Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85088

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Граблі (1)

© Олеся Гулько-Козій, 28-07-2016
Щоб здобути перемогу на виборах і стати головою об’єднаної Лисогірської громади, мені довелося докласти чимало зусиль. До об’єднання входило одинадцять сіл. Важливо було отримати голоси виборців у селі Голубівка, у якому найбільша кількість населення. Здебільшого – молодь. Тож залучив до агітації давнього знайомого. Василь Пишний - людина поважна. До його думки дослухаються. Адже він єдиний роботодавець у селі. Сільськогосподарське приватне підприємство, власником якого він був, займалося розведенням племінних корів. Василь зібрав людей, покликав мене. Як годиться, я прорік кілька обіцянок, мені поплескали, я потис руку Василеві та подався до Голубівської сільської ради, яка після виборів мала увійти до об’єднання. Мене прийняли гостинно, пригостили кавою, але підтримку пообіцяв лише сільський голова. Секретар Оксана, подаючи каву, лише пронизливо свердлила очима, ніби бачила у мені щось лихе, про існування чого я й сам не підозрював. І тоді я згадав Ольгу Іванівну. Вона працювала секретарем Голубівської сільської ради тридцять років, а тепер насолоджувалася розміреним життям пенсіонерки. Раніше ми часто пересікалися у райцентрі і, здавалося, вона відчувала до мене симпатію. Тож довелося згадати Ольгу Іванівну й попросити про послугу. Жіночі симпатії просто так не минаються, очевидно тому, вона погодилася пройтися вулицями села й погомоніти з пенсіонерами, адже Василь обробив мозок лише працюючому електорату. Пізніше Ольга Іванівна, з власної ініціативи, подалася до сільської ради, щоб уточнити позицію Оксани. Після візиту доповіла: ота мала, худа стерва агітує за мого конкурента.
    Вибори позаду. Мене обрали головою. Після першої сесії я запропонував роботу усім звільненим секретарям, але Оксану в своїй команді я не бачив. Ми зіштовхнулися на сходах.
   - Гадаю ви розумієте, що для вас у мене роботи немає? Здається ви підтримували на виборах Андрія Ворона?
   -Так.
   - Тоді даруйте.
   - Сила переможця у толерантному ставленні до сторони, яка програла. Помста не найкраща риса для чоловіка. До того ж до обрання секретарем я працювала діловодом у сільській раді. За законом маю право повернутися на посаду, яку займала до обрання секретарем.
   - Плювати я хотів на закон. Тепер усі на нього плюють! – кинув їй в обличчя. – Хоча можете спробувати через суд. Але що то за робота через суд! Здогадуєтеся, що на вас чекає? Треба було думати про свій зад, коли обирали за кого агітувати.
   - Миколо Анатолійовичу, а я щодо вас не помилилася. За самодурів не голосую навіть задля того, щоб врятувати власний зад, - огризнулася вона.
   - Що?
  - От ви б мені влаштували життя після цих слів, якби я у вас працювала. Але ж я можу дозволити собі казати правду.
   - Пішла ти зі своєю правдою! – вигукнув я і пішов геть.
   - Що ж життя само карає винних, - відказала вона.
    Я спиною відчував її пекучий погляд. Навіть у піт кинуло. Витяг хустинку,втер лоба, але не озирнувся.
   Аби ж хоч пробачення попросила. Може б взяв на роботу. Я знав, що у Оксани донька навчається, тож треба платити за навчання. Але тепер нехай вирішує свої проблеми сама, нехай спробує знайти роботу у Голубівці. Одне моє слово  - Василь її на комплекс навіть дояркою не візьме.
    Я швидко забув про Оксану. До вечора крутився, наче ніж у м’ясорубці. Підписував рішення, відповідав на дзвінки, приймав громадян, які, наче змовилися, вирішивши прийти зі своїми скаргами у перший мій робочий день. Ламав голову над створенням нових відділів. Кого взяти? Де шукати потрібні кадри? Усі справи були нагальними.
   На роботі затримався. А на мене, між іншим, у Голубівці чекав Василь. Я щиро хотів відсвяткувати перемогу разом із людиною, яка підтримала мене. Була вже шоста вечора, коли я вибіг на вулицю. Треба було ще заїхати у село Заболотне, де я працював сільським головою до обрання на нову посаду. Нінка, моя дружина, приготувала могорич з яким я мав їхати до Василя. Я підійшов до своєї дев’ятки, скинув піджак, кинув його на заднє сидіння і вскочив за кермо. Скажу відверто – хотілося просто випити. Напруженість, яка доймала під час виборів, не зникла. Найтривожніші думки обсідали дедалі більше. Чи впораюся? Зізнаюся – сумнівався.
   Я під’їхав до свого подвір’я й, залишивши машину біля воріт, чимдуж помчав до хати. Нінки там не було. Подзвонив Василь.
    - Скільки можна тебе чекати? – поцікавився він.
    - Я вже вдома.  Скору буду у Голубівці.
    - Поквапся.
Я оглянув кухню, сподіваючись знайти сумку з могоричем, але на плиті знайшов лише каструлю з борщем. Глянув на годинник. Не встигав. Вибіг на двір. Нінка перла до сараю величезне відро з тертим буряком та товчею. А у сараї люто верещали голодні свині.
   - Де могорич?
   - Не має.
   - Немає? Я ж тебе попереджав.
   - І я тебе попереджала. Худобі не накосив, підлогу біля свиней не полагодив.
   - Дурепо! Яка худоба, які свині! Ти хоч уявляєш хто я тепер?
   - Ледар. Яким був таким і залишився.
   Мені урвався терпець. Вихопив у Нінки відро з свинячими харчами й вилив їй у обличчя. Хай знає до кого рота розтуляє.
   - Скотина! – вигукнула дружина.
   Сама напросилася. Я ж уже повернувся до неї спиною і хотів іти, але не полінувався вернутися. Однією рукою схопив Нінку за халат, а іншою кілька разів хльоснув по обличчю. Дружина не здавалася: розчепірила пальці, наче кішка й намагалася дотягтися до мого обличчя. Я жбурнув її на землю і побіг до будинку. У веранді заплутався у шторах, здерши їх, побіг до кімнати. Взяв гроші. Вирішив, що заїду до крамниці й куплю ковбаси, оселедця, кілька банок консервів. Що ж іще можна купити у сільській крамниці? А віддячити Василеві таки треба.
   Ми сиділи на березі річки. Трохи випивши, я зміг, нарешті, розслабитися. Пахло вербами, вологою і зеленою травою. Чулося жаб’яче тріщання і шелест очерету. Ми з Василем вподобали це місце давно. Безтурботні та безпечні, ми ще з шкільних років полюбляли рибалити тут. Заболотне – село маленьке. Навіть початкової школи не було. Тому до школи я ходив у Голубівці.  На риболовлю тепер часу не вистачало, але інколи зустрічалися тут щоб погомоніти про життя. Щоправда чим більше минало часу, тим рідше ми бачилися. Проте перед виборами усе змінилося: я дзвонив Василеві кілька разів на день і мало не щодня приїздив до нього на тваринний комплекс. Проте був час коли ми не спілкувалися. Ми обоє до нестями були закохані в Нінку. Василь був високого зросту, кремезної статури, кучерявий, любив влучно пожартувати. Дівчата втрачали голови. І Нінка - не виняток. Я лютував: чому з великої кількості дівчат він обрав ту, яку кохав я. Ніколи не забуду випускний. Після урочистостей та святкування ми всім класом прийшли сюди. Якось непомітно Василь із Нінкою зникли. Лиш коли сонце здійнялося над ліском, що розташовувався неподалік, я побачив як вони вдвох, осяяні світанковою зорею, вибрели з його гущавини. Василь накинув на її плечі свій піджак, але все одно було видно, що Нінкина сукня геть зім’ята. І сама вона зовсім не така. Скуйовджене волосся, розтерта туш під очима, припухлі від поцілунків вуста – ще привабливішою вона виглядала. Тепер це називають – сексуальність. Але тоді ми такого слова не знали. Сталося так, що Василь з першої спроби до інституту не вступив. Загримів до лав збройних сил. Нінка пообіцяла чекати. І чекала. Та у  її родині сталося нещастя. Загинули в автокатастрофі мати і батько. Окрім неї залишилася неповнолітня сестричка. Органи опіки відмовили Нінці. Мовляв сама ще навчаєшся, на які кошти будеш сестру утримувати. І тоді я зважився. Пішов до Нінки, запропонував виходити за мене заміж, пообіцяв перевестися на заочне відділення і піти працювати у колгосп трактористом. Нінка плакала, але погодилася. І після весілля плакала, але так, щоб я не бачив. Я цілував її припухлі від сліз повіки і обіцяв, що у нас все буде добре. Вона була мені вдячною, але, схоже, покохати так і не змогла. Василь добряче відлупцював мене, коли повернувся із армії. Я навіть до лікарні потрапив. Приходив дільничний, але заяви я не написав. Після того ми з Василем довгий час не спілкувалися. І навіть після того, як час змив образи і ми знову заприятелювали, я ніколи Василя додому не запрошував. Я ніколи не бив Нінку. Сьогодні вперше. Може це те, що нагромадилося за все життя? Добре жити з жінкою, коли знаєш, що вона тебе не кохає? Спершу я терпів. А потім почав шукати любов на стороні. Не знаю чи коханки відчували щось до мене, але відволіктись це допомагало.
   - Якийсь ти сьогодні не такий, - зауважив Василь наповнюючи чарки.
   - Багато проблем на роботі.
   - Авжеж. Ти тепер людина велика, тож проблеми у тебе великі, - жартував Василь.
    - Облиш. Для тебе я завжди залишуся товаришем.
    - Сподіваюся. Кажуть, що влада псує людей.
    - Мене не зіпсує.
    - Побачимо.
    - Васю, ти вибач. Мені час додому.
    - Додому то додому.
    Василь образився, хоч намагався це приховати. Я розумів – вдома його ніхто не чекав. Він так і не одружився. Свого кохання не знайшов. Хоч і досі жінки увагою його не обділяли. Він з того користувався, але пропозицій не робив жодній із них. Може й підло. Проте чесно.
    Хоч був на підпитку, сів за кермо. Гаїшників на нашій дорозі ніколи не здибав, тому хвилюватися не було причин. Я обманув Василя. Спішив зовсім не додому. Після сварки із Нінкою, та після того, як побив її, менше за все хотілося їхати до дому, тому рушив до коханки. Тетяна завжди радо зустрічала мене. Її чоловік помер давно. Вдова не відмовляла мені у любощах. Я не хотів бачити Нінку, дивитися їй в очі, просити пробачення, я просто хотів жінку. Негайно.
   Я залишив машину вкінці Тетянчиного городу, зайшов у двір і рушив до вікна, у яке завжди стукав, та несподівано наступив на граблі. І мене довбануло держаком по голові.


   Стямився я у робочому кабінеті. На столі стояв календар. Дата вразила мене. Сьоме липня дві тисячі шістнадцятого року. Але ж я точно пам’ятав,як пробирався до Тетянчиного вікна і тоді був липень дві тисячі п’ятнадцятого року.  Я наступив на граблі. Мене довбануло. Невже я перемістився у часі?
   - Життя само карає винних! – почулися слова Оксани. І сама вона привиділася.
    - Відьма, - прошепотів я.
    - Серце моє, що з тобою? Тобі зле? – почулося над головою.
   Я оглянувся: позаду стояла молода дівчина. Товстенькі ніжки, кругле личко, пишне волосся - нічогенька. Але що вона вбіса робить у моєму кабінеті? На ній була коротесенька спідничка і прозора кофтинка. Вона нахилилася наді мною і за мить я побачив: її тоненькі пальчики з криваво-червоними нігтиками намагаються розстебнути ремінь моїх штанів. Я щосили стиснув її руку, вона заверещала. Послабивши хватку я запитав:
   - Ти хто?
   - Серце моє, я – Вероніка!
   - Що ти тут робиш?
   - Працюю.
   - Ким?
   - Твоєю коханкою.
   - Не може бути такої посади у штатному розписі Лисогірської селищної ради! Що у твоїй трудові книжці написано?
   - А я хіба читала? Тобі зле? Мнеться. Ти забагато працюєш, - пробубніла вона, а далі відкотила мій офісний стілець на коліщатах від столу і примостила свій м’якенький задок у мене на колінах. Я зіштовхнув її і підвівся. Потім схопив дівчину за руку й потягнув до дверей. Очевидно Вероніка боялася втрати роботу й, збагнувши, що її майбутнє на волосині, зняла кофтинку. Проте я виштовхав Венроніку у коридор, а слідом викинув її кофтину.
    Мені потрібно було зосередитися, подумати, згадати, що я накоїв за цей рік. Підперши спиною двері заплющив очі й спробував напрягти мізки, щоб усе пригадати.  З коридору чувся істеричний писк Вероніки, але я не зважав, аж поки мене не відкинуло потужною хвилею від дверей. Спершу вбігла Вероніка. На ній був рожевий лівчик і спідниця, а з її тіла стікав бензин. Слідом ускочила Тетяна, коханка, якій рік тому я намагався постукати у вікно. Тетяна в одній руці тримала каністру, а в іншій  - запальничку.
    - Недавно одружилися, а ти вже коханку завів! Спалю її і тебе!– волала Тетяна.
   - Одружилися? Я і ти?
   - Ага! – відказала Тетяна.
   - У мене є дружина. Ніна.
   - Ніна? Вона тебе вигнала після того, як ти її побив. Спакувала труси та майки і вигнала, а решту одягу спалила. А ти,шановний голово об’єднаної територіальної громади прибіг до мене в одних штанах. І все, що на тобі, я за власні гроші купувала.
   - Не може бути!
   - Придурок! – Вигукнула Тетяна. – Геть збожеволів. Та я тебе швидко до тями приведу! – Тетяна хлюпнула бензином на мене. Аби ситуація не вийшла з під контролю я кинувся до Тетяни, видер з її рук запальничку й поцілив у відчинене вікно. Нова дружина замешкалася і я скористався нагодою: вискочив у коридор і замкнув обох жінок у кабінеті.
   Тепер можна було подумати. Але повз мене проходили, тримаючи траурні вінки,  мої співробітники. І мені стало цікаво: що відбувається.
   - Валю, - гукнув я секретарку, сподіваючись, що за цей рік я не змінив секретаря.
   Валя виглянула у коридор. Її голова була перев’язана чорною гіпюровою хустинкою.
    - Валю, хто помер?
    - Ви не пам’ятаєте?
    - Ні! Інакше чому б питав?
    Валя підозріло подивилася на мене і відповіла:
    - Оксана.
    - Яка Оксана?
    - Та що працювала до об’єднання  у Голубівці секретарем.
    - Чому вона померла?
    Валя знизила плечима і, затинаючись після кожного слова, відповіла:
    - Ви не взяли її на роботу. У неї донька навчається. Платити за навчання було нічим..
    - Самогубство? – поцікавився я, обхопивши голову руками. Невже я довів людину до самогубства?
    - Ні! Оксана не така. Вона – сильна жінка.
    - Тоді що сталося?
    - Вона поїхала на заробітки до Польщі. Працювала на консервному заводі. Стався нещасний випадок. Миколо Анатолійовичу, можна я піду? Автобус чекає. Без мене поїдуть.
    - Йди, Валю, йди!
    Жінки у моєму кабінеті репетували і лаяли мене останніми словами, а далі взялися ламати двері. Зовсім не сумнівався, що їм вдасться завершити задумане, і поки цього не сталося, я вискочив на двір. Хотів якнайшвидше дізнатися про події року, що минув. Хто ж допоможе, як не вірний товариш? Я вирішив податися до Василя й попросити, щоб він мені усе розповів, але, не побачивши своєї дев’ятки, підскочив до землевпорядника Сашка і запитав:
   - Ти не знаєш де моя дев’ятка?
   - Знаю. Усі знають.
   - Де?
   -  У кар’єрі.
   - Що вона там робить?
   - Лежить розтрощена на дні старого забою?
   - Хто її так?
   - Ви.
   - Як це сталося?
   - Випили. Дуже багато випили. Сіли за кермо, не впоралися з керуванням. Вас витягли. На диво ви не постраждали, а дев’ятка - на смерть.  
    - Чорт! – Вилаявся я. – То у мене тепер навіть машини не має.
    - Є,- відказав Сашко, підкуривши.
    - Де вона.
    - Чорний джип. Новенький. З салону, - Сашко махнув рукою на красеня, що стояв біля входу.
    - Ого! Де я взяв грошей?
    - Кредит.
    - О це так вляпався! Мені ж не вистачить життя, щоб ці гроші повернути.
    - Не побивайтеся. За два-три роки віддамо.
    - А ви тут до чого?
    - Як до чого? Ви щомісяця надаєте працівникам апарату премію. Сто відсотків від середньомісячної зарплати. Ми віддаємо її вам.
    - тепер в Голубівці, - буркнув я собі під носа.
   У мене не було часу щось пояснювати Сашкові, тому я намацав у кишені ключі і рушив до автівки. Коли сів за кермо побачив, що Сашко покрутив вказівним пальцем біля скроні. Я й на мить не сумнівався у тому, що показане стосувалось мене. Нічого не поробиш: таке враження я справляв на оточуючих.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

запитаннячко на розуміння

© Максим Т, 02-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 01-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 29-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 29-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 29-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Елен Тен , 28-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41057300567627 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …