Що ж вдієш... Народився. Вийшов на світ білий із тісного, але теплого жіночого лона. І не було виходу – довелося жити!
Що ж вдієш... був дитиною. Мав тіло, вміння кричати та інстинкт жити. І не було виходу – прийшлося рости!
Що ж вдієш... Так і ріс, так і живу, так і постійно шукаю жіночого тепла... Та натхнення...
Натхнення шле мені моя муза в листах – замикаючи його у невидимі конверти емейлів та есемесок і запрягаючи крилатих пегасів – поштарів страждань душевних і тілесної спраги, втамувати яку лише сльоза нудьги Твоєї може...
Слова не заіржавіють у найбільшу сльоту брехні людської, чи навіть загублені на дні солоного океану зневіри й байдужості. Тому саме словами намагаюся розповідати про любов, хоч вони тихі, та й на папері маловидимі...
Але як сьогодні писати про любов, коли довкола еротичні сайти й кольорові журнали у слизьких оболонках – про механіку тіла й технологію оргазму?..
Як віднайти ключі до постійно відкритої брами Твоїх очей – як ніч темних, з жевріючим у незбагненній глибині місячним – ? сяйвом, освітлюючим лише вузеньку смугу піщаної дороги, якою йшли ми босоніж, у ритмі сердець, задиханих від несподіваності нашої зустрічі?...
Любов... Вона захована під рясним осіннім листопадом слів, червоних, як стиглі полуниці напружених перс, змальованих моєю уявою на білій сорочці Твоєї сором’язливості. Взимку вона дрижить під вмить танучими сніжинками, які падають на мої уста... Сьогодні ж – проспівується крізь увесь весняний простір сонетіями і серенадами невидимих у піднебессі птахів...
Відкриваю листи від Музи, із натхненням пишу... Це про любов?
Не у відсутності прагнень шукаю спокою, не у замкнутості серця – порятунок від болю... Золота стріла не стримує лету крізь сторіччя й епохи, Тебе і мене пронизала: чи ж – ми – винні?..
По вулиці ходять дівчата та молоді жінки. Не можу пройти повз них спокійно... Адже у кожній шукаю Тебе!
Ранок...
Поет... Навіть поет, натхненний і романтичний, залишається передусім чоловіком, який щомиті, зокрема, мріючи про кохану дівчину, чи жінку, думає про секс. Навіть поет, який закохується лише “літературно” – для натхнення. Навіть, якщо він закохується у дівчат, з якими так ніколи й не цілуватиметься...
Отже, кожна дівчина, яка стає для поета музою, мусить знати і те, що стає водночас гарячим джерелом еротичних сновидінь та збудженої уяви... А коли приходить на це пора, виливаються вони на папір – зачерпнуті із криниці пристрасті відрами віршів, повістей, чи просто листів. Описане в них – дійсне! Водночас і недійсне... Намріяне...
Твої уста... Для поцілунків? Так, прагну їх цілувати, хоч вони тоді так солодкі, але все ж німі, а я хочу слухати, хочу чути Твої слова, коли описуєш ними тишу, у якій пульсує живчик крові, що просвічується через тонку шкіру... Слова, якими описуєш світ, котрий шумить довкола й заколихує нас у своїй буденності і святковості. Прагну Твоїх уст – червоних, як сонце перед заходом, перед самою ніччю, адже саме вночі дівчата стають коханками та чекають нетерпляче світанку, щоб показатися у своїй новій іпостасі сором’язливому ранковому сонцю.
Твої очі... Може й правдою є моя вчорашня думка, що це брама відкрита для всіх, тому ніхто не вміє підібрати до неї ключі? Коли ж намагаюся у них зазирнути – бачу лише своє обличчя!..
Твоє тіло... Як у похмурий день сонце сховане, так і я бачу його схованим і мрію, що хмаринки одягу розвіються, й засяє воно переді мною своєю красою... Але й боюся, бо знаю – коли сонце опівдні грітиме мою шкіру, буду змушений відвертати очі, щоб не осліпнути. Тому чекаю місячної ночі, бо місяць ока не осліпить, а це ж саме сонце шле нам своє світло, кидаючи його жменями на місячний млиновий камінь, щоб сріблястим борошном посипати обличчя закоханих... Тому я, прагнучи її, так боюся твоєї оголеності посеред дня...
Вечір...
Твої перса... Очима втискаюся поміж їхні опуклості та чую, як вони, неначе кам’яні жорна, перемелюють, кришать кригу моєї стриманості, і стаю я, як м’яка воскова свіча у Твоїй руці...
Повінь пристрасті заливає піщану дорогу, а ми топчемося по калюжах босими ногами, кохаємося попід іскристим небом напрочуд теплої вересневої ночі, або на вершині надморської дюни, лише на горизонті помічаючи мерехтливі світла міста із його щоденними справами і метушнею, до якої мусимо повернути лише завтра вранці...
От і написалося мені вчора ввечері – про кохання далеко від метушливого міста. Мабуть, навіть для тотально схиблених на сексі (зараз це ж дуже модно!?) поетів, любов – це оаза затишку, то, може, й духовний інгредієнт любові для них є необхідністю, бо привабливість жінки не лише у її тілі, але і в особі – душі тобто. На вулиці, при першій випадковій зустрічі, насамперед бачимо тіло, але через момент, після першої миті споглядання очима, починаємо шукати душу, яка це тіло оживляє, завдяки якій воно є жінкою! Жінкою, яка, можливо, простягне до нас руку, дозволить побачити себе у її очах, яка залишить після прощання – надію...
