Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2434
Творів: 43503
Рецензій: 84757

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

І поднялася рать...

© Меньшов Олександр, 20-07-2016
Моєму другу ПВГ присвячується.



Лист з особистого архіву члена-кореспондента
тижневика «Точка зору»  Белясова І.О.


Бажаю здоров’я шановний Ігор Олександрович!
Пише Вам пенсіонер Фірсов Леонід Андрійович з селища Кам'янка.
Перш за все, дозвольте висловити своє співчуття у зв'язку з тим сумним нещасним випадком, що стався з Вами. Сподіваюся, що Ви швидко видужаєте та повернетесь до  роботи.
Мені завжди подобались Ваші статті, манера подачі інформації, змістовність, оперування фактами. Особливо цікавим вважаю цикл про Другу світову війну…  Зовсім недавно прочитав в тижневику Ваше звернення і, після цілком зрозумілих сумнівів, зважився написати. На жаль, я залишився єдиним учасником тих подій, про які і хочу розповісти. Для проформи, або зав'язки, скажу наступне: в минулому без особливих на те проблем я міг мати блискучу армійську кар'єру. На те були й можливість, і бажання.
Мене потім постійно запитували: чому, мовляв, я раптом взяв все і кинув. Тоді, тяжко зітхаючи, відповідаю їм, що вже навоювався. Досить. Настрілявся так, що навіть на полювання не тягне.
Але люди не вірять. Одні вважають, ніби виною всьому поранення. Інші кажуть, що я не порозумівся з держбезпекою. Треті взагалі придумують бозна що, і ніхто не в змозі зрозуміти, що я говорю правду.
Почнемо здалеку - з моєї ранньої біографії.
Народився я в січні 1925 року, в родині колишнього кавалериста. Батько мій, Андрій Андрійович, за своєю природою був людиною жорсткою, наполегливою і надто терплячою. Не скажу, що ми сильно з ним ладнали, але любов до армії все ж прищепив мені саме він.
Мати, Анастасія Петрівна, не в приклад батька - була жінка тиха, але дуже горда, повна моральної гідності. Ніколи не чув, щоб вона підвищувала голос. Але її слухалися, навіть розбишаки з нашої вулиці. Одне слово, одна фраза – і вони заспокоюються.
Тоді був такий час, що, буквально, кожен хлопчисько з нашого селища мріяв про армійську кар'єру. Щоб хтось думав, як зараз кажуть – «відкосити» - та що ви! Ганьба на все життя!
Я теж мріяв про службу. Готувався, так би мовити, з дитинства. Вступив до військово-патріотичної організації, був відмінним спортсменом, прекрасно вчився. Заявляю це без зайвої скромності. Загалом, був справжнім прикладом тодішньої молоді. Відповідні органи вже взяли мене на замітку (зізнаюся - я мав з ними нечасті зустрічі та бесіди про те та інше).
Життя мені здавалось зовсім зрозумілим. Особливо, що стосувалося майбутнього. Ніяких вивертів, роздумів, вагань. Тільки вперед, тільки в армію.
Не знаю, що до інших, но війна для мене почалася раптово. Так раптово, що навіть і не зрозуміло. Ніби хтось надавив на кнопку і… бац.
Ні, взагалі, чутки ходили. Та й в газетах щось писали. Але я не читав, бо налаштовувався на інші рейки.
Так ось, і тут почалася війна. Здавалося б, ось він шанс, але перший час мене не брали через вік. Однак майор Гордіюк закрив на це очі і дав «добро».
Не буду описувати свої бойові будні. Не в цьому мета моєї розповіді. Скажу лише, що було важко. А іноді і...  
Словами цього не передати. Але у людини є така властивість: він звикає до всього. Коротше кажучи, таким чином, я вважав, що гартую свій характер. Що все роблю правильно. Навіть якщо комусь це «правильно» здавалося   інакшим.
Першу нагороду я отримав в кінці сорок другого, коли сам особисто підбив два танки. І тоді ж був вперше поранений. Восени сорок третього очолив розвідзагін.
Бачив Жукова. Бачив Хрущова. Навіть розмовляв з ними. Скажу Вам, Жуков мені абсолютно не сподобався, а ось Микита Сергійович навпаки.
Ось коротко про дитинство та так би мовити - юнацтво.
Історія моя починається в липні сорок четвертого. Учасниками нижче описаних подій були всі члени розвідзагону. Але, на жаль, як я вже про це згадував, нікого з них немає в живих. Тобто – ніхто вже не в змозі підтвердити правдивість моїх слів.
Отже, вранці двадцятого мене терміново викликали до Таращука, командира частини. Той ставився до мене дуже тепло. Я нагадував йому сина.
Прибув до нього. Той відразу до справи:
-Льоня, синку, треба б з'ясувати оперативну обстановку в цьому квадраті, - показує олівцем на карті. – Начальство, хай йому всратися, аж-но печінку всю проїло.
За Гнилим озером (як зараз пам'ятаю цю назву) розташувалися фріци. Більш конкретної обстановки ніхто не знав. Тому нас направили обстежити район, та по можливості привести «язика».
Завдання собі, як завдання. Хіба мало ми таких виконували. Ми до цього двадцять два рази перетинали лінію фронту, приводили вісім німців-«язиків».
Але тільки Таращук мені повідомив про завдання, як щось раптом кольнуло в серце.
Поганий знак, - подумалося мені, але робити нічого. Воювати-то треба. Якщо б в армії не виконували наказів, то це була б не армія – а  «болото».
Відкриваю планшет, наношу позначки та уточню нюанси. А увечері ми семеро - я на чолі, сержант Сорока, рядові Любченко, Жаров, Заманський, Григор'єв та Ібрагімбеков - вийшли з розташування частини в напрямку Чорного лісу (до сих пір не розумію походження цієї назви; там адже одні берези ростуть). Всю ніч повзли по болоту, намагаючись обійти Гниле озеро з півночі. Туман стоїть такий, що за десять кроків не видно, хоч в око стрель. Ми побоювалися нарватися на німецький патруль в цьому клятому «молоці», або на секрет, але, слава Богу, нікого не зустріли.
І ось, нарешті, з'явилася суша. Буцімто (як ми думали) весь західний берег німці повинні були хоч якось зміцнити, але вже хвилин двадцять ми вешталися по кущах, як ті шолудиві собаки,  й жодного натяку на людську присутність. Але ось туман розвіявся і тепер можна було трохи визначитися на місцевості.
Навколо, куди не кинь погляд, лише гола сіра земля з рідкісними насипами каменів. Ми відразу на них не звернули уваги - хіба мало чого валяється; проте кілометра через півтора ці насипи стали зустрічатися все частіше. А незабаром з'явилися прямокутні горбики, що з часом переростали в невеличкі кургани. І хоча їх розташування носило строго безладний характер, але навіть сліпому стане ясно, що утворені вони не природними процесами. Це були самі натуральні похоронні кургани, на кшталт скіфських, або їм подібних.
Любченко, пам'ятаю, тоді зауважив:
-Гейби те - стародавнє кладовище, холера ти ясна! Пірамід, бляха,  тільки не вистачає.
Ми всі встали, як укопані. Адже точно! Це ж могили! Сотні і тисячі могил. Найрізноманітніших.
Пройшли ще кілометрів зо два. Буцімто сонце мало б стати годину назад, а його не видно і сліду. (Хоча, начебто, все більш-менш нормально видно.)
Число могил росло буквально з кожним кроком. Стали попадатися поржавіли мечі, списи, зотлілі обладунки. Навіть не віриться, що воно є реальними. Та тільки-но торкнешся – відразу розумієш, що ти не спиш.
Хоча головне не це. По шкірі пробігся дивний холод, аж-но мороз, і серце застрибало,  як ненормальне. Лячно - не уявити… не передати словами.
Ледве з'явилися хрести на могилах, як туман знову став огортати світ навколо.
Я на хлопців дивлюся, а вони біліше від снігу. Їх душить незрозумілий страх, але все одно йдуть. Завдання перш за все. (О, зізнаюся, що у нас була така жорстока дисципліна.)
Навколо тиша, чути навіть, як б'ється серце сусіда. Моторошно. Вся обстановка якась неприродня.
-Мушкет! - дивимося, а Сорока піднімає з землі довгий предмет. А поряд – іржавий самопал. Та крива шабля.
Зупиняємося для наради. Ніхто, правда, сказати чогось тямущого не може, навіть я. Шепочімо, по сторонам озираємося. Не знаю чому, але я переконав солдатів йти далі. Хоча, зізнаюся, сильно нервував.
Просунулися ще кроків на п’ятсот. Замість мушкетів почали траплятися вже і рушниці. Потім навіть гармати.
-Хлопці, тут щось не так, - промовив Ібрагімбеков.
Ми знову зупинилися. Наш Азіат (так прозивали Ібрагімбекова в частині) завжди відчуває небезпеку. Скільки разів він витягав наші дупи – не злічити.
І ось тут - з молочно-білих клапотів туману виросла постать Вершника на вогненно-рудому коні. Весь такий величезний, немов пагорб.  Очі, ніби смолоскипи. На поясі меч, здоровенний, що і п'ятьом не підняти.
Ми завмерли в очікуванні. Вчепилися в свою зброю, так що кісточки побіліли. А Вершник витягнув ріг і засурмив, але звуку ми чогось не почули. Немов оглухнули.
І дери мене коза: з могил стали підніматися... мерці! Навколо нас сотні мерців! У всіх жахливі рани. Та ще гниють, воняють.
Від цього волосся стало дибки. А мерці дивляться на нас божевільними неживими очима і здається ось-ось пропалять наскрізь. Потім ці трупи підняли свою зброю і повернулися до Вершника.
І тут ми разом, не змовляючись, дременули в усі лопатки. Мчимо, аж вітер у вухах гуде. Не зупиняємося, бо кожен відчуває, що зупинка чревата смертю.
Якщо до того місця, де був Вершник, ми добиралися кілька годин, то назад примчали в одну мить. Навіть самі не зрозуміли, як це сталося. Тільки дивимося, а навколо болото, смердить газом. Ми по вуха у воді, а в небі зірки та місяць.
Переглянулися, віддихалися і обережно тепер виглядаємо на всі боки. Але ніде не видно того поля з мерцями.
Порадилися і вирішили нікому ні півслова. Дізнається хто - вважатимуть п'яними, або ще що, а потім все - трибунал, штрафбат.
Завдання ми все ж виконали. Обстежили ворожий берег, захопили «язика» і повернулися в частину. Почалося буденне армійське життя.
Чи відчували Ви коли-небудь такий дивний приступ незрозумілого страху, коли серце раптом починає без видимої причини зайцем скакати в грудях? Коли волосся, немов наелектризоване, стає дибки, а спина холоне? Коли ти весь з ніг до голови вкритий «гусячою шкірою»? І причина цього страху невідома. Ви постійно озираєтесь, немов очікуючи побачити за спиною чудовисько.
Я питаю не з цікавості і вже, повірте, не хизуюсь. Ось саме такий страх захопив мене в полон. Він, як вітер в ночі - раптово налітав, і душа кігтями своїми та зубами своїми впивалася в тіло, немов побоюючись, що її вкрадуть геть - у темряву і невідомість.
Мені було важко. Може, я добрався до якоїсь межі розуму, коли мозок перестає сліпо вбирати події світу і міркувати про це. Все навколо втратило реальність, що сковувала між собою простір і час.
Іноді раптом я виявляв себе в самій перипетії бою. І при цьому не міг згадати попередні події. Як? Чому? - Всі ці питання залишилися без відповіді.
То, бувало, знаходив себе на привалі біля вогню, поглинаючим убогу вечерю; а то – таким, хто марширує по довгій пильній дорозі серед солдатів, обличь яких я не знав. Чи не пам’ятав.
І це стало повторюватися раз від разу частіше. Механізм цієї дивної трансформації мені був не зрозумілий. Швидше винна тут втома. Виходило щось на зразок сну, але на відміну -  мої думки бували не в приклад кристально ясними то логічне правильними. Прокидаєшся і знаходиш своє тіло за виконанням якихось дій. Своєрідний сомнамбулізм.
Про ту «пригоду» ми не розмовляли навіть один з одним. Але я багато розмірковував. Адже питання ні в тому, куди ми потрапили, або що те за місце таке. Питання в іншому: що нам там відкрилося?
Треба зізнатися, що кілька днів до ряду мені снився Вершник на рудому коні. Він постійно мене переслідував, але якимось дивом мені вдавалося втікати, вириватися, чи заховатися.
У вересні цього ж року ми брали невелике містечко Кречевіце. Наша артилерія виклала добру порцію німцям, але ті, хоч і були в кільці, проте здаватися не збиралися. Так що в Кречевіце довелося  брати штурмом мало не кожен будинок.
І ось, спускаємося ми вздовж вулиці до річки. Заглядаємо в одну будівлю, в другу, третю. Вірніше – не в будівлі, а в їх руїни. І, нарешті, доходимо до майже зруйнованого вщент величезного старого дому.
Любченко, він бугай здоровий, вибиває двері до льоху. Я пішов першим і мало не знепритомнів: смердюче гаряче повітря вдарило в ніс, так що аж захлинувся в кашлі. Чуємо: знизу лунають якісь крики, стогони. А не видно ні чорта. Наказую запалити факел, і продовжуємо спускатися далі. Сходи вузькі, кам’яні. Йти важко, треба іноді пригинатися.
Нарешті внизу.
Боже ж ти мій! Такого пекла не передати словами!
Ця картина до сих пір стоїть у мене перед очима: по підлозі у власному гімні повзають шматки людського м'яса, інакше не назвеш. Безногі, безрукі, з гниючими ранами, повними черв'яків і яєць мух. І всі навколо кричать, плачуть. (Ви ніколи не чули, як кричить загнаний поранений заєць? Його голос ніщо в порівнянні з побаченим.)
Одного, пам'ятаю, дошкуляли щури. Ці нахабні тварюки, користуючись його безпорадністю, жадібно гризли обрубки, що колись були ногами. А інший, одноокий, розштовхав усіх і жваво поповз до нас. Замість рота якась смердюча чорна діра.
Це були залишки німецького шпиталю: солдати, цивільні, чоловіки, жінки… Та бог його знає, хто там ще був!
Ми звідти. Та летіли так, аж-но через сходи перестрибували. Вибралися на поверхню, і давай блювати.
До цього моменту, скажу чесно, не відчував особливих докорів сумління. Але тепер в мізках ясно висвітилося гасло: ти, брате, не герой. Та й чи можуть бути на війні герої? Напевно, тільки в давньогрецьких міфах про Ахілла, Одіссея та Геракла.
Тепер я, буцімто, прокинувся. - Це ж дикість! Божевілля. Що ми творимо? Адже ми люди, а живемо, немов скажені тварі.
І знову вночі мене відвідав Вершник. Цього разу він був дуже близько. Його меч ледь-ледь торкнувся волосся на потилиці, і я зрозумів - це знак.
І справді: через два дні Вершник мене наздогнав - куля снайпера замість меча. Вона потрапила під ліве вухо. Пам'ятаю тільки, як різко стало боляче.
Очуняв трохи пізніше в шпиталі. Як? Де? Що? - Всі ці питання прояснилися пізніше, але не в повній мірі.
Весь мій розвідзагін з завдання не повернувся. Лише я незрозуміло як добрався в розташування частини. Моє непритомне тіло знайшли на дорозі.
Невже (задаюся питанням) я сам дійшов? З кулею в голові? - Не ясно.
Лікарі сказали, що начебто це поранення не сумісне з життям. Дивом, по-іншому не поясниш, куля не зачепила жодної важливої частини мозку і вийшла (!) під оком. Я не оглухнув та не осліп. Хіба це не диво?
З цього моменту я і вирішив залишити службу, благо допомогло поранення. Мене комісували, але з'явилася нова біда - мігрені. Біль жахливий. Нічого не допомагає.
А ночами я прокидався на тому полі в оточенні мерців. Поруч стояли мої хлопці: Ібрагімбеков, Любченко і багато інших знайомих. Бліді, з відсутнім поглядом. А ще – там стояв запах… такий, як в тому розбитому шпиталі, де повзали людськи подоби.
Мене аж-но вивертало.
Мати відправила мене в село до бабки. Мовляв, посидиш у неї, а вона зведе з дідом-знахарем та він чимось обов'язково допоможе.
Приїжджаю - ведуть мене до того діда. А він ледь глянув на мене і питає:
-В Бога віруєш?
Ось тобі й маєш! І це лікування називається?
Пояснюю, мовляв, так і так: комсомолець я, атеїст. Вірити в небесні сили мені неможна. Партія забороняє.  (Хоча знаю, що в дитинстві мати мене хрестила таємно від батька.)
-Не рана виною твоєї болі, - каже дід. - За тобою прийшло пекло.
Питаю: «Що робити»?
-Покаятися. Викинути життя минуле, як той бур'ян.
І відправив мене додому молитися.
Повертаюся до бабці в хату, лягаю спати. А самому страшно і очі закрити: раптом знову той Вершник з'явиться? Або мерці. Вони так і чекають мене до себе.
Маявся, маявся, а потім візьми та виріши почитати. А що у старої почитаєш? Рився-рився і знайшов пошарпану книгу.
І було це «Об'явлення Івана Богослова». Відкриваю і очам випадає:

І коли другу печатку розкрив, я другу тварину почув,
що казала: Підійди! І вийшов кінь другий, червоний.
А тому, хто на ньому сидів, було дано взяти мир із землі
та щоб убивали один одного.
І меч великий був даний йому.

Слова ці зачепили мене за живе. І я зрозумів, що мене чекає «могила» на тому самому полі. Я буду, як і ті воїни-мерці: служити пеклу і нести смерть та руйнування цьому світу. Навіть не дивлячись на те, на чиїй стороні воюю. Серед цих могил лежать мої друзі і знайомі, і всі вони і є та сарана, про яку згадував Іоанн, і цар над ними - «ангел безодні; ім'я якому... Аввадон (Згубник)...»
Не можу передати тих думок і того болю, що охопили мене. Ніч провів в найжорстокішому борінні за свою душу.
І я вистояв! Слава Богу, вистояв.
Дякую Йому за все, навіть за те поранення в голову. Якби не воно, то розділив би долю розвідгрупи.
З тієї самої ночі мене перестали турбувати і Вершник, і його воїни. Мігрені припинилися, хоча здоров'я анітрохи не поліпшилося.
Ось і вся моя історія. Розумію, що в неї важко, навіть неможливо повірити, але це правда.
Спасибі, що прочитали мій лист.
Ще раз хочу висловити Вам свої співчуття. Не втрачайте надію, бо, як казав один мій друг: «Самий темний час доби - перед світанком».
Щиро Ваш, Фірсов.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 28-07-2016

[ Без назви ]

© Максим Т, 25-07-2016

[ Без назви ]

© Ant.on, 20-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43805909156799 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …