Танцювала. Вистукувала по бруківці ритм височенними підборами, підставляла обличчя дощу, злизувала з губ цівки води, що текли по щоках. Танцювала. Кремове дороге пальто покрилось малюнком із болотяних бризок, розпанахалось і геть промокло. Танцювала.
- Ла-ла-ла-лей, твіст еген! Камо-он! Твіст еген! – Сама собі підспівувала, бо якісь дивні люди. Тікають. Озираються і ховаються під свої парасолі. Відводять очі. Дивні, дивні люди! А ви знали, що львівський дощ насправді танцює твіст?Не романтичний вальс, не пристрасне танго, не романтично-нудотний джаз, а саме цю скажену мішанину звуків?Ні? Ні?! То слухайте, слухайте, трясця! Танцюйте, кидайте свої ненадійні прихистки – нуж бо, танцюйте! Лет твіст еген! Сам безсмертний Елвіс виспівує в центрі Львова - он він, біля ліхтаря. Ні?Не бачите? Ну і не треба, ні, не треба, я сама! Камон еврібаді! В калюжу з розгону - тр-рі-сь! Твіст… твіст…
Малюк сидів на бильці лавки, підперши щоку. Нудно! Ну-у-удно! Нема з ким край боронити. Дощ. Ну кому він треба, той дощ? Порозганяв людей, тепер сиди тут, як дурник і чекай. Чого чекай, кого чекай? Ні, треба чекати. Щось підказувало – сиди і чекай. Знає-знає він, що, а точніше, хто підказує, але краще думати – щось, тоді хоча б він сам відчуває себе дорослим. А то все дитя, дитя…Яке ж він дитя? Геть ні! Абсолютно дорослий…ммм…чоловік! Ну і що, що маленький зростом?Ну і що, що кучерики геть як в дитини? Он в тієї навіженої, що танцює під дощем, теж кучерики – світлі-світлі, легкі і пишні, але зараз позлипались і звисають, як …як…ні-ні, негарно такі слова говорити! І чого би то я танцював? Ну доросла людина, а вискакує, щось викрикує, сама до себе сміється…От хто дитина!
Гордій додому не поспішав. Плентав собі нога поза ногу, розплутував думки, бо за день добряче встигло в голові позакручуватись, понаїжджати одне на одне, поперевертатись, а він того не любив. Все має бути по порядку. Все має бути ідеально. По поличках. А оця неспішна прогулянка, хай і під огидним львівським дощем, якраз сприяє тому, щоб не відволікатись ні на що – хіба думати.
Акуратно обійшов калабаню, переступив через порожню пляшку з-під води (ох вже ці туристи!) і, переклавши парасолю з руки в руку, попростував собі далі.
А от і він! Малюк аж зістрибнув із бильця від радощів. Дочекався!Не підвела, інтуїція його не підвела! Таки він! От і світиться так само! Та чекай! Чекай, кажу тобі, де йдеш, де летиш? Ох, вже мені ці вічно заклопотані дядьки! Ніц не бачать крім своїх справ!
Малюк заліз назад на лавку, підхопив лука і натягнув тятиву. Отут ти мені і попався, дорогенький! Б-з-зинь! Стріла зірвалась з туго натягненої тятиви і, прошмигнувши між пухкенькими пальчиками, полетіла точно в ціль.
- Й-йєс! – Скинув малюк кулачка догори і тут же випростався – ніхто не бачив?Наче ніхто. Треба бути серйозним, ти ж дорослий, хлопче!
Олена вже не танцювала. Ноги гули, серце калатало, як навіжене. Вона просто стояла, задерши голову, і дощ, холодний львівський дощ обнімав її, як стару добру подруженьку –Агов, де ти була стільки часу, де пропадала, а знаєш… - і шепотів на вушко свої сороміцькі секрети. І вистукував до бруківці: лет-твіст-еген-лет-твіст-еген-еген-жива – жива… Жива. І житиме. Сьогодні дізналась – таки житиме. Той дурний тест, що його пройшла на пару з Маринкою – він…його наплутали. Наплутали! Там!Щось! Наплутали! І ті два тижні жаху, ті два тижні відчаю, болю, страху, сліз, тремтіння, запитань « Чого?!» , «Де?!» і мурашок по тілі – вони там, в минулому! В тій годині, що пройшла! В тій секунді, що її вже скинув з циферблату отой старий годинник на вежі! Нема! Нема…Змило дощем, змило…Зареготала. Жива! Жива! Житиме… «Пані Добровольська? Доброго вечора! Це вам телефонують з лікарні. Розумієте…сталась помилка. Результати поплутали. Ви здорові. Вибачте» - і п’ять рівних, як дошка, гудків. І п’ять рівних, як дошка, секунд, поки вона зрозуміла. Поки чорно-сірий світ не розтріскався на шматки і не впав дощем під ноги. Поки не вдихнула повітря так глибоко, що от-от – і тріснуть самі легені. Поки не зрозуміла – ще година – і її не було б тут. Отут. На цьому місці. Під цим дощем. Хотіла ж...Не важливо, що хотіла. Важливо – житиме. Важливо – голуби вмиваються в калюжах і полоще крила на фасаді кам’яний янгол. І леви сердито фиркають від надміру води. Дурні-дурненькі, хіба вам не звикати? І стала танцювати далі.
Гордій зупинився, вражений. Картина, що постала перед ним, геть не вписувалась в його ідеальне бачення світу. Не можуть дорослі тітоньки танцювати під дощем. Не можуть реготати так, що аж виляски від старих нахмурених кам’яниць йдуть, не можуть горлопанити що є сили. Нелогічно і неправильно! По-перше, можна застудитись, по-друге, її кашеміровому пальто прийшов не надто хеппі-енд, по-третє вона неймовірна і гармонійна під цим гидотним дощем і в цьому сирому місті. Наче так і має бути, наче вона - пазл від величезної картини, яку складали цілою родиною, а от одна частинка загубилась. Шукали-шукали, аж поки не вимели віником з-під дивана. І урочисто доклали на місце. Наче цього старому,традиційному, усталеному Львову і не вистачало – навіженої, що танцює під дощем. Дитини на колінах бувалого діда, що смикає старого за бороду і регоче, а він сам наче й має сваритись, а усміхається і тишком змахує сльозу. Гордію-Гордію, що ж тебе понесло в такі ніжності і епітети? Ти ж дорослий дядько, йди, забери ту ненормальну з вулиці, обгорни своїм плащем і відігрій в якійсь кав’ярні. Або ж ще краще – виклич «швидку», хай її заберуть.
Олена і не помітила чолов’ягу у строгому пальто, ідеально чистих черевиках (у зливу – чисті черевики?!), з ідеальною зачіскою і велетенською парасолею в руках. Стояв і спостерігав за нею. Скільки вже тут стоїть? Секунду?Хвилину? Годину? Чому не йде геть? Чого впивається поглядом в неї? Чи, може, хапається, як за рятівну соломинку? А щоб тобі! Будеш мати зараз! Підійшла, забрала з рук парасолю і склала її. Непотрібна штука, коли у Львові дощ. Із задоволенням спостерігала, як перші каплі прокладають собі шлях по ідеальній чуприні незнайомця, роблячи її геть не ідеальною. Той навіть не пробував заперечити. Взяла його за руку:
- А ви в курсі, що Львову пасує твіст?
Малюк обняв за шию мокрого лева і чмокнув його у холодний ніс:
- От який я молодець, правда? Ну все, друже, я пішов! Наглянь за ними, щоб не застудились!
Лев тихо муркнув і потерся гривою об колінце малюка. Той ще раз поцьомав тварину і шуганув вверх:
- Па-па, па-па, Амурчик далі йде шукати собі забавки….
