«Этот город рухнет на нас стеной, но мы прорвемся…»
- Гурт «7Б».
Дев’яте травня – Свято Перемоги. Але як можна святкувати його, коли у твоїй країні знову війна? Війна локальна, яка майже нікого не торкнулася але ж у той час і дуже труснула всіх. Всіх без виключення. А особливо тебе і твою родину, тому що тобі пощастило жити у тих краях, де вона зараз відбувається, усе своє «доросле» життя, поки не вдалося вступити до Університету і зникнути у іншому місті. Взагалі то, твій названий рідний край тобі ніколи не подобався, а те місце де тобі поталанило виплисти на цей світ, ти і не пам’ятаєш, бо поїхав звідти ще нічого не пам’ятаючи. Тебе притягли сюди батьки – а їх притягли обставини, отакий собі оборот притягань, і хто кого глибше та сильніше той і переміг. Ти жив і навіть не знав що може бути щось інше. Не те щоб тебе все захоплювало і ти про інше не думав, ти думав, багато думав, але думав про свій внутрішній стан, тобі завжди чогось не вистачало. Але ось ти знайшов те що тобі потрібно, а воно як виявилося, лежало у тебе під носом, і достатньо було трохи зачекати і тут бабах, універ, гуртожиток, пияцтво, наркотики, пригоди та й усе інше. Аж голова обертом! Аж бабахнуло по всіх частинах твого мозку! Труснуло так труснуло. І тут ти починаєш жити на повну (як тобі здається звичайно). Дівки, гуляння до світанку, п’яні дебоші, викрикування пісень під муркотіння металевих струн. Тобі здається що ти щасливий, щасливіший, щасливенький. Аж раптом щось іде не так: демонстрації, гасла, різні сторони барикад. Та найжахливіше починається у твоєму названому рідному краї. Війна. Дивні люди з обох боків якось по дивному воюють. Начебто нічого серйозного, але люди гинуть і ось уже твоя місцевість стала новою вигаданою країною. Дивно, дуже дивно. Особливо тобі. Доводиться робити вибір, але у тебе немає ніякого бажання вибирати щось одне з оцих шматків лайна і ти вибираєш послати їх усіх до дупи, та не зважати на отих усіх йолопів.
-Сьогодні день народження у Єма.
Опана думаєш собі, а це все щось. Це вже не просто бухалово, а щось з цікавими наслідками. І ви починаєте збиратися, усією різноманітною компанією. Добряче пиячите під нещадним сонцем, сидячи на зеленій галявині посеред парку у центрі міста. Дуже дивно пиячити у самому центрі міста і не бути зігнаним звідти «слугами народа». Цей сквер нібито острівок недоторканності від усіх кривд системи. Це місце має по собі добру історію складену з багатьох поколінь. Чого там тільки не відбувалося, як тільки творчій народ не тішився. А здебільшого він у цьому місті увесь творчий. Місто творців, бляха! Куди не плюнь поети, актори, музики, письменники, архітектори, фотографи та усяке інше падло. А ти і не кращий, ти один з них. Чи не один? Ти навіть декілька з них, зовсім мудило коротше. І ось уся ця добряче налигана бригада збирається пробити наркотиків. Ну звичайно драпу хочеться усім без виключення. Хто ж у наш час і не курить? Усе таки тренд, як не крути. А ви з хлопцями бажаєте чогось по смачніше, щоб прямо таки пірнути у глибину життя і від душі по плескатися там.
-А може ето? Ну як його, кислоти? – питає твій вічний сусід по гуртожитку Арч.
Арч дуже дивна персона у твоїй студентській реальності. Вас поєднує багато спільних речей, наприклад місце з якого ви приїхали є одним, проте на «родине» ви раніше ніколи не зустрічалися(хвала небесам!), а тут за короткий час стали дуже близькі один одному. Насправді ваші стосунки, якими би вони не були, це всього на всього низка обставин та випадковостей. Вас селять у одну кімнату, ви обидва відірвалися від мамчиної цицьки і вам дуже кортить подорослішати, вам обом подобається пройобувати час у безкінечних прірвах алкогольних пригод, ви обидва курите драп. На цьому і зійшлися. Проте на відміну від тебе, Арч народився у тих краях, і йому вони більше до душі, як ніяк рідненька земля, де він провів усе своє життя. І коли ти це розумієш, ти намагаєшся згадати яка земля, яке місце є таким для тебе? Та нічого у тебе не виходить, адже усі міста в які тебе перевозили батьки, тобі не подобалися, усе було не те, усе не туди. І тут не зрозуміло, чи ти такий вибагливий мудило, чи то й справді місця і обставини були ідіотські. Але зараз, у цьому шизоїдному мегаполісі ти ніби щасливий, і ніби то хочеться назвати його домом. І ти ніби то називаєш.
Усе ж таки зійшлися на кислоті. А у цьому блядському місті її можна дістати тільки виконавши нехуйовий такий квест. І хто його вигадав? Невже не можна просто прийти до когось, взяти що потрібно, випити чаю та піти собі? Ясне діло що усе це є власністю місцевих суперкопів. Гарну ментовську кришу ще ніхто не відміняв, а вона тут усюди. І метру наркотики не можуть без залупаних червоних очей жандармів проїхати, усе дивляться, пильнують, варту несуть. Отак вони усе перераховують, посади роздають, правила встановлюють, роблять так би мовити наркотичну піраміду, на вершині якої намагаються всістися своїми велетенськими волохатими дупами. Але рівнів стає все більше, каравани усе яскравіші та цікавіші, і ось вони починають розуміти що за всіма не вглянеш. Очі то не резинові! А бабосів хочеться як не крути, жаба давить що хтось має а ти нє. Як же так? Ти ж не лох якийсь? Ти «слуга народа» і повинен з усього косити своє бабло, бо воно ж твоє, чи є ж іще воно може бути? Тут і виникла у їхніх маніакальних мізках ідея про клади. Згадали, мудаки, стару піратську справу. І ніби то все добре, і для продавця, і для тебе. Прямого контакту нема, скинув гроші, пішов у визначене місце, знайшов свою схованку і радо собі приспівуючи йдеш тішитися своїм пошуковим здібностям. Але по перше, хуй зна куди воно ото все позапихають, куди тобі доведеться їхати, якими далями вештатися, які перепони подолати на своєму тяжкому шляху мандрівника та шукача скарбів. Ніби то і весело, те що треба, але у всього є свої мінуси, навіть у гри в піратів. Зв'язок можна втратити, так і не взнавши місця знаходження твого добра, тому що коли ти платиш гроші, воно стає твоїм, а тут може і не стати, хтось може випадково знайти його до тебе, або його запхають у такі далі, в які важче дібратися ніж до пекла та назад(себто туди сюди), або, суки, підкладуть тобі пустушку, а ти потім насолоджуйся ефектом плацебо, а питати нема з кого, бо вони ж усі у нас «інкогніто» срані. По друге, так як це схема добродіїв у погонах, вони завжди можуть тебе спіймати, план же потрібно виконувати. І ніби то ніхто не здав, ти ніби то сам у них купив, а вони тут же тебе і вхопили. Якось навіть прикро, нема вже тих старих інтриг, які плелися та перепліталися всюди і завжди у дивні потойбічні візерунки. Але не дивлячись ні на що, вибору у нас все одно не було, кислоти ж вже закортіло, уже почув мозок команду, уже підсвідомо ти весь у її владі. Отже, замовили, залишили бухло та кагалу народу чекати нас у тому парку, та й зібравшись дружною маленькою плеядою наркоманів вирушили за приблизною адресою, у інший кінець міста, бо конкретну нам ще не повідомили, а гаяти час було якось недоречно, день народження все таки, тай ще і День Перемоги. На тому районі нам повинні були і драпу дати, здається все чудово сплановано, обставини збігаються як найкраще, та на нашу користь.
З драпом проблем не було зовсім, нам його віддали як тільки ми приїхали у назначене місце. Ніби то не все втрачене, і довга поїздка може бути виправдана перед усіма хто на нас чекає, а по перше перед самим собою.
-Ну що там з марками? Яка адреса? – допитувалися ми у нашого інформатора.
А ніяка. Той хто повинен нам її назвати десь пропав і зовсім не виходить на зв'язок. От же і срака він. Доведеться чекати. А що робити коли немає чим зайнятися? Звичайно алкоголь, що ж іще! І ми почали пити, пити і тупо шаритися по якомусь нічим не цікавому спальному району. День народження йшов на славу. Наше терпіння добігало кінця, а адреса все не з’являлася, бухло теж було вичерпано, тому потрібно було щось вигадувати та якомога скоріше. Вирішили дунути, а спершу повернутися до наших, стомлених очікуванням братів і сестер, які вже нудилися від нудьги на тому острові свободи у центрі міста. Коли ми стояли посеред того сраного спального району, цей острів здавався нам ще прекрасніше ніж завжди, трава на ньому ще зеленішою, а фонтан ще цікавішим, і хер з ними, з тими грошима, час і люди, ось що важливо! Ось що потрібно оберігати і чекати! Ось куди нам треба їхати, туди, додому, де все знайоме, де всі свої, туди де добре!
Приїхавши, алкоголь з нас майже вивітрився, як і багато людей з нашої компанії, які напевно знайшли цікавіші плани на вечір, аніж чекати нас, шукачів скарбів. Ми вже намагалися вигадати як ми будемо курити, коли зрозуміли що іменник зник, а разом із ним і драп. Телефон був вимкнений, настрій зіпсований, та компанія почала вщухати ще швидше. Наші пошуки іменника(драпу) нічого не дали, ми вже майже втратили останню надію, останні сподівання на продовження цього вечора, аж раптом дзвінок, так, адреса, ага, який під’їзд, де лежить, добре, бувай. Тепер ми знали місцезнаходження отого клятого скарба, який майже зіпсував нам день, і не з’їздити по нього ми просто не могли, ми би втратили повагу до самих себе. Таксі, пошуки у темряві під’їзду, нецікавий діалог з водієм і ось ми знову на нашому острові, острові перемоги! Бо ми переможці, ми надавали цьому сраному світові під зад, все ж таки пройшовши через усі ті випробування і здобули те ще належить нам по праву! Десь так ми себе почували. Виявилося що ми залишилися вчотирьох: Я, Арч, Сул та наша добра подруга. А робити зі своїм внутрішнім світом цікавий експеримент спроміглися тільки я та Арч. Сул радо погодився бути нашим поводирем у тому дивному світі, куди ми хотіли направити свої очі, до якого йшли увесь цей клятий травневий день, через усі його алкоголі, поїздки, нервові діалоги, чекання мани небесної та усі срані обставини які все ж таки було покладено на лопатки. І ми кинули папірці під язика, купили маленьку пляшку сидру, та пішли проводжати нашу подругу.
Дорога виявилася вельми цікавою. Ми йшли артеріями нашого міста, а по наших артеріях починала бігти рідина яку ми висмоктували з того маленького гіркого клаптику паперу. І кожною своєю клітинкою ми відчували що у наших тілах відбувається якась метаморфоза, якийсь процес вже запущено і зворотного шляху немає, тільки вперед - викупати та вивозити увесь цей тріп. І ось ідучи по проспекту під якусь наркоманську музику, яку мені дав послухати у навушниках Сул, я випадково буцнув пляшку з водою, виявилось що вода у ній справді була, і коли бризки залишились на моїх очах, ніби я дивлюсь крізь скло, коли я бачив як по якійсь прозорій стінці збігає вода, утворюючи маленькі струмені, я зрозумів що ось воно, прийшло, те чого я чекав, те відчуття свободи і легкості, ніби ти стоїш у безкрайній пустелі і відчуваєш як вітер ворушить увесь світ, кожну його маленьку частинку, кожен листочок, кожен волос, кожен камінець. І коли пляшка нарешті бахнулась на підлогу я зрозумів що вже повністю пірнаю у глибини реальності. Майже у цей час ми підійшли до дому подруги, попрощалися і помандрували далі устрьох.
Коли я дивився у обличчя Арчі, я одразу розумів що він бачить те ж саме що і я, і його так само усе це дивує, себто ми просто з ним в ахуї від усього що є навколо. Усі ці візерунки, спалахи ліхтарів, розмиті сліди швидко проїжджаючих автівок, а особливо люди, бо вони суки чомусь одразу усі стали дивними. А ще, людей які находяться під дією галюциногенів дуже добре вдається розуміти один одного. Вас ніби єднає якась маленька але дуже чітка мотузочка, ви ніби разом знаходитесь у тому паралельному світі, а всі інші так і лишаються у цьому, звичайному, ви і є той зв'язок який поєднує ці світи. І ви бачите їх усіх з інших сторін, зовсім інших, таких яких ви навряд чи і уявити зможете. Цей тоненький зв’язок іноді буває дуже корисним, особливо у ті моменти коли ти дивлячись на щось думаєш що пиздець уже прийшов, і осьо він перед тобою, і ти з’їхав нахуй з глузду, але оп, зустрічаєшся поглядом зі своїм таким самим ахуєвшим побратимом і розумієш що не ти один це бачиш, а отже не ти їбанувся, а світ - у твоєму його баченні. І це ніби бальзам на душу, коли ти знаходиш у цих лабіринтах своєї підсвідомості розуміння, це багато чого варте, від цього багато що залежить, це майже єдина твоя мета, знайти розуміння із всесвітом.
Ми вирішили купити цигарок у магазині, але якщо чесно дивитися на вітрини заставлені різнокольоровим одноманітним мотлохом під палючим світлом крамничних ламп, виявилося досить важко. І ми якомога скоріше намагалися звідти втекти, але і діалог з продавцем був досить важким, зрозуміти які саме цигарки нам потрібні, не міг не те що він, навіть Сул виглядав розгублено, тому це забрало у нас якийсь час. І ось нарешті ми вибралися з того продуктового пекла і пішли по одному з най енергетичних, у сакральних розуміннях звісно, місць нашого зеленого міста. То був яр, у якому було джерело води, у якій люди купалися і влітку і взимку. Але асфальтованих ділянок у ньому було досить мало, тільки довкола водяного басейну, усе інше то був лабіринт дерев, кущів, пагорбів, стежок у самому центрі міста. І блукати ним, це я вам скажу просто кайф. Не виїжджаючи з міста насолоджуватися зеленню природи це і справді круто. Ми трошки пересиділи на декількох лавках, постійно переходячи з одної на іншу, тому що нам було важкувато сидіти на одному місці, адже ми вже набрали оберти і так різко гальмувати їх було зовсім недоречно. А коли ти встаєш, тобі здається що ти щось забув, що у тебе щось випало, що ти не весь піднявся з лавки. А усе це тому що ти бачиш самого себе з боку, коли ти різко підіймаєшся, твоє зображення тільки поступово підіймається за тобою, і ти бачиш по собі шлейф, який складається з тебе ж самого. Важко порозумітися у своїй макітрі з думкою що можна бачити себе з боку, навіть без дзеркала, у цей момент ввижається що насправді уся твоя тілесність, то лише хибне ставлення до світовідчуття, що уся матеріальність, лише шкарлупа, у якій насправді скривається справжня сутність речей, твоя душа може бути незалежно від тіла, ти можеш бути вільним, ти зможеш літати, проходити крізь стіни, кордони, світи, зірки, ти і є всесвіт, ти його невідокремлювана частка, ти і є той океан нематеріальності. Але ковток холодного лимонаду, та затяжка цигарки приводять тебе у норму. Цигарка. Хм, яка дивна штука знаходиться у твоїй руці, вона така маленька, але така чітка. Ти бачиш як кожен шматочок тютюну тліє від тяги, яку ти робиш, як папір поступово перетворюється на попіл, як дим розрізає прохолодне нічне повітря, і усе це робиш ти. Ти теж колись перетворишся на попіл, ти лише усього цигарка, а світ велика попільничка, і з кожною затяжкою попелу стає все більше, а від тебе залишається все менше. Дуже дивна штука у твоїй руці. А рука? Що з твоєю клятою рукою? Чому вона виглядає наче на ній відбито усі твої життєві пригоди, ось клаптики шкіри на великому пальці, це ти колись чистив картоплю і мало не став дев’яти палим, а ось сміття під твоїм нігтем, це напевно коли ти підіймав з землі металеву гривню, а ось і та клята заноза, яку ти загнав коли ліз до гуртожитка по решіткам аж на четвертий поверх, і вона бляха виявилася такою маленькою, і так легко витягується з верхніх шарів твоєї шкіри, а шкіра, як багато тут візерунків, кожна лінія має свою структуру, глибину, напрямок, вони переплітаються, розтягуються, ось вони, лінії твого життя, усе тут, на твоїй клятій долоні, ось воно, ось!
-Арч, у тебе руки як у наркомана! - кажу я, перевівши погляд від своїх долонь на його.
-А у тебе їх взагалі шість! - парирує мені Арч, і ми радо регочимо над цією простотою і легкістю наших слів, і справжньою вірою у них.
Далі наш шлях пролягав через самий епіцентр потойбічного лісу, яру, парку чи як там його називають. Світла не було зовсім, але воно тобі і не потрібно, ти сам домальовуєш собі реальність і бачиш все набагато чіткіше ніж завжди. Під ногами була слизька земля, ще зовсім мокра від нещодавнього дощу і коли ти наступав на неї то тобі здавалося що вона втягує тебе, ось половина ступні уже в ній, а далі вона поступово пробирається твоєю ногою, все вище і вище, і тобі потрібно швидше зробити наступний крок, ще швидше, іще, іще! Тому йшли ми з доволі пристойним темпом. Сул йшов попереду, час від часу обертаючись. Він був нібито всього лише у кількох метрів від мене, а ось бац і він вже дуже далеко, а ось майже у тебе на носі, а тепер іще ближче, а ось ти майже його не бачиш, чому він падлюка так швидко змінює дистанцію до тебе? Га? І перевдягається він доволі швидко. Ось на ньому скафандр, а ось він у рожевому пальто з дивним капелюхом, от козел не сказав що у нього є такий крутий капелюх! І він скаче туди сюди, так швидко на одній прямій, і постійно чомусь по різному виглядає. Хамелеон сраний!
Він побував і космонавтом, і темношкірим, і євреєм, і клоуном, і детективом, і маленькою дівчинкою, і військовим, і сявкою, і пляшкою кетчупу, і кучерявим, і з довгою косою, і в окулярах, і з бородою, і з трьома руками, і в светрі, і конем, і на мотоциклі, і твоєю першою вчителькою, і з великими жовтими очима, і в кожанці, і бігуном, і на лижах, і чомусь навіть голий, козел, ніби то мені подобалось бігти за його голою дупою, мудило сране. Але тут я подивився що у мене під ногами, і виявилося що треба йти дуже обережно, бо ця вузенька кам’яна стежка висить над самою прірвою великої печери, а у низу на тебе чекають ці розмальовані аборигени с факелами та виделками, і гомонять, і хочуть тебе впіймати і з’їсти, але ти цим сукам просто так не віддасися, ти будеш йти далі, а у них хай слинка так і тече, хай самі себе передавлять, намагаючись до тебе вилізти, хай згаснуть їх факели, хай сидять у темряві, або ж ні!, хай вони підпаллять один одному волосся і згорять, підсмажаться як баранчики, а бляха, вони ж усі з поголеними черепушками, кляті скінхеди. Це була довга стежка, повна небезпечних аборигенів-скінхедів та голого Сула, але ми її подолали як справжні герої, навіть не скиглячи. Ну хоча трошки було, зовсім трошки, на пів шишечки.
Ми опинилися з одного боку гідності нашого міста - величного парка, з купою атракціонів та дуже розвиненою інфраструктурою, та обнесеного парканом, тому що він мав графік роботи. Місце для відпочинку з графіком роботи, себто у твого вільного часу є рамки, і ти сука не смій за них ступати.
Ми пішли трасою вздовж паркового паркана і вийшли до ресторану, який працював цілодобово. Але якихось показників життя він не видавав, і все виглядало глухо та пустинно. Арчі дуже закортіло у туалет, себто не просто в туалет, а прямо таки ПОСРАТИ І ЯКУМОГА ШВИДШЕ, БІГОМ, ну просто прорвало хлопчину, треба було його рятувати. Ми погукали охоронця і хвилин через десять він виповз до нас. Виявилося що увесь персонал цього чудового закладу дрихне, тому що клієнтів не було зовсім, а після кількох стибзених пляшок з бару, вже якось на все було насрати(це саме те що і треба було зробити моєму нетерплячому другу). Охоронець дозволив Арчі піти до туалету, який знаходився на вулиці. А ми з Сулом залишилися на цікаву розмову з досвідченою людиною, яка пройшла усе, від наливайок до автобусних зупинок. Він був товстим, безформним, з набухлим обличчям та перебинтованою рукою. Виявилося що на нього напали такі ж самі молоді п’яні покидьки схожі на нас, як він висловився, і що нєхуй нам тинятися вночі, шукати собі на дупу пригод та будити ні в чому неповинних охоронців, які так тяжко несуть свою нічну варту. Його розповіді про внука-дебіла, якісь спогади його юності почали у моїй голові набирати нездорового глузду і що б якось відволіктися я подивився на Сула. Сул сидів і спокійнісінько слухав розповідь. Але тут я побачив що є іще один Сул, прямо тут, там де і перший, на одній людині я бачу два різних вирази обличчя, я побачив що у нього усередині, у нього в думках. Другий Сул був повністю на моєму боці, він почав корчити охоронцю морду невдоволеності, і коли побачив що я на нього дивлюсь, запропонував мені навушники з цією сраною музикою, я розумів що як не крути але вона мені подобається більше ніж буркотіння охоронця про його племінника каратиста, і я з радістю прийняв його дар і знову пірнув у океан. Під дивну ломану ритміку світ почав набувати інших форм. Від агресивності музла у моїх вухах, охоронець перетворився на гігантського намальованого демона у формі, з його кликів бризкала піна під час промовляння дивних викриків, з очей сипалися іскри, вони наливалися червоним і блимали та розліталися в усі боки, його перебинтована рука, якою він так владно жестикулював, почала збільшуватися у розмірах, кріпнути і стала міцною бетонною рукавицею справжнього супер героя, яка з кожним змахом все більше стрясала повітря, усе це коміксоідне дійство набирало оберти і я все більше втискався у стілець, на якому сидів, мене все більше вжимало у його м’якесеньку спинку, я повністю зливався з ним у єдине ціле. Я ставав ним. Я ставав стільцем.
У цей час Арч, який доволі довго насолоджувався у туалеті переливом кольору зеленого кахлю і мелодійністю туалетних звуків, які утворювали симфонію від якою було важко втекти, нарешті вийшов. Я побачив це, зняв ті кляті навушники і з усіх ніг ломанувся піти з цього сраного ресторану. Охоронець вирішив порадити нам, як нам краще вийти, що б не довелося лізти через паркан і в одну мить ми покинули територію клятої харчівні.
Ми ще довго шкандибали понад парком, по дорозі, розмовляли, сміялися аж раптом я помітив що ми йдемо по колу. Дорога попереду плавно завертала праворуч, а позаду, так само плавно ліворуч. По праву руку від нас були дерева, по ліву руку, паркан, за яким були також тільки дерева. Ми йшли вперед, і дорога виглядала так само, як і п'ятнадцять хвилин назад. Я озирнувся і побачив що ззаду теж нічого не змінилося, те саме коло. І знову по колу, по безкінечному колу. А раптом ми знаходимося у центрі цього лісу? Ну тобто у центрі цього світу у якому є лише ліс. На маленькій ділянці йде просто коло асфальту, немає поворотів, перехресть, навіть немає початкової точки і фінішу, просто ми ходимо по колу, навколо маленької ділянки заростів, оточеною парканом, за яким безкрайні землі дерев і рослин. Невже ми завжди будемо ходити по цьому маршруту і ми навічно запечатані тут? Це і є кінець? Невже ми прийшли до чистилища і будемо завжди блукати ним? Йти в ліс страшно, через паркан - теж, бо хуй його знає що там може за ним бути, недаремно ж він тут стоїть. Хто знає які жахіття за ним ховаються. І ми йшли і йшли прямо, а дорога все не змінювалася і не змінювалася, і обертаючись кожного разу в мене все більше і більше кружляла голова. По колу, по колу, по колу, завжди направо, направо направо, ті самі ліхтарі, паркан, і це дерево я теж вже бачив, і цей камінь, а це ж мій відбиток кеду у багнюці? І так далі і так далі, до поки світ стоїть, до поки він не згине. Аж раптом коло скінчилося, так само несподівано як і почалося, нарешті ми його розірвали, і опинилась на дуже довгій вулиці, яка тяглася майже через усе місто. Центр був у одному боці, а будинок Сула в іншому. І він вирішив, що йому треба з нами розпрощатися і піти до себе.
-Ну як? Вивезете?
Ну а як тут не вивезти? Що іще нам лишається? Ми вже пройшли занадто велику дистанцію щоб зараз відступати, ми не можемо дозволити собі так легко здатися, це занадто! Я не збираюся просто так брати і кидати справу зроблену наполовину, я дійду до кінця, я добігу цього клятого марафону, і немає значення що я можу при цьому втратити! Це все що в мене є, я просто мушу закінчити свою подорож, я не можу втратити шанс який випав мені, я не можу просто скласти руки перед цим бісовим випробовуванням!
Ми попрощалися, і утрьох вирушили далі: Я, Арч та пляшка сидру.
Я побачив на іншій стороні дороги двох хлопців, вони також йшли і весело про щось гомоніли, як і ми. Вони йшли у протилежний бік та нагадували наше віддзеркалювання. У моїй хворій уяві знову почали заплітатися ниточки, поєднуватися і складатись у візерунок. А якщо увесь нічний світ залежить від цих двох? Тобто їх нічний світ залежить від них, а наш від нас. У кожної такої пари є своя історія, свої пригоди, свої перепони які вони долають на шляху до світанку. У них у всіх є тільки власний всесвіт, який існує паралельно з іншими і іноді з ними переплітається. Коли ми зрівнялися з тими хлопцями, я відчув ніби одна реальність перейшла через іншу, ніби мильна бульбашка пройшла крізь іншу мильну бульбашку, легесеньке прилипання одного всесвіту до іншого, найвишуканіший дотик, ледве відчутний, ефірний. І одразу стало зрозуміло що змішувати ці світи, як і будь які інші не можна, вони є тільки для тих хто в них існує, і в кожному свої правила і свої герої. І не треба робити з них якийсь вінегрет. Ми йшли далі і чомусь дуже реготали, просто йшли і сміялися дивлячись вперед. Я повернув свою голову до Арчі і сказав:
-АРТУР!?
-ОЛЕКСАНДР?!
Ми пильно вдивлялися один в одного, ідучи прямо і різко обидва опустили голови вниз:
-Гівно!...
Виявилося що ми навіть не помітили, як вже метрів п’ять весело топтали відходи якоїсь коняки. Просто йшли дивлячись один одному в вічі, не помічаючи велетенської червоної доріжки з гівна. Напевно що це кінна поліція пройшлася, хто ж іще може срати на вулиці як не вони? І я навіть не про коня кажу. Закрита пляшка сидру, все ще бовталася в руці у Арчі, а наші ноги все далі пленталися тротуаром виміряючи все нові та нові метри.
Поруч різко загальмувала машина, звідти вийшли два чоловіка і ретельно на нас споглядали секунду, а потім вирушили у наш бік.
-Доброй ночі! Ми следаватєлі, вот ксіви, ви можете нам помочь? Вам єсть восемнадцать? А шо ето у вас? Пиво? А паспорти є?
-Так нам є вісімнадцять, але паспортів нажаль немає.
-Ви повинні поіхати з нами, ми затримали сепаратиста сраного, і нам потрібні понятиє.
У цей момент, розмовляючи з ними я вже відчував усю абсурдність цієї ситуації. Чому саме ми? Як ви падлюки вибрали саме нас? Саме у цей час? Ну як? Як так могли збігтися обставини? Я подивився на Арчі, якийсь стояв за мною і прочитав по його обличчю, що він благає мене не погоджуватися з ними, він молиться про те що би ми ніколи не сіли до цієї автівки, бо саме цю пригоду ми можемо і не витримати.
-Хлопці, а давайте ви поїдете своєю дорогою, а ми підемо собі, у нас все одно паспортів немає...
-Тоді ми поїдемо в РУВД виявляти вашу особу, хоч так, хоч так, ви їдете з нами.
Хитрий мудило. У нас не лишилося вибору, а сил сперечатися не було зовсім, і ми були вимушені сісти у їхню кляту машину, їхати під гівняний реп, та їх охуєнні історії про те як вони зловили сепаратиста з гранатами, який хотів підірвати одну із станцій метрополітену, про те як вони бігають цілий день, і як же вони сука втомилися.
КПП, сходи, другі двері праворуч.
-Кого ви бляха привезли? Що це за пацанва? Вони бляха ще і з пивом. Ахуєть. - сказав ще один слідак який був у кабінеті.
-Не вийобуйся, ми вже три години шукаємо, цим точно вже є вісімнадцять, а пиво то я їм купив. - відповів наш водій підморгнувши до нас.
Третій слідчий був на відміну від оцих двох майже інтелігентом. Він сидів у своїй формі за столом заваленим паперами, поправляв окуляри і постійно щось невиразно буркотів собі під ніс. Він був дуже прискіпливим і все виконував правильно, бо якщо робити щось не по правилам, то є не добре та потрібно переробляти, він перевіряв документи кілька разів, виправляв орфографічні помилки за допомогою комп’ютера, які сам і наробив. Одним словом нагадував справжню канцелярського щура, який зробить усе аби тобі у тарілку нагадити. На відміну від тих двох орків що нас сюди привезли, він постійно балакав про щось, дуже монотонно та частіше за все недоречно, використовував у своєму лексиконі різні афоризми, факти та усе таке розумне, що іноді сам з себе ахуївав. Ті двоє більше нагадували справжніх «рєбят со двора», яким до рук попалися ксиви та пістолети, вони всюди харькали, подзвенькували ключами та сиділи як годиться на кортах. Один був по товстіше, меншим на зріст і мав круглу пику затягнуту шрамами від прищів. Другий був по вище, худіше, мав гострі риси обличчя і дуже великі вуха. Словом трійця була ще та, колоритна як то кажуть. Ще у кабінеті сидів якийсь старенький єврейчик у костюмі і не дуже рівно зав’язаною краваткою, напевно поспішав коли їхав сюди. То виявився адвокат сепаратиста. Чотириокий почав заповнювати документи і для цього було потрібно внести наші дані. Арчі першому випала ця честь, і я був переконаний що він як людина якій на все насрати, зробить це весело і непримусово. Але я помилився, і коли він почав заїкатися та запинатися вимовляючи повне своє ім’я, мені стало лячно. Якщо цей придурок так сів на жопу то що буду робити я? Як я вимовлю усі ці слова? Як я поєднаю їх у більш менш пристойне речення? У моїй голові кружляють такі птиці, і таке мені розповідають, що знайти того ворона з моїм паспортом у дзьобі і прочитати ті кляті три речення буде дуже важко.
-...4 жовтня 199* року. - закінчив Арч.
Я згадав своє день народження, адже з ним воно було у нас одне на двох, ми поділяли один день і це робило якийсь потойбічний зв’язок між нами. Усе, прийшла моя черга, треба зібратися і вимовити все легко і швидко, щоб ці дебіли нічого не запідозрили.
І я почав гомоніти, і слова так легко вилітали з мого рота що я і сам не вірив у це.
-...4 жовтня 199* року! - закінчив я.
Тут у кабінеті повисла тиша. Усі почали переглядатися. Вони все викупили! Нам тепер капєц, треба бігти звідси, так, треба кинути у голову одному пляшку сидру, іншого стільцем, а очкарик навіть не встигне зреагувати, в двері, сходи, КПП. КПП?! Сране КПП, там же іще такі вилупки стоять, може тут десь є пістолет?...
-Ви шо ето, в одинь день родились? - перервав мої розробки геніального плану втечі один з орків.
-Ага, ми ще і з одного міста! - підтвердив Арч.
Замовкни, замовкни, ідіоте! Якщо ці вовкулаки дізнаються що ми з тобою з тих самих країв де знаходиться кубло сепаратистів, як вони будуть реагувати? Вони точно не повірять у цей збіг обставин. Ми тут, вночі, під кислотою стоїмо і виконуємо «громадянський обов’язок», з пляшкою сидру у руці, а затриманий то ще і наш земляк бляха, а ми ще і одного дня народилися, що це за низка випадковостей яка усе це поєднала? Яка зібрала нас тут усіх в одну солянку? Як ми всі зупинилися у цій кімнаті саме у цей момент? Яким вихором подій нас сюди занесло? Але тут мій внутрішній монолог було обрублено, і я вже перестав витріщатися на картину сюрреалізму яка висіла у кабінеті. Двері відчинилися і до нас завели сепаратиста. Він був зовсім трохи старший за нас, одягнутий у берци, і камуфляжно-зелений костюм. Він був рудий-рудий, його волосся яке він напевно трохи ставив гелем спалахувало різким помаранчевим вогником на великій округлій голові. В нього були дуже дитячі риси обличчя, він був доволі міцним і великим, але очі його видавали, вони були зовсім-зовсім юні. І ці захисники порядку його спіймали. Зловили метелика який летів на вогонь. Герої, напевно отримають підвищення, суки. Вони його напевно всімох ловили, хапали, били. Ой, рудий-рудий, як ти тут опинився. Як? Як?! Він їхав холоднокровно підірвати кілька десятків невинних людей у самому центрі міста. Може деякі з них були би у чомусь і винні, але справа не в цьому. Справа в тому що ці кляті покидьки з обох боків, промиваючи мізки молодим хлопцям, досягають ось таких результатів. І ці результати їм подобаються, вони отримують від них насолоду та підвищення. А потім самі на них і кричать, себто що ви робите? Так не можна! Не треба тут нічого підривати та нікого вбивати! Ай-ай-ай!! Срані ігри та балаган йобаних товстосумів призводить до цього, що молодий хлопець, який вірить кожному слову своїх наставників і приймає усі тяготи свого життя, їде підривати нахуй кілька десятків людей, тому що вони живуть по іншу сторону барикади, тому що вони опинилися на іншій стороні, так само не відаючи і нічого для цього не роблячи, так випала доля, ось і усе! Але як можна покласти цю фатальну ідею до молодих у макітри? Псувати і знищувати націю, народ, заради народу і нації? Срані абсурдисти, біс би вас попутав. Але, не дивлячись на всі ці промивання мізків у різноманітних пральнях, у кожного все ж таки є свій вибір, і кожен вибирає що тримати у своїй голові. Але найтупіше тримати там чиїсь гасла, чиїсь хворі вигуки, особливо якщо вони призводять до таких фатальних наслідків. Коли його оглядали у нашій присутності, коли він викладав усі свої речі на стіл, і розповідав що це, а що це. Він дивився мені просто в вічі. А я дивився йому. І мені було дуже лячно. Лячно від того що він майже такий самий як і я, у нього багато чого було за плечима, і багато що буде, адже усе життя попереду. Але він дивиться на мене з ненавистю, наче я поплював на його святиню. А через що? Тому що я жив у цьому місті, а він у іншому, там де війна. Хоча ми з ним навіть майже земляки. Я і сам з тих країв. Просто я поїхав звідти до того як все там почалося, а він лишився. І може навіть не через власне бажання, а просто лишився, тому ще не зміг поїхати. Ось і уся різниця. Я також міг бути на його місці, мене могли промити ще дужче ніж його. Війна, ось вона. Інформаційна перш за все. Тяжко думати що у звичайних слів можуть бути такі наслідки і така сила, але тут пригадуєш старе дворове правило "Відповідати за слова" і розумієш, якщо б світ жив по всім дворовим правилам, а не тільки по цьому, то жити було б краще. Напевно. Звідки мені знати? Я ж просто сраний обдовбаний мудак.
Документи було надруковано і нам було потрібно підписати п’ять екземплярів по п’ять сторінок кожний. Сторінці на четвертій просто починаєш малювати каракулі щоб було швидше. Арч взагалі робив це не випускаючи сидр із руки і трохи подзвенькував ним по столу. Ми вийшли з одним із слідчих у коридор, коли усе було зроблено.
-Пацани, а хочите я вам пістолет покажу? Нє? Ну ладно, це все одно довелося б на склад піти. Ми інколи любимо спуститися собі та погратися трохи, ги!
Ми сіли з ним у машину, бо він обіцяв підвезти нас куди нам буде потрібно, ми назвали той острівок свободи з якого все почалося, у якому ми пірнули у цей океан, тому що давно треба було вертатися на сушу. Але ти ніколи туди не повернешся, усе що ти бачив назавжди залишиться у тебе всередині і від цього ти ніяк не втечеш. Це вже стало маленькою часткою тебе самого, цей океан і є ти. І ти занадто глибоко починаєш занурюватися у свої глибини, тому треба випливати, а то так можна і на дно піти. Він завів двигун, врубив на всю електронну музику від басів якої, скло деренчало, повернувся до нас і сказав:
-Правила, пацани, створені для того щоб їх порушувати!!!
Автівка різко зірвалася з місця і він почав дрифтувати по вузеньких дворах, намагаючись попасти у ритм музиці. Він вимальовував усією своєю пикою усю гидотність «охоронця закону». Ми вжалися в крісла, дивилися вперед, і насолоджувалися світанком, який вже майже прогнав цю ніч.
Ми вийшли з машини, він попрощався з нами і так само стрімко зірвався з місця. Я зрозумів що усі ті три чи чотири години які ми знаходилися у РУВД з Арчі ми не перемовилися ані словом. Ми просто стояли і дивилися вслід тому чуваку, і коли машина зникла за обрієм, ми повернулися один до одного, і одночасно, дуже гучно і з усією повнотою емоцій сказали:
-Пиздець!...
Пляшку із сидром нарешті було відкрито, вона пройшла з нами через увесь цей шлях як вірний побратим. Ми ще довго пленталися вулицями міста, і випили не один літр яблуневого напою, згадуючи та обговорюючи події минулої ночі. Сидячи на маленькому парканчику, спинами до сонця, ми дивилися на нашу власну тінь на фасаді будинку. Так чітко там вимальовувалися усі дрібниці, усі деталі нас самих. І я бачив як по цій тіні починають бігти титри, набираючи ритм під нашу пісню, як камера злітає нагору, і над будинками летить через усе місто, вперед...
