Дивний пожилець, що назвав себе Лукасом Раудісом винайняв житло в родині Келлерів, які не так давно, з невідомих причин переїхали сюди з успішного Базеля. Ще й не старі були, що потягло їх у той туристичний рай? - одному Богові відомо. Знайти пристойний заробіток тут справжня проблема. Придбали невеличкий і не дуже дорогий будиночок на далекій, усамітненій околиці містечка. Фабіон Келлер працював слюсарем у невеличкій майстерні. За якихось рік-два добудували у своєму обійсті іще декілька кімнат, відтак робота знайшлась й дружині Ларі, що зайнялась "зеленим туризмом" - здавала зайве житло не дуже вимогливим, головне небагатим туристам. Копійка в хаті зайвою не буває.
Здивувались, коли в їхню домівку постукав одинокий турист - зовсім молодий іще хлопець. Вони й житла не хотіли йому винаймати, мовляв, здають сімейним з дітьми. Та він видно швидко розкусив, що причина їхньої відмови лишень в величині суми, яку платить сім'я й він самітній чолов'яга. То ж він сказав, що на грошах йому не залежить, й що залюбки погодиться на будь-яку суму, що її виставлять господарі. Заплатив чималу суму. Іще попросив аби взяли на збереження важезний саквояж та іще важчу валізу на колесах. Лара трохи скривилася - до цього часу у свій сейф подружжя Келлерів приймало на збереження у свій сейф лише дорогоцінності, гроші та документи. Але тут звикли потурати усім капризам гостей. Особливо, коли ті добре платять...
Їхній молодий пожилець судячи зі спорядження, відправився на прогулянку в гори й от вже добу був відсутній. Це стурбувало господарів. Чоловік навіть хотів завідомити поліцію, та дружина стримала його.
- Чого ти поспішаєш, Фабіоне, молодик десь загуляв, а ти підіймеш тут рейвах. Приїде поліція, знову ж з певністю захоче перевірити вміст валізи та саквояжу туриста, зламають замки. Не знати, чи повернувшись постоялець буде за це нам аж надто вдячний... Хто знає, які скарби у тих його багажах? В кожному разі це не обіцяє нам нічого доброго. Неприємностей точно не оберемось. Та й пан Лукас може образитись за таку нашу ініціативу... Хоча й назвав якесь скандинавське прізвище, та судячи з вимови він із Росії. Краще з тими панами не зв'язуватись. Нині тільки й говорять про страшну російську мафію...
Дивний пожилець, що записав себе, як Лукас Раудіс винайняв номер у їхньому маленькому готелі на декілька місць. Заплатив чималі гроші за те, щоб не вносили в книгу реєстрації його прізвища. Іще попросив аби взяли на збереження важезний саквояж та іще важчу валізу на колесах. До цього часу в свій сейф подружжя Келлерів - власників готелю, приймало на збереження лише дорогоцінності, гроші та документи. Але тут звикли потурати усім капризам гостей. Коли їхній молодий пожилець судячи із спорядження відправився на прогулянку в гори й от вже добу був відсутній, чоловік хотів завідомити поліцію, та дружина стримала його.
- Чого ти поспішаєш, Фабіоне, молодий чоловік, десь загуляв, а ти підіймеш тут рейвах. Приїде поліція, знову ж з певністю захоче перевірити вміст валізи та саквояжу туриста, зламають замки. Не знати, чи повернувшись постоялець буде за це нам аж надто вдячний... Ще хто знає, які скарби у тих його багажах? В кожному разі це не обіцяє нам нічого доброго. Неприємностей точно не оберемось. Та й пан Лукас може образитись за таку нашу ініціативу... Хоча й назвав якесь скандинавське прізвище, та судячи з вимови він із Росії. Краще з тими панами не зв'язуватись. Нині тільки й говорять про страшну російську мафію...
Фабіон хитро примружився. Добре знав, свою дорогу половинку й здогадувався, що жіночка нічого так не прагне, як самій бодай краєм ока глипнути у ці загадкові багажі туриста. Хоча, як вірно припустила Лара, він з Росії, та на звиклого крадія не схожий. Можливо багаж напханий банкнотами чи яким іншим цінним скарбом, а його бідолаху ухайдохали й воно йому до шмиги. То з якої такої великої радості мали би робити такий подарунок поліції? Чекати хіба довго не доведеться. Клієнт теж добре розуміє, що його пакунки тут не переховуватимуть тут цілу вічність...
- Знаєш, Фабі, - по обіді знову пошарпувала чоловіка Лара, видається мені, що чекати далі безглуздо. Давай подивимося, що таке секретне у валізах того Лукаса, хоча, він такий Лукас, як я примадонна Віденської опери... Якщо там підозрілий крам, то навіть якщо наш пожилець повернеться, скажемо, що сповістили поліцію про його зникнення. Вони приїхали й забрали для огляду його пожитки. Сумніваюсь, що він побіжить до них вимагати назад свій скарб...
- Ну як ти не розумієш, дурна жінко, цей чоловік не залишив свої речі в номері, а дав їх нам на збереження. То в нас й запитає, з якого доброго дива ми розпорядилися майном, яке він довірив особисто нам ...
- Гаразд, гаразд, цікаво де ти обпікся, що на холодне дуєш? Але ж просто відкрити й подивитися - в тому великого гріху, хіба, немає... Мене вже догризла цікавість...
- Хто знає, чи впораюся з цими замками, адже вони на ключ закриті, засумнівався чоловік. Та ти бодай спробуй! - наполягала Лара. Чоловік знав - не послухає жінку - загризе! Йому й самому було цікаво. Пішли в комірчину з броньованими дверима й Фабіон з допомогою нескладних пристосувань спробував почаклувати із замком. Після кількох простих маніпуляцій він на диво швидко відкрився. Лара скривилась.
- Якісь старі папери, можливо архіви, абощо? Іще книги дуже старі... Мова якась незнайома, - іронічна ескалація людської розгубленості виписалась на їхніх засмучених обличчях.
- Ну що легше тобі стало жіночко? - підсміхнувся Фабіон.
- Легше! - вигукнула з викликом, - давай, зачиняй вже ті "скарби"!
- Е ні, жінко, зачинити завше встигну. Принеси мій фотоапарат, - Лара слухняно пішла виконувати чоловікове доручення. В той час він розклав декілька рукописів і книг на столі, а коли жінка прийшла, заповзявся фотографувати Лазереві раритети.
- І нащо ти це робиш? - запитала з цікавістю дружина.
- Жінко, жінко, яка ти у мене недалека! Можливо це справжні скарби. Лише ні ти, ані я в тому не тямимо. Треба показати мудрим людям - що вони на те скажуть... Той Лукас не виглядав на вченого мужа, проте чомусь дуже дорожив цими паперами...
***
Лазер із Софійкою героїчно здолали підйом і врешті увійшли в нормальний ліс. Хоча про кінець мандрівки іще нічого не віщувало, на душі у наших подорожних потепліло. Чоловік знову почав звірятися з картою. Виглядало, їм потрібно спуститися вниз, і хоча будуть далеченько від попередньо запланованого місця, та все ж поблизу цивілізації.
Втомлена Софійка вляглась на пухнастий килим моху, мов у найрозкішнішу в світі постіль. Заплющила очі й, здається, за тих декілька хвилин встигла навіть подрімати. Та Лазер бачив, що день хилиться до вечора, відтак їм не вартує розслаблятися, а зібрати усі сили для останнього кидка. Й суть навіть не в тому, що вони не розраховували на нічліг в горах - він ні на хвилину не забував про Йосіка. Як казав його приятель Давид: "То такий цваний* фацет, що годен з лайна мармуляду зробити". Вони з Йосіком приятелювали. То ж свої справді дивовижні таланти в багатьох царинах, хлопець демонстрував на добро. Що вчинить зараз, коли уважає його своїм суперником, чи навіть ворогом? Один Бог знає! Непокоїло Лазера, що впродовж такого довгого часу їхньої мандрівки в горах хлопець нічим себе не виказав. Врешті, в органах безпеки вишколу не проходив. В горах важко не помітити людину, яка йде за тобою назирці... Можливо жарт із вказівником учинив зовсім не він? А якщо й він, то не мав наміру слідкувати за ними? Можливо його зацікавлення було в тому, аби вони якнайдовше блукаючи залишались в горах?.. Але як практично міг би використати цей час? Десятки запитань і жодної відповіді...
- Лазере, холодно. Хіба не відчуваєш, як стало холодно? - поскаржилась дівчина. Справді в час підйому вони обливались потом, тепер вже не тратять стільки енергії, та й температура падає. Вечоріє. Гори є гори...
- Гаразд, зробимо двадцятихвилинний перепочинок, - погодився Лазер, - я розпалю невеличку ватру, аби ти хоч трохи зогрілася. Чоловік зрізав трохи невисокого сухостою, встромив їх в землю і запалив. Підставлений протягові вогонь звивався, як знята з ліщини кора, розпружнювався, люто й хижо облизуючись. Не стримався, аби іще не підкласти сухої косодеревини, понад усе любив годувати вогонь. Іскри розлітались навсібіч, обсипались попелом, що дрібненьким сріблястим пір’ям спадав на землю. Лазер бавився, як дитина. Вони справді умить зогрілись. У відблисках вогню Софійка видавалась казковою, чарівною істотою.
- Чому ми так пізно з тобою зустрілися? - з жалем промовив чоловік. Тим разом Софійка хитро зиркнула на Лазера.
- Зараз я розповім тобі анекдот: Шістдесятирічний фарширований пурис пропонує своїй двадцятирічній пасії:
- Давай одружимося!
- А що далі? - скептично запитує та.
- Кохатимемось, - з ентузіазмом промовляє чоловік.
- А через двадцять років тобі скільки стукне? - зі зловтіхою запитує дівчина.
- Вісімдесят, - спокійно відповідає пурис, - а тобі?
- Сорок, - зловтішається дівчина.
- Це вже мені цілком не підходить, - підсміхається чоловік. Бачиш, а я з сорокалітніми не кохаюсь...
Лазер притяг до себе й поцілував дівчину.
- Дякую, що намагаєшся мене потішити...
Між тим час спливав. Вогонь слід було негайно погасити - благо – потік недалеко. Лазер зачерпнув студеної водиці раз, і вдруге і поспішно залив вогонь. Короткий відпочинок додав їм сил - далі вони попросту скочувалися з гори, у Софійки іще був легкий трем, що спустившись з гори вони знову опиняться перед якоюсь новою, нездоланною перешкодою, та невдовзі побачили світла фар автомобілів, які мчались по шосе. Пройшовши іще трохи побачили й гірський ресторанчик. Обоє не змовляючись скерували стопи в його бік. Швиденько помившись й привівши свою одежу в порядок, поспішили за столик, лише зараз помітивши, як вони зголодніли. Аби не зволікати, замовили "меню дня", яке пропонується в кожному швейцарському ресторані. Два-три найбільше гармонійних один з одним блюда. Коли впорались іще й з десертом, Софійку почало хилити до сну й Лазер попросив офіціанта викликати їм таксі. Уже споночіло. Виявилось, що Гштаад у шести кілометрах звідси. Софійка навіть не встигла в машині заснути. Зате в номері готелю звалилась на ліжко не роздягаючись...
***
Йосік не міг усвідомити що з ним відбувається. Це ж було лишень учора - йшов вулицею й почувався абсолютним володарем свого життя. Це було з певністю сонне марево - Хлопець згадував останні роки свого життя. Знайомство з Лазерем, вплинуло на нього, мов сильно збудливий засіб. Дало йому величезний поштовх. Ніби усі його таланти, усі життєві сили були ув'язнені у чарівну посудину й тепер, в час зустрічі, відбувся якби внутрішній землетрус, який сягнув дна. Із самісіньких надр його істоти піднялась дрімаюча пристрасть до прекрасного й він зрозумів, що це прекрасне може творити своїми власними руками. Придивлявся до роботи майстрів і вдома намагався відтворити побачене, та цього йому не вистачало - хотілось вишуканіше, краще. Перечитав гори літератури. Звісно, якби не щедрий Лазер, який нічого не шкодував для свого улюбленця, що невдовзі ні в кого у Львові не було краще обладнаної майстерні, його талант не мав би такого швидкого розвитку. Його меценат замовляв верстати по усьому світу, де лише з'являлася якась технічна новинка. Дуже швидко в Йосіка з'явилась жага до багатства, якої Лазер не помітив. В дуже короткий час ця жага цілковито видозмінила його істоту. В нього все сильніше розвивався якийсь дивний інстинкт, щось схоже з чуттям гончака: він невтомно винюхував, вистежував, вивчав усі звички, уподобання, спосіб мислення Лазера - знав, як той учинить в тій чи іншій ситуації.
Але природа не робить стрибків - духовне життя букініста було для нього закритою цариною. Як повідають у Львові у світі духовному був матолок квадратовий*. Та й не дивина - у середовищі в якому він виріс про духовне не говорили. Відтак й не читали, не цікавились. "Гроші усьому голова" - вдалий вислів Калитки з безсмертного твору Карпенка-Карого залишається актуальним серед деяких прошарків населення уже третє століття... Йосік походив із середовища дрібних єврейських ремісників, інтереси яких ніколи не сягали вище свого заповідного ідеалу - грошей. Зароблю скількись-то грошей, а тоді поїду в Америку і я-а-ак розбагатію!!! Аж страшно подумати… На цьому починалися й закінчувалися усі його мрії.
Так само нерозгаданою загадкою була для нього й поведінка Софійки. Вважав її легковажною й недалекою дівицею, а вона от який фортель викинула - сповістила про їхнє місцезнаходження Лазеру, який мало у нього з під носа не забрав скарб, який той уже вважав своїм. Звісно Йосік переживає постдебютний депресивний синдром... Важко навіть уявити, як зреагував би він, довідавшись, що Лазер знав про його усю його гру, його зраду, його крадіжку й все ж не викрив злодія. Не знав, та й здається, не довідається вже ніколи.
Книги. Їх за своє життя не так багато прочитав Йосік. Переважно він читав технічну літературу, яка допомагала йому у праці. Пригадує Лазер одного разу розповідав йому про письменницю, яка висловила дуже цікаву думку: мовляв найбільшою бібліотекою володіє Бог. Він записує книгу життя кожної людини. Він справді – найуважніший читач. І що в якийсь момент можна буде потрапити до цієї бібліотеки, знайти свою книгу, і відбудеться унікальна зустріч із самим собою. Тоді він розсміявся й сказав, що над усе хотів би прочитати, що там про нього написано.
- Не так вже й зле, - іронізував подумки хлопець, - бодай одне висловлене мною бажання буде виконане. Здається, Бог вирішив вдовольнити Йосікову цікавість і невдовзі він матиме таку можливість.
- Ці мурахи мене спровадять на той світ, - лютує у серці Йосік. Що ж тут вдієш? Душив скільки міг тих упирів, тільки ж усвідомлював, як це врешті, усвідомлює кожна людина, що потрапила в лапи гір - він на чужій території...
Вечір відпочивав у тіні безмежної погорди. Йому повсякчас здавалось, що світ погорджує ним. Нині природа і світ виразно тріумфували над ним. Усвідомлення приреченості не покидало Йосіка. Отак в одну мить твій звичний плин існування перетворюється у фатальну гру, в якій у тебе немає жодних шансів, - у відчаї подумав хлопець. За лічені хвилини його серце почало щосили гупати у грудну клітку, немов хотіло втекти з тіла, якому загрожувала небезпека. Смертельна небезпека. Що робити? Мозок? Коли не потрібно, він прокручує безліч тупих думок. Чому ж зараз не видасть жодної?
