І був суд. І була заплакана Тося, в якої пропала вся затія, бо лишився Славко на волі, а Тося за наклеп мала великі життєві й фінансові неприємності.
І був візит Остапа Андроновича до Серьожі, під час якого на стіл клалася тисяча доларів на знак вдячності за підтримку справедливості в світі. І помандрувала та тисяча назад до кишені Остапа Андроновича, бо Серьожа сказав, що справедливість не купляють, вона просто є, тож не варто за неї платити.
А потім та тисяча опинилася в кишені Андрона Івановича і він вніс її до кабінету Микити Сергійовича Бондаренка.
- Слухай, шериф, - мовив, як до старого знайомого та друга, до начальника райвідділу міліції, - візьми цю штуку, не завваж за щось недобре.
- За що? – аж очі загорілися в Хрущова й рука вкинула купюри в шухляду стола.
- А так просто, - засміявся Андрон Іванович.
- Ой, не буває нічого просто, - сумнівався Хрущов.
- Слухай, Микито, - перейшов Андрон Іванович на діловий тон, - візьми на службу Сколенка Сергія.
- Та я його ще не встиг і вигнати, - мовив Хрущов, - ніяк руки не доходили.
- Але ж він і на роботу не ходить.
- Та… це…, ну, одним словом, поліз начальству без мила в дупу, а це карається жорстко. Та ви ж самі свідок – шорстке хлоп’я.
- Верни, верни, - наполягав Андрон Іванович. – І таких треба. Якби не він, я набагато більше виклав би, ніж тобі оце.
- Та знаєш, - м’явся Хрущов, - хлопець добре насолив, я вже привселюдно його випаскудив, вивів з рядів, так би мовити, а тепер що, за якусь тисячу псувати власний імідж суворого керівника…
- Вертай тоді гроші, як не хочеш Серьожі, - всміхнувся Андрон Іванович.
- Та це… - й далі м’явся Хрущов, - я й вернув би, але ж імідж за тисячу…
- Та не бзди, - сплюнув Андрон Іванович, - візьми ще стільки ж, - кинув купюрами об стіл, - верни хлопця.
- Добре, - повеселішав Хрущов, - завтра ж і викличу, й до справ накажу приступати, а цих пару тижнів, що він валандався без діла, оформлю, як відпустку з поважних причин за власний рахунок. Але дивитися, наглядати за ним треба буде, бо шорстке, шорстке…
- З часом заокруглиться, - підводив риску Андрон Іванович, - і ми з тобою були шорсткими по молодості, згадай, а потім мене бізнес тесав, а тебе інші теслі, от і позрізали нам кути. Я за копійку готовий вдавитися, а ти й стола сього з усім райвідділом у придачу продати.
- Не трави мульку, - обурився Микита Сергійович, - не все з тією копійкою так просто, як ти тут розказуєш, і не все ми за неї ще розпродали.
- Не все, але багато чого, - зітхнув Андрон Іванович, - а хлопчина намріяв собі чисті руки, пишається ними. Що ж, хай потішиться, доки життя не обмило їх у своїх потоках. Бо як і серед молодих зникнуть чисті руки, скажи тоді мені, Микито Сергійовичу, що ж ми за світ такий створили? І для кого?
Наступного дня Хрущов викликав до себе Сергія Сколенка.
- Довго байдики збираєшся бити? – мовив грізно.
- Так я ж не в органах, - байдуже мовив Сергій. – Я вже на курси трактористів записався.
- Тьху! – сплюнув сердито Хрущов. – А хто тебе звільняв?
- Ви.
- Ти, хлопче, хоч і намислив там собі багато дечого про власні чисті руки, хоч і «мерседеси» чужі навчився роздивлятися не так, як треба, але розуму не нажив ні на гріш. Ти думаєш, я такий собі старий йолоп, що схилився біля чийогось бізнесу та зовсім не знаю, хто й нащо потрібен нашій міліції. Ти ще молоде й дурне теля, товаришу молодший лейтенант. Я ж бачу, що ти за один, що за діло вболіваєш, що закон хочеш зберегти та й справу свою, думаю, знаєш. Іди зодягни форму та пантруй село, а то покинув його напризволяще, ніби цуценя приблудне. Працюй, дбай, та не носися зі своїми руками, як дурний зі ступою, бо намислив собі, що вони в тебе чистіші від стерильного скальпеля. Ти ними берися до справи, а не носись у білих рукавичках. Білоручкою станеш, хлопче. Руки треба мати чисті, ніхто не каже, але ж і роботящими вони повинні бути теж. А в роботі без пилюки, мастила, іржі всякої та гною не обійтися. Не бійся забруднити руки в роботі, хлопче, бійся розучитися мити їх перед обідом, аби не замурзати до темноти безпросвітної нутро. Як на дотик не сприйматимеш світу, це ще не вся біда, а як нутром нічого не відчуватимеш – ото вже ти не міліціонер, товаришу молодший лейтенант. Та й не людина, в принципі, теж.
Крокував по селу Пантеліївка молодший лейтенант Сергій Сколенко. Оком поглядав довкола, стеріг порядок, та й душею ріс, упевнювався в правоті своїй, у шляху власному. Бо не кожен, не кожен супроти багатія стане, заради точки зору своєї й проти начальства попре теж далеко не кожен. А він зміг. Нічого не мав на гадці, окрім одного – зберегти чистоту рук, які мають честь доторкнутися до Конституції та нести її між люди. І зберіг чистоту, й несе Конституцію, й не позбувся посади, хоч і погрожували цим, і не скорився багатіям, і не по їхній волі живе, не їхніми стежками ходить, не за їхній гріш служить.
Жаль, не розуміють цього в селі. Пащекують поміж себе, що вигородив Кедюличевого сина, вберіг від тюрми, поглумився вслід за бовдуром Славком над нещасною посоромленою дівчиною, супостатом проти її правди на суді ставши. Ліг під багатія, як ганчірка, а дівчину, яку ті багатії зробили ганчіркою, не захотів відмити, випрати та хоч і зґвалтованою, але чесною в світ пустити.
По собі судять. Самі, як ганчірки, під Кедюличами лежать, усе село тим Кедюличам до ніг постелили, а когось за це винним роблять. Вважають, що Кедюличі їх ґвалтували, а такі, як Серьожа Сколенко, ноги тримали, аби не стулив їх народ докупи. Забули, що ноги самі розставляли, а на тих, хто кричав: «Люди, що ж ви робите, цноту, честь втратите?!», цитькали, вважали, що між ноги не ґвалтують, між ноги лиш лоскочуть, а ґвалтують деінде в інші місця. Потім дійшло й до інших місць, але народ уже звик, уже й це має за лоскіт, а отой колишній лоскіт між ногами аж допіру почали вважати за ґвалт – і винних шукають. Знайшли й в образі дільничного інспектора, тож і не хочуть звести його ім’я хоча б до рангу Сергій Сколенко, а називають, як з дитинства звикли – Серьожа. Дехто ще й Сіронею намагається притиснути, але молодший лейтенант такі спроби почав відмітати зразу.
Нічого, пройде час, переборе молодший лейтенант і Серьожу, стане Сергієм, або й Сергієм Дмитровичем. Прийде час. Онлайн украинские казино на casinoplay.com.ua для всех ценителей азартных игр, которые обожают крутить барабаны на игровых автоматах. Играйте на гривны и выигрывайте свои призовые уже сегодня. Онлайн казино Украины пользуется спросом у всех любителей казино. Начинайте с регистрации аккаунта.
Женитися б треба. Хоча б, аби солідності собі й посаді своїй додати.
Пече серце, пече за клятою Тосею, але через те пекло до раю дійти годі. Не можна з тіста, що смердить гасом, пекти пиріжки – їх навіть собака не їстиме, а людина то й поготів.
Тосина версія – палко любила вона Серьожу Сколенка, подалася з ним у сауну до Кедюличів (сама б – нізащо; а з коханим – хоч на край світу), а коханий дорогий нажлуктився, аж з ушей лилася горілка, віддав дівочу честь на розтерзання Кедюличевому бугаєві, а потім, ніж мався пристрелити руйнівника любові, відхопив від нього шмат сиру, жує по ночах, давиться – і тим щасливий.
Сука брехлива – всіх дівчат від парубка відвернула, як від сатани, сахаються.
Он до Валі Коваленко раз прилаштувався був, провести з танців мав намір додому; не так, як Тося колись, але подобалася – вродлива дівчина, при тілі й при розумі, - а вона відхрестилася, мовила лиш єхидно:
- Ні, не треба, по дорозі кущі, в них жеригімно гніздиться, кинеться красу дівочу красти, не вбережеш же, Серьожо, а як почне, гляди, купувати – то ще й продаси.
Кущі, кущі обіч шляху – такий уже світ. І жеригімно в них – правду батько в дитячих оповідках до дитячого розуму ніс. Воно пантрує на дівочу честь, на Конституцію, на все те світле й добре, що носиться чистими руками.
Воно пантрує і як запримітить, кидається на здобич, намагається вирвати з рук і, волочачи по багні, затягти до свого чорного, брудного світу.
Його б виловити, те жеригімно, витягти з кущів, розтерзати серед шляху й позбавити від нього світ.
Але при цьому заляпаєш, забрудниш такі милі погляду чисті руки. Чим тоді нести до людей дівочу честь, Конституцію, інше все світле й добре? Чим?
Мусиш терпіти присутність у кущах клятого жеригімна й, узявши чистими руками дівочу честь, Конституцію, інше все світле й добре, чимдуж перти шляхом мимо кущів, аби не запримітило, а як запримітило, то не наздогнало, не споганило скарбу чистих рук.
От тільки шлях довгий і кущі нескінченні, й вибоїни кругом, і болото летить з-під чобіт – і навіть не стрівши жеригімна, починаєш примічати, що руки твої брудніють поміж верст, і скарб тьмяніє серед того бруду, й починає тобі здаватися, що жахітливе невидиме жеригімно з кущів – то життя твоє.
Як же пронести через самого себе, брудного та зальопаного, самого себе – світлого та доброго? Як у життя-жеригімна позичити чисті руки для святої ноші, як воно – суцільна задрипана личина.
Піду до Серьожі Сколенка, дільничного інспектора з Пантеліївки – він, кажуть, знає; може, й порадить щось.
Бо хочеться ж, хочеться ж чистими, чистими руками…
А мо”, здається…
