Вона з кожним днем відчувала, що стала вже зовсім старою. Зморшкуваті руки. Слабкий зір. Інші неприємності. Дрібниці. Накопичуються і навалюються тягарем прожитих років. А ще самотність. Діти поруч, але ж не завжди.
Спогади. Невідступно ходять слідом. Такими можна заповнити не один день. Стільки всього було. От і сьогодні. Знайшла конверт. Старий пожовклий. Що ж там було? А от і адреса.
Згадала! Це ж лист від НЬОГО! Як давно це було. Ще до того, як вийшла заміж. А чоловіка…вже немає. Кольнуло серце.
Шматок паперу дихав чимось давнім, але таким теплим.
Колись Вона так кохала незвичного і мовчазного однокласника Сергія. Він прийшов аж у десятому класі. Але вони виявилися такими схожими.
Стільки прогулянок і казкових миттєвостей.
Були ночі над річкою. Були довгі розмови, коли неможливо наговоритися.
Блукали полем, наче серед хвиль, що споювали відчуттям свободи. І ще чимось, таким незнайомим тоді. Таким хвилюючим. Тремтливим?
Навіть зима здавалася казковою, коли вночі під ліхтарем вони разом милувалися танком сніжинок у місячному сяйві.
Все було. Здавалося назавжди.
Доки доля не розвела по різних містах. В різні навчальні заклади.
Могла з ним. Не вдалося. Не вступила. Злякалася?
Здавалася такою сміливою. Завжди впевнена і вольова.
А потім. Надто далеко вони опинилися. Було весілля. Таке швидке і недоладне. Доля здалася некерованою. Та одруження відбулося. Було.
І …листи. Такі пронизливі. Такі відчайдушні. Сповнені справжніх почуттів. Невже так буває?
В руках маленький клаптик. Прочитати? Чи не будити? Тепер тільки біль?
Поглянула. Пішла до вікна. Дістала окуляри. І слова ожили. Що то були за слова! Стільки пестливих назв, стільки ніжності.
Той лист був останнім. Хоча ще й не здогадувалася про це.
Та з відповіддю поспішила. Надто багато сумнівів. Надто багато застережень. Знову страх. Невже стільки страху в одному житті?
Здається що так і було.
Вона написала, що вийшла заміж і не може більше відповідати.
Тоді це здалося правильним. Єдиним, що можна було зробити.
Чи так і було?
Та листи припинилися. Назавжди. Чи з образи? Чи з відчаю? Не знала.
Досягла мети? Навіщо? Тепер важко сказати. Час сумнівів давно минув. Нічого не змінити. Запізно.
Що з Ним тепер? Напевно вже й немає? Чи треба було це робити? Такі помилки виправити неможливо. Незворотність не викликала відчаю. З долею не боротися. Це вона знала давно. Життя навчило. Мрії залишилися далеко позаду. До тепер. До цього дня, який зворушив приспане. Згаяне. Втрачене. Назавжди. Таке кам’яне слово. Не зрушити ту стіну.
Ніколи не питала «А що якби…». Досі.
Та тепло того листа зігріло день. Здалося, що роки кудись втекли. Спогади повернули час. Повернули щось значно більше. Здалося? Сховати б кудись ті спогади. Адже раніше вміла? Та не тепер. Чомусь не тепер.
А вночі наснився сон.
Сидить вона в порожній кімнаті. Сліпучо білій, наче сніг. Така велика і геть порожнісінька. Навколо нічогісінько. Тільки той стілець, на якому сидить.
Аж тривожно трішки. Скільки сидить? Час зник. Змінився простір.
Колись вона була тут, бачила кімнату, та тепер не впізнає. Все змінилося.
Хтось підходить збоку і обіймає за плечі. Такі ніжні руки. Їх знає добре. За ними давно сумувала. Навіть не зізнавалася. Та тепер усі перепони зникли. Наче змінився і сам хід подій. Доля шепотіла на вухо:
Я з тобою.
Це Він. Його голос. Так солодко.
Як хотілося почути ці слова.
Так буває. Казка може тривати. Хоча б у сні.
Усмішка освітила обличчя.
Так не буває.
І вона прокинулася. Все скінчилося? Справді скінчилося.
Та це вже не здавалося таким безнадійним і непоправним.
Ранок відкривав звичну картину. Життя продовжується. Попереду буденні справи. Все як завжди. Чи таки ні?
Відчуття самотності кудись розвіялося. Відступило.
Відгомін сну приємно лоскотав забуті мрії. Чи все ж не забуті? Згадані тепер так невчасно. Недоречно? Чи все ж…Так необхідні були ті спогади.
Конверт досі лежав на столі. Окуляри поруч. Лежать, де їх облишили.
Так спокійно і легко стало. Раптом.
Сховала папірця у шухляду.
Зрозуміла, що останнього листа отримала аж тепер. Через багато років.
І цей лист найдорожчий.
