-Йоасю, поїхали з нами!
-Та вона не поїде, - лиш засміявся Марек, - вона вигоди любить.
-Не поїду. Там брудно, - зніяковіла і теж засміялась дружина Марека.
-Ще бігусу? – гостинно запропонував Марек і ми знову заговорили про його старенький Фіат , в який ледве втискувався «потужний» Марек Яжиньскі.
З Мареком ми познайомились у Львові років з 16 тому. Зовсім випадково. Коло Оперного. Комунікабельний, живий та оптимістичний, якийсь час навіть жив у Львові, знімаючи тут невелику однокімнатну квартирку в центрі міста. Дуже вже сподобалось йому це незвичне старовинне місто. Відтоді і дружимо сім»ями. Частенько буваємо в гостях один в одного.
От зараз якраз сидимо в його просторому симпатичному помешканні у новому районі Варшави Бемово, і збираємося на Мазури у плавання. Хоча ні, не так. Правильно казати по-морському – ми йдемо у море на яхті!
Зранку наступного дня ми вже їхали на Міколайкі. Погода, природа, за кермом більш ніж просто досвідчений водій – за кермом багаторічний знаток доріг Польщі та світу, любитель подорожей і всього нового. Отже, за дорогу до міжнародного яхтового центру можна бути спокійним!
Правда, під час поїздки, вже ближче до Міколайок, погода кардинально змінимась і ми попали у страшенну зливу. Дощем шпурляло у всі боки з такою рідкісною завзятістю, що де дорога можна було лише здогадуватись. Було моторошнувато.
Злива нас супроводила до самісіньких Міколаєк. З машини прийшлось вибігати. Здавалось, з машини ми вибігли просто в море. Добре, що гостьовий будиночок Ян нам підготував заздалегідь, то ж з машини ми одразу юркнули в затишне тепло.
В будиночку все було просторо і зручно.
-Пане Яне, ви так подібні до Янека з «Чотирьох танкістів і собака!»
-Ха-ха-ха ! Я знаю! У мене частенько і автографи беруть, - розсміявся він.
Просто неймовірна схожість! Хто з жителів колишнього Радянського Союзу не бачив цього фільму, хто з тодішніх дівчат та жінок не був закоханий у молодого красеня Янека… Пам»ятаю, як і я чекала на кожну наступну його серію. Перший серіал у житті, такий добрий і щирий. Здавалося, у житті так все і буде – за рогом будинку перестріне мене такий от щирий красень Ян, посміхнеться, мило спитається: «Як називаєшся?» і ми з ним проживем довге і щасливе життя… Ех, дитячі фантазії, де ви? Пішли світ за очі у мандри та так і не вернулись…
Дружина Яна нагодувала нас смачним обідом. За смачною їжею та приємними спогадами ми добре зігрілись, вбрали дощовики і таки пішли розвантажувати нашу машину. Під ногами смачно хлюпало, в очі нещадно ліпив дощ, але з приємними спогадами про улюблений фільм, після приємних посиденьок за гарячим смачним обідом, він вже не здавався таким сильним, холодним і неприємним. Як все відносно, все таки …
На ранок від зливи залишились хіба що величезні глибокі калюжі коло дому і змокрена м»яка земля у фруктовому саду. Сад виходив просто в величезне Мазурське озеро, по якому взад і вперед ходили височенні білі вітрила. Поснідавши, ми пішли у місто «звидіти види» і зробити дорожні закупи, адже ідем у плавання на яхті на цілий тиждень!
Тепло, сонячно, настройово! Справжнє літнє літо на Мазурах! У мене відпустка, що значить свобода. Свободі – ура!
Машиною ми дотягли закупи до будиночку і вже пішки пішли оглядати нашу справжню дерев»яну тримачтову яхту. Залишилась вона у спадок Мареку від місцевого клубу яхтсменів, членом якого він був багато років поспіль.
Яхта була досить велика і містка, хоч старенька і вже «не модна». На ній у свій час Марек осилив наодинці Атлантику і саме про таку яхту хотілось мріяти, фантазуючи про безкрає море і солоні бризки на обличчі.
Стоячи на палубі цієї морської прабабусі почував себе справжнім Капітаном морів. Напевно тому навчання пішло швидко і цілком природньо. Морські вузли упевненим візерунком лягаги на міцні канати. Ноги, наче робили це все життя, впевнено збігали в трюм і вправно носились по палубі поміж канатів.
І ось довгоочікувана мить справжньої свободи настала – ми вийшли у плавання. Капітан віддавав чіткі накази, юнга чітко їх виконував. Ми робили спільну справу – ми ловили попутній вітер. І вдячні вітрила радісно вигинались у відповідь.
Самий вузький перешийок озера, вщент запруджений різношерстими яхтами, вже позаду і перед нами розляглось відкрите море. У білосніжних вітрилах зашипів вітер і я зрозуміла що означає вислів «відчуття справжньої свободи».
Ось вона, справжня свобода! Безмежний, відкритий у всі сторони світу, простір, чисте, прозоре ген до самого горизонту повітря і ти – повелитель вітрів, ловиш і приручаєш цю нестримну стихію, змушуєш її служити тобі. І корабель летить над хвилями, наче крилатий птах. Я зрозуміла тих справжніх багатіїв, що тратять мільйонні статки не для ще більшого збагачення, а для відчуття безкрайого простору навкруги. Це і є справжня свобода – простір, тиша і первозданна сила природи.
Мимо снували яхти. При зближенні мореходи з сусідніх яхт весело махали руками нам, ми весело махали руками їм. Люди, які відчули подих справжньої свободи, завжди зрозуміють один одного, бо вони стали однодумцями! І від кількості нулів на банківському рахунку чи підпису на державному документі це не залежить. Ви – близькі люди по душу. І крапка.
Сонце, тепло, море, простір, тиша і спокій. Настрій пречудовий. Не потрібно ні про що турбуватись чи щось вирішувати. Все у світі прекрасно і сам світ прекрасний. Це і є справжній відпочинок.
Через два дні погода настільки розшарілась, що вітер зовсім забув про свої обов»язки – дути і ми глухо засіли посеред якогось з Мазурських озер в повному штилі. Прийшлось дзвонити через супутниковий телефон до нашого друга, котрий якраз зараз відпочивав на Мазурах і у котрого була найнеобхідніша для нас зараз річ – моторний човен! Анжей нас і добуксував до берега.
Було весело і безтурботливо. Проблеми не видавались якимись фатальними і нерозв»язними. Проблем взагалі не було. Було життя, яке йшло в ногу з природою і по мірі свого поступу вирішувало цілком природні життєві завдання.
На третій день ми побачили справжнє польське чудо – Снярдви, гігантське озеро сорок кілометрів у діаметрі. Снярдви так і називають – Море. Море зі справжнісіньким зеленим островом у центрі і справжнісінькими кам»яними гостроверхими скелями під водою. Деякі підводні скелі настільки високі, що, прорізаючи усю багатотонну товщу води, мало не виступають на поверхню. У безвітряну погоду у воді можна помітити невеликі світлі плями цих підводних гір. Вони позначені великими синіми буями на воді.
Ось таке саме велике і саме небезпечне озеро на Мазурах.
Коло берегів воно дуже мілке. Нам прийшлось залишити яхту метрів за двісті від берега і в дорожньому взутті йти у воді по гострому нерівному камінні озера до самого берегу. На березі на нас чекав Анжей Надольскі. У Варшаві у нього свій власний невеличкий двоповерховий симпатичний будиночок і бізнес. На Мазурах же він купив «дзялку» і почав будувати відпочинковий будиночок. Будівництво якраз було в літньому розпалі: було зведено тимчасовий будиночок для будівельників, зведене велике шатро зі столом і стільцями для обідів, поставлений великий гріль на вуглях і підігнаний перший поверх майбутнього затишнього будиночку. Всі були по-трудовому активні, ділові й усміхнені.
Ввечері запалили гріль, включили музику і хороший настрій розлився у безмежному просторі на Мазурах.
Десь о третій ночі стало зрозуміло, що таки треба йти спати. Якось дивно виглядало абсолютно чорне беззоряне небо. Від цього чомусь було не по собі. Але об одинадцятій дня ми все ж вирішили вернутись на яхту і рушити далі у мандри.
У повітрі відчувалось якесь незрозуміле напруження, здавалось би цілком безпричинне, несвідоме, але якого по якійсь незрозумілій причині не можливо було позбутись. Приблизно о сімнадцятій небо почало затягувати низькими мовчазними хмарами, почав зриватись різкий поривистий вітер. Почали накатувати гостроверхі хвилі і яхту почало неприємно похитувати. Досвідченому моряку Мареку ставало зрозуміло, що починається шторм. Потрібно було негайно приставати до найближчого берега. Та на горизонті виднілось лиш одне безкінечне море.
Ми йшли на усіх можливих для цієї яхти парах. Аж раптом страшний удар і яхту підкинуло. Другий і ми на якусь мить наче зависли у повітрі. У вирі темних хвиль ми не побачили темно-синього буя.
Ми добряче сіли на каміння посеред моря. Марек кулею рвонув у трюм – яхта, на щастя, не розкололась, проте таки дала тіч. Але між цими двома владними словами «стихія» і «тіч» терміново треба було вибирати третє, найважніше в дану хвилину – «берег». Треба було дістатись берега. Терміново. За будь яку ціну. З шаленим криком «Назад!» я рванула Марека за куртку до себе. Зараз немає часу ні на що інше – берег! Зараз тільки берег – все інше потім. Якщо виберемся.
Коли на обрії замаячив омріяний берег, сил і енергії прибавилась сила силенна. Вітер, котрий розбурхав водну гладь, з юнацьким запалом гнав нас до берега. Коли ми дістались такого бажаного берега, води у трюмі було вже вище колін. Ручна помпа справлялась не так швидко, як хотілось, тому Марек взявся за розчищення пляцдарму від води старим дідівським методом – кастрюлями, лишивши на мені ручне помпування. Через години три ми накінець більш-менш справились з водою в трюмі і знесилені попадали спати. Але оскільки вода через тіч у трюмі весь час прибувала, то ж раз на дві години ми по черзі вставати до помпи.
На ранок ми поснідали і прийняли неприємне, але єдино правильне рішення вертатись на базу. Ян вже сорок років займається ремонтами яхт, то ж він допоможе.
Після вчорашньої епопеї на мене зранку накотив «відхідняк»: майже всю дорогу назад, не дивлячись на сонячне, усміхнене небо, мене лихоманило від будь-якого вигляду хвиль і я майже весь шлях чемно відпомповувала воду, у проміжках заледве витягуючи голову на палубу, стоячи на сходах у трюм.
Лише коли ми зайшли у водний перешийок перед самою базою, я вийшла на палубу. Накінець мій організм виплеснув усі емоції вчорашнього дня разом з водою у минуле і заспокоївся.
Я верталась іншою людиною.
