Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44363
Рецензій: 86693

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Казка на добрий вечір)

© Таня, 18-07-2016
Я дуже люблю гори, тому часто пишу про них. Це оповідання створене купу часу тому) Приємного читання, друзі!Чекаю на критику, до речі!)

Я дивлюсь, як жінка тче сіре полотно. Перебирає молодими, геть не поморщеними, але видно – напрацьованими  руками, задумано дивиться в одну точку і щось мугикає собі під ніс.
-         Котику сіренький…Котику біленький…. Не ходи по хаті… - Вловлюю, а, може, мені просто хочеться вловлювати цю пісеньку. Її часто співає мені мама, коли приходить з роботи і, повечерявши, сідає зі мною говорити. Я кладу їй голову на коліна, вона перебирає мої кучері і теж отак співає. І кожна з нас думає про своє Ні-Про-Що.
Я підношу до очей фотоапарат і знимкую. Тоді ще раз і ще. Дивлюсь на екран – результатом геть не задоволена. Її не видно. Ні рук, ні очей. Переводжу в інший режим і фотографую заново. Є. Задоволено усміхаюсь і підключаю фотоапарат до компа – треба відвантажити в інтернет.
Я так щодня роблю – фотографую і викладаю в мережу. А тоді отримую кайф від відгуків і «лайків». І я впевнена – сьогоднішня моя осінь теж викличе фурор. Бо осінь – то не просто пора року. І не пишна королева із шкільних творів, що йде по садах-лісах і пензликом малює дерева. Фу, банальщина. Осінь – то молодиця, що перекинула помережану сріблом косу через плече, хустку накинула на плечі, сіла на ослінчик біля помазаної білим хати і тче вранішні  тумани, тягнучи нитки із сірих-сірих,  припилючених хмар. І співає пісень різних. І глядить, чи діти не попрокидались. І на повні груди дихає повітрям, насиченим запахом меду з чоловікових вуликів, трохи приморожених яблук і чорнобривців, що їх вдосталь у саду.
І хай я живу в місті, де ні саду, ні меду нема, а лиш напівмертві чорнобривці навколо закутих в асфальт дерев – я все одно її такою бачу. І вперто фотографую, хоча тато підсміюється над отаки моїм заняттям, а мама сердито на нього шикає і каже, що маю я бодай чимось займатись, щоб не здуріти в цих чотирьох стінах, поки вони йдуть на роботу.
В редакторі збільшую фотографію, щоб трохи відшліфувати її, перед тим, як закину в мережу і хмурюсь. Знову мені зіпсули вид! Якесь чудо щоранку підпирає березу якраз навпроти наших вікон і як би я  не старалась, він (а я чомусь впевнена, що це він, хоч і в капюшоні) все одно потрапляє в кадр.  От якої милої стовбичити зранку там, де стовбичити не варто?!  Але десь під серцем, у самому закутку, щось тьохкає радісно кожного разу, коли бачу цю постать. Але ні, дурна Галко, навіть не думай радіти! Він не через тебе там стоїть! Він не може через тебе там стояти!  Він не має права через тебе там стояти…Він же не знає, яка ти… Я підкочую візок до вікна і дивлюсь на двір. Зараз біля берези пусто. Зітхаю. Ех, хлопче-хлопче…Навіть не уявляєш, як би я хотіла, щоб ти стояв там через мене. Але хіба комусь молодому і здоровому потрібні каліки?
Жену геть жаль і усміхаюсь. Я жива. І це – головне.
Я не пам’ятаю, як це сталось. Уривки. Кляті клапті ніяк не хотіли ставати одним цілим. Авто. Я, тато, мама. Їдемо з концерту зі Львова. Було круто. Я щаслива, що маю таких батьків. Мама сміється і щось доводить татові. Тато давить на газ. Мама просить їхати повільніше. Я дивлюсь на калейдоскоп за вікном і думаю, чи дійсно десь  га горизонті небо до землі золотими нитками пришите, чи то лиш мамині казки. Тато знервується – я чую по голосі. Мама нагадує про пиво. Я кричу до обох, щоб перестали сваритись, бо не хочу, щоб вони псували момент щастя дурними криками. Батьки обертаються. Тато широко усміхається і відкриває рота, щоб щось сказати. Але тепер кричу вже я, бо бачу, як щось велике летить просто на нас. Удар. Темрява.
Казали – я дивом вижила.
І я більше ніколи не зможу ходити.
Мама винила тата. Тато сірів і сивів.
А я, зціпивши зуби, відчайдушно хотіла померти, бо відчувала – це я винна.
І коли наковталась пігулок, що їх необачно залишили на моїй тумбочці лікарі, мене довго і нудно відкачували. Це не допомогло позбутись головної проблеми – мене. Але тато і мама враз вмовкли. І раптом стали знову ідеальною несварливою парою. Хоча вже не суцільною, а склеєною. Як те улюблене мамине горня, яке я випадково надбила, а тато зчепив докупи суперклеєм.
Я струшую із себе спогади. Пані-психотерапевт, що приходила до мене в лікарні, а потім і додому, казала – не повертатись туди, в минуле, а жити тут і зараз. І я чесно намагаюсь.
Натомість нарешті завантажую фотографії і підписую їх. І вже за декілька хвилин – перший коментар. Усміхаюсь. Ну, звісно! «Битий Янгол». Кумедний нік. В моїй фантазії одразу, як вперше його прочитала, вималювався кучерявий  янгол-хуліган, що втік із ідеальної янгольської школи і встряг у звичайну людську бійку. І  чеберяє, бідний, волочучи крила і подертий ранець і гадає, яке покарання йому вигадають суворі янголи-дорослі. Так-с, і що цього разу?
« Фотки, звичайно, круті, але якби я мав таку техніку, то зробив би в рази краще. І що це за стовп підпирає березу?»
Хмурюсь. Зараза! Якби він мав таку техніку! Яку-таку?! Звичайний фотоапарат без наворотів?!
Тому пишу:
«! Якби у тебе руки з того місця росли, то ти б і без техніки такі фотографії зробив!»
Він мене дратує. Завжди критикує. Завжди знайде, до чого придертись. Але завжди я чекаю його. Віртуально – але чекаю. І коли тиждень не було від нього коментарів – психувала і навіть трохи поплакала. І попросила сусіда, Кольку, спробувати знайти комп’ютер, звідки писав той Янгол. Колька в нас- якйсь там супер-пупер програміст, хоча по суті може знайти спільну мову із будь-якою технікою. І якщо десь в когось щось ламається, то йдуть не в майстерню, а до нього. Але цього разу Коля не допоміг. Довго сидів, напружено чухав праву щоку лівою рукою і з’їв всі цукерки із вазочки, що стояла біля монітора. І зрештою аказав, що визначити неможливо. Дарма я запитала, чого. У відповідь почула набір таких термінів, більшість із яких чула вперше. Але вже наступного дня Битий Янгол з’явився. І прокоментував усі фотографії. І всі покритикував. І я відчула, що все стало на свої місця.
« Які твої улюблені квіти?»
Це запитання застало мене зненацька. Отак просто. Посеред мережі і прямо під фотографією. Хотіла відповісти щось їдке і колюче, але руки самі набрали: «Чорнобривці». Галко, які в дупу чорнобривці?!!! Ти ж не пам’ятаєш, коли їх останній раз нюхала!
Я дарма чекала на відповідь. Тричі підносила пальці над клавіатурою і тричі опускала. Що написати? Як написати? Запитати ,які в нього улюблені квіти? Гра? Чи він п’є каву чи чай? Чи любить читати? Дурня!
Від’їхала подалі від комп’ютера – в кухню. Тут все зроблено так, що я могла дістати. Навіть ножі. Під чесне слово мамі – не вб’ю себе і навіть не спробую. Воно, звичайно, часто хочеться і одного разу навіть зробила тонкий надріз на зап’ястку, але біль схаменув і заспокоїв. Я цього не зроблю. Як це не дивно, але я хочу жити.
Від дзвінка в двері я здригнулась. Хто би то міг бути* Я не чекаю нікого. Та й ніхто не приходить в такий час.
-         Хто там? – Зиркаю у нижнє вічко. Тато зробив для мене. Мало хто помічає, що наші двері особливі – з двома вічками, одне з яких розташоване під кутом так, щоб я могла бачити обличчя гостя. Але за дверима нікого нема. Лише чути, як хтось біжить по сходах.
Я обережно відчинила двері і визирнула. Нема. Але на коврику – великий букет чорнобривців. Можу посперечатись – із нашої дворової клумби. Тітка Зіна з третього поверху ще навесні збирала гроші «на озеленення і на облагородження території» і старанно занотовувала в товстий зошит в клітинку – хто скільки здав. А потім накупляла розсади і разм із мамою та ще двома сусідками те все садили. Я бачила. І тішилась, хоча чула, як хтось казав, що багато. Але квітів багато не буває. І ще  є одне «але». Я мертвих квітів не люблю. Жаль дивитись,як вони тужать за сонцем, землею і як жадібно п’ють хлоровану воду з вази, намагаючись заново пустити корені. І коли вони починають розуміти, що  - ніколи, враз в’януть. Ви ніколи не помічали, що квіти зів’яти можуть за лічені хвилини?
Ледве дістаю до чорнобривців і пригортаю їх до себе. Господи, як пахнуть! Як же вони пахнуть! Не знаю, скільки часу пробула там  і скільки часу з дурнуватою усмішкою пригортала квіти до себе.  Напевне, літала я дуже високо. І впала різко. Хтось наче холодної води вилляв на голову. Битий Янгол. Хто ж іще?! Кому ще казала?! Він знає, хто я. Яке ж я дурне…Він же збиткується…
Спересердя кинула чорнобривцями на сходи і закрила двері. Ідіот.
Наступного ранку я не фотографувала осінь. І навіть не вставала з ліжка. Навіть мама тричі заходила запитати, чи все гаразд. Мені набридло відповідати, що так і я прикинулась, що сплю. А насправді мені було паскудно. Тому що якийсь придурок захотів посміятись із мого каліцтва.
Я чула, як мама знову зайшла, обережно приклала до мого чола руку і пішла. Робота. Всі кудись йдуть – і приходять. А я залишаюсь для них якорем.
Наступні ранки були такими ж. Мама навіть хотіла взяти лікарняний і таки поховала всі ліки, ножі і сірники. Але я як могла – запевняла, що все добре. Просто…осіння депресія. Просто я щодня заходжу в соцмережу.
І бачу повідомлення.
І написати хочу, але реву кожного раз, як підношу руки над клавіатурою.
Що напишу?! Як-напишу?
Сон-дрімота-сон…. Я голодна. Підтягнулась на руках, перевалила своє тіло у візок і поїхала в кухню. Подзвонили в двері і я обережно підкралась до них – хто?! Та заними стояв наш сусід Колька і переминався з ноги на ногу. Мабуть, знову у нього щось там закінчилось. Програміст, що з нього візьмеш! Добре, що хоч час від часу згадує, що їсти потрібно!
-         Що Коль? – Відчиняю.
-         П-привіт, Галко… - Усміхнувся і провів рукою по рудих коротко стрижених кучерях. – Я той…Ну…
-         Що в тебе закінчилось? Хліб? Макарон? – Я сердито схрещую руки на грудях. Нема настрою чекати, поки він скаже щось путнє. Я хочу постраждати трохи.
-         Що? А, ні… - Дивиться на мене якось винувато. – Можна, я зайду?
-         Коль, щось сталось? – Він лякає не на жарт і в голові починаю перебирати варіанти.
-         Та ні, інтернет пропав, то я так…
Я стенаю плечима і впускаю його в квартиру:
-         Ну, проходь…
Ми говорили довго-довго. Виявляється, він знає багато жартів. Жартів, не тупоголових анекдотів, які не знати який розумник складав. І в нього гарний відтінок волосся. Насичено-рудий, як…. як… Наче сонця в келих налили і залишили, і воно там настоялось, і трішки вивітрилось, і…. А ще, коли він сміється, то в нього іскри летять з очей, але такі гарні-гарні… І сьогодні я вперше забула, що я – інвалідка.
А він прийшов завтра. І післязавтра. І вже не мимрив про інтернет, а шкрібся у двері:
-         Можна?
Можна.
І ми сиділи, говорили, сміялись і вбирали один одного, мов губки. Поглядами. Подихами. Мимовільними доторками. Словами. Мовчанками.ми…
Наплювати на те, що скажуть інші. Та й інші якось раптом вмовкли. Наче очі позакладало – всім. А я й не проти була.
-         Я покажу тобі гори… - якось сказав, коли ми сиділи на кухні і дивились, як соце позіхає над сусіднім будинком.
-         Коль, перестань…Які гори! – Настрій кудись подівся і я відвернулась від вікна. – Я…
-         Я покажу тобі гори! – Усміхнувся і взяв за руку.
************************************
Господи, як же я люблю її… Любив… Люблю… Дихати поруч неї – забуваю. Думати – забуваю. Забував. Але хіба та красуня могла помітити мене, рудого чахлика, якого цікавили комп’ютер, книги, гори і …вона?
І мовчав. Мовчав у подушку ночами і ткав свої власні сни. Про неї. І бурмотів:
-          Привіт… - Кидав, наче м’ячем і тікав, щойно вздівши її на сходовій клітці. Саму чи з батьками. А чи й не лиш з батьками, а… Так, так, я знав, я бачив, як, коли їх не було вдома, Галка приходила з хлопцями. Різними! І тоді гриз пальці до крові і бився головою об стіл. І вив. Молився всім богам на світі – хай заберуть або мене, або її. Любив. Але для неї був не більше, ніж сусідом. Сіро-рудим сусідом із зібраним у хвіст волоссям і вічно згорбленим забудьком.
Боги почули мене. Чи всесвіт, чи що там почуло – і ледь виконало одне з найстрашніших моїх бажань. Мало не забрало її.
І я став тінню. Другом. Битим Янголом. Тим, хто не втік. І мені захотілось перевернути світ. Для неї.
*******************************
Він торкнувся моїх губ так несподівано, що я відскочила. Притулила долоню – пече…
-         Коль, я… Це погано, це недобре, це….Я…Ти… - Сльози покотились горохами.
Він витирав мої сльози долонями. І цілував мокрі доріжки на щоках. А тоді підхопив з візка і закружляв по кімнаті.
Я кричала:
-         Пусти! – І подумки просила – ще сильніше…
Він зупинився, задиханий, посеред кімнати, подивився в очі і викарбував, як на камені:
-         Ніколи. Не пущу. Тебе. Зрозуміла?
Кивнула і пригорнулась до його грудей. Затишно…
****************************************************
Я став мінятись. Я мусів робити бодай щось. Мій біль, моя провина мусіли знайти бодай якийсь вихід, інакше я б здурів. І я пішов у спортзал. І там всю свою лють – на себе, довбня, що такого просив для неї, на неї, на світ – зганяв на тренажерах.  І думав, як же витягнути її із мушлі.
***************************************************
-         Я втратила відлік часу. Тут не потрібні годинники і сучасні гаджети. Таке враження що ми застрягли в якійсь іншій вселенній, де не така, абсолютно не така, не звична для нас атмосфера. І повітря не таке: хоч – пий із чаші, хоч – край ножем, а хоч – повільно смокчи через соломинку. І тут спокійно. Тут особливе місце. Таке, яке гріх паплюжити технікою. І я відчуваю, фізично відчуваю – воно мене лікує. Не хтось. Воно. Прикладає до моєї зболеної душі власні подорожники і нашіптує давні, дивні заговори-молитви, що їх знає лише Вічність і Час. Так ще робить дід Іван, коли приходить мене «на ноги ставити». Лікарю – жодному не вірила. Йому -… його очам вірю. Кричу, плачу, молюся і проклинаю, але терплю його руки. І вчора відчула. Як холодна капля дощу поповзла по моїй нозі.
Я кожного ранку фотографую гори із нашого вікна – і дивуюсь, наскільки різними вони виходять. Дивно, в міських пейзажах мінявся тільки колір, а тут…міняється геть все і не можу це логічно пояснити. Та й не треба тут логіки. Вона – зайва.
І кожного ранку, коли баба Палагна приносить нам ще тепле молоко, я показую їй фотографії, а вона лиш рукою махає на мене:
-         Та йди, щезника хоч зазнимкувати, йо?  - І я чомусь вірю, що таки зазнимкую. І чугайстра, і мавок. Чогось в місті думала що то – казки, а тут…тут ліс розказує свою казку. Щораз іншу. І я її слухаю, поки спить Коля. А потім переповідаю йому. І він не сміється з мене. А мовчки п’є свою вранішню каву з молоком і дивиться на мене серйозно. А потім цілує і йде надвір – роботи багато, особливо якщо цивілізації сюди зась.  Я виїжджаю за ним, а як погана погода –  залишаюсь в хаті. Але мені не сумно, геть не сумно. Дивлюсь на нього з вікна і милуюсь. І фотографую.
І іноді здається, що з-під його одягу визирають крила…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Добре написано

© , 22-12-2016

ненавиджу так звану жіночу прозу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 22-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 20-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 19-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-07-2016

Коли до сліз...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 18-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 18-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44824409484863 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …