| © Роман К, 28-07-2016
|
В той час, як ніч була черговою собі ніччю. Такою, коли під ранок після приємного цілонічного неспання, коли проговориш чи пробухаєш. І хочеться спати, та втрачати чарівливість ночі не хочеться більше, тож мова переходить на якісь трансцендентні теми - адронний коллайдер, ще там що. В'ялі жартики. Дивні пропозиції завести нашу богатирську. І то все апатичною такою, задумливою мовою, раптовими обривами і постійним вживанням «ну, ти ж розумієш» та «ну, ти же ж розумієш?»
Та й не бувають ночі, коли живі возять мертвих, незвичайними.
А ще не буває, щоб люди повірили в реальність показуваного щодня по сотні разів у фільмах, бо ж ніхто не вірив мені, що йду я якось звідкілясь, проходжу повз якийсь клуб, і бачу – стоїть біля нього дівчина і блює. А охоронець дивиться. Ну, вона собі доблювала, відійшла та й і впала на асфальт, за рота руками схопившись. Охоронець каже блядь шо таке, а вона хрипить щось. Ну, думаю, щас вона тут і вмре. Підбігаю і кажу: шо таке? А вона: хрипить, що аж страшно і на кишеню собі показує. Я її – лап, а там інгалятор. Спробував – прикольний, думаю, смак. Дав їй в рота, вона заспокоїлась, аж запосміхалась, та й каже, щоб устать поміг. Ну, я й поміг, а потім кажу, що що ж ти ото - астматичка, а таке виробляєш, а вона каже, що да блін, завжди все нормально, а це братва її напилась, а вона не зовсім і щось туди-сюди, вийшла чогось на вулицю, і тут її й схопило, та якось так по-серйозному. Кажу, ну ти там обережніше, блін, а шо ж ти її не рятуєш, охранцю кажу, а він їбло верне. І тут вона така: гарний ти каже, це, звісно, може в мені алкоголь говорить, але я б тобі дала. Та ну, кажу, ти ледь не вмерла он! А вона: ну так що ж народження не відсвяткувати? Ну а я що, проти буду? Ну, кажу, ідем в парчок, він тут недалеко. Прийшли, сіли на лавку, туди-сюди, і от я її вже пальцем, аж тут вона: а презервативи в тебе є? От блядь, думаю, і кажу шо нахєр вони нада. Нє, каже, нада, бо ж а хєр тебе, мовляв, знає, де ти бував. Ну і шо ж, кажу, намалюю я їх тобі, чи що? А вона: тут, каже, є нічник за триста метрів – давай біжи, а я буду мріять про тебе. Та нахуй воно мені нада, кажу, але ж тулю по ті гандони. При чому, тулю і думаю, що а хулі ото голуби під ліхтарем зібрались, вони ж спать уже мають. Ну та але фіг з ними, знаходжу, значить, в нічник, а там продавщиця каже доброї ночі, Вам якої? – Га? – кажу. А вона: ну, яку горілку брати будете? – Та ні, кажу, я не по це. Мені б презервативів. – Угу, посміхається, Вам яких? Отих, кажу, і пальцем показую, а потім думаю: ну не йоб тваю мать з тими голубами? Вони ж, може, голодні там. І дайте хліба ще, кажу. Тьотка дивиться і каже, що мовляв, правильно, спочатку поїсти треба. Ай, не пизди ото, думаю, мені голубів годувать треба. Взяв і пішов. Приходжу, а вони, сукі, сидять і дивляться на мене. Нате, кажу, і кришу їм булку. Аж тут приходить моя мала. Хулі ти тут робиш, каже, я тебе вже півгодини жду. Голубів годую, кажу. Геть здурів? – питає. Ну, думаю, є в цьому щось, але кажу, що а чо вони не сплять? На, кажу, помагай, а то вони жруть швидше, ніж я кришу. Та пішов ти нахуй, каже вона, розвертається і йде.
Та не пизди.
Та їй-богу, пішла!
Та я не про це.
Кажу ж, ніхто не вірить. І це, ти там порозказуй щось зараз без мене, ок? Бо, бачу, Машка вже на місці.
Машка – це сестра?
Угу.
Ну гаразд. Хоча, за великим рахунком, а що розказувати? Тіло привезли, зареєстрували, і по всій формі стали допитувати Марію, чи це її брат. Та спочатку стояла набурмосена, всім своїм виглядом намагаючись показати, що не вірить в можливість знайдення мертвим саме її брата, але коли відкинули простирадло, то і сльози полились і кинулась обійматись, а потім враз заспокоїлась і сказала, що так. І стояла, дивлячись на тіло невідривно – як його запакували, як кудись повезли, як сказали, що розтин буде завтра, бо ну його в баню, ніч уже, і все таке. А коли всі розійшлись, то сіла і заплакала. Дістала телефон і сказала в нього: «Альо, Вова, да, це він». Заплакала – і пішла собі кудись.
А знаєш, я оце подумав, шкода, що все це — не в голлівудському кіно. Будь я зараз там, то неодмінно пустив би сльозу, підійшов би і невидячою рукою обійняв би свою любу сестричку. Поцілував би в тім'я і провів би пальцями по очах, безуспішно намагаючись втерти гіркі сльози втрати. Гарно ж було б, правда? Піду їй фіранками полопочу – хай стрьомнеться і подумає, що я десь тут поруч.
Так, а ви будете описувати, як тіло різатимуть, потім митимуть, везтимуть додому, в труну кластимуть, як її куплятимуть в кінці-кінців, чи зробим вигляд, що в нас тут справжня література, поставимо «Розділ 2» і почнемо говорити так, наче це все неважливе?
Ну… Бля. Розкажеш, може, щось? Щоб хоч трошки схожим на реальний час зробити? А я потім скажу щось на кшталт: «Настав наступний день. До похорону було все готове». Га?
Так! Ви що ж оце думаєте, що якщо пауза в дії, і я розчуливсь, то настав час охуїтільних історій? То правильно думаєте.
Отже, діло було так.
Буде ще;)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
