Він лежав на березі синього моря – великий, граційний, самотній. І кожен, хто проходив узбережжям, зупинявся на мить, здивований: як він тут опинився сам серед золотого піску? Може, бурхливе море під час цунамі тисячолітньої давнини виштовхнуло його зі своїх потаємних глибин? Може, піщана буря проникла в його схованку і закотила в таку далечінь? А може, якийсь подорожній знічев’я приніс із кримських гір, що за сотні кілометрів від узбережжя?..
Втім, насправді всім була байдужа його доля і ніхто не бажав розділити його самотність. Лише півтора століття тому (чи може більше?) біля нього зупинився бородатий чумак з мішком солі. Мабуть, теж самотній, бо єдиний заговорив із ним…Бородань розповідав про зорі, які однаково світять у всіх куточках світу, про Чумацький Шлях, що не дає мандрівнику збитися з дороги, і про жінку, яка, можливо, ще чекала його в містечку, де не було жодної, навіть дерев’яної церкви…
Чумак говорив, а він слухав і слухав, адже цей просолений непевного віку чоловік був першою людиною, яка заговорила до нього. І хоча йому доводилося чути тисячі розмов безглуздих і мудрих людей, але всі вони ігнорували його…
Якби хтось поцікавився в нього, скільки він пролежав на цьому березі, почув би у відповідь: «Так довго, скільки себе пам’ятаю»…
Це був дуже старий камінь. Він поблискував на сонці тим боком, що не занурювався у воду, інша ж його частина, та, що ніколи не опинялась на суші, вкрилася малахітовим нальотом. Це був красивий камінь з живою душею. Йому навіть снилися сни, а з мінералами таке трапляється нечасто.
Втім, так було не завжди. Все почалося відтоді, як він побачив своє відображення у воді. Власне, всі предмети відбиваються у воді. Але не кожен усвідомлює сенс побаченого. А він збагнув – він один-єдиний самотній камінь на березі синього моря. І навіть уся синь моря не могла змити його самотності.
Сни почали снитися приблизно через півстоліття (в житті каменя це дуже нетривалий час). Спершу він бачив лише кольорові смуги, які напливали одна на одну, взаємопоглинались і потім вибухали такими яскравими барвами, що серце завмирало. Ще через півстоліття почали вимальовуватися образи – далекі чудернацькі пейзажі і п’ятирукі істоти. Йому хотілося розповісти комусь про побачене, але люди, що проходили узбережжям, лишалися глухі до його мурмотіння, адже вони не вірили в живе каміння.
І лише маленька рожева троянда чула його мову. Вона росла на верхівці піщаного пагорба, метрів за сто від нього. І кожен ранок, прокидаючись, камінь говорив їй:
– Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо! Як тобі спалося?
І вона у відповідь хитала голівкою.
Каменю дуже хотілося зробити щось приємне для квітки. Наприклад, полити її прохолодною водою у посушливу днину або захистити від поривів вітру в негоду. Але він не міг зрушити з місця і лише зітхав, коли північний вітер шматував її рожеві пелюстки.
«Якби я був людиною, – подумав якось камінь, – як той чумак, що зупинявся відпочити біля мене, я міг би доглядати за цією квіткою і оберігати її від усіх незгод».
Несподівано від цієї думки йому стало тепло. Так буває, коли мрієш про те, що ніколи не збудеться і все ж продовжуєш мріяти. Відтоді камінь мріяв стати людиною, бодай на один день.
І він ні на хвилину не сумнівався, що його мрія здійсниться, адже каменям не властиві сумніви. Це винятково людська риса характеру...
……………………
Перші кілька хвилин він звикав до нових відчуттів. Потім замугикав якусь попсову пісеньку, точніше мелодію від неї, і непомітно сам для себе заусміхався. Він попрямував у центр чарівного приморського містечка, запиленого і трішки поруйнованого часом і людьми, але однак, дуже симпатичного. Тут він зустрівся з дивним чоловіком. У нього було довге сиве волосся і недбалий вигляд.
– Доброго ранку, – мовив старий, – ви не бачили скрипки?
– Якої скрипки?
– Скрипки Страдіварі, – сказав він таємниче, притис до грудей довгі білі пальці і пильно глянув своїми каро-зеленим очима.
– Що це за скрипка?
– О, я вам розповім.
І старий почав оповідати. Він говорив плутано, пафосно і схвильовано.
– Я вже давно шукаю її, обійшов усі театри, консерваторії, музичні училища і школи, але ніхто її не бачив, – на очах у нього виступили сльози.
– Я не можу вам нічим допомогти, адже від вас я вперше почув про неї, та й сам у цьому місті лише кілька хвилин.
– Шкода.. Ну, вибачте мені, вибачте, – він зробив кілька кроків, але раптом спинився. – Але якщо раптом побачите, гукніть мене, моє ім’я Жорж Жарі.
І він пішов далі вулицею, міцно притискаючи руки до грудей. З-за рогу вигулькнув автомобіль і промчався повз нього, ледве не зачепивши. З автомобіля визирнуло сердите обличчя якогось юнака і одразу ж зникло, невідомо звідкіля з’явився пес і, гавкаючи, побіг за автівкою. Яскраво світило сонце, і сонячні зайчики підстрибували в скляних вітринах.
Він поминув перехрестя і опинився на іншому боці вулиці.
Троє підлітків купували брикети замороженого смородинового соку.
На розі продавали газети. Товста продавчиня у в’єтнамках на босу ногу дрімала біля ятки з написом «Преса» і сонно відганяла мух.
– Лимонад, ситро, мінеральна вода, – вигукував хлопчик, що стояв поруч.
Біля нього зупинився незнайомець у пом’ятому костюмі.
– Бьорн є? – запитав він захриплим голосом і закашляв.
– Уже нема, – випалив малий. – Ну, купіть лимонад, дядьку, холодний…
Незнайомець махнув рукою і попростував далі.
Раптом щось опустилось йому на плечі. Від несподіванки він ледве не підскочив, озирнувся:
– Позолоти ручку. Дай погадаю.
Напроти нього стовбичила циганка в барвистому вбранні, вуха їй порозтягували масивні жовті сережки, а на зап’ясті гойдалося кілька різнокольорових браслетів.
Він простягнув їй руку і вона довго вдивилася на його гладку, без жодних порізів, долоню, потім вигукнула незрозуміле слово, відвернулась і побігла геть. Він спантеличено глянув на руку, але нічого, крім гладкої рівної шкіри, не помітив.
Сонце припікало, бруківка переливалась під його променями. Про що думають ці маленькі камінці? На якій стадії розвитку вони знаходяться? Чи усвідомлюють себе мінералами? Чи ще нездатні до самостійного мислення? А може, мають певні відчуття?..
Отямився від легкого поштовху.
– Ой, вибачте…
– Це ви вибачте, я замислився, – знічено пробурмотів він, розгублено розглядаючи дівчину, що стояла напроти.
– Усе гаразд. Ви не підкажете, де тут можна купити морозиво?
– Морозиво? Це брикетики замороженого соку? – перепитав він.
– Ой тільки не кажіть, що ви ніколи не куштували морозива.
– Я насправді ніколи не їв морозива, – але відразу спохватився. – Я бачив, як хлопчаки купували його за рогом.
Незнайомка розсміялась.
– Якщо ви не їли, вам обов’язково треба спробувати!
– Ви так гадаєте?
– Звісно. Кожна людина бодай раз за життя повинна скуштувати морозиво. Ходімо, – вона впевнено підхопила його під руку.
Дівчина була зодягнена в короткий рожевий сарафан, такого ж кольору босоніжки і великі сонячні окуляри.
Йому кортіло пригостити її морозивом, але ж він не знав тутешніх звичаїв. Хлопчаки, яких він бачив кілька хвилин тому, дали продавчині кілька пласких кружалець. В обмін на них вони отримали заморожені брикетики. Він засунув руку у кишеню і знайшов там кілька точнісінько таких кружалець…
Вдалині, на терасі, стояло кілька пластмасових столиків. Довкола панувала тиша. Вони сіли за один із них під великою парасолею з кольорових клаптиків тканини, прилетів горобець і вмостився на сусідній столик, дивно покрутив голівкою, кілька раз цвірінькнув.
– А вас, до речі, як звати? – запитала дівчина, облизуючи брикетик язиком.
І він здивувався і задумався. І справді як його звати? Адже, кожна людина має ім’я...
– А вас?
– Дивний ви. Я ж запитала перша. Але як хочете – можете не відповідати. Мене, наприклад, звати Лідія.
– Дуже гарне ім’я.
– Завжди так кажуть.
– Всім подобається ваше ім’я?
– Та ні. Так усі всім кажуть при зустрічах. То як вас звати?
– Стоун, – чомусь відповів він.
– То ви іноземець?
– Можна й так сказати, – погодився Стоун. – Точніше, я не іноземець, але… махнув рукою. – Це довго пояснювати.
– Що ж, Стоуне, будьмо знайомі, – усміхнулася Лідія.
І він усміхнувся у відповідь. Йому пригадалась давня розповідь самотнього чумака. Цікаво, чи дочекалась його жінка? Який би не був фінал цієї історії – вона вже давно минула. А його історія тільки починалась і він подумав, як, все-таки добре, коли тебе хтось чекає …
Зненацька сильний порив вітру хитнув парасолю, і Стоун ледве встиг ухопити її. Звідкілясь з’явився хлопчина в білому одязі, вибачився, підхопив парасолю і почав її встановлювати. Стоун обійняв Лідію, закриваючи її спиною від вітру.
– Ще б трохи і вона впала на нас, – сказала Лідія.
– Ви вже доїли морозиво? Тоді ми можемо прогулятися містом, – запропонував Стоун.
Вони йшли довгими крученими вуличками, які переходили одна в одну, переплітались, то зникали, то несподівано знову з’являлись. Назви вулицям цього міста давали їхні кольори: на пурпурній – всі будинки і квіти були темно-червоними, на бурштиновій – яскраво-золотаво-оранжевими. І люди носили одяг кольору вулиці, на якій жили. Стоуну це видавалося дивацтвом, але він ніколи не був у містах, можливо, саме так і має бути, щоб ніхто не заблукав і не забув дорогу до своєї хатинки.
Подорожні хитали головами Стоуну і Лідії і привітно усміхалися, так, немов вони були добрі знайомі. Стоун вирішив, що вони усміхаються Лідії. Він глянув на свою супутницю:
– Ви живете на рожевій вулиці, чи не так? – запитав він.
– А ви на сірій, – весело відповіла дівчина.
Стоун знічено оглянув себе і, не знайшовши, що відповісти стенув плечима.
В цю мить жінка у всьому блакитному привітно помахала їм рукою і гукнула:
– Лідіє, Стоуне, привіт! Як життя?
Лідія помахала рукою у відповідь:
– Дякую, чудово! А у вас?
–Теж, дав Бог, заходьте в гості.
– Не маємо часу.
– Тоді у четвер.
–У четвер…
– Обв’язково прийдіть у четвер. У нас буде вечірка з нагоди дня народження нашого сина.
– О, тоді обв’язково прийдемо, – відповіла Лідія.
Стоун був вражений не так легкістю, з якою Лідія спілкувалася із невідомою їй жінкою, як тим звідки ця незнайомка знала його ім’я. Адже він сам щойно його вигадав для себе.
– Ви знаєте ту жінку, Лідіє? – запитав Стоун.
Дівчина стенула плечима:
– Я ні, але вона нас, як бачите, знає.
– Але хіба це можливо?
– Не знаю. Так є. – сказала дівчина і додала. – Напевно, вона сплутала нас з кимось зі своїх знайомих.
– І наші імена?
Лідія не відповіла.
– Ви давно в цьому місті?
– Все відносно, - зітхнула дівчина. – Про це саме могла я збиралася запитати у вас. Все залежить від того, ким бути у місті.
– А ким можна бути?
– Ми є тими, ким себе усвідомлюємо, Стоуне. Якщо ми усвідомлюємо себе людьми і поводимося як люди, значить ми ними і є. Але якщо якась істота зовні має форму людини, але не вміє мислити, аналізувати і головне співчувати, певно, що її людиною назвати не можна.
Він збирався запитати як це «співчувати», але передумав. Адже він не хотів показати, що він не людина.
– Отже, тіло ще не робить тебе людиною, – сам до себе мовив Стоун.
– Звичайно ні, – відповіла Лідія, – знаєте, скільки є істот, зовні ніби й люди, а насправді – звірі, або мінотаври.
– Прошу? – Стоун був настільки зацікавлений, що забув про обережність і про те, що йому необхідно вдавати із себе людину. – А як ви думаєте, Лідіє, камінь може почуватися людиною?
Вона уважно глянула на нього і відповіла:
– Все залежить від вчинків. Інколи камені бувають людяніші за людей.
Вони дійшли до високої перламутрової вежі, біля якої височіло кілька постатей.
Стоун раптом спохватився, бо пригадав, що у світі людей все має свої індивідуальні назви. Ось у мінералів камінь, наприклад, завжди буде лише каменем, а в людей усе інакше.
– Лідіє, як називається місто, в якому ми з вами познайомились?
– Це місто Здійснення Мрій.
– Здійснення Мрій? Яка дивна назва.
Так, справді. Кажуть, що в нього можуть потрапити лише люди з найчистішими душами і лише на добу, тобто на двадцять чотири години. В цей день реалізуються їхні найзаповітніші мрії…
– …?
– Погляньте, це канатна дорога. Канатна дорога в інший кінець міста. Покатаємося, Стоуне?
Юнак, що стояв біля канатної дороги, гукнув до них:
– Лідіє, Стоуне, мерщій стрибайте в крісла. З нагоди вашого весілля я провезу вас безкоштовно.
– Весілля? – здивовано запитав Стоун.
– Сідайте ж хутчіше. Чи не бачите, що він нас із кимсь сплутав? – шепнула на вухо Лідія і вскочила в крісло, яке вигулькнуло біля неї.
Стоун ледве встиг сісти поряд.
Лідія помахала рукою юнакові, що стояв біля канатної дороги, і Стоун спіймав себе на тому, що повторює її жест.
– Як це все дивно, – сказав він.
– У світі багато дивацтв, – зітхнула Лідія.
Вони їхали на чималій висоті, а під ними розкидалося місто – голубі й зелені вулиці, деякі квартали витримані у стилі бароко, наприклад, червоний і жовтий, в інших навпаки височіли скляні хмарочоси. Пропливаючи повз хмарочоси, вони опинялись десь посередині будівлі. З вікон висовувалися службовці – чоловіки в краватках і з метеликами, а жінки в строгих ділових костюмах і вигукували:
– Вітаємо, вітаємо!
Раптом поруч із ними з’явилося ще одне крісло. На ньому сидів чоловік із довгим сивим волоссям. Він міцно притискав до грудей скрипку.
– Добрий день, Лідіє і Стоуне, – сказав він і усміхнувся. – Я таки знайшов скрипку Страдіварі.
– Ми раді за вас, – відповіла Лідія.
– Я шукав її все життя і раптом там у кав’ярні я помітив її. Вона стояла, запилена, і ніхто не знав, а я відразу помітив і підійшов, – від хвилювання старий музикант затинався. – Ви чули коли-небудь, як вона грає?! Хочете послухати?
Старий заграв чудернацьку мелодію. Здавалося, музика долинала звідусіль. У ній відчувався спів птахів, шум хвиль, шурхіт листя, а найрізноманітніші кольори злилися в один…
– Яка чарівна музика, – прошепотіла Лідія.
– Жаль, я не встигну створити мелодію для цієї скрипки, адже час мого перебування у цьому місті закінчується. Я майже повністю витратив його на пошуки, – в каро-зелених очах музиканта зблиснули сльози. – Як прикро, що це відбувається саме зараз, коли я знайшов її. Якби мені ще хоч кілька годин…
У Стоуна стислося серце. Він нахилився над вухом старого і прошепотів:
– Візьміть частину мого часу і створіть прекрасну музику.
– Але я не можу…Ні, ні, що ви, це нечесно, – захитав він головою.
Цієї миті канатна дорога скінчилась. Стоун з Лідією встигли вистрибнути, а старий музикант поїхав у зворотній бік, міцно притискуючи скрипку до грудей.
Це був інший кінець міста, довкола снували люди в одязі і без, їздили автівки, горіли ліхтарі, дарма що на вулиці розкошував день. І тут їх ніхто не помічав, не махав руками, не кликав.
Вони потрапили в невеличкий ресторанчик поруч із канатною дорогою і замовили каву. Кава була рожева й солодка, з маленьким бульбашками.
І тоді Лідія сказала:
– Я незабаром маю їхати в інше місто.
– Що ви? Навіщо? – вигукнув Стоун, глянув на годинник і тут таки спохватився, – Я теж.
– Як називається місто, в яке ви їдете?
– Я ще не знаю.
– Як і я. Можливо, нам по дорозі?
Стоун похитав головою.
– Я мушу туди дістатися сам.
– О?! Напевно ви маєте рацію.
– То що, у вас ще є трохи часу?
– Так, – Стоун взяв у долоні руку дівчини. – Лідіє, я хочу показати вам трояндовий кущ, – раптом несподівано для себе мовив він. – Розумієте, це незвичайна троянда. Вона росте одна серед морського пляжу, де виживають хіба що колючки. Вона маленька і пелюстки її не такі вологі, як у парникових троянд, але це лише тому, що вона кожен день перемагає спеку або вітер. Це дуже сильна квітка.
Вони рушили до моря. Приємно було йти разом, тримаючись за руки, і не думати ні про що. Як багато можуть пережити люди разом і яке це щастя бути людиною і відчувати подих вітру, запах парфумів та іншу долоню в своїй…
– Дивно, – прошепотів Стоун, – вона ж росла тут ще вчора.
Він озирнувся, але довкола не помітив жодного куща. Невже квітка була лише маревом в його розбурханій уяві?
– Не сумуйте, Стоуне, – відповіла Лідія. – Можливо, якийсь закоханий зірвав троянду для своєї дівчини.
– Як можна зірвати квітку? Вона ж жива! – розпачливо вигукнув Стоун.
– Деякі люди не вірять в те, що природа жива, що вона може відчувати, – сумно відповіла Лідія. – Але ж насправді все має душу. Навіть камінь і той відчуває добру і лиху людину, тепло і холод.
– Ви справді так думаєте, Лідіє?
– Звичайно.
– Я маю на увазі, про… про камінь.
– Так, я так думаю. У світі усе взаємопов’язано. Історія цієї троянди закінчилась. Але наша з вами тільки починається…
– Вже пізно, – зітхнув Стоун. – Вам не холодно?
– Ні, з вами тепло.
Він хотів розповісти, що ця зустріч із нею найяскравіша в його житті. І про те, як не хочеться йому розлучатися, і що любов до неї переповнює його серце і навіть, коли він знову стане каменем, але про це йому не хотілося думати.
– Мрії, – задумливо сказав він. – Здається, я розумію про що ви говорили...
– Ваша мрія збулася, Стоуне?
Він згадав дивного старого музиканта, який міцно притискував до грудей скрипку. Тепер він знав, що значить бути людиною. Бути людиною – це не носити людське тіло, а вміти співчувати, і він відвернувся й непомітно змахнув з ока сльозу.
– Сподіваюся він напише дуже гарну музику…
……………
– Скоро я піду, – сказав Стоун.
– Ми зустрінемось завтра?
– Я б дуже хотів вас побачити завтра, але я залишаю це місто…
– Якщо вам потрібно їхати, я можу вас чекати.
Майже, як в історії з чумаком. Лише з тією різницею, що він не зможе повернутися.
– Ви не можете чекати. В мене не таке життя, як у решти людей.
– Я помітила, але мене це не лякає.
– Лідіє, я не такий як усі …
– Я теж…
– Ні, я не про те, ви не розумієте… вибачте, Лідіє, я мушу йти, – він востаннє обняв її і провів рукою по волоссю. – Яке у вас красиве ім’я, Лідіє. І знайте – це це правда.
Вона усміхалась.
– Але я все одно чекатиму. Хоч ви і не вірите, що я вас розумію.
Він похитав головою і пішов до моря.
……………………
Наступного ранку він прокинувся від удару хвилі, яка облила його бік. Він довго лежав, заплющивши очі, і згадував усе, що відбулося кілька годин тому. Невже це був сон? Нарешті він глянув у воду синього моря. Так, він знову був каменем, хоча й відучував себе людиною.
Потім він глянув у той бік, де нещодавно попрощався з Лідією, і помітив на тому місті свою стару знайому.
– Доброго ранку, Маленька Рожева Трояндо. Тобі не було сумно без мене? – запитав він.
І троянда у відповідь похитала своєю тендітною голівкою.
…………………..
