(Живі враження, мислеформи, емоції, котрі закарбувалися в пам’яті опісля знайомства з видатним митцем – ВОЛОДИМИРОМ МИКИТОЮ).
Мабуть небагато знайдеться людей в Закарпатті, та й в Україні, які цікавляться малярством, але не знайомі з творчістю Володимира Микити. Академік АМУ, народний художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; про нього написано більш ніж дві сотні публікацій, статей, нарисів. Та в цьому тексті оповідь вестиметься про те, що залишилося в душі і пам’яті, по завершенні безпосереднього знайомства з художником, відвідин його майстерні та авторського музею, ним же створеного.
Який же він, Володимир Васильович Микита?... Переді мною постав сивочолий, усміхнений чоловік, рішуче простягнув руку, відтак, міцне рукостискання і люб’язне запрошення пройти до творчої робітні. При вході табличка з написом: «Боже! Бережи цей дім і всіх, хто сюди входить та виходить». В майстерні на мене очікувала тривала розповідь про: творчість і життя, про живопис Закарпаття, про інших митців, про радісне і сумне…
А починалось усе з того, коли 17 ти річний юнак Володимир прибув до Ужгорода, знайшов художнє училище, а там довідався, що іспити на вступ уже завершилися. Несподіваною була поява Адальберта Ерделі, він з’ясував в чому справа, переглянув малюнки в альбомі, сказав: «Треба зробити екзамени для хлопця». За кілька місяців після цієї пригоди А. Ерделі почав запрошувати студента до себе додому. «Дуже любив мене як людину. Давав читати книжки, завдяки йому я познайомився вже тоді із західним мистецтвом, почасти з творчістю імпресіоністів», - ділиться спогадом митець.
В дитинстві майбутній живописець мріяв стати пілотом, згодом – мандрівником. Мав різні захоплення, а ось малював постійно. Любив різні види спорту, окрім баскетболу, вважав, що не вийшов зростом. Та вищими силами було визначено – мусив відбутися як Художник!
Варто прислухатися, що каже митець: «Тематика моїх картин суто закарпатська, я патріот свого краю. Розвивав посередництвом живопису народознавчий, екологічний напрямки, продовжив естафету започатковану Й. Бокшаєм і Ф. Манайлом. Писав портрети земляків, до речі по пам’яті, це важливо для мене…». Портрети з – під пензля Володимира Микити вражають реалістичністю, але не в класичному розумінні слова, бо в них присутня магія високого малярства, елементи чудодійства. Хто бачив портрети: Й. Бокшая, А. Ерделі, Ф. Манайла, І. Чендея, погодяться зі мною.
Щодо картин – краєвидів, відомий митець каже таке: «Треба щоб був переданий полотну характер місцевості. Щоб глядачі відчували – звідки і хто ти є !». Його пейзажі передають відчуття одухотвореності дерев і рослин, правдивий духово – містичний вплив давніх лісів на людську особу, потребу відновлення правічного зв’язку Рослини і Людини.
На теренах праукраїнських земель існували священні ліси – Київщини, Карпат, Волині, про оцей бік духовного та екологічного життя зберіглася мізерна кількість історичних свідчень, також про волхвів, діяння котрих були суголосні друїдам, касті духовників давніх кельтів;вони далекі прародичі мольфарів карпатських. Цими мотивами наповнений ряд картин його авторства, - це і «Надвечір’я», «Незабаром весна», «Гірські ритми», «Дідо – садівник», «Старий гуцул», несть числа інших.
Живопис, красне письменство, поезія Карпатії, то триєдина основа мистецького простору. Відтак, уривок із роману Юрія Мейгеша «Срібна Земля» перебуває у родинних «стосунках» з пейзажистикою метра закарпатського малярства: «Внизу сріблилася річка. Шумлива, співуча, звивалася між крутими берегами, квапилася на долину, де гори розступилися і дали трохи місця ораницям, церковці, хатам, а на схилі – кладовищу.
Усе в зелені, в шумі, у гомоні вітрів і птаства. Вода на плесах зелена, в ній перекинувся світ, теж вічний та гомінливий, з хатами, з церквою, занехаяною колгоспною спорудою і смугою глибокого неба та рідкими хмарами, що й собі перепливають з одного берега на другий без супочинку й притулку.
Від броду положистим узвозом тяглася в село розмита дощовими водами дорога, а за хатами піднімалася на зелений схил, вище, вище АЖ ДО НЕБА…».
Високого лету вірш Петра Скунця «Верховинська ідилія» створений (ймовірно) під впливом чарів Карпатського довкілля, ті чари унікально передав своїм картинам Володимир Микита:
«Краю мій карпатський
Мій високий світку,
Дай тебе любити
Ще бодай улітку,
Коли сонце й на ніч
Залишає варту,
Запаливши в небі
Полонинську ватру…».
Під час оглядин картин у музеї мою особливу увагу привернула картина «Народна готика». Це помітив Володимир Васильович і сказав: «Церква, хатки, вся архітектура має бути співзвучною з усім тим, що її оточує…».
Він той художник, який малював у всьому розмаїтті існуючих жанрів, стилів, технік. Писав пастозно – фактурні роботи, творив колажі, акварелі, випробовував акрилові фарби, тільки у живописі темпери володіє п’ятьма техніками, маючи при тому власну техніку письма. «Потрібно володіти різними виражальними засобами. Ніколи не був рабом однієї техніки», - твердить він.
Коли ми вийшли з музею на подвір’я, пан Володимир у задумі промовив: «Шкода, та втрачається «смислове» начало в живописі. Реалізм тепер не в моді. Але всьому притаманна циклічність, отже, повернуться до реалізму…».
Протягом багатьох літ творчості цей митець не обходив тему селянства, хліборобсько – виноградарську. Картини ці випромінюють тепло, любов живописця до трударів Срібної Землі. Ці твори також свідчать, що край Карпатський, це там – де легко дихається, та тяжко працюється, і непросто жиється людям чесної праці
.
У своєму монолозі – оповіді пан Володимир знайшов добрі слова про митців – земляків: «…Іван і Лариса Бровді надзвичайно обдаровані, Василь Скакандій; з середнього покоління – Василь Вовчок, Антон Ковач, нещодавно назавжди пішов від нас Антон Шепа, то видатний художник, чимало є інших, не менш здібних…».
Від молодечих років донині Володимир Микита не пропустив жодної мистецької виставки в Ужгороді. Мовить так: «До нинішнього дня вчуся. Для себе я є початківець. Хай інші скажуть – він мій вчитель. Хочу ще створити серію робіт, у яких виразно поєднаються старі корені з модерним стилем….».
Швидко промайнули кілька незабутніх годин перебування на ТЕРИТОРІЇ ВОЛОДИМИРА МИКИТИ. Сказав: «До побачення», подякував за щасливу нагоду почути його, побачити шедевральні твори під супровід розповіді самого автора, направду великого Художника – Закарпаття, України, Європи.
Цей текст потрібно завершити поетичним словом Петра Скунця:
«Краю мій карпатський,
Світку мій чудесний,
Дай тебе любити
За високі весни…».
Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.
Цей текст у скороченому виді опублікований у Всеукраїнському культурологічному тижневику "Слово Просвіти", №27, 7 - 13 липня 2016 року.
