Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43531
Рецензій: 84819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Граблі (2)

© Олеся Гулько-Козій, 31-07-2016
   Я не заїжджав до Василя додому, бо знав: у цей час його варто шукати на комплексі. Василь – єдина людина, яка здатна мене зрозуміти. У мене було багато запитань. Я боявся дізнатися правду. Що ще я накоїв за цей рік? Проте вірив – разом із відданим товаришем ми щось вигадаємо.
   Довго бродив порожніми корівниками і не міг збагнути: куди все поділося. Не було ані худоби, ані працівників комплексу. Подвір’я заросло лободою та щирицею, а подекуди височіли довжелезні лопухи. Що ж сталося з Василем та його фермою? Не хотілося витрачати час на порожні роздуми – все одно не згадаю, що сталося. І я поїхав до Василя додому. Дорогою дзвонив, але телефон товариша був поза зоною.
   Я зупинив джип біля високого зеленого забору. Кілька разів посигналив. Господар не виходив. Тоді я вийшов з автівки і посунув на подвір’я. Шарпнув надвірні двері – замкнуто.
   - Василю! – гукнув я.
   Я довго  стояв перед дверима, тупо дивився перед собою, наче від одного мого погляду вони могли розчинитися. Нарешті осяяло: Василь може бути на господарському дворі. Як я одразу не здогадався! Схоже у майбутньому я стану тугодумом і параноїком. Бо поки я отак стояв перед дверима, прокинулося відчуття ніби хтось за мною спостерігає. Чимдуж рушив за будинок. Там у Василя невеличка хвіртка, яка веде у молодий яблуневий сад, а за садом, розташовувався господарський двір, на якому стояли трактори, комбайн, тюкувальник і косарка.
   Щойно зробив кілька кроків садом, як почув, що позаду хтось біжить. Отже щодо параної я погарячкував. За мною дійсно спостерігали. Озирнувшись, побачив  - мене наздоганяє Гришка, сусід Василя. Нарешті дізнаюся, що сталося із фермою та моїм товаришем. Я зітхнув з полегкістю,зупинився і приготувався слухати. Але Григорій тріснув мене кулаком по обличчю. Від несподіванки я впав.
   - Здурів? Де Василь?
   - Чого ти приперся? Після всього що заподіяв Василеві ти ще наважився прийти?
   - Що я такого зробив? – поцікавившись, я спробував підвестися, але Григорій знову вдарив мене.
   - Ти відібрав у Василя землі. Віддав їх в оренду приїжджим ділкам. А він змушений був здати племінних корів на м'ясо. Годувати чим, якщо землі немає? Тобі добряче за це заплатили. А Василь зараз у районній лікарні. Інсульт. Забирайся звідси. За сусіда і вбити можу.
   Я починав здогадуватися, що став мерзотником, і мені було вельми ніяково й прикро від однієї лише думки, що життя не дасть мені шансу виправитися.   Лишенько! Як міг за один рік наробити стільки дурниць? Опустивши голову, побрів до машини. У відчаї вирішив негайно їхати до лікарні, щоб попросити вибачення у Василя й запевнити: обов’язково поверну йому землі, щойно довідаюся кому їх віддав.
   Коли сідав у джип, під’їхала швидка й поліцейський уазик, з якого вискочила Тетяна, теперішня моя дружина, а за нею вийшли двоє поліцейських.
   - Ось він! Тримайте його! – вигукнула Тетяна, - Він небезпечний для суспільства. Збожеволів.
   Поліцейські рушили до мене, а за ними – лікар і санітар. Я поквапно вскочив у джип  і рушив у напрямку райцентру. Хотів лише одного: добратися до Василя, щоб усе йому пояснити й запевнити – помилку виправлю. Я тиснув на газ, залишаючи позаду і швидку, і уазик, але відірватися зовсім мені так і не вдалося. Тому під’їхавши до лікарні вискочив і, не закривши дверцят автівки, кинувся у відділення інтенсивної терапії.
   - Василь Пишний у вашому відділені? – поцікавився я у чергової медсестри.
   - Так.
   - У якій палаті?
   - Двісті десятій. Але до нього не можна. Пацієнт у важкому стані. Він ще не приходив до тями.
   Я десь чув, що коли людина лежить у комі, то все одно усвідомлює, що їй говорять. Я дуже дуже хотів встигнути сказати Василеві, що все неодмінно буде як раніше. Можливо мої слова допоможуть товаришеві одужати. Хоча, схоже, дружби між нами уже не було. Проте крізь шибу побачив: біжить розпашіла Тетяна, гойдаючи неосяжними грудьми. А за нею несуться лікарі, і лише позаду – поліцейські.
   Я відштовхнув медсестру й побіг шукати потрібну палату. Лікарі наздогнали мене, коли я вже відкрив двері Василевої палати. Він лежав непритомний, під крапельницею.  Поки мене, торгаючи, намагалися вивести у коридор, я не міг повірити: невже все що відбувається  - правда. Якийсь час я опирався, намагаючись добратися до товаришевого ліжка, а коли до шарварку долучилися поліцейські, голосно вигукнув:
   - Василю, пробач! Я обов’язково повернуся у минуле й виправлю свої помилки.
   - Що я вам казала? Здурів! – вигукнула Тетяна. – Не пам’ятає навіть, що ми одружилися.
   - Чоловіки часто про це забувають, - спробував вступитися за мене поліцейський.
   - Перенапруження. Таке трапляється, - пояснив Тетяні лікар.
   - Як ти мене знайшла? – поцікавився я У Тетяни.
    - Сашко сказав, що ти поїхав у Голубівці, - відказала дружина.
   Лікарі та поліцейські все ж не забували, що перед ними голова об’єднаної територіальної громади, тож намагалися бути толерантними. І я на мить, повіривши, що вони мене зрозуміють, бовкнув:
   - Зрозумійте: те, що відбувається – не направду. Усього цього ще не має. Воно у майбутньому. Але я можу потрапити у минуле й усе змінити. Ця жінка не моя дружина. Вона – звичайна сільська шльондра, до якої півсела вчащало. Я б ніколи не одружився з такою жінкою.
   - Знову! – вигукнула Тетяна. – Це лікується?
   - Лікується, - відповів лікар.
   - Ви мені вірите? – поцікавився я.
   - Так, - відказав лікар, але подивився на мене, наче на хворого.
   Я вирішив не опиратися. Не хотілося, щоб мене помістили у відділення для буйних , щоб лікували психотропними препаратами і аміназином. Певна річ, тоді мені буде байдуже і до Василевого інсульту, і до загибелі Оксани, і до найголовнішої помилки, яку я вчинив. Тоді я не буду пориватися у минуле, щоб виправити хиби, а можливо й змирюся із новим життям. І я вирішив обдурити лікаря. Принаймні спробувати.
   - Лікарю, дякую, що ви мене забрали від дружини.
   - То ви пам’ятаєте, що одружені з цією жінкою?
   - Звісно. Сьогодні вона застукала мене з коханкою. Прямісінько у робочому кабінеті. Облила Вероніку бензином і мене заодно. Відчуваєте запах? Хотіла нас обох спалити. Вона небезпечна. Довелося плести різні небилиці про минуле й майбутнє, аби хоч якось врятуватися. Вона б мене живцем спалила. І це я ще не знаю, що вона зробила з моєю коханкою.
   Я переконливо виклав лікарю, як важко бути головою об’єднаної територіальної громади, як важливо, щоб вдома був мир і спокій, як важко, коли дружина діймає скандалами. Адже саме тому я, нещасний та знедолений, вдався до втіх із коханкою. За кілька хвилин лікар подивився на мене співчутливим поглядом і гукнув водієвіі:
    - Розвертайся!
    Хоч оратором я був доладним, службове становище зобов’язувало переконливо брехати і обіцяти, але навіть я не сподівався такого повороту: швидка наздогнала Тетяну, мені дозволили вийти на вулицю. Натомість дружину попросили до уазика. Я хутко пішов геть, поки лікар не передумав.
Озирнувшись, побачив: швидкою трохи гойдало. Очевидно Тетяна чинила супротив. Вийшло трохи підло по відношенню до неї, проте я мав намір повернутися у минуле й зробити так, щоб Ніна мене не прогнала. Отож Тетяна не стане моєю дружиною і ніколи не потрапить до психушки.
   Здається я зрозумів, як повернутися у минуле. Сунути до будинку Василя не зважився. Оскаженілий Григорій і справді міг убити. Я не хотів помирати мерзотником, тож бродив вулицями Голубівців у пошуку того, що мені потрібно. Нарешті побачив на одному з городів молодицю, яка  загромаджувала висушену люцерну. Перелазячи  через пліт, зачепився штанами за цвях, але перейматися дурницями було ніколи. Тож побіг до жінки.    
   - Доброго дня! Вибачте, чи не могли б ви вдарити мене граблями по голові?
   - Шо? – перепитала вона.
   - Граблями по голові, - уточнив я.
   - З вигляду ніби порядний чоловік. Що з вами горілка робить.
   - Мені дуже треба, - благав я.
   - Відчепися.
   - Хіба вам важко?
   - От ірод! – вигукнула жінка й ударила мене залізними граблями.
   Я впав. Відчув: цівка крові потекла по щоці. Проте не подіяло. Я все ще сидів у майбутньому.
   - Не так. Треба держаком.
   Очевидно я добряче її роздратував, бо просити вдруге не довелося. Проте довгоочікуваного переміщення у часі знову не відбулося. Нарешті я збагнув у чому помилка. Видер у жінки граблі, прихилив їх до копиці й щосили наступив на них. Мене довбануло держаком.
   У голові з’явився  невиразний шум. Крики Тетяни, писк Вероніки, погрози Григорія. Привиділося розмите обличчя Оксани. Лиш її карі очі були чіткими. Я заглядав у них і бачив, як темні зіниці почали більшати, більшати і заполонили собою весь простір. Я заплющив очі, щоб не бачити їх,
ткнувся обличчям у покіс пахучої люцерни і втратив свідомість.

     Отямився я на сходах. Переді мною стояла Оксана. У мене все ще трохи шуміло у голові.
    - Оксано, чому ви не зайшли до мене? Я хочу запропонувати вам роботу.
    - Але ж я підтримували на виборах Андрія Ворона?
   - Що з того?
   - Мабуть у вас є місця лише для тих, хто підтримував вас?
   - Сила переможця у толерантному ставленні до сторони, яка програла. Помста не найкраща риса для чоловіка. До того ж до обрання секретарем ви працювали діловодом у сільській раді. За законом маєте право повернутися на посаду, яку займали до обрання секретарем. Тож ніякої послуги я вам не роблю. Усе так і має бути, - сказав я.
   - Миколо Анатолійовичу, а я щодо вас помилилася. Ви гідна людина. Нехай вам щастить на нові посаді!
   - Дякую, Оксано.
   Одну  помилку я виправив. Тепер варто було попрацювати над іншою.
   Я під’їхав до свого подвір’я й, залишивши машину біля воріт, чимдуж помчав до хати. Ніни там не було. Подзвонив Василь.
    - Скільки можна тебе чекати? – поцікавився він.
    - Я вже вдома.  Скору буду у Голубівці.
    - Поквапся.
Я оглянув кухню, сподіваючись знайти сумку з могоричем, але на плиті знайшов лише каструлю з борщем. Глянув на годинник. Не встигав. Вибіг на двір. Нінка перла до сараю величезне відро з тертим буряком та товчею. А у сараї люто верещали голодні свині.
   - Ніно, господарство доведеться розпродати. У мене не вистачає часу тобі допомагати.
   - Я не встигла наладнувати тобі могорич.
   - Нічого, люба, на хвилюйся. Куплю ковбаси, оселедця. Чого нам ще треба. Василь чоловік простий, усе зрозуміє.
    Я побіг до хати.
    - Колю! – гукнула Ніна.
    - Що.
    - Переодягнися. У тебе штани подерті. Де ти так?
    - Зачепився за цвяха. Переодягнуся, люба.
   Я зняв туфлі біля дверей. У веранді поправив штори, щоб не заплутатися у них. Взяв гроші і повернувся до машини.
  Ми з Василем сиділи на березі річки. Навіть трохи випивши, я не зміг, розслабитися. Пахло вербами, вологою і зеленою травою. Чулося жаб’яче тріщання і шелест очерету. А мене мучили сумніви. Я не знав що зробити, аби не сталося так, що товаришеві землі потраплять до рук заїжджих ділків.
      - Якийсь ти сьогодні не такий, - зауважив Василь наповнюючи чарки.
     - Багато проблем на роботі.
      - Авжеж. Ти тепер людина велика, тож проблеми у тебе великі, - жартував Василь.
    - Облиш. Для тебе я завжди залишуся товаришем.
    - Сподіваюся. Кажуть, що влада псує людей.
    - Мене не зіпсує.
    - Побачимо.
    - Васю, у тебе ніхто не хоче відібрати землі.
    - Хочуть. Вже давно. Не хотів тебе турбувати.
    - У області з’явилися інвестори. Обробляють землю, сіють сою. Її тепер добре продати. Спершу просили, потім погрожували. А після об’єднання, сказали що землі все одно заберуть. Якщо я такий дурень, що не хочу брати грошей, які вони мені пропонують, вони дадуть їх новому голові.
    - Не хвилюйся. Я не візьму їх грошей. Усе залишиться як є.
    - Знаю. Тому й нічого тобі не розповідав.
    - Васю, ти вибач. Мені час додому.
    - Додому то додому.
    Я повернувся до Заболотного. Під’їхавши до власного подвір’я, витяг з кишені телефон. Сьогодні була п’ятниця. Щотижня у цей день я навідувався до Тетяни. Я знайшов її номер у контактах.
   - Тетяно, я на приїду.
   - Затримуєшся? Я почекаю.
   - Ти не зрозуміла. Я взагалі більше не приїду.
   - Чому?
   - Я помилився. Мені не варто було розпочинати з тобою стосунки. Вибач?
   - Помилився? Але ж ти говорив, що Ніна тебе зовсім не кохає.
   - Тетяно, я заплутався. Якщо зможеш, пробач.
   У цю мить я щонайменше хотів переобтяжувати себе проблемами особистого характеру. Мені б з Василевими земля.
    Поставив дев’ятку у гараж. Хоч у тому іншому житті, яке я прагну змінити, у мене був новенький джип, я зовсім не сумував за ним. Вийшов із гаража й присів на лавчині. По обидва боки якої Ніна насіяла матіоли. Вдень дрібненькі квіточки дрімали, стуливши пелюстки, а по ночах розпускалися, щоб наповнити повітря солодкуватим запахом, який проникав крізь відчинене вікно у нашу спальню. Я вдихнув пахощі липневої ночі, заплющив очі і відчув себе легко і комфортно, як не почував ніколи. Ще б пак! Коли за спиною немає мішка з гріхами й помилками який ми носимо до скону, почуваєш себе новонародженим. Хто не робив помилок у житті? Хто б не хотів їх виправити? Я почувався щасливим – мені випала така нагода. Розумів, що самі по собі граблі не можуть допомогти мені долати кордони часу. До того що відбувалося причетна Оксана. Відьма? Може й так. Не варто колупатися у тому, що від нас приховано. Я хотів насолодитися цією ніччю. Хто знає: яким видасться завтрашній день?  Діймали перестороги: у майбутньому я так  і не дізнався хто ті ділки, що забрали Василеві землі.
   Усі проблеми до біса! Я подивився на вікно спальні. Будинок стояв за метрів п’ять від мене. Народилася шалений замисел: викликати Ніну на побачення. Як у юності. Як тоді, коли кохав її до сліз. Встав з лавчини, підійшов до вікна, постукав у шибу. Тихо. Ніна вже спала. Знову постукав. Знову. Нарешті засвітився нічник. Дружина розчинила вікно і, спросоння не розгледівши мого обличчя у темряві, запитала:
   - Хто?
   - Ніно, це я виходь.
   - Ти п’яний?
   - Наче ні, - прошепотів у відповідь.
   - Що на тебе найшло?
   - Пам’ятаєш, як колись?
   - Пам’ятаю.
   - Тоді виходь.
   - Збожеволів?
   - І вже давно. Дуже і дуже давно.  Я тебе чекаю. Виходь. Ніч лагідна і гарна. Такої більше не буде.
   - Виходжу.
   Я стояв біля розчиненого вікна і почув як під Ніною скрипнула мостина підлоги. Так, моя голубка, народивши трьох дітей, трохи поповніла. Але мені ніколи не подобалися занадто худорляві жінки.
   Нарешті Ніна вийшла. Поверх нічної сорочки накинула лише тоненьку, плетену гачком шаль. Дружина тримала її для особливих випадків. І мене це потішило: Ніна відчула мій настрій і відповіла на порухи душі.  Мені здалося, що за двадцять сім років, які ми прожили разом, вона ще ніколи не була такою ніжною, рідною та близькою.
   Наступного ранку почалося: у приймальні почувся галас, далі, не постукавши у двері, до кабінету ввійшло троє чоловіків. Двоє кремезних, рудих і нахабних близнюків та худорлявий чоловік. У його зовнішності не було нічого особливого. Світло-русе волосся, сірі очі, правильний овал обличчя. Він тримався стримано і поштиво. Нахраписті близнюки вешталися моїм кабінетом і, хихикаючи, розглядали усе що траплялося на очі, у той час незнайомець без запрошення сів на стілець, що стояв навпроти мого столу. І я збагнув: він серед некликаних гостей – головний.
   - Чим зобов’язаний вашому візитові? –  запитав, згадавши, що я господар кабінету.
    Близнюки завмерли. Спершу переглянулися, а потім підійшли до свого господаря і стали позаду.
   -  Я – Гризикамінь Станіслав Борисович. Мені потрібні землі у Голубівцях. Ті що межують з моїми землями, які відносяться до сусіднього села.
   Он вони які – ділки. Я знав, що мені пропонуватимуть гроші. Знав, що не візьму їх. І тоді Василь ніколи не потрапить до лікарні з інсультом.
   - На землі, про які йдеться, оформлено оренду.
   - Строк оренди закінчився.
   - Так. Але завтра відбудеться сесія і Василь Поважний отримає дозвіл продовжити оренду.
   - А може не отримає? – поцікавився чоловік, що сидів навпроти.
   - Отримає, - підтвердив я, - зараз ви будете пропонувати мені гроші. Але не варто. Я не візьму. Землі і далі оброблятиме Василь Поважний.
   - Ви пошкодуєте. – Гризикамінь погрожував, поки що доволі стримано.
   - Я пошкодую, якщо землі потраплять до ваших рук. Депутати не проголосують проти Василя Поважного.
   - Гадаю ви зможете їх переконати. Я можу запропонувати вищу орендну плату. Якщо ви відмовитеся, я звернусь до районної адміністрації.
   - Землі надати може лише сесія селищної ради. Але ви,звісно, можете спробувати звернутися до адміністрації. Маєте право. Ви можете їхати до райцентру прямісінько зараз, щоб встигнути до обідньої перерви.
   Гризикамінь напружився, і набув такого незадоволеного вигляду, що я збагнув: прикрощі у мене таки будуть. Усі троє вийшли з мого кабінету, і я нарешті зітхнув з полегкістю. Василь не буде змушений розпродати свою ферму і не потрапить до лікарні. Я ще ніколи так не був задоволений собою. Глянув на годинник – за десять хвилин дванадцята. Скоро обідня перерва. Тепер я запросто міг дозволити собі хоч коротенький перепочинок. Вирішив сказати секретарці, що буду о третій по обіді. Якщо хто питатиме нехай відповідає, що я на території селищної ради оглядаю дороги, які потребують ремонту. Насправді: поїду додому й посплю годинку чи дві. Мене геть підточили незаплановані мандрівки часовими вимірами. Можливо хтось із учених віддав би життя за можливість подібних переміщень, але я волів покласти їм край.
   Я підвівся з-за столу й збирався рушити до дверей, але вони відчинилися, і несподівано увійшла вона. Мініатюрна талія, розкішне волосся, худенькі, наче у підлітка, плечі, стрункі ноги, молодість – усе приваблювало погляд, і неможливо було встояти перед такою красою. Тож я знову сів у крісло, забувши про втому, сон і обідню перерву.
   - Я…., - тільки й встигла сказати вона.
   - Ви - Вероніка! – перебив я її.
   - Так. Але ви не можете мене знати. Ми раніше ніколи не зустрічалися.
   - Ми зустрічалися у майбутньому, але ви, звісно, цього ще не можете знати.
   Я не повинен був цього говорити, бо дівчина подумає, що я несповна розуму. Але, імовірно, Вероніка на мої слова не звернула жодної уваги.
   - Я прийшла до вас у дуже важливій справі.
   - Слухаю вас.
   - Мені потрібна робота. Чи не знайдеться у вас для мене вакансії?
   Я все своє життя прожив у невеличкому селі. Що з того, що працював сільським головою? Як і всі, годував свині, поїв бика, садив картоплю, косив сіно. Раніше таких вродливих і спокусливих жінок я бачив лише на екрані телевізора. Аж раптом двері відчинилися, і на височезних підборах увійшла вона. Від неї віяло вишуканими парфумами. На вустах застигла спокуслива посмішка, ніби вона народилася із нею. Нафарбоване обличчя, довгі нігті, вологі очі під довгими віями – усе пробуджувало звіряче бажання. Вона відверто мене спокушала. А я знав, що у майбутньому Вероніка стане однією з моїх помилок, але вже нічого з собою зробити не міг. Радість від учорашніх Ніниних любощів  чомусь митєво розтанула.
   - Я беру вас на роботу.
  - Ким я працюватиму?
  - Щось вигадаємо.
  - Дякую!
  Вона нахилилася над моїм столом, і у глибокому вирізі декольте я побачив молоді і соковиті груди й краєчок мереживної білизни. У ту мить я уявив, що торкаюся перс, як торкаються артефактів, реліквій і святинь. Вочевидь, Вероніка збагнула свою владу над моїм інстинктом. Вона почала глибоко вдихати і видихати, від чого груди зарухалися. Далі мені запаморочилося в голові. Відвівши погляд від дівчини, я побачив, як вертикальні лінії на шпалерах почали переплітатися, як книжкова шафа закружляла кабінетом, як стільці повільно, впевнено і погрозливо закрокували у мій бік.


   Я лежав у яслах на смердючому силосі. А на мене дивилася чорна корова. Від стрімкого переміщення перехопило подих.   Мене зовсім не дивувало, що ця історія продовжувалася. Я піддався чарам Вероніки. Отже,  знову наступив на ті самі граблі. Не у буквальному розумінні, але й цього вистачило, щоб знову переміститися у майбутнє.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 01-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.22838807106018 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …