Здіймаючи останні хвилини ховаєшся від власної агонії – тло.
Зідране безчестя руслами понеслось крізь призму віків-вінків.
В осерді наготи із болю та похоті, лиш один єдиний Ти взріваєш підґрунтя бунту.
Збунтовані світи, збунтовані виміри чатують чорними дірами у межичассі. Вже нікуди дітись, вже надпита чаша в якій би ладен втопитись. Але та клята вічність просто живе. Живе і мучить свідомістю.
Господи, а Ти не казав, як це важко бачити пекло!
Ти не казав, що перебувати з Тобою в Раю то безмежне блаженство.
Ти не казав…
Ти мовчки, як завжди одягнув на мене маск халат жінки, на голову накинув шизофренію й відпустив гуляти у простір.
І коли на мої руки одягли годинник часу, а замість води напоїли кров’ю… мій Дім Спокою рушився.
Рушився в слід за Тобою.
Так і ходжу приміряючи Твої сліди, топлюсь у них від мізерності, а Ти…
А Ти озираючись подаєш мені руку й
Забираєш біль душі та пекельну розлуку.
Я дякую. Але залиш мене у моїм зруйнованім Домі Спокою, а їм – людям, віддай тепло, як запоруку істинного єства Любові. Просто оглянься, Отче, і подай їм руку умиротворення й спокою.
