Цибулька лежала собі на холодній, давно не метеній підлозі кухні і тихо мріяла про тепло. Ні, їй було непогано і тут, під столом, але тепла хотілось найбільше. Вона засинала, прокидалась, знову засинала…І мріяла. А ще – чекала людей. Без людей було сумно і нудно, бо спостерігати за вічно голодними мурахами було нецікаво, а співи птахів за вікном вже встигла вивчити до ноти.
- Ну, ось такий-от в нас будиночок… – Якогось ранку спросоння цибулька почула голоси, які лунали зовсім поруч. – То що, берете?
- Він чудовий! – Залунав інший, тонший від попереднього, голос. - Мені тут подобається! Саш, а тобі?
Ще інший відповів:
- Та мені, в принципі, все одно. Аби тобі було добре, пташко!
Той, перший, знову:
- Ну то все, на два тижні цей дім – ваш!
Продвигтіли кроки, рипнули двері.
- Сашуньку, повірити не можу, ми вдвох! Уявляєш?! Ти і я! і більше нікого! Ой, що ти робиш? Котику, нам же ще речі розпакувати…Сашуньку, ну…Ох, ти ж безстидник!
І сміх тихий, безтурботно – щасливий покотився по заспаній долівці кришталевими пацьорками.
Наступного ранку цибулька вже ніжилась на чистому, вимитому підвіконні, пила досхочу холодної води з надбитої чашки, у яку її приткнули дбайливі руки, і зазирала крізь скло надвір. Ой, скільки ж там було всього цікавого! Світ буяв, квітнув і співав! Світ усміхався щиро, світ пестив і цілував ніжно-ніжно. Світ пахнув щойно зораною, розголубленою сонцем, роздобреною пашнею. Світ дзвенів ще не впалими росами, світ заплітав трави у коси і вкривав їх вельоном щойно впалого яблуневого світу. Цибульці враз страшенно захотілось надвір, але її роздуми і мрії перервала розмова.
- Квітусю, ти вже прокинулась? – В кухню зайшов, чухаючи свою скуйовджену чуприну, високий красивий чоловік і усміхнувся до невеличкої худорлявої жінки, що якраз смажила на пательні налисники.
- Сашко, ти ж знаєш! Я не вмію довго спати…Не те що ти, ведмідь-лежебока! – Та усміхнулась у відповідь і чмокнула його в щоку.
- Хто-хто я?!
- Ти-ведмідь!
- Ха-ха, квітусю ти моя солодка! Куди поспішати в цьому раю? – Він обняв жінку за талію і підвів до вікна. – Ти лише поглянь, яка краса! Тут…тут наче час зупинився! Тут не хочеться геть нічого робити – лиш медитувати, вбирати в себе весь цей світ, і…і кохати.
- Романтику ти мій невиправний! - Жінка вислизнула з обійм чоловіка і знову підійшла до плити. – До речі, в мене таки є ім’я – то раз! А по-друге, дивись, якого я вазонка нам знайшла! - І тицьнула пальцем у цибульку. – Сьогодні підмітала тут, а тут це щастя під столом лежить.
Чоловік нічого не відповів. Він просто стояв, обіпершись на підвіконня, і дивився на жінку. Дивився так, що навіть цибулька мимоволі зашарілась.
- Мар-га-рит-ка … - Тихо вимовив по складах. – Мар-га-рит-ка… Моя Маргаритка. Ти-моя квіточка…
Наступні ранки цибулька зустрічала в компанії цих двох і засинала під їх неспішні розмови. Часто вони сиділи, обнявшись, від тим-таки вікном надворі і дивились, як сонце купає землю на сон у теплих, налюблених за день росах. Цибулька спостерігала за ними, і їй хотілось плакати. Ні, не від горя чи самотності, а від чогось такого дивного, приємно-терпкого і світлого, що… Вона не вміла того пояснити, та й кому було пояснювати? Вона просто дивилась на них, напувалась їх любов’ю, зеленіла і тішилась. А вони…вони настільки були захоплені одне одним, що і забули, що у них вазонок – їх вазонок! Хіба час від часу жінка підливала їй, цибульці, води і, не стримуючи дурненької посмішки, пошепки розповідала та-акі, сороміцькі секрети, що лушпиння загорялось рум’янцем. Жінка просила – нікому не розказувати, бо стримати то все в собі вона не в силі, а розповісти комусь… не можна. Хіба їй, цибульці, й розповість!
Щось змінилось перед грозою.
Вперше не жінка, а чоловік прокинувся раніше. Але не став готувати сніданок, як це робила жінка, а, відчинивши вікно і спершись на підвіконня так, що попригинав вже великі пера цибульки, з кимось заговорив. Цибулька не зразу й зрозуміла – з ким, бо навколо більше нікого не було, але потім здогадалась – Сашко розмовляв із якоюсь дивною чорною блискучою штукою, яку завжди носив із собою і час від часу бриніла і видавала дивні звуки.
- Що, Юльцю? – Мовив стиха і мимоволі оглянувся. – Так, я у Києві. Ну, ти ж знаєш, що я у відрядженні! Юльцю, послухай… Я не розумію взагалі, чому тобі не спиться так рано… Ага, то ти так і кажи, що гроші закінчились! Добре, я до вечора тобі перерахую! Що? Зранку треба? На що? Ага, ну, як завжди…Добре… Як скажеш, ко…Як скажеш, Юльцю. Все, бувай!
Він ще довго стояв, замислено розглядаючи подвір’я і – цибулька готова була закластись – навіть не помічав його.
- Сашунь, ти чого не спиш? – Маргарита обняла чоловіка ззаду і потерлась щокою об його спину. – Так на тебе не схоже…
- А я… щось не спалось, квітусько. – Сашко повернувся, обняв її. – Я так тебе люблю…
- Я тебе теж…
Того дня була гроза. Як стара відьма, лютувала надворі, шаленіла, гнула дерева додолу, як непокірних рабів, лизала вікна в домі і божевільно реготала.
А ці двоє сиділи, обнявшись, за столом кухні і пили чай. І дивились у вікно.
- Ти боїшся, кохана квітусько?
- З тобою – ні… - Тяжко зітхнула.
- Що, Маргаритко?
- Сашунь, а що, якби…Якби все було інакше? Що, якби…
- Тс-с-с, красунечко…Ти ж знаєш –так не буде ніколи… Давай ще тиждень проживемо у нашій спільній казці…
- Юро, перестань психувати! Так, я взяла собі путівку в санаторій! Так, без тебе! Послухай, ти мені навіть не чоловік! І ти не маєш права мене контролювати! Все, мені набридло слухати цю дурню! Юро, все! Я вже завтра буду у Львові!
Цибулька сиділа у своїй чашці і спостерігала за жінкою. Вона ніколи не бачила її настільки збудженою і знервованою. Щось…щось таки не те.
- Що, моя цибулечко?… - Маргарита провела кінчиками пальців по перах рослинки. – Скоро нам, певно, прийдеться попрощатись…. Господи,якби ти тільки знала, як мені не хочеться звідси їхати, як не хочеться!
Щось капнуло на приголомшену цибульку.
З очей жінки текла вода, яку вона й не намагалась зупинити.
Наступного ранку Хтось боляче смикнув цибульку за перо. То ще раз. І ще раз.
То була Маргарита. Вона методично висмикувала по стеблинці і кидала на підвіконня.
- Цибулько, я кохаю його. Я так його кохаю… Але те стерво…Хіба ж воно його відпустить? Що мені робити, цибулечко? Я ж гадала – втечу з ним у рай. А рай так плавно переходить в пекло…Як, як мені тепер відвикнути від нього? Як переболіти? Як перелюбити? Як забути його, цибулечко?!
Я не зможу…Я не зможу з ним прощатись…
Цибулька дивилась, як Маргаритчина спідниця мелькає поміж дерев. Вона йшла назавжди. Цибулька більше ніколи її не побачить – звідкись відчувала своїм пекучим нутром.
- Квітусько, доброго ранку! Квітусько, ти де? Квітусько!
Сашко взяв листок, що його залишила Маргарита на підвіконні біля цибульки і перебіг його очима, а тоді взявся за голову і матюкнувся. Потім щосили вдарив долонею по чашці із цибулькою, що та аж перекинулась і вода розіллялась.
Цибулька відчувала, як в’януть пера, як жовтіють кінчики її молодої зелені. Але вона й не намагалась їх врятувати. Так, завтра приїде хтось інший, наллє свіжої води, покладе цибульку назад в чашку, та їй вже не хотітиметься зеленіти. Любов пішла з цієї хати вслід за розгублено-лютим Сашком, що в такому поспіху збирав сумку, що забув купу речей і вони тепер лежали повсюди, як ото зовсім недавно лежала цибулька – загублена і самотня.
А зеленіти без любові…Якось воно вже й не хочеться….
