Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86428

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Там, де живуть чудовиська (14).

© Юрій Кирик, 03-07-2016

- Мушу цілком покластися на тебе, бо у цьому плані у мене немає жодного досвіду, - визнала дівчина.

- Чого-чого а досвіду мені не позичати, - похвалився Лазер, - треба лише запастися картою маршрутів й туристичним одягом.

- З цим проблем тут не буде - в першому ж магазині скупимося, - засвідчила Софійка, яка добре познайомилася з місцевими магазинами.

- Одяг так, - відказав Лазер, а от взуття добре випробуємо й візьмемо напрокат...

- Добре кажуть, що мільйонери кожну копійку рахують... - вколола дівчина.

- Річ не в тім. Тільки закінчений дурень полізе в гори в новому взутті... - пояснив чоловік.

Лазер, який вважав себе досвідченим туристом вибрав один із найскладніших маршрутів, який в принципі  полягав у тому, аби здолати одну єдину гору. Наступний ранок присвятили покупкам спорядження. Софійка була вражена сервісом обслуговування - коли чогось в магазині не було, чи щось їм з якоїсь причини не підходило, продавці лишень запитували чи можуть  2-3 хвилини почекати. Звісно погоджувались, й їм приносили потрібну річ. Згодом довідалися, що подавці самі зв'язувалися з сусідніми крамницями, й бігали до них за потрібним крамом. І все для того, аби наступного разу в клієнта навіть гадки не було бодай заглянути в якийсь інший магазин.  

***

Урешті вони вступили в царство лісу. Відчули під ногами приємний килим глиці, й найприємнішу музику в світі - тонкий, заспокійливий шум ялин. Лазер над усе любив ці хвилини, коли заходив у ту потаємну царину, мов в інший світ. До нього, як зрештою й до кожного, ліс придивлявся, упізнавав в ньому свого, радо вітався співом пташок, знав, що під добрий настрій буде обдарований й дорожчими дарами. Ліс то велика родина куди годен прийти в гості без запрошення, як до своїх, де все тобі раді. Йшов відважно не зважаючи на багни чи глимей, то ж бо найменші перешкоди, що їх можна зустріти у лісі.

Софійку не полишали інші відчуття: вони тут любуються чудовими пейзажами, а у Йосіковій  валізі мов старі золоті злитки лежать книги, що увібрали у себе запах минулих століть, до кінця не розшифровані, не розгадані. Чому вона так турбується  про них? Адже вчинила, що могла - викликала сюди законного господаря. Невже за той короткий час встигла зжитися із думкою, що скарб цей так само належить і їй?..
  
Зранку диміли гори. Пора, яку Лазер над усе любив - багряно-золотисті трави вкрилися білим інеєм. То ж свої перші кроки зробили по срібних розсипах. Для Софійки це казкове царство було чужим, мов незнана планета, то ж і йшла по ній ступаючи сторожко, якби на кожному кроці очікувала неприємних несподіванок. Трохи розслабилась, коли все уже  відтаяло - помаранча сонця розлила довкіл свою все ще теплу кров. Чар гір не минає навіть коли провів тут все життя. Що ж казати про дівчину, яка вперше у житті зустрічала в горах схід сонця?.. Замислившись Софійка дивилась у далечінь... Її мрійливий погляд ковзав мальовничими гірськими вершинами, що занурилися у пухнасті перини хмар. Від цієї чудової, ще не зіпсованої людиною краси перехоплювало подих. Саме в такому, затишному гірському закутку можна було зализувати рани зболеної душі. Вона розчулено пригорнулась до Лазера й тихенько прошепотіла: "Дякую".  

Цікаво, що твориться зараз в його душі? Кажуть - від любові до ненависті - один лиш крок. Софійка пригадала, як лютувала вона, коли в неї з торбинки поцупили гроші на відпустку. Тоді з її колишнім амантом вони посиділи в ресторані, й вже виходячи, вона вирішила зайти в дамську кімнату. Там було багато людей, тому дала потримати торбинку хлопцеві. Прийшовши додому виявила, що п'ять тисяч гривень мов корова язиком злизала. Добре пам'ятала - в жодних інших руках торбинка не побувала. Уся кипіла від люті - кинулась до будинку хлопця, поносила його останніми словами, грозила міліцією, якщо негайно не поверне вкраденого. Клявся-божився, що не відкривав торбинки й не торкався її грошей. Та вона засліплена лютою ненавистю й слухати нічого не бажала. Ситуацію погасила мати юнака, яка на той час була дома. Вона винесла їй гроші й попросила ніколи не зустрічатися з її сином, бо коли в неї стосовно нього могла зродитися така підозра, нічого доброго їх чекати не може. Могла й не попереджувати - та знала, в бік хлопця ніколи й не гляне. У неї не було гарантій, що саме він поцупив ці гроші, та й сума була не сумірна з тією, що втратив Лазер... Чому в Лазеря не мали би банувати такі ж відчуття? Звісно, він старший, досвідченіший, у нього велике, палке почуття, він простив, але ж забути скоєного нею неможливо... Коли дорога ширшала, й вони могли йти поруч, намагалась заглянути чоловікові в обличчя, аби там відчитати те, що її так непокоїло. Та Лазер був замислений й трохи стривожений.    

Йшли вони, дотримуючись вказівників, (фактично вказівник був один - на початку шляху), вже добрих дві години. Софійка благала про зупинку, та Лазер спланував - перша зупинка мала бути біля підніжжя гори. Тут мали б спочити й набратися сили перед штурмом гори. Не любив міняти своїх рішень. Та  непокоїло, що гора, до якої вони давно мали б дійти, й не думала до них наближатись. Було щось схоже на те, як дітей батьки заманюють на глибшу воду, поволі відступаючи й протягуючи своєму чадові руки - малюк йде, вода глибшає, а до батьківських рук чомусь так само далеко... Та його тривога сягнула зеніту, коли раптом гора, до якої наближались, узагалі пропала з поля зору. Натомість їхньому зору відкрилися прямовисні скелі, шпилі яких, здавалось, впиралися в небо. Софійка заквилила, що хоче повернутися, на що Лазер лише підсміхнувся: "Казав же тобі, що страх теж неймовірне почуття, що вартує піти теж й заради нього"...Коли наблизилися до скали, помітили, що вона лише на перший погляд видається  неприступною, насправді ж у ній прорубані сходи, не такі звичайно, до яких звикли... Східці прорубані на різній відстані, та все ж пройти по них, коли дуже постаратися, усе ж можна... Ціле щастя, що Софійка взяла себе в руки й не вередувала, героїчно долала шлях, тим паче, коли раніше видавалось, що заповітна гора від них дивовижним чином віддаляється, то знову тепер, скала, що знизу видавалась нездоланною закінчувалась - вони вже бачили широкий, мов балкон виступ, до якого якихось двадцять метрів. Це надихало, додавало сил. Та здолавши заповітні метри й видершись на виступ, уздріли, що за виступом здіймається іще стрімкіша скеля. Софійка в розпачі вчинила потугу спуститися униз, та мало не зірвалась.

- Спускатися набагато важче, ніж підійматись, - підбадьорливо підсміхнувся чоловік. Не було іншого виходу, ніж продовжувати підйом.

- Нічого страшного - з певністю тисячі людей це робили до нас... - підбадьорив Лазер.

Вони подерлись далі та пролізши з десяток сходинок зрозуміли свою помилку - дрижали ноги, м'язи не витримували  такого довгого напруження. Треба було відпочити на тому виступі, це куди комфортніше, аніж стоячи на нерівних сходинах на яких ледь вміщалася нога... Останні метри до наступного виступу вони повзли мов слимаки, прилипши усім тілом до скал, які єдині могли підтримати їхні втомлені тіла. Виступ був набагато ширший за попередній, й вони змогли навіть прилягти. О, якою солодкою видалась їм ця камінна постіль... Лазер розгорнув карту. Тепер зосереджувався не лише на обраному маршруті, а розглянув усе на цій невеличкій топографічній карті. Жодних скель, навіть поблизу, там не було. Скелі, щоправда, були справа, й так само урвище, але туди не пролягав жоден маршрут... Ні, швейцарські картографи не допускають подібних помилок. Це вони на самому початку, біля першого ж вказівника звернули вправо, у напрямку скель. Іще тоді Лазер дивувався - після того, коли знак вказав їм звернути вправо, пішохідна доріжка враз стала такою, що по ній лише екстремалам, ходити, чи гірським козам плигати. Чому аж так занедбана? - задавав собі запитання, та чомусь згадав радянські часи, й пояснив собі, що напевно того вимагала "категорія складності" - випустивши з рахуби, що в Швейцарії ніколи не існувало такого безглуздого поняття, як "спортивний туризм", відтак не було й дурних, придуманих совдепією "категорій складності"... Тут тільки  у букініста зродилась підозра: Йосік цілком добре міг влаштувати цю "диверсію" - повернувши стовпчик з вказівником. Яка ж хитрюща він бестія! Знаючи, що я тут,  вирішив  вивести мене з гри. Знав, що навряд чи хто не будь захоче мати з ним справу, коли реальний власник так близько - у Швейцарії... Що робити? Повертати назад? Але чи вони, натомлені, зуміють за дня здолати спуск? До того ж, коли це справа рук цього гунцвота, то треба мати очі як спереду, так іззаду. Не виключено, що увесь цей час йдемо з "включеним спостереженням", - як називається цей метод в соціології... Поділитися підозрою з дівчиною - небезпечно - вона й так ледь на ногах тримається, а впаде у паніку, ноги зовсім підкосяться, він же не той зух, не моцар, як кажуть в Карпатах, аби дівчат по горах на руках носити... Чоловік підвівся й вони продовжили підйом. Тривав він не довго. Врешті ноги у Софійки не витримали напруження, й вона  не добираючи місця прямо сіла прямо на стежку. Іншого виходу, як присісти поруч не було й в Лазера. Аби попередити каскад жіночих нарікань, які завжди з'являються в подібних випадках, чоловік став розповідати історії, які свого часу трапилися з ним, або ж з його знайомими : про те, як хтось замкнувся в кльозеті, сів не в той потяг, з'їв щось неїстівне, словом вишукував усілякі курйозні трафунки, аби бодай трохи відволікти дівчину від ситуації в якій опинилися.

- Пощо  задурюєш мені голову своїми ідіотичними баєчками? - трохи роздратовано кинула дівчина.

- Як ти милишся, моє миле пташенятко! - не дав розвинути дівчині думку Лазер, - давні греки ідіотами називали зовсім не тих людей, яких так називають у наші часи. Ідіот - це власник себе самого, приватна особа, не заангажована до політичних чи громадських справ. У такому разі похідний від іменника "ідіот" прикметник "ідіотичний" буде мати вже позитивне забарвлення із приблизними відповідниками: "приватний", "особистісний", "самодостатній". Дівчина врешті щиро розсміялася:

- Скажи чесно, ти ж сам усе це  тільки-но придумав? Букініст підняв угору два пальці й урочисто проголосив:

- Клянуся! Мовлене - істинна правда. Зараз вже не пригадаю, де саме, почерпнув цю інформацію, та правдива вона, бо ніколи не користуюся сумнівними джерелами...

Далі дорога здалась дещо кращою, трохи ґрунту, косодеревина й головне це вже була гора, а не прямовисна скеля. Продовжували підійматися вгору, але невдовзі закінчились острівки ґрунту, заразом й косодеревина. Йшли по камінню, найгірше, що воно усувалось й то Софійка, то Лазер змушені були виконувати ту Сізіфову працю - знову й знову дертися вгору..

***

Коли покоївка сповістила Йосіку, що його невірна "дружина" в парі з чоловіком вибираються у гори, той втішився, ніби виграв мільйон в рулетку. Там, на самотині, він хіба легко впорається зі старим букіністом і дівчиськом. Вірив, знайде час і нагоду, аби відправити цю пару до праотців. Раніше ніколи навіть у гадці такого не мав. Він не якийсь там вбивця. Але тут особлива ситуація - скарб уже у нього. Він усе так чудово організував! Доклав чимало сил, вклав у справу всі свої заощадження, фактично поставив на карту усе, спалив за собою усі мости, пішов  ва банк! Ні, він нізащо не відступить! Нізащо! Він теж запасся картою й душе швидко зорієнтувався, який саме маршрут ті для себе обрали. Випередив їх, й перекрутив перший же вказівник на маршруті. Дочекався у хащах, аж підійшли, й навіть не звіряючись з картою звернули у протилежний від маршруту бік. Спочатку мав гадку піти вперед й приготувати їм якусь пастку, та вчасно усвідомив, що дороги він не знає, то ж не відає де і як готувати цю пастку. Краще йтиме за ними назирці. Фортуна не пошкодує для нього дарунку. Був певен цього!

  Маршрут, а фактично  та рідко ким ходжена стежина на яку він сам скерував свої жертви виявилась далеко не легкою. З півдороги мав надію, що його воріженьки повернуться назад, та вони чогось вперто йшли і шли. Причому, їм удвох робити це було набагато легше ніж йому самому. До того ж про гори він чув хіба-що від свого колишнього учителя - Лазера. За час того підйому встиг декілька разів добряче гепнутися на м'яке місце. Аби його недобачили мусив триматися на значній відстані, простір бо усуціль відкритий... Гори, якби ополчилися супроти нього. Глузував, коли Лазер розповідав про гори, як про живу істоту, чародійське місце. Зараз відчув, що він у їх волі.

На щоці розплилася холодна пляма, друга.  Йосік радо підставляв обличчя  дощовим потокам, вірив, що той реальний дощ змиє усю нечисть, увесь бруд  цього нинішнього безглуздого дня. Та невзабарі уже почав брижитися від холоду. Холод здавлював коліна. Розтер їх, і пішов жвавіше. Дорога уже нічим не значилась. Попросту тримався обраного напрямку. Вигляд мав напевне, жалюгідний, бо кілька разів загачував за коріння дерев, падав, штани обдирала косодеревина.  Видати здоровий глузд таки  покинув мене, промовляв подумки. Далі гірше - був упевнений, що він уже був у цьому місці... Зиркнув на годинника й сам собі не повірив у горах він уже цілих три години!

Страх виник раптово, як протяг у відчинених дверях. А якщо справді Блуд, про який так любив розбалікуватися Лазер? Його ноги здорові і прудкі, як у оленя шлюбної пори, нагло обм’якли, ніби їх упіймав раптовий параліч. Йшов незграбно, як в невагомості. А й справді, щось було в тому всьому від невагомості – достоту так само з певністю ступав би по незнайомій планеті. Звикло страх мобілізує – людина холерично шукає виходу, страх же, що охопив його зраз, був інший – він обезвладнював. Хлопця охопила жахлива втома, сіра, в’язка. Немов занурили його в бочку із застигаючим цементом. З кожною миттю вона сковувала все сильніше, важко було поворухнути рукою чи ногою – м’язи не могли поворухнутись, шия не втримувала голову. Тарганий розпачем автоматично пересував ноги, до того ж взявся репіжити добрячий дощ.

Йосіку все важче пересуватись. У грудях, в області серця відчув гострий біль, що не на жарт стурбував хлопця  – знав випадки, що молоді, цілком здорові  люди помирали от так на шляху в час негоди  від паралічу серця. Йшов мов на автопілоті, ледь переставляючи ноги, близький до втрати свідомості. Уже нічого не чув й не бачив окрім завивання вітру, й каміння, що безнастанно перетинало йому шлях. Дощ проліз повсюдно – відчував його в місцях, куди ніби й не мав добратись...

Утратив напрям? Напевно, навіть той, яким пішли його вороженьки. Довкіл замість відповіді сіріла однорідна мла. Боліли ноги. Тіло наливалось начебто ртуттю. Повіки злипались. До усього стало байдуже, - до Лазера і до Софійки та  й до себе самого. У голові одна лиш думка: "моє єство втомлене до краю, навіть думка, й та не має можливості відпочити".  Напевне давно здолав бар'єр власних можливостей. Знав, що вже не зможе відновити сили. Обійняв стовбур якогось дерева, та ноги усе рівно не тримали - з’їхав по ньому на щось м'яке. Напевно земля, майнула квола думка, хоча уже не відчував різниці що є земля, а що простір, усе розм'якшувалось й ставало одним.

Дощ, який раптово розпочався, так само раптово й закінчився. Павутинки провисли під краплями дощу і вмовкли, як провислі струни, не годні видати жодного звуку. І ця тиша його вбивала. Підступна байдужість заповзла в нього наче паралітичний газ. Знову осунувся біля найближчої смереки. Ось трохи подрімаю, і відпустить. Він далі вперто вбачав, що то якась недолеглість у ньому самому. Навіть таки почав западати у стан дрімоти, коли відчув тоненькі жала укусів, якби з десяток мініатюрних стріл увіп’ялись йому в ногу. Закачав нагавицю – червоні мурахи. Видко присів їхнє кубло. Душив їх, але й потуги не зробив, аби встати, здавалось це було понад його можливості. Іще  б трохи подрімати, можливо тоді...

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 06-07-2016

Не копай другому яму

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 05-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 05-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Елен Тен , 04-07-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 03-07-2016

Злочин і кара?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 03-07-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44842004776001 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …