Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48244
Рецензій: 92940

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Вичитка, або ж ремейк

Іммануїл Кант. Критика чистого розуму ДРУГОЇ КНИГИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ (продовження)

© Саландяк Я Анонім, 09-07-2016
ДРУГОЇ КНИГИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


ІДЕАЛ ЧИСТОГО РОЗУМУ


СЕКЦІЯ ПЕРША

Про ідеал взагалі
    Як ми уже зрозуміли, що чисті розсуду-поняття (Verstandesbegriffe) , без умов чуттєвості, не являють якихсь конкретних предметів, бо тут бракує умов об'єктивної реальності, а в самих розсудкових поняттях присутня лише гола форма мислення (розсудкові категорії). Проте вони (розсудкові поняття) проявляться безпосередньо(in concreto) , якщо їх застосовувати до явищ, бо, власне в явищах, вони знаходять матеріал (підставу) для досвіду-поняття (Erfahrungsbegriffe) , котре і є, насправді, тим поняттям розсудку безпосередньо (in concreto) . Але посилання на ідеї віддаляють нас, від об’єктивної реальності, ще дальше ніж розсудкові категорії (загальні поняття мислення), бо явища не примушують нас уявляти собі ідею безпосередньо (in concreto) . Вони (ідеї) мають у собі певну завершеність (цілісного) , якої не досягає будь-яке, можливе, досвідне (емпіричне) пізнання, і розум має, при цьому, лише систематичну єдність в чутті, до котрої він намагається наблизити досвідно (емпірично) можливу єдність (часткового) , не досягаючи, цього поєднання, цілковито.
    Але ще більш віддаленим від буття (sein) об'єктивної реальності, ніж ідея, видається те, що я називаю ідеалом, і під чим я розумію ідею не лиш безпосередньо (in concreto) , але й індивідуально (in individuo) , тобто як окрему річ, визначувану, або навіть визначену, вже тільки ідеєю.
    Анонім: насправді ж, із Кантовим поняттям “ідеалу” ,коли мова заходить про конкретне, усе не так вже й“віддалено” і, насправді, зовсім, навіть, навпаки... сміливо можу стверджувати: кожний банальний, реально-існуючий в звичайних, чуттєвих, досвідних, чи в так званих об’єктивних формах, предмет, беззаперечно, - так, на думку Аноніма, мав би сказати сам Кант, - “просто, коротко та ясно (schlechthin)” має власну ідеальну версію і, невідворотно, саме в тій версії, відбувається, і, тут, зовсім, не про якусь її розсудкову форму (версію) ідеться... Те, чим розсудок оперує в процесі розсуду, та те, що розум фіксує та використовує у своїх визначеннях як “ідеї ще більше віддалені від об'єктивної реальності...” (І. Кант, попередній абзац) , насправді, слід мати, всього-на-всього, за ідеальну версію банально-реального і, найперше, того банального, котре невідворотно оточує нас, без чого, - ще чогось-якогось “дуже реального” для свідомості, просто бути не може. Ідеал, насправді, якщо й великою мірою це те, щось, не завжди досяжне для розуму, але, воднораз - це те, що всякий раз, насправді, безсумнівно, навіть якщо ми до цього докладаємо (чи навпаки) багато зусиль (логічних та фізичних), чиниться само собою! Немає нічого ідеальнішого ніж банальне – так думає Анонім.
    Людський світ, взятий у всій його нинішній досконалості, містить ще не все можливе розширення всіх суттєвих, належних до її природи, властивостей, котрі, аж до повного узгодження (Kongruenz) з його цілями, творять наше поняття людського світу, що було б нашою ідеєю буття (sein) досконалої людської спільноти, але й містить - усе те, що, крім цього поняття, належить до повного визначення ідеї; адже, з усіх тверджень(Prädikaten) , для цього підходить тільки одне єдине – зустрічне – ідея найдосконалішої людини. Те, що для нас, зараз, є ідеалом, для Платона було ідею божественного інтелекту, одним, окремим предметом (сюжетом) у його чистому спогляданні, найдосконалішою з кожного виду можливих сутностей і першоосновою всіх наслідувань - копій (Nachbilder) у явищі.
    Анонім: зауважуючи необмежену спроможність людського розуму, через поняття свободи, блукати поміж так званих “реальних” версій (копій) само собою сутнього ідеального, слід, всякий раз мати на увазі, що, насправді, це є, завжди, найдоступніші розсудку-розуму ідеї, почерпнуті з ідеалу банального предмета, якоїсь там води, а ідеї так званого вищого порядку, як то , наприклад: “ідея досконалої людської спільноти - ідея найдосконалішої людини – ідею божественного інтелекту” (І. Кант, попередній абзац) , - то ці ідеї... все одно, завжди чинні в ідеалі банального предмета – буденного буття, чи, в кращому випадку, - ногами в картопляному городі на фоні зоряного неба і, хай що б це було, - це (завжди-все-разом) і є - ідеалом чинної дійсності!
    Та не заходячи так далеко, ми мусимо визнати, що людський розум містить не тільки ідеї, але й ідеали, котрі мають, хоча й не творчу - на зразок платонівських, але, все ж таки, практичну силу (як регулятивні принципи) і лежать в основі можливостей досконалості певних вчинків. Моральні поняття суть - не цілком чисті розумові поняття, бо в їх основі лежить щось з досвіду (емпіричне) (вдоволення або невдоволення). Одначе з погляду принципу, що через нього розум ставить межі свободі, яка сама по собі не знає законів, ці поняття (якщо, отже, зважати лише на їх форму) можуть, звісно, слугувати за приклад чистих понять розуму. Чеснота і разом із нею людська мудрість у всій їхній чистоті суть – ідеї є. Але мудрець (в стоїків) є ідеалом, тобто людиною, котра існує(existiert) тільки в думці, але цілком відповідає ідеї мудрості. Як ідея дає правило, так ідеал, у такому випадку, служить за прообраз для цілковитого визначення своїх копій (des Nachbildes) ; і ми не маємо іншого мірила, для наших вчинків, крім поведінки цієї божественної людини в нас самих, із якою ми порівнюємо себе, оцінюємо і тим самим поліпшуємося, хоча й ніколи не можемо дорівнятися до неї. Ці ідеали, хоча за ними й не можна визнати об'єктивної реальності (існування - Existenz) , не повинні, усе-таки - через те, розглядатись як химери; вони правлять за необхідне мірило розумові, який потребує поняття того, що у своєму роді є цілком досконалим, аби за ним оцінювати й вимірювати ступінь та вади недосконалого. Але бажання здійснити ідеал на прикладі, тобто в явищі, як от - спроба мудреця з роману, є нездійсненним і, окрім того, має в собі дещо безглузде й мало повчальне, бо природні бар'єри, котрі постійно порушують досконалість в ідеї, унеможливлюють усі ілюзії в таких спробах і тим роблять підозрілим і подібним до голого вимислу навіть те добро, що є в тій ідеї.
    Анонім: поставлену з ніг на голову, в попередньому абзаці тексту, реальність слід розуміти зовсім навпаки, - справжня роль мудреця: “ідеалу, тобто людини, котра існує тільки в думці, але цілком відповідає ідеї мудрості ” (І. Кант, попередній абзац) , полягає в визнанні, ним (мудрецем), за ідеал, всякої, банальної, але само собою чинної, дійсності (хай, - картопляного городу...), вже з котрої (ідеальності банального) і слід виводити якусь ідею... будь яку, банальну, чи високу... і, також, “ідею найдосконалішої людини” , а чи зауважити, як це зробив Платон, за, само собою чинністю найбанальнішого предмета, - присутність ідеалу, тобто наявність, зовсім не банального, ”божественного інтелекту” в усякому предметі і, зрештою, в постійному рівнянні, найвищої людської ідеї, на той “банальний” предмет...
    З ідеалом розуму справи стоять так, що він, всякий раз, повинен спиратися на визначені поняття й сам слугувати за правило для наслідування або оцінки, ґрунтуючись на первісних образах (Urbilde – пра-картині) . Цілком інакшою є ситуація з творіннями сили уяви (Geschöpfen der Einbildungskraft) , котрих не можна пояснити давши про них зрозуміле поняття, вони суть - немовби монограми, лише окремі їхні риси, хоча й не визначені жодними - гаданими правилами, що становлять, скоріше, немовби тремке, усереднене, зображення з різних досвідів, аніж окреслений образ, на зразок тих, що їх маляри та фізіономісти, як вони запевняють, бути (sein)повинні в голові як не передаванні силуети своїх творів або оцінок. Їх можна, хоча й лише переносно, назвати ідеалами почуття, бо вони повинні бути (sein) недосяжним взірцем можливих досвідних (емпіричних) споглядань, проте вони не складають жодних правил, придатних для пояснення та перевірки.
    Анонім: “їх можна, хоча й лише переносно, назвати ідеалами чуттєвості” (І. Кант, попередній абзац) , насправді, - буття (sein) ідеалу, приховуює, воднораз, в собі, усі версії ідеального, само собою сутнього, передуючого (апріорного), емпіричного (можливого в досвіді), трансцендентного – трансцендентального (поза межового – за межі ведучого), реального, об’єктивного, суб’єктивного... Насправді, цей-такий, універсальний, ідеал реального можна було би, спокійно, мати за такий собі медитативний засіб - ”ідеал чуттєвості” ... як би ж то, кажучи іронічно, - кожну мить... не на “картопляному городі стояти”... Але, - медитації на картопляному городі, після копання картоплі, це: “поволі поволі по чистім полі дими гуляють на вільній волі... “ (вільне декламування Б. І. Антонича) – насправді ж, стояти будь-де... це теж – кайф... Образи свідомості, почерпнуті з ідеалу реальності, виступають самодостатніми і воднораз суперечними як і сама собою чинна дійсність ідеалу... тільки слід усвідомлювати те, що всяка реальність ідеалу, включно з “ідеалом розуму” , це акт одноразового само собою чинення поза часом (нині) всього, а тими “творіннями сили уяви (Geschöpfen der Einbildungskraft)” (І. Кант, попередній абзац) , - насправді виступають окремі, різні, існуючі (existiert) в часі версії (фрагменти, моменти, образи...) ідеалу реальності, ще й слід усвідомлювати, що, при їх подачі, вони “... не складають жодних правил, придатних для пояснення та перевірки” (І. Кант, попередній абзац).
    Натомість, наміром розуму стає, - через цей ідеал, визначатись у всьому, згідно передуючих (апріорних) правил; звідси слідує що, предмет думки, повинен бути (sein) визначеним через принципи, хоч для цього не вистачатиме досвідних (емпіричних) умов і, через це, вже саме поняття (предмета) поза межовим (трансцендентним) стає.
    Анонім: всякі поняття розуму, саме через їх постання в ідеалі само собою чинної сутності, - автоматично робляться передуючими (такими, що визначають свідомість) та поза межовими (апріорними та трансцендентними)... Що ж до твердження Канта про те що, начебто, “для цього не вистачатиме досвідних (емпіричних) умов” (попередній абзац) , то слід, і тут, все поставити на місце, бо якщо досвід - це сукупність чуття того, що уже відбулося (в існуванні (existiert)), а в світі все відбувається (в бутті (sein)), цієї миті, парадоксально, вже не один раз, то й саме поняття ідеалу - глибоко досвідне (емпіричне) і в бутті, і в існуванні... настільки глибоко, що - смоктати цицьку не учать людину і кицьку... а називають це інстинктом.

ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ

СЕКЦІЯ ДРУГА


Про трансцендентальний ідеал (Prototypon transzendentale)
    Кожне поняття, беручи до уваги і те, що не міститься в ньому самому, невиразним є - і тому, підлягає принципу визначення; з двох взаємо-виключно-суперечно-закономірних (kontradiktorischentgegengesetzten)тверджень (предикатів), - поняттю може належати лише одне (воднораз) , – ця основа спирається на принцип суперечності і тому являється суто логічним принципом, котрий, абстрагуючись (відриваючись) від усякого змісту пізнання, вже не має на увазі чогось ще, окрім його логічної форми.
    Але можливість реальності кожної речі визначається ще й згідно загального (durchgangigen) принципу визначення, згідно котрого можливими є усі твердження (предикати) речей, оскільки вони (твердження) порівнюються через власні предмети і єдино (всі разом) підійти мусять. Ця основа ґрунтується не лише на принципі суперечності, бо, крім відношення двох взаємно суперечних тверджень (предикатів), розглядає кожну річ ще й у відношенні до усієї можливості, як сукупності всіх тверджень (предикатів) речей взагалі і, передбачаючи її як передуючу (апріорну) умову, виставляє кожну річ так, як вона виводить свою власну можливість - з своєї участі в тій цілій можливості*. Отже, принцип цілісного визначення стосується змісту, а не самої лише логічної форми. Це основне положення служить для синтезу всіх тверджень (предикатів), котрі повинні витворювати завершене поняття певної речі, а не тільки для голого, аналітичного, уявлення, досягнутого через один із двох протиставних тверджень (предикатів), і само (основне положення) містить трансцендентальну (котра виводить за межі) передумову – щодо матерії, для існування всякої можливості, котра повинна передуючи (апріорі) містити в собі дані для окремої можливості кожної речі.
    * Ця основа відносить кожну річ до обумовлення (корелята), а саме, до цілої сфери можливостей (тобто матеріалу для всіх можливих тверджень (предикатів)); ця сфера, якби вона була наявна в ідеї одиничної речі, доводила б спорідненість (Affinitat) , усього можливого, через тотожність (спільність) підстави його повноцінного визначення, підпорядковуючи, можливість визначення поняття, принципу загальності(universalitas) , закону виключеного третього, будь якого твердження середнього між двома протилежними твердженнями (предикатами) а, порядок визначення речі підпорядковуючи – сукупності (universitas) всіх можливих тверджень (предикатів) предмета.
    Анонім: “...принцип цілісного визначення стосується змісту, а не самої лише логічної форми” (І. Кант, перед-попередній абзац), насправді стосується ідеалу, - само собою чинення змісту і форми, і самої логіки. Всяка логіка реальної чинності предмета-сюжету відслідковується в понятті ідеалу, - і саме, за його ідеальності, будь-що реально визначається в логіці предмета, - предмет реальний тоді, коли він ідеальний. Існування, навіть ущербного в чомусь предмета, можливе за його ущербності в понятті ідеалу само собою сутності... А всяка ілюзія, та помилка людської свідомості, завжди відбувається (чиниться) при порівнянні, взятої розумом за об’єктивну, логічну, версію субстанції... при її порівнянні в ідеалі само собою чинної дійсності... і, насправді, ілюзія триває з тої миті, як людина усвідомлює саму, таку, можливість існування, якоїсь такої, часткової, начебто однозначної, якоїсь умоглядної об’єктивності забуваючи про справжню, реальну, завжди багатозначну та суперечну, ідеальність всякого найреальнішого об’єкта, а не навпаки! І що - самому ідеалу реальності, однаково байдуже - ущербне те уявлення чи ні... І що це-таке, ідеальне тривання, визначає (творить) універсальне поняття відносного, - логічного й абсурдного в розумово-розсудковому... А всяке поняття абсурдного допустиме й чинне відносно поняття логічного і навпаки, - логічне можливе за абсурдного. Абсурдним, повинно було б виглядати (за позитивного сприйняття принципу виключення можливості третього твердження між двома взаємовиключними), наприклад, таке твердження: кипіння замерзлої води! Але всяке, абсурдне, чи логічне, чи яке хочеш, поняття завжди губиться (щодо своєї логічності-абсурдності) в понятті відносного, “згідно якого можливими є усі твердження (предикати) речей”(І. Кант, Третього Розділу Секція Друга Про трансцендентальний ідеал, другий абзац) , наприклад: ідея кип’ятіння льоду (каструлі киплячої води з плаваючими в ній крижинками), очевидно, якусь мить, може бути реальною (само собою чинною ідеально) завдяки поняттю відносності (логічно як три різні, окремі, стани води – замерзла, рідка і кипляча (пароподібна), воднораз в одній посудині), але, очевидно, далеко не завжди, ідеальною “само собою сутньою” така ситуація є... Бо, “сама собою сутність”, ідеальність, вирівнює всяку реальність в конкретній ідеальній версії, коли закінчується дія поняття якоїсь-цієї відносності: якщо вогонь погас, довкола мінус двадцять... то на ранок, невідворотно, буде каструля льоду, - переможе “ідеальність” (наступить якась-така, інша, відносність), - а якщо вода википіла... але абсурдно стверджувати, котре-що є ідеальною версією, а що-котре реальною?.. Простіше констатувати якусь іншу, конкретну, відносність... Та й взагалі – само поняття об’єктивної реальності – насправді є версією, завжди, відносно до ідеалу реальної субстанції можливою: реальністю каструлі киплячої води з плаваючими в ній крижинками...
    Положення: усе існуюче (alles Existierende) є взагалі достеменним, означає те, що з кожної пари не лише даних, але й усіх можливих тверджень (предикатів), протилежних один одному, речі, завжди, належить (є достеменним) одне; через це положення, не тільки твердження (предикати) логічно порівнюються один з одним, але й сама річ трансцендентально (виводячи за межі) порівнюється з сукупністю всіх можливих тверджень (предикатів). Воно означає що, для завершеного пізнання речі, мусимо пізнати все можливе й через нього визначати її (річ), чи то ствердно, чи заперечно. Таким чином, суцільно завершеним визначенням є те-таке поняття, котрого ми ніколи не можемо показати конкретно (in concreto) в його сукупності; воно ґрунтується на ідеї, котра має свій осідок виключно в розумі, котрий (розум) приписує розсудку правила його повного вжитку.
    Анонім: “...має свій осідок виключно в розумі, котрий... приписує розсудку...” (І. Кант, попередній абзац) , - найпоширеніша, й на сьогодні, помилка самого розуму... начебто щось, “виключно в розумі” ... а потім розум далі... Насправді ж , - з самого початку і допоки буде... “воно ґрунтується...” (І. Кант, попередній абзац) , в ідеалі, мов в “шоколаді” відносності... і якщо бракуватиме, вже самого, розуму... однак все довкола, і розум також, будуть в “шоколаді” ідеалу само собою сущим.
    Ось, начебто, суть цієї ідеї сукупності поняття усієї можливості (Inbegriffe aller Möglichkeit) , - оскільки це (ідея сукупності) лежить, в основі кожної речі, як умова повного визначення, сама ще не визначена відносно тверджень (предикатів), котрі могли б утворювати її і через неї ми мислимо лише сукупність понять усіх можливих тверджень (предикатів) (Inbegriff aller möglichen Prädikate) взагалі; та при ближчому дослідженні ми виявляємо, що ця ідея, як первісне поняття (Urbegriff) , виключає множину тверджень (предикатів), котрі вже дані, як похідні, через інші твердження (предикати), або не можуть стояти поруч один одного, і що вона (ідея), тим самим, немовби очищається до поняття (Begriff) , визначеного всуціль передуючи (апріорі), стаючи, відтак, поняттям (Begriffе) про одиничний предмет, котрий, загалом визначений голю ідеєю (bloße Idee) , мусить з огляду на це називатися ідеалом чистого розуму (ein Ideal der reinen Vernunft) .
    Анонім: “ідея сукупності поняття всієї можливості, оскільки це (ідея сукупності) лежить в основі кожної речі як умова повного визначення...” (І. Кант, попередній абзац) , це, - насправді ж, зауважена Кантом, ідея “ідеальності всієї реальності”, котра “…як умова повного визначення” , зрозуміло ж, визначає і цю-саму “ідею сукупності поняття всієї можливості...” і далі, згідно з Кантом: “...визначений голою ідеєю, мусить з огляду на це називатися ідеалом чистого розуму...” , - отже, очевидно, що воза, уже давно, поставлено перед коня, - ідею (ще й голу - в існуванні (existiert)) поперед ідеалу (в бутті(Sein))...
    Розглядаючи, всі можливі твердження (предикати), не просто логічно, але трансцендентально (за межі виводячи), тобто відповідно до їхнього змісту, - визначаючи те, що може мислитися в них передуючи (апріорі), ми виявляємо, що через деякі з них уявляється буття (Sein) , а через інші – саме лише голе небуття (bloßes Nichtsein) . Логічне заперечення, котре, через слівце “не” (nicht) , зависає в долучені до поняття – лише (долучається) до обставин його відношення до якогось поняття в судженні і, отже, аж ніяк не може бути (sein)достатнім для позначення поняття з погляду його змісту. Вираз: несмертний (Nichtsterblich) зовсім не може дати чогось для розпізнання, аж, внаслідок цього, поняття “не” поставлене вперед, як просто голе небуття на предметі, але незайманим залишається, тут, ввесь зміст. Натомість трансцендентальне (котре виводить за межі) заперечення (відкидання) означає небуття (das Nichtsein) саме по собі, котрому протиставляється трансцендентальна (котра виводить за межі) згода (підтвердження), котра є щось таке, поняття чого саме по собі виражає вже одне буття (schon ein Sein) і тому називається реальністю (речовинністю), бо єдино через нього, і доки воно сягає, предмети суть - щось (речі), тоді як протилежне йому заперечення означає лише відсутність(Mangel) , і там, де мислиться тільки це заперечення, уявляється усунення всякої речі.
    Анонім: ” Вираз: несмертний...” (І. Кант, попередній абзац) , насправді, слід, як заперечення поняття смертності (котре є поняттям - котре, логічно, стверджує заперечення поняття життя), прив’язувати до поняття буття, як вічно-живий; а, отже – смертний - до небуття, як поняття котре стверджує заперечення життя... але, однак, виходить ускладнення ускладненого, бо простіше говорити без “не”, просто - про життя та смерть... про існування(existiert) ідеалу життя і ідеалу смерті, - в бутті (sein) ідеалу... Але діалектика, в філософії, допускає довільне жонглювання поняттями, отже – що таке несмертний (Nichtsterblich)? - Не в ідеалі смерті? Смерті не ідеал? Не смерті не ідеал?.. Насправді ж, відкидаючи з допомогою “не” навіть саме “не”, слід, спочатку, усвідомити сам ідеал “не”… Якщо логічним ідеалом “не” є - дія заперечення-відкидання, то відкидання-заперечення вже відкинутого-запереченого буде - абсурдним ідеалом “не”. - Діалектика завжди, ще якось, в понятті відносності, чи без поняття відносності… пояснить і можливу природу “не” і усього решти, для цього вона (діалектика) в філософію і введена – щоб філософу виглядати невігласом розумним!
    Тепер не можна окреслено мислити якогось заперечення, не кладучи в основу протиставного ствердження. Сліпонароджений не може скласти собі уявлення про темряву, бо не має уявлення про світло; ані дикун про бідність, бо він не знає заможності*. Невіглас не має поняття про своє неуцтво, бо не має поняття про науку і т.д. Таким чином, усі поняття заперечень суть – похідні від реальності, отже містять дані (інформацію) і, так би мовити, матерію, або трансцендентальний (котрий виводить за межі) зміст, для можливості та повноцінного визначення всіх речей.
    * Спостереження й обрахунки зорезнавців навчили нас багато чому гідному подиву, але найважливіше, напевне, є те, що вони відкрили нам саму безодню незнання, котру, людський розум, без цих знань, будь-коли не міг би уявляти собі настільки великою вона є і, розмірковування про котру повинні спричинити великі зміни у визначенні кінцевих завдань застосування нашого розуму.
    Отже, якщо остаточне визначення, в нашому розумі, має, в основі, трансцендентальний (котрий виводить за межі) субстрат (підстилку), котрий містить, немовби, ввесь запас матеріалу звідки можуть бути взяті всі можливі твердження (предикати) речей, то цей субстрат є не що інше, як ідея всієї реальності (omnitudo realitatis) . Тоді все (Alle) триває в запереченні (в ряду логічних маніпуляцій) котре (заперечення) є суть - огорожею (Schranken) , воно (заперечення) могло б по іншому називатись, коли б не сам безмежний всесвіт (das All) розташовувався в тій основі (субстраті всіх понять розуму).
    Але, завдяки такому цілковитому оволодінню всією реальністю (Allbesitz) , поняття речі самої по собі уявляється як повністю визначене, а поняття певного перебування в реалізмі (entis realissimi) є поняттям окремої сутності, бо, з усіх можливих протилежних предикатів, у її визначенні, наявний один, а саме той, що абсолютно належить (цього, конкретного, разу) до буття (Sein) . Отже, трансцендентальний (котрий виводить за межі розуму) ідеал лежить в основі цілковитого визначення необхідно (notwendig - потребо-рухомо) притаманного всьому що існує (existiert) , він же становить найвищу й довершену матеріальну умову можливості його, всього сущого, до якої має зводитися всяке мислення, про предмети взагалі, з погляду їхнього змісту. Та це є і єдиний справжній ідеал, доступний людському розуму, бо тільки в цьому єдиному випадкові (цього, конкретного, разу) , саме по собі загальне поняття про річ, цілковито-повністю визначається само через себе й пізнається як уявлення про індивіда.
    Анонім: Канта зрозумів так: трансцендентальний (котрий виводить за межі) зміст лежить в понятті предмета (в твердженнях розуму про предмет), ідеал предмета ж, завжди, трансцендентний, котрий уже за межами... розуму, але розуму доступний, бо є ідеалом... і самого розуму “індивіда” (І. Кант, попередній абзац).
    Логічне визначення поняття, розумом, ґрунтується на диз'юнктивному (розрізненому через “або”) умовиводі, у котрому більше посилання (засновок) містить логічний розподіл (поділ обсягу загального поняття), менше посилання (засновок) обмежує цей обсяг до однієї частини, а висновок визначає (через цю - одну частину) суть поняття. Загальне ж поняття реальності взагалі не може бути розподілене передуючи (апріорі), бо, без досвіду, ми не знаємо визначених видів реальності, котрі містилися б під тим родовим (jener Gattung) поняттям (загального реального). Отже, трансцендентальне (котре виводить за межі) більше посилання (засновок) повного визначення всіх речей є уявленням про сукупність усієї реальності, - не лише голим поняттям, котре підпорядковує собі всі твердження (предикати) з боку їхнього трансцендентального (котре виводить за межі) змісту, але й поняттям, котре охоплює їх в собі і, повне визначення кожної речі, спирається на обмеження сукупності цього всесвіту (dieses All) реальності , причому дещо з неї (реальності) приписується речі, а решта виключається, - те, що узгоджується з "або – або" диз'юнктивного (що розрізнює) більшого посилання (засновку) та з визначенням предмета через один із членів цього поділу в меншому посиланні (засновку). Таким чином, вживання розуму, через котре він (розум) кладе трансцендентальний (котрий виводить за межі) ідеал в основу свого визначення всіх можливих речей, аналогічне до того, за яким він діє в диз'юнктивних (що розрізнюють) умовиводах; саме це положення, я, вище, поклав в основу систематичного підрозділу всіх трансцендентальних ідей, відповідно до котрого вони створюються паралельно і відповідно трьом видам умовиводів.
    Анонім, пригадаймо, мова іде про: “отже їх (умовиводів), як всіх видів суджень взагалі, є три (оскільки вони відрізняються один від одного за способом, котрим вони виражають відношення знання в розсудку), а саме: категоричні (безумовні), гіпотетичні (гадані - припустимі) та диз'юнктивні (розрізняючі - складні) умовиводи” (Трансцендентальної логіки Другий Трансцендентальна діалектика Вступ II. Про чистий розум як осередок трансцендентальної видимості В. Про логічне вживання розуму) . Але тут, варто, особливо, наголосити на різниці між трансцендентальнимта трансцендентним поняттями... як на відмінності між тим, котре за межі виводить (розумом) і тим, котре за межами є (ідеалом дійсності)… - “відношенням знання в розсудку...” і, - ідеалом само собою чинної реальності (трансцендентності)... Трансцендентальне (що за межу веде), навіть ідеальне, не єтрансцендентним (що за межею є) ідеалом. - Ідеал реальності завжди, само собою чинним, є!.. Категоричні – гіпотетичні – диз’юнктивні умовиводи чиняться розумом в трансцендентальному (котре виводить за межі) розумінні, задля підведення поняття предмета під той, справжній, ґатунок реальності “unter jener Gattung” (І. Кант, попередній абзац) , ідеалу предмета...
    Само собою зрозуміло, що для цієї своєї мети, тобто, щоб лише уявити собі необхідне (notwendigе - потребо-рухоме) повне визначення речей, розум приймає за передумову не існування (Existenz) такої сутності, котра відповідає ідеалу, а тільки її ідею, аби, з безумовної цілісності повного визначення, вивести зумовлену, - тобто цілісність обмеженого. Отже, для розуму, ідеал є прообразом (prototypon) усіх речей, що як ущербні копії(ectypa) беруть від нього матеріал для своєї можливості і, більшою чи меншою мірою, наближаючись до нього, усе ж таки повсякчас нескінченно далекі від того, щоб його (ідеалу) досягти.
    Таким чином, усяка можливість речей (синтезу різноманітного через його зміст) розглядається як похідна і лише можливість того, що вміщує в себе всю реальність, розглядається як первинна. Адже всі заперечення, (одні - це бо суть - єдині твердження (предикати), через котрі можна будь-що відрізнити від реалістичної суті (realsten Wesen) ), - всі інші є, лише обмеженнями більшої (größeren) і, врешті, найвищої-найбільшої реальності (höchsten Realität) , а отже, вони (всі заперечення) передбачають її (найвищу-найбільшу реальність), і за змістом суть - лише похідні від неї. Усе розмаїття речей є лише, настільки ж різноманітним, способом обмежувати поняття найвищої-найбільшої (höchsten) реальності, котре є загальнішим (gemeinschaftliches) субстратом речей, подібно як усі обмеження фігури (контури) можливі лише як різні способи, насправді, показати нескінченний простір. Тому предмет ідеалу розуму, що знаходиться тільки в ньому, називається також першо-сутністю (ens originarium – бути оригінальним) або, оскільки він будь-чого не має над собою, найвищою сутністю (ens summum – бути високим) , а оскільки все підпорядковано йому як зумовлене – ще й сутністю всіх сутностей (ens entium – бути сущим) . Але все це не означає об'єктивного відношення дійсного предмета до інших речей, а лише відношення ідей до понять, і залишає нас у цілковитому невіданні щодо існування (Existenz) сутності з такою надзвичайною можливістю.
    Анонім: питання постає щодо тлумачення поняття “найвищої-найбільшої реальності (höchsten Realität)” (І. Кант, попередній абзац) , чи це надреальність (над – auf, понад – über, верхній -ober)?.. – або це, якась ступінь визначення розумом реальності предмета, чи - оті, можливі, “...згідно загального принципу визначення...” “...твердження (предикати) речей...” (І. Кант Про трансцендентальний ідеал, другий абзац) , як от, наприклад: приблизна реальність: купа яблук, - конкретніша: п’ять кілограм яблук, ще конкретніша: п’ять кілограм солодких яблук, або, якась, дуже правильна реальність – реальнісніша, котра включала б, ще й, усі параметри предмета яблуко... Простіше, напевно, було б сказати: ідеал реальності...
    Оскільки не можна, також, стверджувати, що першо-сутність (daß ein Urwesen) складається з багатьох похідних сутностей, бо кожна з них вже має на увазі її саму, а отже, не може її утворювати, то ідеал першо-сутності повинен мислитися як простий, одинарний (einfach) .
    Тому виведення, вже якоїсь - іншої, можливості першо-сутності, якщо бути точним, можна також розглядати не як одне, одноразове, обмеження (einе Einschränkung) найвищої реальності (höchsten Realität) і, начебто (така, інша, можливість першо-сутності), постає в результаті одноразового ділення (eine Teilung) найвищої реальності, бо тоді першо-сутність бачилася б як голий (простий) агрегат похідних (від ділення найвищої реальності)можливостей сутності, що, відповідно до сказаного раніш (при обмеженні безмежного), є неможливим, хоча спочатку, у першому грубому начерку, ми й уявляли це так. Навпаки – можливість, же, всякої речі, в найвищій реальності (höchste Realität) , лежить в основі як сукупність (єдність першо-сутності), бо всяка різноманітність, першою, обмежує, навіть, першосутність (Urwesens) ; але тоді ще, також, і наша чуттєвість і вся реальність (aller Realität) , подана через явище, не могли б належати до ідеї найвищої сутності (Idee des höchsten Wesens) як інгредієнт (складова).
    Анонім: зрозумів так, що, начебто, розум досягає розуміння першо-сутності реального через ділення поняття вищої реальності, а поняття окремого предмета, в тій реальності, осягає через цілісне поняття першо-сутності того вище-реального... але це “не означає об'єктивного відношення дійсного предмета до інших речей, а лише відношення ідей до понять” що, однак, повинно б “...належати до ідеї найвищої сутності” (І. Кант, перед попередній, попередній абзаци)...
    Якщо ми тепер, цю нашу ідею, гіпостазуючи (приписуючи їй самостійне буття), простежимо далі, то: першо-сутність досягається через голе поняття найвищої реальності, - через єдине, просте, загально-достатнє, вічне і т.ін. – одне слово, визначається вона (першо-сутність), в її безумовній повноті, через усі приписи (предикаменти) (в логіці Арістотеля це, - десять максимальних класифікацій, в котрих можуть бути поміщені всі матеріальні речі). Коли ж, поняття такої сутності, розвивати розсудком від поняття Бога, в трансцендентальному (котрий виводить за межі) розумінні, то тоді, ідеал чистого розуму стає предметом-сюжетом трансцендентальної (котра виводить за межі) теології (богослов’я), як я вже згадував вище.
    Тим часом, таке (очевидно для богослов’я) вживання трансцендентальної (котра виводить за межі) ідеї, перевищило б уже межі її призначення й припустимості. Тому розум поклав її (цю ідею) до основ, як поняття всього реального стану речей, щоб досягти повноти визначення самої речі, але без того, щоб уся ця реальність була об'єктивно даною і з неї сама річ виводилась. Це, останнє, твердження (...ця реальність була об'єктивно дана і з неї сама річ виводилась) є голою фантазією, через котру ми, начебто, охоплюємо й реалізуємо, разом в одному ідеалі, всю різноманітність цієї ідеї через якусь особливу сутність, - а на це ми не маємо права, ані, навіть, на можливість втілення такої гіпотези; окрім того що, всі висновки, котрі випливають з такого ідеалу, зовсім не стосуються повного визначення речей взагалі, а лише задля нього й потрібна була ця ідея, вони (висновки) ще й не мають, на повне визначення речей, ані найменшого впливу.
    Але недостатньо описувати спосіб діяння нашого розуму та його діалектику – треба намагатися ще й шукати, навкруги і відкривати її джерела, щоб бути здатним пояснити, саму цю ясність ідеї, як феномен розсудку; адже ідеал, про який ми говоримо, не ґрунтується лише на природній, чи на голій, свавільній ідеї. Тож я запитую: як приходить розум до того, щоб розглядати, всяку можливість речей, як похідну від однієї-єдиної, котра лежить в основі, а саме, від можливості вищої реальності і, потім, ставити за передумову її як таку, котра міститься в окремій першо-сутності?
    Відповідь напрошується, сама собою, з викладеного в трансцендентальній аналітиці. - Можливість предметів чуттів є відношенням їх до нашого мислення, в котрому (відношенні) щось (точніше, досвідна (емпірична) форма) може мислитись передуючи (апріорі), а те, що становить матерію - реальність в явищі (те, що відповідає відчуттю), має бути даним, бо без цього, все те - що становить матерію, зовсім не могло б мислитись, а отже, і його можливість (Notwendigkeit – потребо-рухомість) не могла б уявлятися. А предмет чуттів може бути, повністю, тим визначеним лише тоді, коли він порівнюється з усіма твердженнями (предикатами) явища і зображується, через них, ствердно або заперечно. Але в самому предметі має бути дане те, що становить буття(sein) самої речі (у явищі), тобто реальне, – без цього він, зовсім, не міг би мислитись, а те, у чому дано реальне всіх явищ є, єдиним всеосяжним досвідом, тож матерія, для можливості всіх предметів чуттів, має передбачатись як дана в одній сукупності, на обмеженні котрої тільки й може ґрунтуватися вся можливість досвідних (емпіричних) предметів, їх відмінність один від одного та, можливість їх повного визначення. Насправді нам не можуть бути дані жодні інші предмети, окрім предметів чуттів і, то ніде інде, окрім як у контексті (в тісному зв’язку) можливого досвіду, отже, предметом, для нас, є лише те, що передбачає сукупність усієї досвідної (емпіричної) реальності як умову своєї можливості. Силою природної ілюзії ми розглядаємо це як основу, котра має бути чинною для всіх речей взагалі, тоді як насправді вона важить лише для тих, котрі дані як предмети наших чуттів. Отже, досвідний (емпіричний) принцип наших понять (сприйняття, через можливість, речей, як явищ), ми, через нехтування цього обмеження (не сприймати речі можливі за речі дійсні), приймаємо за трансцендентальний (котрий виводить за межі) принцип можливості речей взагалі.
    А якщо цю ідею, сукупності постання всієї реальності, ми потім гіпостазуємо (приписуючи їй можливість самостійного буття) як дійсно взяту звідти (з реальності), то: то це тому, що дистрибутивну (таку, що допускає розчленування) єдність досвідного (емпіричного) вживання розсудку, ми, діалектично (мистецтвом бесіди), перетворюємо на колективну єдність досвідно-цілого і, цю цілісність появи, мислимо собі як одиничну річ, котра містить в собі все досвідно-реальне; потім ця сукупність, за посередництвом уже згадуваної трансцендентальної (котра виводить за межі) субрепції (аргументації згідно хибних засновків), змішуються(очевидно – мистецтвом бесіди) в понятті речі, котре ми потім бачимо, на вершині можливості всіх речей, немов набуте через реальні умови повного визначення*.
    * Отже, цей ідеал щонайреальнішої сутності, хоча він є лише поданням, спершу реалізується, тобто робиться об'єктом, потім гіпостазується (йому приписується самостійне буття) і, нарешті, через природний поступ розуму до завершення єдності, навіть - персоніфікується (конкретизується), як ми незабаром покажемо; адже регулятивна єдність досвіду спирається не на самі явища (не на саму лише чуттєвість), а на пов'язання їх розмаїття через розсудок (в апперцепції – до сприйманні), отож єдність найвищої реальності і повноти визначеності (можливість) усіх речей, бачиться, лежить у якомусь вищому розсудку, тобто в істоті розумній.
    Анонім: а поки що спроба якогось “… об'єктивного відношення...” як така, що “…є голою фантазією...” втіленою в “… те, у чому дано реальне всіх явищ, є єдиним всеосяжним досвідом...” (І. Кант, попередні абзаци) ... а само поняття ідеалу реальності та сам“трансцендентальний ідеал” (І. Кант, заголовок розділу) ... губиться в понятті “ідеалу щонайреальнішої сутності...” а всяке вирішення робиться в розумі, “...тобто в істоті розумній”. (І. Кант, попередній абзац).

ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ

СЕКЦІЯ ТРЕТЯ

Про підстави спекулятивного розуму, через буття (Dasein - там-тут буття) , робити висновок про поняття найвищої сутності
    Незважаючи на таку, очевидну, потребу для розуму, припускати передумову, на котру він міг би цілковито опиратись при вчиненні розсуду, для повного визначення своїх понять, тут, все ж, достатньо помітно й очевидну ідеальність і чисту поетичність тої-такої передумови, і ці сумніви повинні би не допускати визнання, цього-такого голого витвору власного мислення, за якусь дійсну сутність, - якби щось інше не примушувало його (розсудок) постійно шукати опертя в регресі (пошуку причин в досвіді) від зумовленого, котре є даним(безпосередньо в ідеалі реального) , - до безумовного, котре, саме по собі, і за самим лише своїм поняттям, не дане як дійсне (а присутнє абстрактно в ідеалі поняття) , але (безумовне) єдине, котре може завершити ряд умов, котрі ведуть до його підвалин. Це, начебто, є природним шляхом до кожного людського розуму, але цей процес не завжди відбувається мимовільно - само собою. Найчастіше суть вловлюється не з понять, а виокремлюється через загальний досвід і через існування (Existierendes) підлягає обґрунтуванню. А щоб, потім, цей ґрунт не провалювався, весь цей процес вмощують на непорушній скалі поняття, ось це: поняття чогось абсолютно-необхідного (des Absolutnotwendigen – безумовно-потребо-рухомого) . Проте таке поняття (через свою динамічність) висить без опертя, в порожньому просторі, мимовільно заповнюючи собою все, не залишаючи,(для якоїсь, стурбованої, свідомості, начебто) вже й місця для запитання: за що (zum Warum) , тобто - такою є реальність через безмежність (der Realität nach unendlich ist) .
    Коли щось, що досягається через буття (es auch sei) , існує (existiert) , то це щось, воднораз, стає існуючим(existiere) з необхідності (notwendigerweise – потребо-рухомо-показане) . Бо ж, навіть, випадкове існує (existiert)лише за умови наявності чогось іншого, як своєї причини, а того іншого, далі, стосується цей висновок і так – аж поки не дійдемо до якоїсь причини, котра вже є не випадковою і, власне, тому, існує (existiere) з необхідності(notwendigerweise – потребо-рухомо-показане) вже без жодної умови. Оце і є той аргумент, що ним розум обґрунтовує свій поступ до першо-сутності.
    Далі розум шукає таке поняття сутності, котрому підходила б така перевага в існуванні (existiere) , якою є безумовна необхідність (Notwendigkeit – потребо-рухомість) , – і не для того, щоб тоді, передуючи (апріорі), sein Dasein - через процес буття виснувати саме буття (sein - дія буття, Dasein – іменник тут-там-буття) (тому він (розум) насмілюється бачити ці-такі можливості та, взагалі, досліджувати щось через голе поняття, таким чином обминаючи випадковості, котрі лежать в основі буття), а лише для того, щоб під поняття можливості речей того (буття) знайти те-таке, котре не має в собі чогось такого, абсолютній необхідності суперечного (der absoluten Notwendigkeit (потребо-рухомості) Widerstreitendes) . Адже зрозуміло що, якесь необхідне існування (notwendig existieren) , вважається вже встановленим на підставі першого висновку. І якщо він (розум) може усунути все, що не узгоджується з цією необхідністю (Notwendigkeit - потребо-рухомістю) , окрім одного, то це одне і є просто необхідною сутністю (notwendige Wesen) , – байдуже, чи саме це під необхідністю (Notwendigkeit - потребо-рухомістю) розуміється, тобто, байдуже, чи можемо ми вивести її (просто необхідно-рухому сутність) лише самим поняттям, а чи ні.
    Те, поняття чого містить у собі відповідь на всяке чому, те, - котре не має дефекту в жодній частині й під жодним поглядом і скрізь є достатньою умовою, – видається, власне - через те, абсолютною необхідністю(Notwendigkeit– потребо-рухомістю) сутності, здатної бути (sein) , бо ж воно, володіючи всіма умовами для всього можливого, саме (для себе) не потребує, ба, навіть не може мати будь-якої умови, отже, відповідає поняттю безумовної необхідності (Notwendigkeit – потребо-рухомості) , принаймні в тій частині, у котрій будь-яке інше поняття не може йому дорівнятися, через те, що, будучи дефективним і потребуючи доповнення, не виявляє саме по собі такої ознаки незалежності від усіх подальших умов. Правда, звідси ще не можна, з певністю, виснувати того, що начебто те, котре не містить у собі найвищої й, під кожним поглядом, довершеної умови, мусить, через те, бути (sein) зумовленим згідно свого існування (Existenz) ; отже, все ж таки, воно не має при собі тієї єдиної ознаки безумовного буття (Daseins - там-тут буття) , завдяки якій розум має силу пізнати, через передуюче (апріорне) поняття, ту чи іншу сутність як безумовну.
    Тож, поняття сутності з найвищим ступенем реальності, поміж усіх понять можливих речей, є найбільше підхожим до поняття безумовно необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності і якщо й не цілком відповідає останньому, то все ж таки ми не маємо вибору і, як нам бачиться, змушені триматися його, бо не можемо нехтувати існування (Existenz) необхідної (notwendigen) сутності, а допускаючи його (існування поняття необхідної суті), уже не можна буде віднайти, в усьому полі можливості, чогось, що могло б пред'явити більш обґрунтовану претензію на таку перевагу в бутті (Dasein- там-тут бутті) .
    Отже, таким є природний шлях людського розуму. Він, найперше, пересвідчується, через буття (Dasein- там-тут буття) , в наявності якоїсь необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності. В ній він визнає безумовне існування (Existenz) . Потім він шукає поняття такого, котре є незалежним від усякої умови і знаходить його в тому, що саме собою є достатньою умовою для всього іншого, тобто в тому-такому, котре - все реальне містить. Всесвіт (All) , без границь і є тою, абсолютною, єдністю, котра носить у собі поняття єдиної сутності – найвищої і, (через розум) доходить висновку, що найвища сутність, як першооснова всіх речей, просто-коротко і ясно (schlechthin) з необхідності тут є (notwendigerweise da sei) .
    Про ґрунтовність цього поняття можна й не сперечатись, якщо йдеться про тлумачення, в котрому буття(Dasein - там-тут бутті) якоїсь необхіднішої (notwendigen - потребо-рухомішої) сутності в ньому додане і тільки варто погодити те, що, так би мовити, становить його зміст, та куди, як то кажуть, воно само хоче відноситися; адже тоді не можна зробити кращого вибору, або, радше ми не маємо вибору, а змушені віддати свій голос за абсолютну єдність повної реальності як першоджерела можливості. Та коли, однак, щось конкретне не змушує нас зважуватися приймати рішення, то краще, щоб цей, цілий, предмет залишався нерозв’язаним, аніж щоб ми, через, начебто, повну вагу аргументів, були присилувані до схвалення, тобто, коли ж йдеться лише про голі домисли, - наскільки ми справді знаємо цю проблему, а в чому тільки тішимо себе ілюзорним знанням, – тоді вищезгадане закриття проблеми бачиться далеко не в такій виграшній формі й потребує нашої уваги, щоб чимось заміщати брак аргументів для його обґрунтування.
    Справді-бо, якщо ми схвально прийматимемо все так, як воно тут лежить перед нами, щоб, по-перше, цим яким-будь існуванням (Existenz) (мабуть тільки своїм власним) виводився правильний висновок про існування(Existenz) якоїсь безумовно необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності ( як такої, що сама собою відбувається) і, по-друге, щоб така сутність містила всю реальність, а відтак й всі умови, і щоб ми безумовно, просто, коротко та ясно (schlechthin) визнавали – поняття речі котре відповідно до абсолютної необхідності(Notwendigkeit- потребо-рухомості) знайдено, то, треба також знати: з цього-такого зовсім не випливає, що поняття обмеженої (випадкової) сутності, котра не має найвищої реальності, начебто, через те, суперечитьбезмежності - абсолютній необхідності (Notwendigkeit - потребо-рухомості) . Хоча, в її (обмеженій суті) понятті, я й не бачу чогось схожого на безумовне, котре всесвіт (das All) вже носить, поміж всіх умов, у собі (як безмежне) , та з цього не робиться висновок, що її (обмеженої суті) буття в бутті (sein Dasein) цим процесом буття (sein) примушене, подібно до того, як я не можу казати у гіпотетичному (з гіпотези, гаданому) умовиводі: де немає вірної умови (в нашому випадку – умови повноти відповідно до понять), там немає також і зумовленого. Це навпаки, дозволяє нам вільно вважати, що всі інші (випадкові) обмежені сутності, так само мають силу для безумовно необхідного (notwendig - потребо-рухомого) , хоча ми й не можемо виснувати їхню необхідність (Notwendigkeit - потребо-рухомість) із того загального поняття, котре маємо про них. Проте цей аргумент не дає нам і найменшого поняття про властивості необхідної (notwendigen - потребо-рухомої) сутності і не готовий, для цього, будь-що, десь, зробити.
    Проте цей аргумент (присутності обмеженої сутності) зберігає певну важливість і значення, котре, внаслідок цієї їх об'єктивної недостатності, ще не можуть їм надаватись. Тому що цілком правильно буде припустити обов’язковість їх присутності в ідеї розуму, але як таких, котрі не мають, без всього реального стану речей, значення в застосування навіть до нас, тобто, гідними бути (sein) , без спонукальної причини, там, де не передбачено найвищої сутності, котра могла б надати практичним законам дієвості й переконливості(Nachdruck) , то ми мали б також обов'язок керуватися поняттями, котрі хотіли б бути (sein) не об'єктивно-достатніми, - як на наш розум, переважаючими в порівнянні з тими, котрі пізнають краще і викривальніше лише, хіба що, саме ніщо (doch nichts – однак ніщо) . Тут, зобов’язання вибирати, привело б до нерішучості самої логічної спекуляції через втрату рівноваги та через прилучення практичних аспектів, адже розум не знайшов би, навіть перед самим собою, найбільш поблажливішим суддею, виправдання котрого, якщо б він при терміновому руху справи, за незадовільного її перегляду, не затямив би, що цих-таких думок, над якими (ми не знаємо напевно), й будь-які кращі (keine besseren) , варто не наслідувати.
    Цей аргумент, хоча й насправді трансцендентальний (складний), оскільки ґрунтується на внутрішній недостатності випадкового, є, одначе, таким простим і природним, що підходить до найпростішого людського розуму, як тільки, цей розум, наводять на цей аргумент. Ми бачимо, яким чином речі змінюються, постають і проминають; отже, вони, або принаймні їхній стан, повинні мати привід (Ursache) . Але щодо кожного приводу(Ursache) , котрий будь-коли може бути даний в досвіді, можна знову стверджувати те саме (без кінця) . Куди ж, найпростіше, можна віднести найголовнішу причинність (Kausalität) , як не туди, де перебуває, також найвища причинність (Kausalität) , тобто, віднести в ту сутність (dasjenige Wesen) , котра споконвічно містить у собі самій достатню підставу для кожної самодостатньої дії і поняття котрої легко встановити через єдиний порух всеосяжної досконалості. Цей найвищий привід (Ursache) ми, просто-коротко і ясно (schlechthin) вважаємо за необхідне (notwendig - потребо-рухоме) , і рішуче визнаємо що повинні, необхідно (notwendig - потребо-рухомо), піднятися до нього, бо ніщо не перевищує його основ – ще й далеко. Тому ми помічаємо, що у всіх народів, крізь щонайсліпіше багатобожжя, все-таки проблискують іскри однобожності, до чого привели не розміркування й глибока спекуляція, а лише природний шлях простого розсудку, що стає дедалі зрозумілішим.
    Анонім: людський розум скоріше визнає присутність “поняття обмеженої (випадкової) сутності” (І. Кант, попередній абзац) в реальному бутті, ніж, тільки виключно, - у власній голові... бо ж, зрештою, та голова, і те, що є в голові, - існують (existiert) у реальному бутті (Dasein - там-тут буття). І те, що:“...крізь щонайсліпіше багатобожжя, все-таки проблискують іскри однобожності...“ (І. Кант, попередній абзац) , значить те, що людина усвідомлює: існування (existiert) кожної окремої речі, котрій вона готова надати статус бога - “багатобожжя“ , насправді підпорядковується буттю (Dasein - там-тут буття), котрому, насправді, належить статус “однобожності“.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94282698631287 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …