись нізвідки, яскраво-блакитні язики полум’я за лічені хвилини злизали свою жертву, майже не залишивши на тарілці слідів попелу.
Угледівши Дінине заціпеніння, ворожка голосно клацнула перед її очима пальцями.
- Шановна, давайте швидше. Мені скоро на нараду.
Мабуть, слову «нарада» дівчина здивувалася набагато більше, аніж якби жінка витягла із шафи мітлу і заявила, що їй потрібно терміново летіти на Лису гору.
- Все з вами ясно, - весело проспівала вона, витираючи вологою серветкою попіл з тарілки. – Попрацювали обмінники.
- Це хто? – Діна нарешті змогла ворушити язиком.
- Дрібні ворожбити. Нижча каста. Люди на службі.
- У кого?
- Ліпше вам не знати. Вони не вміють нічого особливого. Так, звичайні шістки. Укладають дрібні угоди, роблять незначні послуги містичного характеру. Як у вашому випадку. І завжди з цього щось мають. Така собі послуга за послугу.
- І що мені робити? – видихнула Діна. Від почутого голова йшла обертом. Мозок не уявляв, на яку з поличок покласти ось-такі знання.
Ворожка стала шукати відповідь. В Інтернеті.
За кілька хвилин радісно вигукнула:
- Ага! Якщо не ви укладали угоду з обмінниками…
- Не я.
- Добре, добре, - знизала вона плечима. – Як скажете. Я б, наприклад, теж хотіла завжди бути вісімнадцятирічною. Або шістнадцятирічною.
- Що мені робити? – з натиском повторила Діна. Ці натяки почали виводити її з рівноваги.
- Якщо угоду укладали не ви, вам потрібно знайти того, хто її уклав. Вмовити його її відмінити. І використати найсильніший аргумент.
- Що це таке?
- Тут не написано.
Так званій ворожці зателефонували. Вона продиктувала у слухавку якісь цифри, після чого сказала дівчині, що більше нічим не може їй допомогти. Та лишила на столі раніше обумовлену суму, хоч і намагалася себе переконати, що похід до тієї жінки – даремно згаяний час. Мотузка не могла зайнятися від одного лише її подиху. Та й вона зовсім не відчула в кабінеті запаху диму. Її просто вишукано обдурили. З тієї панни гарний ілюзіоніст. Певно, має непоганий заробіток до основної посади.
Біля дверей своєї квартири знайшла черговий букет білих троянд. Здається, не бачила його, виходячи. Або вона зарано вигулькнула з дому, або її принц сьогодні спізнився.
Подзвонила у двері сусідньої квартири. За традицією, віддала букет Поліні Арнольдівні. На вихідних пенсіонерка торгувала на базарі квітами. Все розпитувала її про ті загадкові дарунки, захоплювалась красою троянд.
Якось Діна кинула:
- А забирайте ці квіти разом зі своїми. Продасте.
- Тобі не шкода? – щиро здивувалася та.
- Ні.
Увечері Поліна Арнольдівна принесла їй виручені за квіти гроші. А коли Діна відмовилась їх брати, запросила на чай із пампушками. Так і повелося. Зранку квіти, а ввечері тривалі розмови із сусідкою за філіжанкою кави.
Дівчина довго не наважувалась розповісти сусідці про того, хто засипав її квітами. Нагадував про себе, окреслював ними свою територію. Про думки, в який вона не могла розібратися, про ту дивну любов, яка скувала її невидимими ланцюгами.
- Нелюбий він тобі, - похитала головою Поліна Арнольдівна, підсовуючи до неї тарілочку з ароматним вишневим варенням.
- Не знаю. Все занадто складно.
Та посміхнулася, прикриваючи рукою беззубий рот.
- В коханні все просто, дівчинко. З часом ти це зрозумієш.
Діна підвелася, пройшлася кімнатою, порівняла скатертину від скульптуркою глиняного козака.
- Він говорить, що кохає. А я чомусь почуваюся в його полоні.
- І в якому ж полоні він тебе тримає? – хитро примружились обведені зморшками карі очі.
- Ви не повірите. Містичному.
Міркували вони й над тією ворожчиною абракадаброю. Висипавши у пелену бісер, Поліна Арнольдівна розкладала його за кольорами. Не знали її руки спокою. Постійно щось шили, підкладали, лузали, плели.
- Не уявляю, що там у вас таке, - не відриваючись від роботи, сказала вона. – Але, як для мене, немає сильнішого аргументу за просте тверде «ні».
Вервечкою уходили в небуття дні, змінюючи кольори за вікном, змінювались пори року, а Діну в дзеркалі щоранку зустрічало все те ж відображення. Душа зачаїлася в очікуванні неминучого, а серце продовжувала вперто мовчати. Дівчина вже ладна була скоритися долі. Перестала шукати вихід, опустила руки і покірно йшла в Єгорові обійми.
З острахом очікувала на 29 лютого – день народження того, хто утримував її в часовій в’язниці . «Невловимий день», як називала його Поліна Арнольдівна, свято, що припадало раз на чотири роки. Дата, яка мала назавжди змінити її долю. А вона змінилася набагато раніше…
Його звали Олегом. Він мав чарівну посмішку, ніжну шкіру і теплі долоні. У нього на городі росли соняшники і амаранти. Коли він кликав її на ім'я, дівчина відчувала чисте, не розбавлене сумнівами і докорами сумління, щастя. Увійшовши у її життя, чоловік заполонив світ Діни теплом і затишком, відігрів приречену душу, наповнив теплом і спокоєм.
Він теж був учителем. І однолітком Єгора. Тепер ще й майже її однолітком. Дарував Діні не пафосні троянди, а простенькі жоржини, гладіолуси, ромашки.
Якось, побачивши Діну з букетом волошок, Поліна Арнольдівна посміхнулася:
- Думаю, ці квіти ти мені не віддаси.
Олег мав щодо дівчини серйозні наміри. Не раз натякав на весілля. Діна заледве вмовила його почекати з офіційною пропозицією. Хоча б до кінця лютого…
Коли настав «невловимий день» і у двері подзвонив Єгор, Діна вже знала, що йому відповість. От тільки іноді так важко наважитись, налаштуватись на подібну доленосну розмову.
Від ранку сиділа мов на голках. А він завітав пізнього вечора. Зайшов до кімнати повільно, поклав на стіл великий оберемок кремових троянд. Та не поспішав наближатися.
Вік його змінив. Краса Єгора вже не різала в очі. Вона стала вишуканішою, довершенішою. Дивлячись на нього, Діна відчувала лише легкий неспокій. Серце німувало. Воно обрало іншого.
- Я чекав цього дня, - нарешті сказав він. – Тепер ми однолітки. А наступного року нам обом буде двадцять шість. Більше немає жодної перешкоди, яка могла б нас розділити.
- Є, - відступаючи на кілька кроків, прошепотіла вона. – Я знаю про обмінників. Це ж з ними ти домовився?
Єгор присвиснув.
- Провела розслідування?
- Скажи, що ти їм запропонував? – відповіла вона запитанням на запитання. – Душу?
- Сонце, вартість душі сильно переоцінюють, - сумно посміхнувся юнак. – Вони її не просили. Лише мої роки. Ти сім років не старішала, я проживу на вісім років менше. Але яка різниця? Я проживу ці роки з тобою. У щасті. Скільки б мені не було накреслено.
Діна видихнула. Чому в житті завжди все так неоднозначно? Через неї Єгор пожертвував сімома роками свого життя. Але вона не просила в нього цієї жертви. Не може прив’язати себе до нього почуттям провини. Не зробить щасливим іншого, якщо сама буде нещасною.
Стрілки годинника впевнено прямували до опівночі. Дівчина відчувала: потрібно зробити це сьогодні, зараз. Невловимий день піде у небуття. І вже не зловиш тієї чарівної миті.
Єгор дістав з кишені обручку.
- Вибач, але ми не можемо бути разом, - голосно сказала вона. – Я кохаю іншого.
Діна швидко заговорила, намагаючись підібрати найм’якші слова. Щоб йому не так боліло, щоб він зрозумів…
Юнак мовчки її вислухав. І дивився на Діну важким рівним поглядом. Його зухвала усмішка скам’яніла.
Врешті він зареготав. Чомусь той регіт здався Діні гучнішим від рокоту грому.
- Нічого, з часом розлюбиш. А я зачекаю. Поговорю з дядьком-обмінником. Нехай відніме в мене ще кілька років.
- Ти так нічого і не зрозумів. Ти можеш чекати хоч тисячу років, це не змінить основного. Ти завжди почуєш моє «ні». Вибач…
- Що ти говориш?
- Я говорю «ні». Відпусти мене, благаю.
- Відпустивши тебе, я не поверну своїх років.
- Мені шкода, - видихнула вона. – Але я не можу з тобою бути. Звільни мене. Звільнися сам. Знайди своє щастя так, як я знайшла своє.
- Добре. Я тебе відпущу, - сердито кинув він. - Тільки чи знадобишся ти йому ось-такою?
Коли Єгор пішов, гримнувши дверима, стрілки годинника зійшлися на дванадцятій. Діна зазирнула до свого паспорта. Їй було… тридцять два. Вона відчувала ці зміни. Під шкірою, у серці. До неї поверталися непрожиті роки, приносячи із собою важке і незвідане. Страхи і сумніви.
Дивно. Олег тепер молодший. На вісім років. І різниця у віці відчувалася як ніколи гостро. Чи потрібна вона йому буде тепер така… Звик до молодшої, вродливішої.
Діна довго стояла перед дзеркалом, водячи долонями по обличчю. Взяла щіточку, тональний крем, потяглася до косметички. Лишилася задоволена результатом. Здавалося, немає жодної різниці.
Але ранок розбурхав заспокоєні страхи. Нічого не допомогло. Вона виглядає розмальованою лялькою, а зморшки так і лишилися зморшками, шкірі вже не повернути колишньої пружності, а волосся потрібно негайно фарбувати. Метнулася до шафи, почала закидати до сумки речі, намагаючись разом з ними заховати і відчай. Сльози чавили повіки, головний біль стукав у скроні. Хіба ж забула стару істину: «Краса і свіжість важливі для жінки. Та для її супутника ще важливіші…»
Виходячи з квартири, у дверях наштовхнулася на Олега. Помітивши валізу, він намагався з’ясувати, що ж трапилось. Діна, відвертаючись і ховаючи обличчя, говорила про обман, про свій справжній вік, про зморшки. А він посміхався і пригортав її до себе.
- Які зморшки? Не бачу ніяких зморшок.
- Не бачиш? – запитувала з недовірою. - Між нами стоїть вісім років.
- Хіба ж це важливо?
- Для інших – так.
- А нащо нам інші? – щиро дивувався він. – Хіба ми живемо для інших? Наша любов не повинна нікого обходити.
- Я не хочу псувати тобі життя. Щоб ти потім пошкодував, зненавидів мене. Тобі потрібна молодша, гарніша.
- Не потрібна, - шепотів він, обіймаючи її, огортаючи своїм теплом. - Іди до мене. Поцілуй і обійми.
І вона підкорилася. Тулилася до Олега, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей, як в безмежному океані справжнього кохання тонуть останні сумніви, зароджуються найсвітліші надії.
