День-ніч, день-ніч-деньнічде… Мішанина. Ш-ша…Ш-ша… Вітер? Вітер надворі шипить, чи чайник нарешті закипів? А, ні, чайник давно вже википів і засмердів пів під’їзду. І сусіди сварились. Гримали по трубах. Чи то був грім? Посеред зими? Ха. Ха. Хаос. Всюди хаос. І я – в його епіцентрі. Як око урагана. Ураган. Град. Ні-ні, не град. Гра-а-ад… Довіку це слово не зможу вимовляти спокійно. Град забрав тебе.
Ти снишся? Маришся? Ти - реальний? Он поруч - твоя подушка. Твоя піжама під ковдрою. Улюблена. Яку ти не захотів брати туди. Посміявся. Солдати піжам не носять. Солдати залишаються на полі бою. Солдат потім не можна позбирати. Солдати всюди. Солдати просочуються в землю-матінку, солдати напувають її своєю кров’ю. Земля захлинається. Земля плаче. І солдати на ній плачуть. Тихо, в окопах і бліндажах. Щоб ніхто не бачив. Затуляють очі брудними рукавами бушлатів- і плачуть. За тими, кого вже і не позбирати. За тими, чиї мобільні сутужно надриваються он там, в кутку. «Мама». «Кохана». «Сонечко». Другий, десятий, енний раз. Хрипнуть і вмирають. Як їх господарі. Мобільні можна зарядити. Господарів не позбирати. Вже.
- Марино…Марино! – Крізь марення голос. Твій?! Ти живий?! Мене обманули?Розіграли жорстоко?! Ні…
- Мам, я вас прошу, йдіть геть. – Обертаюсь спиною. – Йдіть геть.
- Маринко. Я хвилююсь за тебе, ти вже он скільки часу не виходиш… Донечко, вже місяці пройшли, а ти… - Ліжко прогинається і мама гладить мене по голові. Ти робив так само. Коли щоранку мене будив. Коли приносив каву в ліжко і називав сонькою.
Зриваюсь на рівні ноги і проганяю маму. Виштовхую в плечі з квартири і закриваю на ключ. Чую, як вона ридає за дверима.
- Залиште мене з моїм горем! – Кричу в дешевий дерматин і притуляюся до стіни. – Залиште мене, будь ласка…
Загортаюсь в тишу, як у кокон. Мій особистий кокон, де є лише я, мій біль, і… і ти. Я відчуваю тебе. Ти постійно ходиш за мною, ти є поруч. Я чую твоє дихання, твоє серцебиття. Твоє тепло. І я боюсь. Боюсь втратити це. Боюсь, що як вийду звідси, то, повернувшись, вже не знайду тебе. Не відчую. І я залишусь самотньою. Пустою. Без тебе. Тому не відчиняю вікон, навіть не розтуляю штор. Не виходжу з дому. Не встаю з ліжка і майже не дихаю. Боюсь втратити тебе.
Повертаюсь в кімнату. Мій напівтемний прихисток, де ще є ти. На ліжку хтось сидить. Тру очі. Мара? Ні. Якийсь чоловік, склавши руки, як в молитві, сидить на нашій постелі, нашому ліжку, на твоїй піжамі – і дивиться просто мені у вічі. Не страшно. Якщо прийшли по мою душу – хай вже. Тоді буду поруч з тобою.
- Стріляй. Ти прийшов грабувати? Стріляй. Чи ріж. Чи що ти там придумав? Гроші он там. Золото на шафі. – Піднімаю руки. – Стріляй, я втомилась.
Чоловік піднімає брови і ледь усміхається.
- Я не за тим прийшов, Марино.
- Хочеш мене? На. – Починаю знімати кофтину. Все одно. Тебе вже нема. Хай…хай отримає те, що хоче – і відпустить мене. До тебе.
- Ні, Марино, перестань. – Ловить мене за руку.
- Хто ти? – Падаю йому під ноги знесилено. Раптом відчуваю, що я голодна. Коли я взагалі останній раз їла? Коли приходила мама. А коли вона приходила?
- Позавчора. Твоя мама була тут позавчора. І ти не їла. Ти її, як і сьогодні вигнала. Так не чинять з батьками. – Озивається чоловік і я піднімаю на нього очі.
- Хто ти? – Повторю запитання. – Хто ти, щоб вдиратись до мене і вчити мене, як жити?
- Не важливо, хто я. Важливо, що я хочу тобі сказати. Стас просив передати, щоб ти…
- Стас?! Стас?! – Я зриваюсь на рівні ноги і чіпляюсь в його одяг. – Стас помер, розумієш?! Стаса нема! Нема! Нема! Його навіть не змогли позбирати, розумієш?! Розумієш?! Мені просто подзвонили і сказали – нема! Так байдуже сказали – розумієш?! Співчуваємо - сказали! Вашій втраті – сказали! А вони не співчувають! Ніхто не співчуває! Всім начхати! Всі хочуть, щоб я повернулась до нормального життя, щоб я забула, забила, переступила…а я…Я не можу, розумієш?! Розумієш?! Я любила його, я люблю його, я… - В горлі став клубок, слова почіплялись об нього і позастрягали несказаними. Щось надривається в мені. Щось розтріскується всередині – і я вперше починаю плакати. Вперше за три місяці горя. Я стою, вчепившись в цього дивного чоловіка обома руками – і ридаю. Вию, як собака. Кричу. Біль, що ріс, як гнійник просто посеред душі – прорвало. І я захлинаюся ним. Він вихлюпується назовні. Заповнює кімнату і рветься далі.
Ти. Останній поцілунок. Останнє «Привіт!» в слухавці телефона. Останнє «Кохаю», останній доторк і останній погляд. Останнє, останнє, останнє… Перед очима калейдоскоп. З тебе. Твоїх образів.
- А-а-а… - Кричу і перед тим, як провалитись в темінь, чую над самим вухом:
- Стас просив передати, щоб ти жила…
Хтось гладить мене по голові. Ти…Значить, примарилось. Усміхаюсь і відкриваю очі. Мама. Сидить біля мене. Як же вона постаріла… Коли встигла? Кімнату заливає сонце.
- Мариночко, прокинулась? – Натужно усміхається мені і намагається не плакати. – Донечко ,як же ти мене налякала… Я тут… - Обвела поглядом кімнату і затнулась. – Я тут…трішки прибрала, поки ти спала.
- Що сталось? – Не впізнаю власного голосу. Хриплий і чужий.
- В тебе стався нервовий зрив. Викликали швидку, лікарі тобі вкололи заспокійливе…Хотіли в лікарню, та я не дала. Сказала, що ми впораємось. Ми ж впораємось, донечко? – Бере мене за руку.
Я веду поглядом по кімнаті. Зникли всі твої речі. Фотографія в рамці біля ліжка, сорочка з крісла. Піжама. Краватка, що висіла на дверці шафи. Зник ти. Заплющую очі, намагаючись відчути твоє дихання. Нема. Тебе нема. Вже. Тут. Нема. Але і болю, того страшного болю, що вигризав мене зсередини – теж. Залишилась лише велика гулка порожнеча.
- Впораємось, мам… - Намагаюсь усміхнутись мамі. – Впораємось…
