НЕВМИРУЩИЙ
Дід Захарій Козак, а в селі просто Марисéнько Воскреслий мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три- не-три, а два точно.
Історія його народження сама по собі також є цікавою. Майбутній Марисеньків батько, Андрусько Козак, сорокарічний шепелявий парубок, взяв собі за жінку Текинку Пипчикову. "Де ті Текинці ще було до віддаванє? Яка з неї жінка в штирнаціть років?"-не вчухали сільські дівки й молодиці, але Текинка прийняла сватів і вийшла заміж за Андрушка. Як вже вони жили, так жили, але за не повних вісім місяців по весіллі Текинка народила Андруськови двох синів-близнюків. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрушко на крилах літав від радощів. Жінку він любив, а від коли народила, ще більше почав коло неї припадати.
Видно, що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села-за п'ятнадцять років шлюбу дванадцятеро дітей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось, знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось... і на чім світ проклинає Андруська.
Біжить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби білого, як молоко, гарячого повітря. Від повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на вечір прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре ніч ночувати. Пішов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовитістю в селі вже давно вижартовують жінки, а чоловіки запитують секрет чоловічої сили.
Вбіг Андрусько до панотцевої хати, зняв шапку в порозі, і зі словами "СлаваЙсу Христу", приступив до панотця й поцілував руку.
-Що, знов?- запитав у Андруська панотець, вилупивши очі і піднявши вверх кудлаті широкі брови.-Чи ви здуріли, Андрію?
-Знов, пане отцику,-заторочив чоловік, і опустив погляд додолу.
-Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, -ходив по хаті взад-вперед отець, і щироко розводячи руками навчав темного хлопа.-Андруську, на ціле село такого цуда нема, як в вас. Ви як той варстат* діти робите...
-Отцику, пане отцику,-заторкотів Андрусько, -то не я!
-Не ви? -Викотив очі на лоба священник, розгубивши від подиву слова.-А хто?
-То не я. Біг-ме не я. То воно...якос так само... -затявся чоловік.
Панотець не стримавши сміху голосно пирснув у кулак, а потім всадивши чоловіка на кріслі біля себе почав науку.
-Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не маєте?
-То не я..-знову завів своє чоловік.
-Не ви. Не ви. Я зрозумів. То воно само...-тамуючи сміх продовжував панотець.- Ну дивіться, ви повинні дати жінці трохи відпочити. Ви ж її в гріб загоните тими дітьми. Кілько їх вже?
-Та аво, родит тринацєте,-аж зіщулившись відповів Андрушко.
-Тринадцять?! О, то недобре,-відповів хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловіка.-Може вже досить?
- Мозе й досить, але кілько взе є то є,-аж зігнувся Андрушко. То прийдете охрестити?-перепитав.
-Прийду,-розвів руками отець.- Даш мені знати, хто народився і чи все щасливо.
-Добре, отцику. Добре. СлаваЙсу в ваші хаті,-відповів Андрусько, і вже навіть торкнувся клямки дверей, щоб іти геть, як тут його хтось потягнув за язика,-Отце, а як то люди роблє, сцоб дітий не було?
Отець явно не очікував такого запитання "в лоб", але й сам був добре "гострим на язик".
-На поді спи, дурню!-крикнув панотець у відповідь, і виштовхав Андруська за двері.
Не минуло й двох років, як народився Захар, що пізніше стане Марисеньком. Чотирнадцятий і останній в родині Андруська Козака. Як казали сільські люди, пісмішковуючись:"Зав'язав си нарешті ґудз на тім, що само діти робило".
Андрусько, знімаючи картуза, зі словами "СлаваЙсу Христу" впхався до священикової хати, і тупцюючи з ноги на ногу піднаходив потрібні слова. Священик пильно дивився на чоловіка, наче очікував недоброї звістки, бо Андрусько звіку до церкви не ходив, а до священика навідувався суто при потребі хрестин.
-Знов,-голосно зітхнувши промовив Андрусько.
-Хто?-пильно дивлячись в очі запитав священик.
-Хлопцина,-знічено відповів чоловік.
-Хлопчина...-повторив панотець піднявши очі в стелю.-Най Бог йому дасть добру долю і розуму трохи більше, як в його тата.- І схопивши Андруська за сорочку закричав.-Ти чого на поді не спав, бовване* старий?
-Я спав на піді. Я спав..Бігме-м спав, пане отце. Я всього раз зліз, я лиш раз...І воно само якос..
Отець стояв в ступорі не знаючи, що відповісти, а самого розбирав сміх. Виходить, як би не той випадок, що Захарків тато нарушив дане панотцеві слово, і не зліз з підка-не було б і Захарка.
Захарко, вже будучи дорослим, зажив власним господарством в хаті за ліском. Мав жінку і єдину донечку Доцинку. Видно не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба доброї долі і розуму більшого, як в його покійного тата Андрушка.
Зими в давнину були холодні зі снігами та заметілями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в лісі дрова до печі, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч і не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студінь роботи вистачало. Жінку свою Захарко беріг від тяжкого труду. Все робив сам, а жінка поралась суто з бабськими хатніми справами.
Вийшов обного разу Захарко по воду до криниці. Та криниця була єдиною на цілу округу, тому від досвітку аж до пізньої ночі біля неї збиралась черга. Щоб не вистоювати чергу зранку, Захарко надумав схитрити, і піти наносити жінці води вночі. Зараз там точно нікого не буде. Тільки но підійшов до криниці, як побачив вдалині якусь чорну пляму, що то роздвоювалась, то знову зливалась в одну. Та пляма наближалась до чоловіка, а згодом почувся скрипіт снігу та кінське фиркання. То були сани, а в санях Штефко, Захарків брат.
-Се ти брате?-запитав чоловік із саней, придивляючись до Захара.
-Я. А ти де їдеш так рано?
-В ліс. За дровами. Я думав до тебе повернути, би ти мені поміг. А тебе сам Бог мені післав.
-Та мені траба води наносити, та й жінці сказати.
-Наносиш ще води. Доки жінка рано встане, то ми вже вдома будемо. Гай, сідай, ми зараз живо накидаєм. Там вже нарізані є. Одна нога туво, друга тамо. Клади ведра за кирницу та й поїхали, бо вже незадовго спорожі прийдут.
Те, що Захарко поїхав з братом окрім нього і брата не знав ніхто. Захаркові відра впізнали сусіди, бо він їх гарно обкував залізом, щоб не бились. Таких ні в кого не було. То ж коли побачили одне відро повне води, інше порожнє, і мотузку розкручену до кінця, зняли врик, що Захарко втопився. Виймати Захарка з кри ниці не було кому, не знайшлося сміливих лізти у криницю в таку студінь. Був один, що поліз би-то його брат Штефко, який витягав усіх потопільників, але як на біду, поїхав в ліс за дровами і досі нема. Ліс великий. Де його шукати?
Всі чекали на Штефка. В хаті горіли свічки. Жінка і дочка ридали, обіймившись коло вікна. Інші жінки співали похоронних пісень. Чоловіки розчищували сніг на подвір'ї, щось розповідали. Хтось плакав та курив люльку. Хтось мовчав та зітхав, бо Захарко ще такий молодий хлоп-ще б жити і жити. "Що то для хлопа сорок років?"-казали.
Ще здалека Захар зі Штефком запримітили, що на подвір'ї твориться щось дивне. Ворота нарозтвір, повно людей. Що то? "Напевно корова вродила."- допустив Захар, бо речинець минув ще два дні тому. Вони виїхали з лісу, і підганяючи коней поїхали до Штефкового двору, щоб скидати з саней дрова, а потім вже й до Захара поїдуть та побачать, що там за гармидер.
Дивно:Штефкові ворота і хата були замкнені на ключ. Вдома нікогісінько. Навіть дітей нема. "Ну, що за жінка. Я з дому, а вони по сусідах"-жартував Штефко. Брати швиденько поскидали на сніг ковбани дро,в і поїхали до Захаркової хати. Сани летіли швидко, легко. Вітер дувїм в обличчя. Чоловікам згадалося, ніби то вони в дитинстві на санчатах з гори їдуть. Аж розреготались обидва, гнали коней з криками "Гàйта!", проїхали вузеньку вуличку без будинків, і виїхали перед самою Захаровою хатою. Так шалено і влетіли у ворота, та різко зупинились, побачивши, як усі люди впали на коліна і почали хреститися. Коли Захар увійшов до хати жінка, побачивши, зімліла.
Ох, і навів тоді пуда* той випадок на ціленьке село. Та не останнім він був таким дивним, що стався з Захарком.
Десь років у шістдесять поліз Захарій на черешню. Вже й зятя мав, і онуків, але ніяк він не допускав, щоб перший раз черешню куштували без його допомоги. Він повинен був сам вилізти на найвищу деревину, нарвати відерко черешень, з яких жінки приготують вареники, і вже потім всі разом скоштують. Так в нього було заведено здавна. То чому, і через які причини цього року він повинен відступати від сіменої традиції?
Вилізти Захар виліз, а злізти-ніяк. В голові паморочиться. В ногах дрижаки, кволість. Ледве зняли чоловіки з дерева та занесли до хати. Полежав Захар так дві доби. Послабував, погарячкував та й помер. "Ще б і жити міг. Що то для хлопа шістдесять?"-бідкалися сільські ґаздині, але його разу таки забрав Бог Захаркову душу до себе.
Спорядили Захарія в найсвітлішій кімнаті. Вбрали білу вишиту сорочку, широкі білі "калісони" з грубого домашнього полотна, і волосся розчекали, як він завжди те робив: розділили рівнесенько на двоє і добряче змастили смальцем, та прочесали "грубим гребінцем" так, щоб рівчаки було видно. "Таким він був за живота, таким буде й по смерти'"-плачучи примовляла Захарова жінка, Мариська. Лежало Захарове тіло три доби в хаті. Люди навіть дивувались, що така духота, а він-як живий. Дяк читав "Псалтиру", жінки співали, домашні плакали.
Все село зійшлося на похорон, бо дуже добрим чоловіком був Захарко, ще й ковалем від Бога. В хаті, де містилось тіло зібралась найближча родина, а також дяк і священик. Інші стояли надворі, і того, що діялось всередині бачити не могли. Як тільки із вуст панотця пролунало "Вічная пам'ять",- Захарко підвівся на катафалку і широко відкривши очі та розвівши в сторони руки роззирався довкола зі словами "Люди, де я?" Люди, що були всередині разом зі священиком і дяком, почали втікати до сіней, стовпившись у дверях. Знадвору творилось протилежне-не знаючи, що спричинило ті верески всередині, всі люди пхались до дверей, щоб увійти до хати. В сінчатах зчинився такий ґвалт, такі крики і виски, що чути було далеко за село. Тільки не кричала Захаркова жінка Мариська, бо припала до чоловікового тіла і не могла відірватись. А він тримаючи її за руку все шепотів:"Марисèнько, я воскрес". Так те ім'я Марисенько Воскреслий від того дня до нього "причепилось".
Дід Марисенько після останньої "смерті" прожив ще цілих сорок два роки свого третього життя...
Варстат*-станок( в діалекті вживається як агрегат, машина..)
Бовван*-далект.-дурень.
Пуд*-страх. Дати пуда-завдати страху.
