Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44107
Рецензій: 86036

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза тест на читацьку витривалість

Страхи та примари

© Максим Т, 05-07-2016
Брати були схожі і водночас різні, як дерева, посаджені дідусем при народженні онуків. Ті два  каштани у палісаднику росли поруч: один з них виструнчувався, тягнувся угору, шукав світла поміж крон старших дерев, а другий висот не прагнув, кремезнів щороку і випростував гілля навсібіч – та завше невисоко над землею.

Отак і брати: старший ріс худорлявим, тонким і гнучким, а думками і мріями своїми сягав як не космічних, то щонайменше генеральських справ, хоча й ділився ними нечасто. Молодший – балакучий товстун – цікавився лише тим, що ближче до землі: рослинами, тваринами і мінералами, а пізніше – подорожами і географічними відкриттями. Однак будь-хто одразу розпізнав би в хлопчаках братів: не риси обличчя, не статура, а невловима, у кров занурена близькість проглядала з їх очей, проявлялася в рухах і голосах.

У травні обидва каштани рясно зацвітали, хоча цвіт їх щораз опинявся все далі і далі один від одного: біло-рожеві свічки старшого губилися десь у зеленавій височині, а суцвіття молодшого плуталися з вітами бузків і шовковиць. Дідусь, який вже давно помітив дивну тотожність вдачі братів і дерев, із втіхою споглядав цвітіння каштанів; йому видавалося добрим знаком, що обидва дерева цвітуть, нехай і знайшли вони свій життєвий простір на різних рівнях. Дідусь вірив, що його «хлопці-моло́дці» - так він їх називав – у свій час також являть щирі плоди своєї вдачі і своїх мрій і нахилів, бодай і в різних галузях. Та допоки майбутнє лишалося майбутнім, брати проводили разом весь час, а відмінності їх натури лиш урізноманітнювали хлопчачі розваги, ігри та забави.

Брати мешкали у старовинному будинку у середмісті; щоправда, лише вони вважали його старовинним. Усім дорослим пожильцям було добре відомо, що будинок – повоєнної доби; однак хлопці до часу тішилися думками, що їх оселя пам’ятала казкові, навіть легендарні епохи, а в її ще не досліджених закапелках приховувалися таємниці. Он, взяти сучасні конструкції; ну що, питали одне одного брати, зранку визираючи у вікно і плануючи новий день, що цікавого могло бути в тих шпаківнях? Нічого, одностайно вирішували вони і раділи, що їх дім, який вони досліджували вже кілька років, все ще не розкрив їм усіх своїх принад.

По-перше, підвал: справжній, такий, в якому з давніх-давен заведено різними утаємниченими людьми ховати скарби, темні секрети або просто цікавинки. По-друге, горище: шатровий дах створював справжнє піддашшя, з тих, де в різні боки виглядають слухові віконечка, схожі на маленькі ошатні будиночки, а до тих віконечок з горища ведуть рипучі дерев’яні драбинки, на яких дрімають голуби, а у темних кутках під дахом і попід масивними димоходами назбиралося чимало ящиків, скринь і коробок, у яких може зберігатися … та усе що завгодно! Щоправда, хлопці ще ніколи не бували в підвалі або на горищі, але цього літа вони збиралися, нарешті, включити ті казкові простори до своїх володінь та запанувати там удвох із усією насолодою, яку тільки хлопцям і тільки горища з підвалами можуть запропонувати.

А ще той будинок був дуже великим і на диво просторим. На кожному поверсі розташувалося лише по дві чималі квартири, та навіть самі ці поверхи, сходи і майданчики між ними видавалися хлопцям особливим подарунком від прадавніх будівничих: адже там, на тих сходах і майданчиках, брати вільно ставили досліди та експерименти з легкозаймистими речовинами і вибухонебезпечними предметами, за що в квартирі можна було б добряче отримати на горіхи. Брати мешкали на останньому, четвертому поверсі; коли вони верталися з прогулянок додому і від власних дверей дивилися униз, їм аж паморочилося в голові – такий широкий і безодній простір відкривався в них просто під ногами, одразу за чавунною, в блакитний колір фарбованої огорожею, оздобленою різьбленими дерев’яними перильцями! Втім, здається, лише молодшому паморочилося, бо він відсахувався від огорожі, щойно глянувши крізь неї, а от старший, навпаки, задивлявся в оту безодню надовго, аж допоки молодший чи бабуся, яка відчиняла двері хлопцям, не відтягували його від огорожі. В тій безодні можна було б помістити зо три поверхи  сучасної нецікавої «багатоповерхівки»; найтихіший звук, втрапляючи в той простір, несподівано підсилювався і потім ще довго кружляв гулкою луною над сходами. Отакий от був у братів будинок!

Та хіба лише сам будинок? – адже стояв він у дворі, де двом малолітнім дослідникам було гуляти – не перегуляти: гай, а не двір, а в тому гаю – споруди і конструкції невідомого хлопцям призначення, широка, влітку сонячна, а взимку сніжна галявина, прихована від стороннього ока щільними заростями таволги, занедбані гаражі з остовами старезних автівок, і все це багатство оточене височезним кам’яним парканом у метр завширшки. Нетрі й хащі, хлопчачий рай, а не двір!

Та цього літа брати зрозуміли, що без підкорення горища і загарбання підвалу не буде їм у житті ані щастя, ані спокою. Незвідані місця бентежили їх уяву обіцянками нечуваних скарбів і здобутків: їм марилися приховані з давніх-давен таємничі, загадкові, незбагненні речі, напевно пов’язані з магією і чарами, історичними подіями і легендарними постатями, або хоча б старожитності на кшталт тих, що можна побачити у антикварному кутку міського ринку в недільні дні. І брати мало не щодня пристрасно споглядали двері до підвалу – масивні, важкі, з таким величезним отвором для ключа, що той ключ мав би бути завтовшки за бабусину качалку і важити не менше за дідусеву гантель. А до лазу на горище, прикритого квадратною лядою, хлопці підводили жадібні очі щоразу, як виходили з дому або поверталися з прогулянки: адже той лаз був прямо над дверима їх квартири. До лазу вела драбина з грубих металевих скоб, занурених своїми кінцями в стіну.

Ключ від підвалу надійно приховували дорослі – брати його навіть і не бачили ніколи; а от ляда горища, хоча й мала засув із вушком для замка, лишалася незамкненою. Тому-то хлопці і вирішили розпочати новий похід з відвідин піддашшя. Однак драбина, що як навмисно знаходилася поруч із їх дверима, ніби навмисно починалася на висоті, для малолітніх поки що недосяжній. Тож їм довелося чекати слушної нагоди, аби непомітно витягти з кухні важкий ослін і, стоячи на ньому, схопитися за першу сходинку драбини.

Старший спритно видерся на ослін і швидко дістався лазу. Він поштовхав металеву ляду, але підважити її не зміг: ляда виявилася заважкою. Брати коротко порадилися, і тоді настала черга молодшого; кремезніший за брата, він міг би впоратися з лядою. Старший спустився на площадку і заходився розважати себе тим, що стиха вигукував різні дурниці у прірву за чавунною огорожею і слухав луну власного голосу, а молодший рушив нагору. Здолати ослін і першу сходинку – не проблема, аж ось і ляда; та далі подорож несподівано зупинилася.

Мрії, надії та сподівання, всі фантазії про казкові скарби горища вмить випарувалися, коли хлопчик глянув униз – у ту саму безодню, що паморочила йому голову, навіть коли він міцно тримався за чавунну її огорожу. Тепер він опинився високо – ой, як високо! - над тією страшною прірвою. Якби хлопець звалився з драбини, він неодмінно приземлився би на килимок перед дверима і, мабуть, добряче при цьому забився, однак падіння це бачилося йому тільки отак: безпорадний і наляканий, він летить сторчголов повз драбину, рідні двері, брата, килимок, огорожу і все своє коротеньке життя, аж доки не розбивається на смерть об зелені і бордові кахлі на дні прірви. Світ загойдався йому перед очима, шлунок зсудомило, рот наповнився слиною, мурашки побігли спиною – і він вчепився у металеву ручку ляди, аж суглоби пальців йому побіліли.

Старший, невдоволений зупинкою, промовив, а луна підхопила і повторила за ним:
- Давай! (…ай… ай). Зараз верне бабуся (…уся… уся), чого завис (…ис… ис)?!

Та молодшому згадка про бабусю мужності не додала; він скосив очі, шукаючи шляху вниз до безпеки, але одразу збагнув, що опинився в пастці. Відірвати пальці від металевої ручки ляди він вже не міг – жах ніби прикув його правицю до неї, в той час як ліва рука прилипла до дерев’яного бортику, що оточував лаз на горище, а ноги вп’ялися у сходинку драбини, наче мавпячі лапи. Що ж робити? Висіти тут, скільки стане сил, а тоді… а тоді трапиться те, що він щойно вже і побачив, і майже пережив: політ у прірву, назустріч вірній смерті. Хлопча заплющило очі і прикусило тремтячу губу, аби не заревіти.

Аж тут хтось торкнувся його ноги – виявляється, старший брат вже висів на драбині прямо під ним і штовхав його у п’яту. Ці поштовхи налякали молодшого ще більше, і він з переляку так штурхонув ляду, що вона злетіла над його головою, потягла хлопця слідом і витягла на горище. Опинившись у безпеці, він відпустив, нарешті, ручку ляди, і вона з важким гуркотом впала на підлогу піддашшя, а з лазу миттєво виринув і другий брат.

Після удару ляди на горищі запанувала німа тиша, або ж хлопцям тільки так здалося, бо їх оглушив гуркіт ляди. Брати відійшли від лазу й почали роззиратися. Горище являло собою видовжений трикутний півтемний простір під дахом, пронизаний в різних напрямках тонким промінням світла, що проникало крізь шпаринки в покрівлі. В цьому просторі вимальовувалися крокви, димоходи, ящики і бочки. До слухових віконечок на даху дійсно вели драбинки – тільки не дерев’яні, а залізні; і голуби на їх сходинках не дрімали, мабуть, вони порозліталися, налякані вторгненням. Брати одразу рушили до тих віконечок і визирнули назовні.

Так рідного міста вони ще ніколи не бачили. Сірі, руді, зелені і червоні, шиферні, бляшані і черепичні дахи тяглися до далекого небокраю – а вони й не знали, що в середмісті є небокрай, хіба його побачиш серед щільної багатоповерхової забудови, коли сам ледь сягаєш маківкою дверних клямок та інших невисоко розташованих предметів! Вулиці розтинали масиви дахів; де-не-де височіли тополі, гордовито здіймаючись над кронами веселих лип, вишуканих робіній і легковажних платанів. З зелені визирали білі і жовті мури, на сонці виблискували вікна, подекуди сяяли золоті бані, а неосяжний блакитний простір прошивали у швидкому польоті ластівки і стрижі. Брати мовчки дивилися на своє місто, аж допоки десь у далині не виник новий несподіваний звук.

Здавалося, до хлопців наближався потяг: він швидко сунув горищем прямо до закляклих на драбинках дітлахів, він вже був зовсім поруч – та тільки де, немає потягу, навіть і бути його тут не може! Аж раптом у маленькі обличчя вдарив тугий подув вітру, і діти зрозуміли, що той звук видавав вітер, як котився горищем від одного краю до іншого. Вітер розкуйовдив волосся на головах хлопчаків, ущух, і запанувала тиша; а тоді знову в далині загуло, наблизилося, вдарило гарячим сухим повітрям і затихло, - вітер пересувався горищем, наче потяги на якомусь вокзалі з жвавим рухом. Брати перезирнулися і вирушили на пошуки того, за чим вони сюди й прийшли: скарбів і таємниць.

Ані скарбів, ані таємниць на горищі не знайшлося: під коминами валялися лише порожні ящики, старі валізи без кришок, обрізки дощок, бите скло, на кроквах висіло якесь дрантя й гойдалося сухе павутиння. Та братам було не до розчарувань: їм спало на думку, що через лаз над квартирою вони зможуть потрапляти й до інших під’їздів будинку, а відтак – несподівано з’являтися у тилу «ворога» під час дворових баталій. Але вповні порадіти такий тактичній перевазі вони не встигли: з лазу почувся розлючений голос бабусі, яка питалася, у яких таких справах їх понесло на горище.

Цей голос мав дивовижний вплив на братів і зазвичай швидко переконував їх робити те, що слід, а не те, що заманеться. Тож вони миттю опинилися на майданчику перед дверима; молодший навіть не встиг злякатися безодні за чавунною огорожею і взагалі не пам’ятав, як спустився з горища. Мабуть, тому, що вдома їх напевно чекала розмова із бабусею, дідусем і батьками, яка могла закінчитися лишень чимось неприємним. І побоювання малих дослідників справдилися: сімейна рада визнала їх винними за всіма пунктами висунутих обвинувачень і запроторила під домашній арешт на цілу вічність – на тиждень. Відтак хлопці-моло́дці ниділи вдома сім наступних гарячих, мерехтливих, зеленаво-сонячних липневих днів, втішаючись спогадами про рідне місто, вперше бачене з-під неба, про гомін невидимого потягу, яким вітер ганяв горищем, та про несподівано здобуту можливість виринати за спинами хлопців із сусідніх будинків у скрутний момент чергової «війни». Щоправда, останню можливість було втрачено так несподівано, як і здобуто, і втрачено назавжди: днів через три після героїчного походу братів під дах на засуві ляди горища з’явився важкий чорний замок.

Певно, дорослі вважали, що таке суворе покарання надовго охолодило авантюрні нахили братиків, а відтак їм знову можна довіряти – звісно, тією мірою, якою взагалі можна довіряти малим розбишакам із доволі довгим переліком карколомних пригод. Тому коли брати перехопили дідуся дорогою до підвалу і запропонували йому допомогу, ніхто й гадки не мав, що ними керує не тільки щире бажання допомогти. Дідусь зібрався до підвалу по макітру, яка невідомо чого перекочувала туди з бабусиної кухні; хлопці стрибали довкола дідуся, хапали його за ноги і вигукували:
- Дідусю, ми миттю, давайте-но ми підемо, дідусю, чотири поверхи вниз, чотири вгору, нам це раз-два, а вам важко!

Розчулений дідусь з легким серцем віддав хлопцям ключ від підвалу і повернувся до улюбленої газети. Ключ виявився звичайнісіньким, таких чимало зберігалося у шухлядах старого секретеру, що дрімав у передпокої, - хлопці навіть відчули розчарування. Хіба такими ключами замикають таємниці? Та й отвір у дверях підвалу натякав зовсім на інше… Вже коли вони рушили сходами вниз, дідусь визирнув з квартири і повідомив своїм хлопцям-моло́дцям, що вимикач світла у загальному коридорі підвалу розташований десь у трьох кроках від дверей праворуч, а у приватній комірчині – ліворуч, одразу за дверима. Брати крикнули «добре-добре!», під’їздом покотилася луна, дідусева голова сховалася за дверима, і хлопці, злодійкувато перезирнувшись, застрибали сходами назустріч новій пригоді.

Перепони розпочалися ще до того, як хлопці потрапили до підвалу з крихітного, ледь-ледь освітленого майданчику перед його дверима. Ключ губився в широкому і глибокому отворі; брати по черзі намагалися відчинити замок, штрикали в отвір ключем,  крутили його навмання, прикладали то око до отвору, то вухо до дверей, але впертий ключ дверей не відмикав, бо навіть у замкову щілину не влучав. Розлючені, спітнілі, брати копали двері і вигукували то ласкаві, то образливі прізвиська, звертаючись до дверей, підвалу, ключа і замка, аж раптом ключ ніби сам собою скочив у щілину, замок клацнув, двері піддалися і повільно поринули у суцільну темряву за ними. Підвал було відчинено.

Молодший брат зробив крок уперед, наосліп намацуючи стіни, коли старший вимовив одне слово:
- Німці.

Молодший від несподіванки аж підскочив на місці, а тоді прожогом повернувся на майданчик перед входом до підвалу і запитав:
- Які ще «німці»?!
- Німці полонені після війни цей будинок збудували, - напучувально проказав старший із зарозумілим виглядом.
- Звідки знаєш?
- Білоцерківський учора розповів.

Сусіду Білоцерківського брати поважали. Свою квартиру він перетворив на бібліотеку: від підлоги і аж під височенну стелю кімнат і коридорів розташувалися полиці, обтяжені книжковими скарбами. Різними мовами, від стародруків до сучасних видань, - здавалося, на полицях тієї приватної бібліотеки знайдеться будь-що. Принаймні, поки що не було випадку, щоб там не виявилося книжки, про яку питали брати. Сусіда, мабуть, не тільки зібрав, але й прочитав усі ті книжки, можливо, й деякі інші: недарма ж у будинку Білоцерківського вважали людиною, здатною відповісти на будь-яке питання, хоча дехто й кепкував над ним, поза очі називаючи «буквоїдом» і «книгогризом», від якого минулого року з гучним скандалом пішла дружина – хіба не через його надмірне захоплення книжками?! Та хлопцям до тих пліток було байдуже; вони знали: всьому, що стверджував Білоцерківський, як-от про будинок і німців, вірити можна без вагань і сумнівів.

Але книжки книжками, а німці – німцями. Відтак темрява за дверима підвалу виглядала інакше: молодший брат з острахом дивився у чорноту. В його голові вирували легенди про зодчих і будівельників, замурованих у стінах зведених ними фортець і палаців; привиди тих нещасних потім і самі не мали спокою, й живим його не давали. Хіба з полоненими німцями не могло трапитися такого? Та що німці! – Індіанець Джо. Злочинець, що заблукав у печері, а тоді вивалився мертвий, страшний і скоцюрблений з-за дверей, якими за наказом судді Тетчера закрили вхід до печери, - ось який мистецький жах бентежив і переслідував малого. Казав же Гекльбері, що дух Індіанця чигає на ворогів, аби помститися за приниження і смерть. А що, як…

Раптом у підвалі спалахнуло світло, - старший вже встиг пройти у темряві три кроки до вимикача, намацати його і ввімкнути електрику. Тепер він стояв, засліплений світлом, мружив очі, а його правиця все ще була витягнута вгору, до вимикача, а довкола… ну, так, довкола не спостерігалося жодних привидів. Брати рушили до комірки по свою макітру, по дорозі роздивлячись і обмацуючи предмети, що зберігалися у загальному коридорі: розпаровані лижі, заляпані фарбою складані драбини, в’язанки рейок, валізки, торби, старий черевик... Старший брат, який про вік будинку довідався раніше і тому вже розпрощався з мріями про стародавні артефакти, тепер розглядав підвальний простір з практичної точки зору: а чи не знайдеться тут чогось корисного або цікавого? А молодший брат прямо зараз переживав гибель своїх фантазій про таємниці і скарби підвалу, і весь старий і запилений непотріб, звалений сусідами в підвальному коридорі, видавався йому яскравим і знущальним символом нищівного краху, якого щойно зазнали його мрії.

Аж ось і комірка; хлопці штовхнули дерев’яні двері, зайшли всередину і ввімкнули світло. Над їх головами загорілася тьмяна лампочка, а двері комірчини, голосно рипнувши, самі собою закрилися. Хлопці заходилися шукати макітру, заглядаючи в усі кутки, обмацуючи і оглядаючи все, до чого дотягувалися їх швидкі допитливі руки. Насправді ж чималу макітру вони помітили, щойно потрапили до комірчини, але тепер обидва старанно нишпорили по закапелках із заклопотаним виглядом: ет, це ж треба було отак ту макітру сховати! – Але єдиним здобутком братів у цих «пошуках» виявився сухий і тонкий світло-коричневий порох, яким вони щедро забруднили руки, обличчя і сорочки, а єдиною таємницею, яку вони розкрили, було місце зберігання новорічних ялинкових прикрас, - коробка з скляними кулями та електричною гірляндою стояла на полиці поруч із бутлями консервованих помідорів і огірків. Нічого не лишалося, як, нарешті, «помітити» стару глиняну макітру і повернутися з нею додому, де вже, напевно, зачекалися.

Втративши надію на будь-яке, хай найменше відкриття або хоч якийсь цікавий здобуток, хлопці миттєво відчули втому та всілися на ящику перепочити. Брати сиділи мовчки, адже зазвичай добре розуміли одне одного без слів, а тепер навіть і сказати було нічого – невдача! І думка про цю поразку потягла за собою думку молодшого про іншу; він вже повернувся до брата, аби зауважити тому про полонених німців: чого мені одразу не сказав? Він навіть розкрив рота, але так нічого і не вимовив, бо на братовому обличчі застиг щирий і явний переляк. Очима той втупився у  дерев’яні двері комірчини; молодший і собі подивився на ті двері. Так промайнула мить, і тоді ще одна, а далі час ніби спинився. Тепер вже обидва відчували і усвідомлювали одне й те саме.

В підвалі панувала тиша – а такої тиші хлопцям ще ніколи не зустрічалося. Настояна, суцільна, ніким і нічим не порушувана, захищена від усього стороннього і зайвого товстими шарами землі і каменю, підвальна мовчанка відчувалася, як середовище, як речовина, і за відсутності щонайменшого звуку, який би підкреслював глибину і щільність цієї тиші, вона сама перетворювалася на своєрідний звук. І він тиснув на вуха і навіть, здавалося, на груди, - хлопцям несподівано стало важко дихати, і серця обох закалатали від страху і задухи, бо повітря в комірчині раптом закінчилося.

Та лякали не тільки тиша і задуха. Хлопці збагнули, що їм доведеться виходити з комірчини; для цього треба відкрити двері, за якими мав би знаходитися коридор і рятівний вихід з підвалу. Брати нещодавно пройшли тим коридором; вони прекрасно пам’ятали, що коридор освітлений, вздовж його стін валяються різні нецікаві речі, а більш нікого, крім хлопців, нині у підвалі немає. Але жоден з них і вони обидва разом не дали б ламаного шелягу за твердження, що за дверима комірчини – лише коридор, непотріб, світло і вихід з підвалу. Комірчина перетворилася на пастку – виходу з неї не було, як не було в хлопців-молодців ані сил, ані мужності підвестися з ящику і відчинити двері, за якими – мертва тиша, яка може приховувати все що завгодно…

Очі дітей розширилися і зволожилися. Такого клейкого, паралізуючого страху вони ще ніколи не відчували; він прикув їх тіла до ящику, приклеїв очі до дверей, а сам вливався їм у вуха цією всепоглинаючою тишею, в якій судомно калатали маленькі серця. Ще мить, і цей страх породив би думку про фатальну безвихідь, ця думка сповнила би дитячі мізки панікою, а паніка підштовхнула б їх до божевілля.

Аж раптом клямка дверей комірчини ворухнулася. Хлопці голосно скрикнули разом і підскочили, двері розчахнулися, і на порозі комірчини із стурбованим виглядом постав їх рідний дідусь. За мить "хлопці-моло́дці" вже висіли на дідусеві, притискаючись щосили до його дужих плечей, а ще за мить вони вже крокували поруч із ним із таким безтурботним і зухвалим виглядом, на який тільки й здатні малолітні відчайдухи, що взагалі не відають страху, а до того ж щойно здобули для родини не абищо, а здоровенну макітру…

…Минуло не так вже й багато років, але багато чого змінилося. Старий будинок і нині стоїть у середмісті; його горище перетворили на мансардний поверх, і вітер більше не ганяє там, наче невидимий потяг. В підвалі розмістилися комерційні склади, приватні майстерні та тренажерний зал, і так тихо, як колись, у підвалі буває хіба що вночі.

У дворі будинку знесено деякі конструкції та старі гаражі, аби вивільнити місце для гаражів нових. Кудись зникли зручні лави, що колись стояли біля під’їздів і уздовж доріжок; комунальники спиляли і викорчували чимало старих дерев, натомість збудувавши дитячу фортецю, що невдовзі почала сама собою руйнуватися.

Щоправда, поблизу будинку в палісаднику досі ростуть поруч два старі каштани, водночас схожі й не схожі між собою. Один все тягнеться вгору, вже сягаючи верхівкою даху будинку, а другий висот не прагне, кремезніє щороку і випростує чорне гілля навсібіч. Щороку у травні обидва каштани рясно зацвітають; свічки одного бовваніють високо над землею, а суцвіття другого плутаються з гіллям приземкуватих сусідів.

Перших мешканців у старому будинку вже не лишилося: в усіх квартир - нові власники. Бляшані таблички з ледь помітними прізвищами колишніх пожильців, заляпані вапном і фарбою та уквітчані павутинним клоччям, і досі висять у під’їздах, чи то на згадку про недавнє минуле, чи то з байдужості до нього нинішніх мешканців.

Де тепер колишні жильці, де хлопці-моло́дці, що колись досліджували підвал і горище старого будинку, нині вже нікому не відомо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 06-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 06-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45996403694153 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …
Риб’ячий жир «Чорного лебедя»
Зазвичай, коли потрібно проаналізувати якесь явище, книгу в тому числі, то починають із контексту. Передумови …
Допоки ми дихаємо, вихід є: Нік Вуйчич «Життя без обмежень»
«Допоки ми дихаємо, вихід є» — безсумнівність та актуальність цього твердження доводить власним життям …