Коли сутінки огорнули місто золотавим маревом, жінка зупинилася перед дзеркалом. Провела долонями по обличчю. Наче під дією невловимих чарів, із кутиків очей виступили заледве видимі промінчики зморшок. У хвилястому темному волоссі засріблилася ледь помітна сивина, стан втратив свою пружність, обважнів.
В цих стінах, прикрашених квітами і старими фотокартками, й досі лунало ехом її «ні». Відбивалося від стін і тануло в невідомості. Його злі, схожі на прокляття, слова. Приречений сміх. Відчуття полегшення і страх, безсилля…
Того сонячного ранку Діна знала, що її життя назавжди зміниться. Та не уявляла, наскільки. Дихала на повні груди і завмирала від хвилювання, тремтіла осиковим листком у передчутті того нового, невідомого і надважливого. Перший день на першій у житті роботі. Чи все пройде добре, чи прийме її колектив, чи сподобається вона учням? І найголовніше, те, що так турбувало дівчину: чи впорається вона зі своїми посадовими обов’язками, чи відчує себе там на своєму місці?
На шкільному подвір’ї все як у її мріях: повипинали з-під паркану барвисті голівки чепуруни-чорнобривці. Погойдуючись на вітрі, на них з погордою дивилися декоративні соняшники. Позаду них опустив на траву свої важкі червоні китиці амарант, який діти називали «індиками».
Підіймаючись крутими східцями на ґанок, Діна помітила простягнуту їй руку. Піднявши голову, побачила вродливого парубка, який уважно за нею стежив і посміхався. Скористалася допомогою, подякувала.
- Ти новенька? – роздивляючись Діну, поцікавився він.
- Я вчитель, - дівчина знітилась, почервоніла.
- Справді? – не повірив.
- Справді.
Вона ніяк не могла збагнути, засмутився він чи зрадів. Обличчя, з якого хоч воду пий, надійно приховувало емоції.
- Ви у нас викладатимете? Якщо так, то я знатиму Ваш предмет на відмінно. Обіцяю! - уже відверто фліртував учень.
Безпідставно хвилювалася Діна. Своєю щирістю і простотою вона зачарувала колектив, знаннями, терпінням і відвертістю прихилила до себе учнів. Зранку летіла на роботу, а ввечері покидала стіни, які прийняли її, стали домівкою, однією з останніх. Очима б все переробила. Аби вистачало сил.
І все б нічого. Живи, працюй. Ось тільки мала один клопіт. Єгор, так звали випускника, з яким вона стрілася по дорозі до школи, дотримався обіцянки. Знав англійську ліпше за всіх в класі. Та й серед однолітків відзначався знаннями, підкорював наполегливістю. А на заняттях не зводив з неї своїх важких тернових очей. Під тим поглядом було важко дихати. Вона ставала неуважною, неповороткою. Його дика краса, яка не знала кордонів, завдавала болю. Лякала непокірна вдача.
Діна губилася у здогадках, намагаючись розгадати таємницю долі. Розплутати тугий клубок відчуттів і почуттів, який все сильніше їх сплутував. Що за мана, дивна примха долі? Навколо ж безліч молодих, вродливих дівчат. А він супроводжує її тінню.
Подруги насміхалися і дражнили:
- Певно, твій кавалер ще вірить у діда Мороза.
Від косих поглядів колег, безпідставних пліток, перешіптувань за спиною, хотілося опустити руки. Збиралася звільнятися. «Ну що ти? Залишся, - вмовляли дівчата. – Він скоро випуститься і більше тобі не заважатиме».
Що ж обрати, коли з одного боку терезів її учні, діти, до яких вона так звикла і яких полюбила, на іншій – душевний спокій, безпека. Від нього, від себе…
Діна вмовляла Єгора її облишити. Погрожувала, благала. І наштовхувалась на вперте: «Ми все одно будемо разом».
Напередодні випуску вона вирішила розставити всі крапки над «і».
- Це має припинитися. Я тебе не люблю. Ти мій учень. Набагато молодший. Неповнолітній.
- Це не має значення.
- Має. Я сприймаю тебе як дитину.
- Та невже?
Він ухопив Діну за руку, стис, завдаючи болю.
- А якби ми були ровесниками? Це б щось змінило?
- Не думаю, - розгубилася молода жінка. Єгор одночасно манив і відштовхував. Вона його не розуміла. Тому боялася. – Яка різниця? Час все одно не спиниш.
- Доведеться, - посміхнувся їй юнак. І навіть підморгнув.
Тоді Діна не надала цим словам жодного значення. Хіба могла помислити про щось подібне?
Надалі жила спокійним життям звичайної людини. Єгор закінчив школу. І від серця відлягло. Його відсутність не завдавала болю. Навпаки. Той вихор незрозумілих почуттів розсіявся, поступившись місцем приємному затишку.
Юнак більше не шукав зустрічей. Діна відпочивала і насолоджувалась сонцем та відпусткою. До свого дня народження…
У двері подзвонили о дев’ятій ранку. По венах ще не розійшовся кофеїн, не вивітрив сон, наповнюючи тіло бадьорістю. Дівчина розтирала заспані повіки і смачно позіхала. Тому не одразу розгледіла обличчя чоловіка, який простягав їй величезний букет троянд.
- Привіт! – беззахисно посміхнувся Єгор. – Зі святом!
- Дякую, - Діна махнула рукою, ніби намагаючись відмахнутися від цієї мани. – Але ж ми домовлялися…
- Я виконав свою частину угоди.
- Що? – не зрозуміла вона.
- Принеси паспорт. Швиденько.
В його голосі була дивна сила і впевненість. Діна підкорилася.
- А тепер розгорни на першій сторінці, - наказав Єгор.
- І що?
- Поглянь на дату свого народження. Нічого не змінилося?
- Я чудово пам’ятаю, коли народилася, - різко відказала Діна, якій вже набридли ці жарти.
- А рік? – посмішка Єгора перейшла в іронічну.
Діна завжди довіряла своїм очам, але цього разу вони її підвели. Це був її паспорт. З її прізвищем, з її фотокарткою. Та в ньому стояв не її рік народження, а чомусь на рік менше. Сьогодні їй виповнювалось двадцять шість, а за новою датою так і лишалося двадцять п’ять.
- Що це…, - Діна не договорила. Вп’ялася поглядом у свого співрозмовника.
- Не бійся. Все нормально, - легковажно махнув рукою. - Якщо наша проблема тільки в роках, то я її вирішив. Просто ти більше не старітимеш. Залишатимешся двадцятип’ятилітньою. Доки я не досягну твого віку.
- Як? – не прошепотіла, видихнула вона. – Як ти це зробив?
- Довго пояснювати. Та й це не важливо.
Діна попросила його повернути все на свої місця. Єгор відказав, що це неможливо. Запевнив, що кохає її понад життя. І більше не турбуватиме своєю присутністю. Допоки йому не виповниться двадцять п’ять. Того дня він прийде до неї з обручкою. Прийде по неї…
