Можливими є, виходячи з спекулятивного розуму, тільки три види доказу існування Божого
Усі засоби, які хочеться вкласти в цей намір, як наслідок, або починаються з певного досвіду та пізнаної величини особливих властивостей світу наших роздумів і підіймаючись від неї, за законами причинності (каузальності), до найвищої причини поза цим світом: вони (ці засоби) кладуть в основу лише невизначений досвід, тобто якесь буття (Dasein - там-тут буття) досвідне (емпіричне) аж до основ, або, вони повністю передуючи (апріорі) абстрагуються та закриваються від усякого досвіду, для того щоб, з голих понять про буття(das Dasein - там-тут буття) , виводити присутність найвищої спонуки (höchsten Ursache) . Перший доказ є фізико-теологічним, другий – космологічним, а третій – онтологічним. Більше доказів не надається і не може надаватись.
Під цим я розумію, що: розум не може чогось досягти як досвідним (емпіричним), так і іншим (трансцендентальним ( котрий виводить за межі)) способом, і що він намарне розправляє свої крила, щоб, самою лише силою спекуляції, над світовий розум (die Sinnenwelt) , приходити назовні. Що ж до порядку, у якому мусять піддаватися перевірці зазначені способи доведення, то він буде (sein) прямо протилежним тому, якого дотримується розум у своєму поступовому розширенні і в якому ми їх поставили спочатку. Тому, здається, насправді є так: що, хоча досвід дає перший привід для такого порядку розгляду, усе ж таки лише трансцендентальне (котре виводить за межі) поняття керує розумом в цьому його прагненні й у всіх таких спробах, саме воно, трансцендентальне, знаходить мету, яку собі поставив розум. Отож я почну з перевірки трансцендентального (котрий виводить за межі) доказу, а далі побачимо, що може зробити додавання досвідного (емпіричного) для посилення його доказовості.
ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ
СЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА
Про неможливість онтологічного (вченням про буття) доведення буття Бога
Виходячи з сказаного стає ясно: що поняття абсолютно необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності є чисто розумовим уявленням (Vernunftbegriff) , тобто лише голою ідеєю, котрою, об'єктивного стану речей, що його потребує розум, ще не виявляється, а є такою, котра дає лише неточну вказівку в вірному напрямку і, власне, слугує більше для того, щоб обмежувати розсудок, аніж поширювати його на нові предмети. Тут, взагалі - то, бачиться дивним і безглуздим те, що зведення цього буття (Dasein - там-тут буття) до якогось, просто-коротко і ясно (schlechthin) необхідного (notwendiges - потребо-рухомого) буття (Dasein - там-тут буття) , видається нагальним і слушним, а проте всі умови розсудку, для створення собі поняття про таку необхідність(Notwendigkeit - потребо-рухомість) , є цілковито проти нас.
Прийшов час вести мову про саму абсолютно необхідну (notwendigen - потребо-рухому) сутність і докладати зусилля, не стільки для того, щоб збагнути, чи можна, і яким чином, бодай уявляти собі таку річ, - скільки вже заради буття (dessen Dasein) самого собою. Адже правда, самого цього поняття, дається легко: це є (sei) , щось таке, небуття (Nichtsein) котрого неможливе; однак через це, розуміння умов, котрі унеможливлюють небуття(Nichtsein) речі, як речі неймовірної і котрі (умови неможливості небуття) є , власне, тими-такими, котрими тільки й хочемо пізнавати, а саме: чи завжди ми думаємо через поняття необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомість) чи ні. Тому ті умови, котрі завжди вимагає розсудок, щоб думати через необхідне (notwendig - потребо-рухоме) , виражаються словом: безумовність, зрозуміло, тут ще довго відкидатиметься, хоч це не зобов’язує мене до того, щоб я не думав через поняття безумовно-необхіднішого (Unbedingtnotwendigen) хоч би щось.
Скажу більше: ця, як на те , гола випадковість (bloße Geratewohl - чисте навмання) дещо ризикована й для самого поняття, котре, врешті, зробилося цілком узвичаєним поняттям, через масу прикладів для пояснення, так, що надмірним видаються всі дальші пояснення. Кожне положення геометрії, наприклад, що трикутник має три кути, є просто - коротко і ясно необхідним (schlechthin notwendig) ; і це сказано про предмет котрий, лежить цілком поза сферою нашого розсудку, немовби цілком розуміючи, що хоче сказати цим поняттям він сам (предмет).
Усі такі приклади, без винятку, взяті лише з суджень задля роздумів, а не роздобуті заради буття (deren Dasein). Отже, тут, маючи безумовну необхідність (Notwendigkeit - потребо-рухомість) суджень, не маємо абсолютної необхідності (Notwendigkeit - потребо-рухомості) предмета. Тому що, безумовна необхідність (Notwendigkeit - потребо-рухомість) судження є лише зумовленою необхідністю (Notwendigkeit) предмета, або сказаним (предикатом) в судженні. Наведене щойно положення не говорить, що три кути є беззаперечно необхідно(notwendig - потребо-рухомо) надані, лише стверджує, що за умови, коли трикутник ось (даний), то також і три кути (в ньому) з необхідністю (notwendigerweise - потребо-рухомо-показані) тут є. Однак ця логічна необхідність(Notwendigkeit - потребо-рухомість) виявляє таку велику силу власної ілюзії що, склавши собі, передуючи (апріорі), поняття про якусь річ, котре влаштоване так, що, на нашу думку, через буття (das Dasein - там-тут буття) охоплює своїм обсягом і його розуміння , тільки - з цього місця, напевне, закривається здатність до розуміння того, що, коли нас влаштовує сам об’єкт, то це поняття буття (das Dasein - там-тут буття) необхідно(notwendig - потребо-рухомо) нам підходить також, тобто, за умови, якщо я встановлюю цю річ як дану(існуючою-existierend) , то роблю її також, через буття буття (auch sein Dasein) необхідно (notwendig потребо-рухомо) обов’язково (за правилом тотожності) узгодженою, і тому й, сама ця сутність, має необхідно (notwendig - потребо-рухомо) бути (sei) , через буття буття (weil sein Dasein) , потрібною, оскільки його прийнятність в понятті можлива за умови, що вони разом з тим самим, предметом, мисляться.
Анонім: перекладу цих слів: “a priori auf sein Dasein zu schließen - через процес буття виснувати саме буття ” і “daß sein Dasein eben darum bedingt sein müsse - буття в бутті (sein Dasein) цим процесом буття (sein) примушене ” (Другої книги Трансцендентальної діалектики Третього розділу Секція третя Про підстави спекулятивного розуму, через буття, робити висновок про поняття найвищої сутності) , в текстах (переклад... Ігоря Бурковського - перевод Н.Лосского) , згідно котрих і відбувається, вся ця «вичитка або ж ремейк», ви не знайдете... В оригіналі (у Канта) вони є.
Чому так сталося? Здається, - все це через “sein Dasein” та “Existenz” , тобто - через плутаницю між поняттями - “бути в бутті - sein Dasein ” та “існувати - Existenz ” ... Напевне що можна (допустимо) слово “бути” перекласти, з німецької, на українське слово “існувати”? – І зміст губиться... мов у кімнаті кривих дзеркал... Але – Кант, здається, робить, між цих понять, різницю... і будує, на тій різниці, зміст?!
Коли я, усвідомлюючи суб’єкт (поняття про предмет), пробую забрати (aufhebe) (зняти) з нього всі тотожні судження (предикати), то напрошується (витікає) заперечення (Widerspruch) , і тому я уточнюю: сказане відповідає суб’єкту з необхідності (notwendigerweise – потребо-рухомо-показано) . Проте, якщо я знімаю суб’єкт разом з сказаним про нього (предикатом), то жодного заперечення це не викликає, бо тут, уже, немає чого заперечувати. Брати трикутник та знімати його кути, природно, викликає заперечення, проте знімати трикутник з його кутами заперечень не викличе. Те саме – і з поняттям абсолютно необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності. Коли знімати буття (Dasein - там-тут буття) речі, то знімається й сама річ з сказаним (предикатами), до чого -взагалі, потім, застосувати заперечення? Зовнішньо - немає чогось, що б заперечувало, бо річ й не повинна бути (sein) зовнішньо необхідною (notwendig - потребо-рухомо) , - внутрішньо, також, все знялось, само собою, з зняттям самої речі. - Бог всемогутній; це - необхідніша думка (notwendiges - потребо-рухоміша) . Всемогутність не знімається, бо такий світ божий, тобто, нескінченна суть постає з поняття котрому воно тотожне. Але коли ви стверджуєте: Бога з всемогутністю не дано, і будь якої іншої його оцінки, - тому що вони зняті усі разом з поняттям, і це не показується далі, в цій думці, навіть й мінімальним запереченням.
Ви, таким чином, побачили, що коли я знімаю сказане (предикат) разом з суб’єктами, то внутрішнє заперечення (Widerspruch) не виникає, хоч би яким то сказане (предикат) було. Хитрість вам тут не допоможе, зостається лише один вихід: просто мусите визнати, що є такі суб'єкти, котрі зовсім не можна відкинути і котрі, отже, мають завжди і всюди залишатися. Що говорить лише про таке: є рішуче (беззаперечно) необхідні(notwendig - потребо-рухомі) суб’єкти; припущення в правильності котрих я щойно сумнівався, і про можливість котрих, здається, ви мені хотіли підказати. Але тому, насправді, я не можу й створити, для себе ж, найменшого поняття речі, щоб потім, знявши його разом з сказаним (предикатом), можна було б залишити хоч запитання чи якусь суперечність (Widerspruch) , а без такої суперечності, через одні лише голі чисті передуючі (апріорні) поняття, я не маю чогось - навіть ознак неможливості.
Всупереч усьому цьому загальному підсумку (від котрого будь-яка людина неспроможна відмовитись), тут, пропонується один випадковий аргумент, котрий подається як доказ, а саме: поняття все-реальнішої суті, відносно котрої заперечення, або ж небуття (Nichtsein) предмета в, собі самій (в суті), заперечується (є такі суб'єкти, котрі зовсім не можна відкинути). Ви кажете, що вона має в собі всю реальність, і ви маєте право допускати таку сутність як можливу (із чим я, поки що, погоджуюся, хоча - не суперечливе самому собі поняття, далеко ще не доводить можливості предмета).* Але, до всякої реальності входить також буття (Dasein) : отже, буття (Dasein - там-тут буття) перебуває в понятті можливого. Якщо ця річ знімається (забирається), то знімається (забирається) й її внутрішня можливість, котра заперечує.
* Поняття (на відміну від буття) можливе, якщо воно не суперечить самому собі. Це є логічною ознакою можливості, і цим предмет поняття відрізняється від nihil negativum (ніщо негативне). Але попри все те, таке поняття може бути порожнім поняттям, якщо об'єктивна реальність синтезу, через який воно утворюється, не доводиться окремо; але цей доказ, як показано вище, повсякчас ґрунтується на принципах можливого досвіду, а не на основі аналізу (принципі суперечності). Це – застереження, щоб із можливості понять (логічної) не робити одночасно висновку про можливість речей (реальну).
Я відповідаю: ви впали в суперечність уже тоді, коли до поняття речі, котру збиралися мислити (в процесі визначення) лише як можливу , нехай і під прихованим іменем, долучили поняття існування (Existenz) . Якщо дозволити вам це робити, то ви, начебто, виграєте гру, але на ділі ви нічого не сказавши, впадете в голу тавтологію (повторення). Я запитую вас, яким, аналітичним, чи синтетичним є таке положення: ця чи та річ існує (existiert) (я її визнаю, разом із вами, як можливу, хоч якою б вона була)? Якщо воно аналітичне, то, буттям(Dasein - там-тут буття) речі, ви не додаєте чогось до вашої думки про річ; але тоді, або та думка, що є в вас, має бути (sein) самою цією річчю, або ж ви, спочатку, буття (Dasein - там-тут буття) припустили як приналежне до можливості речі і потім висновуєте це буття (Dasein - там-тут буття) , як уже подане з внутрішньої можливості, а це є жалюгідною тавтологією (повторенням). Слово: реальність, що в понятті речі звучить інакше, ніж існування (Existenz) в понятті сказаного (предиката), тут будь-чого не визначає. Адже, хоч би ви назвали, представлене, визначенням (хоч, насправді, його не визначено) реального стану речей, то вже, в понятті суб'єкта, ви визначаєте річ із усім сказаним про неї (її предикатами) приймаючи її як дійсну, і в сказаному (предикаті) лише повторюєте це. Чи ви навіть, навпаки, визнаєте, як то й мусить визнавати кожна людина з здоровим глуздом, що всі твердження про існування (Existenzialsatz) є синтетичними, то як же ви тоді будете стверджувати, що сказане (предикат) існування (Existenz) не можна зняти без суперечності? Адже ця перевага властиво притаманна тільки аналітичному судженню, що його характер саме на цьому і ґрунтується.
Я би сподівався, справді, що це філософська аргументація, - спроба, без крутійства звести нанівець ці, дріб'язкові, розумування, точним визначенням поняття існування (Existenz) , якби не знайшов, що ілюзія від змішування логічного предиката з реальним (тобто з визначенням речі), зводить нанівець всі повчання. Тут, за логічний предикат (сказане), може правити все, що завгодно, навіть суб'єкт може бути предикатом (сказаним) самого себе: адже логіка абстрагується (відривається) від усякого змісту. Але само визначення є сказаним (предикатом), котре додається до поняття суб'єкта побільшуючи його. Отже воно (визначення поняття) не повинне в тому понятті присутнім бути (sein) .
Буття (Sein) - очевидно не реальний предикат (сказане), тобто не поняття частинки, що могло б підійти до поняття речі. Воно, тут, є лише голою позицією (Position) речі, або деяких визначень вірних самих по собі.Анонім : тут, поняття буття (Sein), очевидно, має бути заміщене поняттям існування (Existenz), узгоджуючи, з цим-таким підходом, весь - подальший зміст... яблука можна порахувати в голові, в існуванні (Existenz), - а в дійсності, в бутті (sein), цього зробити неможна, бо – там немає окремого предмета - яблуко... і всякий рахунок, для буття, є умовним (відносним), зробленим в існуванні (existiert)... У логічному вжитку воно є лише пов’язанням судження. Речення: Бог є всемогутній - містить два поняття, що мають свої об'єкти: Бог і всемогутність; слово є не становить тут додаткового сказаного (предиката), а є лише тим - розумінням того, яким чином відноситься уже сказане (предикат) до суб’єкта. Тепер я збираю суб'єкт (Бога) разом із усіма його предикатами (сказаним) (під що підпадає і всемогутність) в одно і кажу: Бог є, або Бог, то тут я не додаю жодного нового сказаного (предиката) до поняття Бога, а тільки встановлюю суб'єкт сам по собі - разом із усіма його предикатами, і притому, як предмет, у відношенні до мого поняття. Предмет і поняття мусять містити цілком одне й те саме, і тому до голого поняття, що виражає тільки можливість, нічого не може бути більше додано, бо я мислю його предмет просто, коротко і ясно (schlechthin) як даний (через вираз він є). Таким чином, дійсне не містить чогось понад голу можливість. Сто дійсних талярів містять сто можливих талярів. Адже можливі таляри означають поняття, а дійсні – предмет і його встановлення саме по собі, тож у випадку, якби предмет містив більше, ніж поняття, моє поняття не виражало б справжнього предмета і, отже, не було б адекватним поняттям його буття (sein) . Але в моєму майновому стані, за наявності ста дійсних талярів, є щось більше, аніж за самого лише їх голого поняття (тобто можливості їх). Бо ж насправді предмет не тільки чисто аналітично міститься в моєму понятті, але й додається синтетично до мого поняття (яке є визначенням мого стану), анітрохи не побільшуючи ці мислені сто талярів цим буттям (Sein) поза моїм поняттям.
Отже, якщо я мислю річ через які завгодно і скільки завгодно предикатів (сказане) (навіть в повному визначенні), то від того, що я додам іще те, що ця річ є, - до неї, навіть мінімально щось, не долучиться. Інакше-бо існувало (existieren) б не те саме, а більше за те, що я мислив у понятті і я не міг би сказати, що це існує(existiere) саме той предмет мого поняття. Якщо, навіть, я мислю, в якій-будь речі, всі реальності крім однієї, то від того, що я скажу: така річ, із таким недоліком, існує (existiert) , то відсутня реальність не додасться: річ існує (existiert) якраз із тим недоліком, з яким я її мислив, інакше б існувало (existieren) щось інше, ніж я думав. Коли ж я мислю певну сутність як найвищу реальність (без недоліків), то все ж таки лишається ще питання, існує(existiere) вона чи ні. Тому що, хоча моє поняття про можливий реальний зміст речі, взагалі, може виглядати повним, проте завжди бракуватиме ще чогось, в відношенні до всього мого стану мислення, а саме того, що пізнання цього об'єкта є також добутим з досвіду (апостеріорі). Тут і розкривається причина пануючої при цьому трудності. Якби мова була про предмет чуттів, то я не міг би змішувати існування (Existenz) речі з голим поняттям речі. Тому що, через поняття, предмет мислиться тільки як суголосний із загальними умовами можливого досвідного (емпіричного) знання взагалі, а через існування (Existenz) – як уміщений у контекст сукупного досвіду; і в цьому разі, хоча й, через пов'язаність з змістом сукупного досвіду, поняття предмета не збільшується, але наше мислення, завдяки цьому, отримує саму можливість сприйняття. Якщо ж ми, навпаки, хочемо мислити існування (Existenz) лише через чисту категорію, то не дивно, що ми не можемо вказати жодної ознаки, потрібної для того, щоб відрізнити його (існування) від голої можливості.
Отже, хоч би скільки - хоч би чого, містило наше поняття будь-якого предмета, та все ж таки ми мусимо вийти поза це поняття, щоб наділити цей предмет існуванням (die Existenz) . У випадку з предметами чуттів це здійснюється через зв'язок з яким-будь із моїх сприйняттів - згідно з досвідними (емпіричними) законами; але, для об'єктів чистого мислення, немає абсолютно жодного засобу пізнати їхнє буття (Dasein - там-тут буття) , бо воно має бути пізнане цілком передуючи (апріорі), тоді як наше усвідомлення всякого існування (Existenz) (чи то безпосередньо сприйняттям, чи через висновки, які пов'язують щось зі сприйняттям) цілковито належить до єдності досвіду, і хоча існування (Existenz) , поза цією цариною, не можна впевнено відкинути (оголошувати неможливим), проте воно є таким припущенням, котрого ми, також, не можемо обґрунтувати.
Поняття найвищої сутності, в інших намірах, є дуже корисною ідеєю; але власне вона є гладенькою (eben)(сприйнятливою) тому, що є тільки голою ідеєю і, вона є зовсім мало придатною для того, щоб лише з її допомогою розширювати наше знання стосовно того, що - і як, існує (existiert) . Вона не в змозі навчити чомусь - когось, беручи до уваги те, що вона береться навчити всьому - всіх нараз (eines Mehreren belehrte – єдиного багато кого навчити) . Що правда, можна не сперечатись відносно того, що аналітична ознака можливості, якраз і полягає в тому, що самі лише голі позиції (реальні стани речей) не створюють жодних суперечностей; та оскільки пов'язання всіх реальних властивостей у одній речі, насправді, є синтезом, про можливість якого ми не можемо судити передуючи (апріорі), бо ці реальності не дані нам специфічно, а якби й були дані, то звідси аж ніяк не виходило б жодного судження, бо, ознаку можливості синтетичних знань, завжди слід шукати лише в досвіді, до якого (досвіду) предмет ідеї належати не може; тож славетному Лейбніцу, насправді, далеко не вдалося те, чим він себе тішив, а саме: передуючи (апріорі) осягнути можливість такої, величної – ідеальної, сутності.
Отже, всі старання й праця, довкола такого знаменитого онтологічного (картезіанського) доказу буття (Dasein - там-тут буття) найвищої сутності з понять, пропали марно, і людина, настільки ж мало, може збагатитися знаннями з самих лише голих ідей, як мало збагатився б коштами той купець, котрий, для поліпшення свого становища, надумав приписати до своєї касової готівки декілька нулів.
Анонім: не вирішивши питання буття (Dasein - там-тут буття) та існування (Existenz)... Тобто: “Буття (Sein) - очевидно не реальний предикат... У логічному вжитку воно є лише пов’язанням судження”, “...існування (Existenz) поза цією цариною не можна впевнено відкинути (оголошувати неможливим), проте воно є таким припущенням, якого ми, також, не можемо обґрунтувати...” (І. Кант, попередні абзаци Четвертої секції Третього розділу), - що вже тут робити висновки про якусь “ідеальну сутність“ ? Звичайна людська логіка, а тим більше логіка з претензіями на винятковість, в такому випадку - шукаючи спрощення, як завжди, все ускладнить. Буття (Sein) , чи існування (Existenz) ? Очевидно ці два поняття, воднораз, заплутують реальність, хоч котру з реальностей ми б мали на увазі, - ту що в голові, чи ту, котра сама собою? Завжди напрошується третій варіант, котрий, начебто, об’єднуючи спрощує... насправді ж... не забувайте, що все це, лише, - діалектика! А діалектика каже: всяка людина може, завжди, вибирати слова!
Хоча - дійсність це не лише діалектика і в ній є інші аргументи окрім слів. Отже мова іде: про ідеал і про матерію. Якщо звести ті два слова (поняття) до купи, то мова ітиме про: ідеал матерії, або матерію ідеалу – кажучи ще простіше: про щось само-собою сутнє. Це-таке, не дивлячись на два слова, - є одним, котре можна не розуміти, та не можна відкинути, просто, зважаючи на його банальну, нинішню – повсюдну, присутність! Що це є? – Зрештою, допоки в цьому, само-собою сутньому, є присутнім ти – тобі й рішати, хоча, думаю, не потрібно багато розуму, щоб зрозуміти: само собою (без тебе – чи з тобою) воно, насправді, й вирішується... нині ідеально!
ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ
СЕКЦІЯ П'ЯТА
Про неможливість космологічного доказу про буття (Dasein - там-тут буття) Бога
Напевне що спроба видобути, з цілком довільно побудованої ідеї буття (Dasein - там-тут буття) , конкретного, відповідного тій ідеї предмета, - може здатись чимсь на зразок недолугих шкільних дотепів. Насправді, на цій дорозі, люди чогось такого і не пробували б, якби розум перед тим не мав потреби визнавати, для власного існування (Existenz) , щось необхідніше (Notwendiges) (на чому можна було б зупинитися в сходженні) і, якби розум не був вимушений, оскільки ця необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість)безумовно мусить передуючи (апріорі) вірною бути (sein) , шукати поняття, котре, наскільки це можливо, задовольняло б таку вимогу, і дозволило б цілком передуючи(апріорі), через буття (Dasein - там-тут буття) , пізнати це. Це-таке поняття, сподівалися знайти в ідеї найреальнішої сутності і ця-така ідея використовувалася лише для досягнення більш визначеного знання про те, щодо чого ми вже були, в інший спосіб, переконані, чи, лиш дали себе переконати, що воно мусить існувати (existieren) , а саме – ідеться про якусь необхіднішу(notwendigen) сутність. Тим часом цей природний хід розуму (спочатку буття, потім - ідея цього буття) приховувався, і замість закінчувати на цьому понятті, намагалися починати з нього (з обґрунтування), аби вивести необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) самого буття (des Daseins) і, що насправді, це поняття (ідея буття) було призначене тільки доповнювати (буття) . Тепер цей онтологічний доказ, котрий перебув таку катастрофу, вже не представляє собою особливого інтересу, для наукового дослідження та для природного, та здорового розсудку.
Космологічний доказ, що його ми будемо досліджувати тепер, зберігає пов'язаність абсолютної необхідності(Notwendigkeit – потребо-рухомість) з найвищою реальністю, але замість висновувати, як попередній, від найвищої реальності до необхідності в бутті (Notwendigkeit im Dasein) , висновує навпаки, від даної заздалегідь безумовної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомісті) якоїсь сутності, до її безмежної реальності, і таким чином ставить усе, принаймні, на одні рейки, не знаю – розумного чи розумуючого, та в усякому разі природного способу виведення, котрий має найбільшу переконливість не лише для звичайного, але й для спекулятивного розсудку; вочевидь накреслюючи, й для всіх доказів природного богослов’я, перші - основні лінії, якими, повсякчас, рухалися й будуть рухатися надалі, нехай тепер їх, стільки хочуть, прикрашають та маскують усілякими листочками та завиточками. Цей доказ, що його Лейбніц називав також доказом а contingentia mundi (через щонайменший набір причин світу), ми зараз викладемо й піддамо перевірці.
Він звучить так: коли щось (сутність) існує (existiert) , то й, переконлива необхідність (notwendiges) сутності, мусить існувати (existieren) . Щонайменше існую (existiere) я сам: отже, існує (existiert) й абсолютна необхідність(notwendiges) , принаймні моєї, сутності. Менше посилання (засновок) взагалі містить досвід, а - більше посилання (засновок), це є – зроблені висновки із досвіду про буття необхідного (auf das Dasein des Notwendigen) *. Отже, зазначений доказ, як онтологічний, починається, власне, з досвіду, тобто ведеться як не цілковито передуючим (апріорним) названий, а, оскільки, зрештою, називається предметом усього можливого досвіду світу, то через це й стає - космологічним доказом. Оскільки він (зазначений доказ) абстрагується від усіх особливих властивостей предметів досвіду, котрими, цей світ, може відрізнятися від кожного можливого наслідку: він відрізняється, від фізико-теологічного, в самій назві доказу, і потребує більше спостережень над особливою природою цього, мисленого нами, світу, завжди потребуючого аргументів.
* Цей висновок є надто відомим, щоб була потреба викладати його тут детально. Він ґрунтується на, нібито, природному - трансцендентальному (котрий виводить за межі) законі причинності: усе випадкове має свою причину, і якщо та причина, знову ж таки, є випадковою, то вона також мусить мати ще якусь причину, аж поки, ввесь ряд підпорядкованих одна другій причин, муситиме скінчитися на цілковито необхідній (notwendig - потребо-рухомо) причині, без котрої він не мав би завершеності.
Далі доказ продовжується так: необхідність (notwendige) сутності повинна бути зведена до одного поняття, - тобто, з погляду всіх можливих протиставних предикатів (сказаного) – лише через один і той же (предикат), вона (сутність) цілковито, своїм поняттям, визначена має бути (sein) . Але можливе тільки одне поняття речі, котре повністю визначає її передуючи (апріорі), а саме поняття про ens realissimum , що значить: є поняттям єдиної все-реальнішої сутності, через котре може мислитися необхідніша (notwendiges) сутність, тобто існує (es existiert) з необхідності (notwendigerweise – потребо-рухомо-показано) й найвища сутність.
В цій космологічній аргументації зібралося разом стільки розумово-убогих (vernünftelnde) основоположень, що здається, наче, тут, спекулятивний розум доклав всього свого мистецтва діалектики, щоб створити якомога яскравішу, трансцендентальну, видимість. Ми, наразі, відкладемо на хвильку їх перевірку, щоб тільки розкрити хитрість, із якою той розум виставляє старий аргумент переодітий в нову форму й закликає одностайно свідчити, начебто, двох свідків, перший - чисто-розумно свідчить (reinen Vernunftzeugen) , другий - досвідно свідчить (empirischer Beglaubigung) , тоді як, насправді, присутнім є тільки перший (розум), котрий змінює своє вбрання та голос, аби бути прийнятим за двох (за розум та досвід). Щоб цілком забезпечити собі ґрунт, цей доказ спирається на досвід і через те, на вигляд, стає (sei) начебто відмінним від онтологічного доказу, котрий довіряє виключно чистим передуючим (апріорним) поняттям. Але цим, досвідом, космологічний доказ, послуговується лише для того, щоб зробити один тільки крок, а саме до буття (zum Dasein - там-тут буття) необхідної (eines notwendigen) сутності взагалі. Та, власне, якими є властивості тої сутності – досвідний (емпіричний) аргумент сказати не може, і тут розум цілком розлучається з ним, досліджуючи далі тільки за гучними поняттями: які саме властивості повинна мати абсолютно необхідна (notwendiges - потребо-рухома) сутність узагалі, тобто, котра з усіх можливих речей містить у собі вимоги (requisita) , потрібні для абсолютної необхідності(Notwendigkeit – потребо-рухомісті) . І от він гадає, що знаходить ці реквізити, єдино – разом, в понятті все-реальнішої сутності, а відтак робить висновок: це і є цілковито необхідна (notwendige) сутність. Але, зрозуміло, при цьому припускають, що, поняття сутності найвищої реальності, сповна відповідає поняттю абсолютної необхідності в бутті (Notwendigkeit – потребо-рухомість im Dasein - там-тут бутті) , тобто те, що з найвищої реальності можна висновувати необхідність в бутті; це те саме положення, котре стверджувалося онтологічним аргументом, і воно, отже, приймається й кладеться в основу в космологічному доказі, дарма що в ньому (космологічному доказі) прагнули цього уникнути. Тож ця, абсолютна необхідність, є буттям (Notwendigkeit – потребо-рухомість ist ein Dasein - там-тут буття) виснуваним з голих понять. Якщо я тепер кажу: поняттяentis realissimi (будучи реальнішим) є таким, і притім єдиним, поняттям, котре пасує до необхідного буття(notwendigen Dasein) й є адекватним йому, то я мушу також погодитися, що з нього може бути виснуване те останнє (необхідне буття). Отже, таким чином, це є, власне, тільки онтологічним (розумним) доказом зробленим з гучного поняття котре й складає всю силу так званого космологічного доказу і уявний досвід є придатним, хіба, може, на те, щоб привести нас до поняття абсолютної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомість) , але не для того щоб цим способом (через найвищу реальність) чинити визначення будь-якої речі. Адже, тільки-но ми ставимо собі таку мету, як мусимо відразу ж покинути всякий досвід і шукати, поміж чистих понять, те з них, котре мало б містити умови можливості абсолютно необхідної (absolut notwendigen) сутності. А якщо, в цей спосіб, бачиться сама лише спроможність такої сутності, то це стає, через буття буття, зрозумілим (so ist auch sein Dasein dargetan (geteilt – розділений)) ; адже це означає те саме, що серед усього можливого є одне, котре: має в собі абсолютну необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) , тобто ця сутність існує (existiert)цілком переконливо необхідно (notwendig - потребо-рухомо) .
Усі ілюзії, у висновуванні, викриваються, найлегше, якщо їх виставити наочно, в навчально-правильний(schulgerechte) спосіб перед очима. Даємо такий виклад.
Якщо правильним є положення: кожна просто, коротко і ясно (schlechthin) необхідна (notwendiges - потребо-рухома) сутність є воднораз все-реальною сутністю, що є nervus probandi (нервом аргументу) космологічного доказу, то воно, як і всі ствердні судження, мусить принаймні per accidens (випадково) допускати зворотне; отже: деякі все-реальні сутності є воднораз просто, коротко і ясно (schlechthin) необхідними сутностостями. Але, оскільки, будь-яке ens realissimum (в реальному) ані на йоту не відрізняється від інших, отже, те, що стосується деяких сутностей, котрі підпадають під це поняття, важить (є переконливим) і для всіх таких сутностей. Отож я зможу (в цьому випадку) обернути обговорюване положення також просто, коротко і ясно (schlechthin) , тобто, кожна все-реальна сутність є необхідною (notwendiges) сутністю. Оскільки це положення голо визначене лише із власних понять передуючи (апріорі): то й саме голе поняття реальної сутності мусить нести в собі абсолютну її необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) ; це якраз і стверджувалося онтологічним доказом, тоді як космологічний не хотів визнавати цього, та, все ж, поклав у основу своїх висновків, хоча й приховано.
Таким чином, другий шлях, обраний спекулятивним розумом з метою доказати буття (Dasein - там-тут буття) найвищої сутності, є не лише, так само примарний, як і перший, але заслуговує на докір іще й за те, що робить ignoratio elenchi (нехтування з скрипом зубів), обіцяючи повести нас новою стезею, але, - по короткому манівцеві, знову завертає нас на старий шлях, покинутий нами заради нього.
Дещо раніше я сказав, що в цьому, космологічному, аргументі криється ціле гніздо діалектичних претензій, котрі трансцендентальна (котра виводить за межі) критика може легко виявити і зруйнувати. Я їх тепер тільки перерахую і полишу вправному, вже, читачеві досліджувати ті оманливі засади далі й усувати їх.
У ньому знаходиться, наприклад, 1) трансцендентальна (та що за межею) основа для висновування від випадкового до причини; ця основа має значення лише для світу помислів-мрій (in der Sinnenwelt) , а поза ним не має навіть жодного сенсу. Адже голе інтелектуальне поняття випадкового не може створити жодного синтетичного положення, як от, наприклад, про причинність (Kausalität) , - і, основа останньої, не має, деінде, значення та критерію свого вжитку, окрім - як у світі помислів-мрій (Sinnenwelt) ; тим часом, тут, вона мала слугувати саме для того, щоб вийти поза цей світ помислів-мрій (Sinnenwelt) ; 2) якщо казати, щось, про закінчення, щоб звести безкінечний ряд пануючих одна над одною причин до якоїсь першої, хоча б у світі помислів-мрій (Sinnenwelt) , - на таке нас не уповноважено навіть у застосуванні розуму в досвіді, це те положення, куди пізнання, більш-менш, може сягнути (але куди цей ланцюг не може бути продовжений); 3) хибне самовдоволення розуму з приводу завершення цього ряду тим, що ми врешті усуваємо всі умови, хоча без цих умов будь-якого поняття необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомості) не може бути і, тоді, неспроможні чогось більше зрозуміти, приймаємо це за завершення свого поняття; 4) змішання логічної можливості поняття всієї об'єднаної реальності (без внутрішньої суперечності) із можливістю трансцендентальною, котра потребує принципу здійсненності такого синтезу, а той принцип, своєю чергою, може стосуватися лише поля можливого досвіду і т.д.
Фокус, з використанням космологічного доказу, цілить просто вниз маючи на меті лише поступатися передуючому (апріорному) доказу буття (des Daseins - там-тут буття) необхідної (notwendigen) сутності через самі лише голі поняття, – таке доведення мало б вестись онтологічно (розумно в межах методу), до чого ми, однак, почуваємо себе цілком неспроможними. З цією метою ми, наскільки нам це вдається, висновуємо від покладеного в основу дійсного буття (Dasein - там-тут буття) (від досвіду взагалі) до якоїсь беззаперечно-необхідної (schlechterdings notwendige) умови його. Тоді нам не потрібно пояснювати можливість цієї умови. Адже коли доведено, що вона є, то питати про її можливість зовсім ні до чого. Якщо ж ми хочемо точніше визначити характер (Beschaffenheit) цієї необхідної (notwendige) сутності, то ми шукаємо не те, що є достатнім, щоб з його поняття збагнути необхідність буття (die Notwendigkeit – потребо-рухомість des Daseins - там-тут буття) , бо ж якби ми могли знайти це, то не потребували б жодної емпіричної передумови; ні, ми шукаємо тільки негативну умову (conditio sine qua поп – умова неминуча) , без якої сутність не була б абсолютно необхідною (notwendig sein) . Це сприймалося б, напевне, для всякого іншого типу умовиводу - від даного наслідку до його підстави, але тут, як на лихо, виявляється, що умову, котра вимагається для абсолютної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомості) , можна знайти тільки в одній-єдиній сутності, котра, через те, мала б містити, у своєму понятті, все потрібне для абсолютної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомості) й, отже, вможливлювати передуючий (апріорний) висновок про неї; тобто я мусив би мати змогу висновувати й навпаки: річ, до якої підходить це поняття (найвищої реальності), стає беззаперечно-необхідною(schlechterdings notwendige) ; а якщо я не можу висновувати так (що я й мушу визнавати, коли хочу уникнути онтологічного доказу), то я не маю успіху й на цьому новому шляху і знову знаходжуся там, звідкіля виходив. Поняття найвищої сутності, звісно, дає передуючи (апріорі) задовільну відповідь на всі питання, котрі можуть бути поставлені щодо внутрішніх визначень речі і тому є ідеалом, котрий не має собі рівного, бо загальне поняття відзначає його з-поміж усіх можливих визначень воднораз і, як вираження індивідуальності. Але на питання, про її власне буття (Daseins) , воно не дає задовільної відповіді, тоді як ішлося, власне, тільки про це; і на запитання того, хто, визнавши буття (Dasein - там-тут буття) якоїсь необхідної (notwendigen) сутності, бажав би лише довідатися, котра ж із усіх речей має розглядатися як така сутність, ми не могли б відповісти: оце й є та, необхідна, (notwendige) сутність.
Хочеться, мабуть, щоб було (sein) дозволено припускати буття (Dasein - там-тут буття) сутності, котра є, найвищою мірою, достатньою причиною для всіх можливих дій, аби полегшити розуму його пошуки єдності підстав для пояснення. Але зайти так далеко, щоб навіть просто стверджувати: така сутність існує (existiert)необхідно (notwendig) , - це вже є не скромним виголошенням дозволеної гіпотези, а зухвалою претензією на аподиктичну (безумовну, достовірну) певність; адже знання того, про що ми заявляємо, що начебто знаємо це - як просто, коротко і ясно (schlechthin) необхідне (notwendig) , також мусить мати в собі абсолютну необхідність(Notwendigkeit – потребо-рухомість) .
Усе завдання трансцендентального (котрий виводить за межі) ідеалу полягає в тому, щоб, - або знайти відповідне поняття до абсолютної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомості) , або, до поняття якоїсь речі, знайти її абсолютну необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) . Якщо можна здійснити перше, то мусить бути здійсненним і друге; адже розум визнає за просто, коротко і ясно (schlechthin) необхідне (notwendig)лише те, що є необхідним (notwendig - потребо-рухомо) відповідно до свого поняття. Але те й те цілком перевищує всі найбільші зусилля задовольнити в цьому пункті наш розсудок, а також усі спроби заспокоїти його з приводу цієї його неспроможності.
Безумовна необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) , що її, як останнього носія всіх речей, ми так доконечно потребуємо, є справжньою безоднею для людського розуму. Навіть вічність, хоч як застрашливо-піднесено зобразив її Галер (Haller, Albrecht von, 1708-1777 – швейцарський натураліст, лікар і поет) , справляє далеко не таке запаморочливе враження на душевність, бо тільки міряє тривалість речей, але не несе їх. Не можна позбутися думки, та не можна також і витримати її, - що сутність, котру ми уявляємо собі як найвищу з усіх можливих, немовби говорить сама до себе: я є од віку до віку, поза мною все щось, котре тільки, голо, з моєї волі є; але відкіля ж тоді я? Тут усе провалюється під нами, і найбільша, як і найменша, досконалість лише висить без опори перед спекулятивним розумом, котрому нічого не варто, без найменшої перешкоди, усунути як те, так і інше.
Анонім: “… завдання трансцендентального (котрий виводить за межі) ідеалу…” “… лише висить без опори…” (І. Кант, попередні абзаци) в просторі “ідеалу реальності”, мов на театральній сцені... На, здавалось би, усвідомлюваній сцені абсурду, куди себе привела людська свідомість (поганенький режисер) і... забула, якоїсь миті, що це лише театр діалектики (мистецтва бесіди) і “ідеал” - персонаж того дійства - поганенький актор, як і всі інші. А той справжній ідеал, в безмежжі котрого відбувається все, насправді... і те дійство, - не ставить таких, дурних, запитань, як от: “але відкіля ж тоді я? ” (І. Кант, попередній абзац) ... Але, згідний з тим, що далі каже Кант, - порядок в цьому театрі повинен бути визначеним!
Багато сил природи, котрі виявляють своє буття (Dasein - там-тут буття) через певні дії, залишаються для нас недослідженими, бо ми не можемо достатньо далеко простежити їх шляхом спостереження. Лежачий, в основі явищ, трансцендентальний (котрий виводить за межі) об'єкт, і разом з ним підстава того, що наша чуттєвість мають, ті - а не інші, найголовніші умови, є й залишаються для нас недоступними для досліджень, хоча саму річ (Sache) , зрештою, нам дано, та тільки дано її непроникною (nicht eingesehen) . Але, ідеал чистого розуму, не може називатися недоступним до досліджень, бо на підтвердження його реальності не можна вказати чогось іншого, окрім потреби розуму завершувати за його посередництвом усяку синтетичну єдність. А раз, цей ідеал, не даний як мислимий предмет, то також, як такий, він і недоступний для досліджень; все повинно бути навпаки, будучи лише голою ідеєю, він мусить знайти своє місце і своє вирішення в природі розуму і, отже, стати доступним дослідженню, бо ж у тому й полягає розум, що ми можемо здати собі справу з всіх своїх понять, думок та тверджень – як на об'єктивних, так і, коли вони суть - гола видимість, на суб'єктивних підставах.
