Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43894
Рецензій: 85498

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (10)

© Елен Тен , 07-07-2016
На підвіконні «галасував» будильник. Василь заледве розплющив очі, відірвав від подушки важку голову. Стіни однозначно хтось рухав. І ліжко.
Голова – провалля. Попередній день повертався до нього розмитими уривками.
Василь перевів тіло у вертикальне положення. Погляд одразу зупинився на плетеній із лози ляльці, яка тепер стояла на столику біля ліжка. Спогади -  наче відтята кінцівка. Ти з ними буцімто  розпрощався, притрусив пилом часу, а вони все одно болять.
Вчора, згрібши до кишені  останні копійки, Василь зазирнув до «Абетки» - найдешевшої у Федорівці забігайлівки. Купив пляшку горілки. Доки офіціант шукав у комірці дрібні купюри, чоловік  перекинувся кількома словами з Галькою – персоною нон ґрата для місцевих жінок, дамою «полегшеної» поведінки.
Їй було вже далеко за сорок, але жінка майже не змінювалась, не старіла. Наче від неї відвернувся час. Ще в юності, побачивши, як Галина «пливе» вулицею на височенних підборах, раз по раз граційно підсмикуючи коротеньку червону спідничину, поцікавився у батька:
«- Ким працює тьотя?
Той затнувся: «Е… Продавчинею»».
- Чому сумуєш, красеню? – запитала Галина.  Її пальці з довжелезним рожевим  манікюром мандрували поверхнею барної стійки. В його сторону.
- Так. Нічого особливого. Життя…
- Що, все як у нас? – іронічно посміхнулася вона, поправляючи комір Василевої сорочки. – Якщо кохання, то нещасне. Якщо щастя, то з плямами.
Вдома, замкнувши двері і опустивши фіранки, у  надвечірніх сутінках Василь  перехилив кілька чарок, звільняючи розум від тіней минулого. Але захист виявився занадто ненадійним. Біль повернувся разом зі свідомістю. І соромом. «Тримай себе в руках! Ти ж не Микола…»  
У двері постукали. Гості завжди приходять невчасно. Таємничий закон життя.  Чоловік підвівся, визирнув у вікно. Марійка! Пішов відчиняти, на ходу рівняючи долонями волосся і змітаючи рукавом пил з тумбочки.
Разом із сусідкою до будинку увірвалося свіже ранкове повітря.
- Наганялася зранку як той Джульбарс, - важко зітхнула вона, ставляючи на стіл великий залізний мисник. – Це наш сніданок.
- Я не заслуговую стільки уваги.
- А що мені робити? – склавши руки в боки, нависла над ним кума. – Я  стільки не з’їм. Це ж швидка і мученицька смерть для моєї фігури.
Більше не слухаючи заперечень Василя, жінка заходилася накривати на стіл. Знайшла у шафі велику вишиту скатертину, яку їхня родина діставала  лише на свята,  глиняні мисочки.
- Ти не думай, - підсовуючи до Василя тарілку із ще теплими, присмаченими смаженою цибулею, варениками, згодом говорила вона. Щоб якось розбавити нестерпну тишу.  – Односельчани тебе розуміють.
Чоловік кивнув. З ним майже не віталися. Відвертали обличчя, робили вигляд, що не впізнали. Гарна звичка людей не помічати того, кого їм не хочеться бачити.
- Ти часто думаєш про той день?
- Ні, - збрехав він.
«Їхні слова губилися у просторі. Натовпу, правоохоронців, дружини. Зливалися у дражливий гуркіт. Того дня він мав багато «прем’єр». На його руках вперше була кров іншої людини, Інна вперше дала йому ляпаса.
- У що ти вліз? – ковтаючи слова, плакала вона.  
Він не міг по-іншому. Не мав права. І не зізнатися не міг, хоч як благало його про це перелякане дівча. Хіба б зміг вільно дихати, коли на душі лежав  подібний тягар?
- Я мав захистити жінку.
- Ти мав захищати власну жінку. Думати про наше майбутнє. Що тепер з нами буде?
- Вибач, - сказав, ледь ворушачи губами. Затуманений погляд нишпорив натовпом. У пошуках маленької темної голівки».
- Просто в тебе був ніж, - Марійка рухалася тією темою обережно, наче мінним полем. -  А цигани пустили чутку, що ти спокусив дівчину. І нареченого її убив зумисне. Щоб він тобі не заважав.
- Знаю. Знаю…
- Той ром, брат вбитого, доклав до справи руку. Говорили, що він дав хабара  судді. А були б гроші, то й свідки знайдуться. Ти ж бачив, як швидко все відбулося. Не за правилами це, не за законом.
- Ян вимагав помсти.
- Даремно ти не подав апеляцію. Я б найняла гарного адвоката. Це був самозахист. Тебе мали виправдати.  
- Хіба тобі не було куди дівати гроші? Теж мені донька Рокфеллера.  
- Гроші б знайшлися.
- Ні, - Василь взяв у свої руки ліву долоню куми, легенько її стис. – Вони б все одно мені помстилися. Могли дістати Інну або Оксанку. Краще вже так.  Мені ще пощастило. Я ж не отримав максимального строку.  
- Хіба  тих років замало?
- А маєток? – перескочив на іншу тему чоловік. - Ян його купив?
- Та ні. На щастя, цигани поїхали і більше тут не з’являлися. Окрім того хлопчини, родича Зори. Він повернувся через кілька днів по її смерті. Я показала йому могилку. Іноді юнак туди навідується.
- Здається, я його  бачив. Думав, помилився…  
- Що робитимеш далі?
- Не знаю. Я на сім років випав із життя. А тепер знову муситиму вчити його закони.
- Маєш  плани?
-  Певно, пливтиму за течією. Хоча вона часто заносила мене не туди.
- Тільки не думай, що твоє життя скінчилося і ти розминувся  зі щастям. Все ще можна змінити. Наважишся гребти проти течії – подарую тобі своє фірмове весло, - підморгнула йому Марійка.
Його кума – найбільша у світі оптимістка. Намагалася у всьому віднайти позитив, зустрічала життєві труднощі з високо піднятою головою, посміхалася в обличчя небезпеці, і та задкувала, відступала перед її світлою енергетикою. Лише одного разу вона ледь не зламалася. Після смерті сина. Василь ніколи не забуде, як видирав у Марійки з рук пляшечку снодійного, а вона, дивлячись на нього порожнім поглядом, шепотіла: «Я просто хотіла заснути. Щоб зник біль.» Він обіймав її і заколисував, наче дитину: «Все буде добре. Ти маєш жити далі. Хіба тобі немає заради кого жити?»  
Марійка вийняла з кишені згорнутий вчетверо аркуш паперу, передала його Василю.
- Ось. Все не було нагоди тобі віддати.
- Що це?
- Лист від Зори,  написаний за день до її смерті. Вона постійно  нагадувала, щоб я тобі його передала. Навіть змусила заприсягтися.
Коли кума пішла, Василь довго розглядав лист, ніяк не наважуючись його розгорнути. Врешті торкнувся рукою пожовклого від часу аркуша. У місцях згину папір зберіг первинний колір. Білі продовгуваті смуги, які чимось нагадували шрами.
«Ми так і не встигли поговорити. Я не сказала тобі: «Дякую!» Хоча розумію, що всіх на світі слів замало, щоб висловити свої почуття. Подякувати за те, що ти для мене зробив, як змінив моє життя.  І вимолити прощення за те, що зробила з твоїм…
Я мала тебе побачити. Але слідчий мене не пустив. Навіть після заяви,  що це саме я зарізала Тамаша. Збиралася заприсягтися на суді. Але вони мені не повірили. І батько теж. Він пообіцяв, що забере мене додому і більше нікуди не відпустить. Стежитиме за мною пильніше, аж доки не знайде підходящої партії. Натякнув, що більше з цим не зволікатиме. А дощ милостивий. Він  мене звільняє…
Знаєш, я збрехала. Я бачила твою долю. І свою. Але все одно не відступилася. Хотіла її перехитрувати, взяти своє.. Та долю не обдуриш. Вибач, якщо ще не пізно просити пробачення.
Цікаво, чи любив ти мене хоч трішки? Будь з тими, кого любив більше.
Після темряви настане світло. Я бачу його в твоїй долі. Рухайся до нього. І нізащо не зупиняйся.
                                                           Твоя Зора»

Наступного ранку, щойно з-за лісу, позіхаючи, викотилось заспане  сонце, Василь подався на кладовище. Зупинився біля могилки Зори, на устеленій  барвінком землі. Прошепотів: «Я рухатимусь до світла. За нас обох. Обіцяю…»  
Торкнувся рукою тонкого, пофарбованого у чорне хреста. Гарно тут, затишно. Скоро розквітне бузок…
Додому повертався за немилосердної спеки, від якої плавились і асфальт, і думки. Розстібнув на грудях сорочку, накинув на голову кашкет. На центральній вулиці Федорівки, біля універмагу, небачене диво. Незнайомий немолодий  чоловік у старомодному коричневому костюмі грав на електричній  скрипці.
Незважаючи на жарінь, люди зупинялися, слухали маестро. Музика летіла вулицею, її підхоплював вітер, заповнюючи простір чимось легким й урочистим. У ніг скрипаля стояла картонна коробка з-під взуття.
Василь, пропускаючи моторолер, перебіг дорогу. Нахилився, ніби уклінно віддаючи шану таланту музики, кинув до коробки кілька гривень. Тієї миті, під впливом чарівної мелодії, з ним відбувалися дивні метаморфози. Дихалося легше, просторіше. Душа «сяяла», наповнювалась щастям.  

Рання весна спонукала  сільського жителя до роботи. Спокушала теплими днями, прогрітими, випещеними сонцем ґрунтами, мріями про гарний врожай. Кожен поспішав вкинути щось у земельку до Великодня.
У Василя знайшлося безліч справ. Муляв очі невибілений паркан. Роками не оброблена земля на городі стала непіддатливою, твердою. Немов асфальт. Розкошуючи на позбавленій хазяйських рук ділянці, зілля заплело город щільним килимом.
Разом з Марійкою саджали картоплю,  нагрібали горбики під кабачки, лагодили теплицю. Василь обрізав виноград, побілив дерева. А молоденьку абрикоску, яка схилила гілля на дах  сараю, поки не чіпав. Життя навчило його, що іноді найбільша допомога – це невтручання.
Розширив квітник. Кума принесла з льоху відра, в яких зберігалося коріння айстр, накопала цибулин лілій і гладіолусів, віддала торбу з насінням.  Василь дякував. Знайде місце для всього. Зора так любила квіти…
Городні справи відволікали, робили дні коротшими. Втома скрадала спогади, покривала рятівним сном невеселі думки. Ввечері, коли в шибки билися хрущі, Василь пив липовий чай в компанії нового товариша. Щоб не почуватися зовсім самотнім,  прийняв додому те приблудне собача. Воно все одно нікуди не йшло. Ночувало на вулиці, під полатаним гусінню листям ревеню. Боязко визирало зі свого сховку на господаря, чекаючи, доки він наповнить їжею стару, вигнуту в кількох місцях, алюмінієву миску. Та й гавкати почало. Вже стерегло свою територію.  
А з роботою не щастило. Хоч йди з поклонами до баби Павки, місцевої активістки, котра колись виписала у село самого заступника міністра. Старенька із завидною наполегливістю вирішувала справи різної складності. Свої і Федорівки. Незбагненним чином заводила потрібні знайомства. Коли ж цікавились, як їй це вдається, хитро мружилась: «Маю підходи».
В понеділок, коли, за традицією, заведено розпочинати нове життя, Василь прокинувся вдосвіта. Поголився, надягнув найкращий зі своїх костюмів, приготував документи. Йшов повз свіжовиорані поля з пухким чорноземом, річку, яку в кількох місцях вже затягло рястом, великий сіро-червоний камінь, що кожного року все більше вилазив із землі. Вони з Інною не раз привозили сюди Оксанку. Василь рвав для доньки квіти латаття, але без води воно, нажаль, надто швидко в’януло.
Великий завод із виготовлення кераміки знаходився на території, що прилягала до двох сіл – Федорівки та Олександрівки. За рік виріс на землі, яку раніше займали поля озимих культур. Василь пам’ятав, як починалося будівництво. Одразу стало зрозуміло, що планується щось грандіозне. Широченний фундамент, високі бетонні блоки, гори щебеню, підйомні крани. Дехто із сільських хлопців «облизувався», підшукуючи там роботу. Але до будівельних бригад не брали сторонніх. Одразу запитували про відповідну освіту. І розводили руками:  «Ні, панове, вибачте. У нас працюють лише професіонали».
З пагорба здавалося, що за розмірами завод завбільшки чи не з пів Федорівки. А зблизька він виглядав ще величнішим. Маленька  фортеця. На прохідній охоронець довго роздивлявся документи Василя, а потім викликав по телефону вже іншого чергового. Той вів чоловіка заплутаними лабіринтами безкінечних коридорів, аж доки вони не опинилися біля кабінету інспектора з відділу кадрів.
Симпатична білявка в окулярах нагадувала Василю відому українську телеведучу. Вона ставила чоловіку різні запитання і ретельно шкребла щось у своєму записнику. Настав час і для «незручного»:
- Ви маєте судимості?
- Так, - видихнувши, чесно відповів той.
Шкрябання відразу припинилося. Блокнот відклали в сторону. Лише збіг?
- Нажаль, зараз у нас немає підходящих для Вас вакансій. Якби ж Ви звернулися на місяць раніше. Ми набирали цілу зміну, - вона підвелася. – Але я внесу Вас до нашої бази даних. У разі чого одразу зателефонуємо.
Вона приязно посміхнулась. Василь енергійно закивав. Подякував.  Бреше. Але ж так елегантно!

Безслідно пролітали однакові дні. Іноді Василь втрачав відчуття часу. І твердий грунт під ногами. Та хіба міг розраховувати на щось інше? Відбув свій строк. Тепер належало відбувати життя…
Чомусь важко було звикати до тиші. Саме у цих стінах. Дім, в якому раніше лунали веселі голоси, тепер стояв одинаком. Оминали його гості, наче щось невидиме. А він і не запрошував. Хто захоче, прийде…
Надворі випогоджувалось. Поодинокі хмари тонули в охолодженій вранішньою зливою небесній блакиті. Зі сторони школи, чий червоний металопластиковий дах здавався найяскравішою точкою Федорівки, долинала  гучна грайлива мелодія. Василь чув від доньки про чергову річницю від дня заснування навчального закладу. Вирішив не нехтувати запрошенням.
Поголившись, надягнув нову сорочку, взув «вихідні» туфлі. Дорогою до школи піддався ностальгії.  Пригадав день, коли вів до першого класу свою Оксанку. Великий букет білих хризантем, великі білі банти, які здавалися більшими за її голівку. Йдучи звивистою стежкою, вона кілька разів губила черевички і дуже боялася, що їй не сподобається вчителька.
А надвечір на них чекало «перше шкільне потрясіння». Оксану було попереджено, що зі школи її забере мати. Але дівчинка втекла з останнього уроку.
Інні зателефонувала вчителька. А що одразу спаде на думки схвильованій матері? Найгірше…  
Інна побігла до школи в сльозах. І дорогою перестріла свою доньку. Оксанка йшла, тулячись до сусідського паркану і дрібно переставляючи ніжки у нових, ще не розношених черевичках. А важкий рюкзачок тягла по землі. Добре, що купили темний…
- Навіщо ти втекла? – обіймаючи здивовану першокласницю, емоційно випитувала мати.
- Я не втекла, - заперечило дівча. – Просто втомилася і пішла додому. Хіба не можна?
Музика ближчала, набирала гучності. На шкільному подвір’ї ніде було  ступити. Квіти, повітряні кульки, учні у вишиванках - різнобарвні пташки. Василь злився з натовпом.  Відійшов до великого розквітлого каштану. Став поряд із двома сивочолими бабусями, котрі, як на гріх, не замовкали ні на мить, обмінюючись свіжими плітками і змагаючись у кількості хвороб.
Здалеку бачив Інну. Вона розмовляла з дружиною Миколи.  Оксана  співала з іншими дівчатами пісню про соловейка. Її голос видався йому найдзвінкішим. Помахав доньці рукою, хоч і не був певен, що його помітили.  
Свято закінчилося неперевершеним видовищем. Першокласники, котрі до того виконували ритмічний танок зі стрічками, випустили в повітря живих голубів.
Натовп швидко розходився. Василь не поспішав завертати до воріт. Зі свого сховку спостерігав за донькою. Вона прощалася біля школи з матір’ю, потім  довго говорила на спортивному майданчику з якимось незнайомим хлопцем. Певно, Андрієм. Василь пам’ятав його ще десятирічним.
А з батьком юнака, Іваном, вони у молодших класах були нерозлийвода. Сусіди, однолітки. Разом лазили по деревах, разом ловили на ставку тритонів і бігали до лісу за ягодами. Якось навіть спробували провернути одне «дільце».
Пригадуючи той випадок, Василь не міг стримати посмішку. Не розумів, чому йому так впали в око оті журавлі. В часи їхнього дитинства на селі була мода на дерев’яні сувеніри у формі журавликів. Пофарбована у зелене підставка, на якій два птахи зігнули голови над очеретом. Вони нахабно визирали з кожного вікна, збуджуючи його дитячу уяву.
«Який несмак», - проходячи повз такі на базарі, морщила носик бабуся. А Василику страх як хотілося цього «несмаку». Запримітивши журавлів у діда Тараса, який мешкав за залізничним переїздом, біля покинутого млина, виступив талановитим стратегом, розробивши хитрий план захоплення бажаної іграшки.
Іван, чий батько давно товаришував з дідом, мав зайти до нього на подвір’я. Вигадати щось, напроситися в гості. Попрохати води. А коли Тарас вийде до іншої кімнати, забрати схований на підвіконні, за фіранкою, сувенір. От тільки товариш все зіпсував…
Сіли вони з дідом на порозі, балакають про диких кабанів. Дід Тарас колись працював лісничим і знав багато цікавих історій. Іванко запитав у нього про журавлів. Старий виніс з будинку, показав хлопцеві штучних птахів. І тут його товариш  бери і бовкни:
- А Василь Шульга  хоче вкрасти ваших журавлів.
Далі хлопчак вже не слухав. Світ похитнувся, надавав йому ляпасів. Витираючи брудною рукою сердиті сльози, він вигадував для Івана найлютішу кару. Навіть коли за кілька хвилин приятель повернувся із бажаною «здобиччю», зовсім їй не зрадів.
Василь так і не дізнався, вкрав Іванко тих журавлів чи випросив. Не питав. Все сердився. Вже й не пам’ятає, як пояснив батькам появу у своїй кімнаті  того предмету. Повернув птахів дзьобами до шибки і навіть на них не дивився. Кілька разів поривався віднести їх власнику, підкинути під паркан, та боявся бути поміченим. А коли на вулиці  дід Тарас здоровкався з його батьками, переставав дихати. Раптом, видасть?
Життя змінює людей. Іван теж змінився. Перестав вчитися, вилетів зі школи після 8 класу. Та, здавалося, не надто цим переймався. «Літав» селом на  мотоциклі, завів підозрілих друзів. Не працював, а у кишені не переводились гроші.
Вікно Василевої кімнати  виходило на подвір’я Іванових батьків. Нова компанія могла приїхати до сусіда й серед ночі. Шикаючи на собак і освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, він завжди вів їх до сараю. «Ховають крадене», - перезиралися Сергій з Дариною. Василь мовчав. Хотілося б знайти інше пояснення, але на думку не спадало нічого розумного.  
За кілька місяців по тому Іван потрапив до в’язниці. Батьки довго приховували правду, говорячи, що він на курорті. Що то за курорт, односельчани дізналися вже потім. І то випадково…  

Невідомо звідки налетів вітер, позганяв на небо темні дощові хмари. Нависли вони і над молодою парою. Напружена міміка, різкі жести. Назрівала суперечка. Василь бачив, як парубок, з лиця викапаний Іван, смикнув за руку Оксану, а вона пішла від нього в  сльозах.
Накотила одна з тих гарячих хвиль гніву, які поглинають усе на своєму шляху. Він рушив уперед.
- Ей, хлопче, стій! – покликав юнака.
Той, і собі витираючи сльози, підійшов, питально глянув на незнайомого чоловіка.
- Я батько Оксани Шульги. Хотів привітатися. І дещо сказати. Не знаю, що там у вас трапилось. Але через тебе Оксана плаче. Не можеш зробити її щасливою, не наближайся.
Емоції на обличчі Андрія щомиті змінювались. Ось подив, роздратування і навіть страх. Він безпомилково навчився його впізнавати.
- Я… Ми... Я її люблю.
Глянув пильно.
- Люби. Але якщо вона знову через тебе плакатиме, краще не потрапляй мені на очі.

У неділю Василь поїхав на базар. Мав гроші лише на хліб і пляшку молока, але все одно мусив вийти поміж люди. Відчував, що засидівся у чотирьох стінах. Чавлять вони, провокують до неприємних думок, змушують мозок вибухати болючими спогадами.
Оминувши місце, де раніше стояв із кошиками, чоловік завернув до молочного ряду. Рухався настільки швидко, наскільки дозволяв щільний потік односельчан. Більше дивився собі під ноги, а не на обличчя. Звичка, придбана ще у в’язниці. Тому ледь не розминувся у вузькому проході з Інною.
Вона привіталася першою. Зупинилася.
- Як справи?
- Помаленьку.
- Уявляєш, Оксанка мені на днях таке видала. Збирається вступати до музичного училища. Я думала, вона обере серйознішу професію. Намагалася переконати. Не слухає. Але що із неї взяти. Артистка, - розгублено посміхнулася жінка.
- Мабуть, так буде краще. Кожен має займатися своєю справою.
- Мабуть, - неохоче погодилась. - А якщо нічого не вийде?
- Вона знатиме, що спробувала.
- Мені відомо, що ви бачитесь. Оксана казала.
- Вибач.
- Я не ображаюся. Певно, так теж  краще.
Тільки тепер Василь помітив у Інни в руці сплетений ним кошик.
- Й досі з ним ходиш?
- Ходжу. Вони надійні, - побачивши у натовпі знайоме обличчя, вона озирнулася. Помахала подрузі рукою. – Маю бігти. А ти можеш інколи заходити.  Оксана буде рада.
- Зайду. Ти казала, я повинен щось підписати, - почав він здалеку.
- Казала. Прийдеш, тоді  й поговоримо.
На прощання обдарувала його ще однією з тих привітних і осяйних  посмішок, якими багато років тому причарувала. Підступно закралася думка: «А якщо…»
Повертаючись, Василь пригадував один з найособливіших днів у їхньому з Інною житті. Коли ті капосні «миті напруги» виникали ще дуже рідко, а вони одне одного розуміли й відчували. Жили в одному ритмі.
Це тепер він перетворився на стовідсоткового жайворонка, а раніше був затятою совою. Ледь не молився на будильник, виманюючи у нього ще бодай  хвильку сонного спокою. Прямував на кухню із заплющеними очима, наливав запашний  мелісовий настій. Інна відучила чоловіка від міцної кави у той самий спосіб, що її мати відучила свого судженого від цигарок: «- Кури-кури, нехай тебе візьме грець. Не шкодуй димку! А я, доки молода, ще раз вискочу заміж.»
Та що важило те бажання поспати, коли його щоранку будили ніжним цілунком. Василь прокидався разом із сонцем, відвозив Інну на велосипеді у районний центр, до редакції. Дорогою молодята розмовляли, будували плани на майбутнє.
Інколи Інна нахилялася  і  цілувала його в шию, а він зупинявся, сварив дружину:
- Через тебе я не можу зосередитись на дорозі. Ми розіб’ємось.
- Ще один поцілунок, - простягаючи до нього руки, шепотіла вона. – І будеш зосереджуватись. Досхочу.
Того дня Інна підкралася навшпиньки, стала позаду. Затулила йому обличчя долоньками, від яких   пахло жасмином.  
- Дай вгадаю. Це моя дружина. Найвродливіша у світі жінка.
- Така відповідь мені подобається, - вона розімкнула долоні, опустила руки  йому на коліна.
- Вже готова? – Василь скептичним оком окинув її коротеньку літню сукню. Симпатична, спокуслива, але зовсім не підходить для прогулянок на велосипеді.
- Готова. Але я сьогодні  на автобусі. І завтра. Більше з тобою не поїду.  
- Не довіряєш?
- Довіряю, - провела рукою по його волоссю. – Себе б довірила. Але нас з дитинкою – ні.  Надто цінний вантаж.  

На перехресті Василя спинила Марійка. Поряд з нею стояв незнайомий чоловік. З вигляду – його одноліток. Волосся ледь притрушене сивиною, вдягнений у широкі джинси і спортивну куртку.
- Костянтин Миколайович Ігнатенко, - відрекомендувала незнайомця кума.
- Дуже приємно. Василь Шульга.
- Костянтин Миколайович має у Федорівці велику пасіку. Зараз він шукає собі помічника. Надійну людину. Я порадила тебе.
- Але я не розуміюся на бджільництві.
- Зате розуміюся я, - м’яко посміхнувся пасічник. – Ваша справа –  мені допомагати. Робити те, що попросять.
- Я згоден, -  відповів той. – Але я маю судимість.
- Крали вулики?
Зі спокійної інтонації його голосу Василь не міг зрозуміти, жартує той чи говорить серйозно.
- Ні.
- Тоді які можуть бути проблеми? Я не люблю нишпорити в минулому моїх робітників. Платитиму гарно. Аби працювали.
На кінець розмови чоловіки потисли одне одному руки, закріплюючи цим угоду. Чи не з новим життям…


В автобусі Василь куняв. Останнім часом важко переносив спеку. В далекій юності полюбляв сонячні ванни, тепер удвічі миліший затінок. Позіхав, поглядаючи на годинник, краєм ока – на газету сусіда.
«Добровільно до в’язниці повернеться лише божевільний», - часто повторював Степ. А він їхав, дивуючись тому, що майже нічого не відчуває. Спогади, які проїли в його душі не одну виразку, повільно блякли. Зараз вони кучкувалися навколо нього. Він вловлював їхній холодний подих. Але варто було простягти до будь-якого з них руку, відбувалося диво. Вони лускали, наче мильні бульбашки…  
Велика сіра будівля, що непокоїла вже одним своїм непривітним виглядом, довга черга з відвідувачів, ретельна перевірка передачі. Полегшення: «Як добре, що я більше не там». Наступна черга за дозволом  на побачення. Безкінечні темні коридори, які обплели поверх змією. Дошкульний протяг, металевий ляскіт замків. Людина, яку йому хотілося бачити менше всього. Мічений…
Низький, коренастий охоронець, котрий мав на підборідді шрам у формі  хреста, навмисне зрізав кут, штовхнув Василя плечем. Перериваючи монотонний свист, прошепотів: «Знайоме обличчя». Василь мовчки відійшов  в сторону. Знав, що найбільша втіха Міченого – робити людям боляче.
Влада – надто небезпечна річ. Не всі встоять перед її спокусами. Міченому ж вона муляла, пекла руки. Він ніколи не переступав закон. Знав його норми наче абетку. Але все одно знаходив спосіб дістатися твоєї душі, викрутити її, наче ганчірку. У в’язниці не було людини, яка б не бажала Міченому смерті. Не знайшлося б того, кого самовпевнений охоронець не «перевірив на міцність».
- А мені його по-людськи шкода, - говорив Степ. – У Міченого дружина прикута до ліжка. Вони в аварію потрапили. У нього постраждало лише обличчя, у неї – перелом хребта.  От він і зривається.
- Хіба ж це причина?
- Ні… ні. Але нас він не зламає.
- Не зламає, - примружившись, кивав Василь. Невже все це говорив невиправний фаталіст Степан Мазурко, котрий завжди, про всяк випадок,  носив при собі прощальну записку, адресовану колишній дамі його серця?

Василь вперше був у кімнаті для відвідин в якості гостя. Та й в’язнем він ніколи сюди не приходив. Ковзав на незручному, занизькому для його зросту стільці, намагаючись хоч якось прилаштувати ноги.
Степ вийшов похмурим, явно без настрою. У зім’ятій робі, із «зім’ятим», ніби  щойно зі сну, обличчям. Товариш вже вивчив його вдачу. Коли він такий, не чекай легкої розмови.
- Які люди! – плеснув у долоні. -  Уже скучив?
- Привіт, Степ! Радий тебе бачити.
- Аналогічно, - Степан сів, продовжуючи водити по ньому допитливим поглядом. Опустив на коліна жилаві руки. – Ти до нас погостити, чи, може, назовсім?
- Навряд. Там краще.
- Кому як, - насупився він.
- Усім. Скільки тобі лишилося?
- Шість місяців.
- Вже недовго. Чекаєш?
- Панікую, - він зігнув пальці лівої руки в кулак. До хрускоту. Звичка, яку так ненавидів Василь. – А ти як?
- Не скаржуся.  
-Помітно. Тобі вільне життя тільки на користь. Щасливчик. Почалася відлига?
- Схоже на те.  
- Живеш сам?
- Із собакою. Взяв додому цуценя.
- Назви його Степом. Буде щасливим.

Напередодні Великодня Василь наплів нових кошарок. Спершу руки  відмовлялися слухатись, підкорятися його наказам. Чоловік з подивом  виявив, що з пам’яті стерлися найпростіші навики. Але він не здавався. Днював і ночував у хижі, ламав матеріал і натирав мозолі. Повільно входив у роботу. Якщо пальцям і не повернулася колишня гнучкість, вони все ще були придатні для плетіння, відчували лозу.  
Назбиравши трохи товару, вдосвіта повіз його на ринок. І дорогою зумисне  вітався з усіма односельчанами, кого зустрічав на своєму шляху. Дехто навіть відповів…
А на свято Василь зібрався до церкви. З крашанками, котрі самостійно  фарбував вперше у житті, з купленими у крамниці пасками. Марійка поїхала до рідні в Суми. Кликала його з собою. Та він ввічливо відмовився.
Чоловік уперше вистояв всеношну. Ще й випитав у Мануїлівни, як правильно ставити свічки. До однієї ікони – за упокій батьків та Зори, до іншої, на якій Спаситель здіймав угору руки – за мир та здравіє рідних. І останню, яка виявилась у тій десятці нібито зайвою  - за нове життя.
Повернувшись із храму, одразу заснув. А, прокинувшись, обмацав обличчя. Не здалося. І справді посмішка. Посміхався увісні, от тільки нізащо не згадає, які бачив сновидіння.
Надворі знову шум. Наче стукали у двері.
- Зараз іду! – крикнув він. Занадто кволо.
Дерев’яною поверхнею ґанку, вже віддаляючись, цокотіли жіночі підбори.  
Відчинивши двері, Василь побачив маленький, прикрашений мереживом і стрічками, кошик із крашанками і пухкою пасочкою. Фірмовою, шоколадною. Такі колись пекла Інна, загодя порозганявши їх з донькою із кухні. Щоб над тістом ніхто й не дихав.
А на стежці, за Марійчиною хатою, помітив силует дівчини у вишиванці, який швидко віддалявся. Майоріли насиченим червоним великі маки, які він вже бачив на сорочці своєї доньки.
Василь підняв праву руку, склав її дашком, поглянув на небо. Вітерець муркотів  легковажні весняні пісеньки, обіцяючи теплий спекотний день. В душу повертався давно забутий гість - затишок. Життя налагоджувалось…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 08-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 07-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45387101173401 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …
Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …