«Не знаю хто як, але я вважаю, що мене не зачепить. Може зачепити, але ж чому саме мене?!» - кожен гріється думкою, приймаючи її за сто відсотків правди. Мовляв, якщо ти проведеш собі такий автотренініг, вважай все зроблено. І оця розпущена ідея, що життя нам належне, ми за нього відповідальні. А потім ніяковіємо перед силою непояснювальною, яку нарікаємо різно: доля, Бог, небеса, «поворот событий».
- Подушку! Візьміть же подушку! Їй не можна… щоб… голова… так низько…. – хекаючи на бігу волав шістдесятирічний з виду чоловік, намагаючись наздогнати каталку з його дружиною. Довгим напівтьмяним коридором до приймального відділення пронеслася процесія лікарів у зелених халатах. Хтось тримав кисневу подушку, хтось на бігу набирав мобільний реаніматолога, молодий чоловік, судячи з усього, син хворої, хапав когось за руки, аби сказати щось, як йому видавалось, надзвичайно важливе.
- Оце тобі вечір починається! – скрушно похитала головою медсестра, звертаючись до колеги-санітарки,
- І не кажи, як завжди! – погодилась та, остаточно втративши надію на спокійне чаювання з пампушками за телевізором в ординаторській.
Замелькотіли домашні капці медсестричок, білі шкарпеточки, задзвеніли модні браслетики на їх тонких зап’ястках, шльопнув глухо латекс об наманікюрені ручки, крізь метушню й жіночий щебет впорядковуючим акцентом виступав лиш баритон лікаря:
- У реанімацію веземо, швидко! Тиску нема!
Поодиноких блукаючих від нудьги хворих, мов віднесених буревієм, притисло до стінок коридору. Вони уважно, з цікавістю, взирались у лице пацієнтки, аби подумки встановити їй вік чи діагностувати причину хвороби, аби дати від себе оцінку – буде жити чи вже ні. Каталку тим же балаганом супроводила бригада до ліфту. Навпроти прийомної, якраз під білим тріскучим світлом лампи, стояв старий, тримаючи капці під пахвою, все ще важко дихаючи, скляним поглядом вивчаючи кахель на підлозі. З вільної руки звисала якось особливо сумно, певно, що не стала у нагоді, диванна пузата подушка. Худий, вбраний у коришневі брюки радянської молодості, таку ж сорочку, добротної фірми «Каштан», а на ногах мав напоспіх, видко, вдіті банні гумові капці. З їх прорізів, ледве не торкаючись підлоги, стирчали крючковаті старечі пальці з незрізаними нігтями. Погляд дядька просвічував крайню недовіру до такого вчинку Бога, не те, щоб він був не згодний, а суто не розумів, ну як же ж отак... Син тим часом, отримавши заборону слідувати за лікарями, вертався до батька коридором, відчайно ляскаючи руку об руку й промовляючи, ніби завчено: «Я не лікар, але я знаю!», так наче доводив свою правоту екзаменуючій комісії у медичному інституті.
Настане наступний день, і наступне століття, і, може, ніхто з правнуків не згадає тих старих, бо не встигне чи навіть не задумається списати з них їх історію. Але оцей коридор запам’ятає нечувану розгубленість людини перед її ж ілюзіями: ні, ще не сьогодні, ні, цього року мені ще треба… Оце як закінчиться літо… Як невістка родить… Коли викапаємо картоплю… Тільки-но стану на ноги…
Як на уроці, де ти не виконав домашнє завдання, або слабо вловив матеріал… «Тільки, будь ласочка, не я, тільки не сьогодні…»
