Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43979
Рецензій: 85709

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (9)

© Елен Тен , 27-06-2016
В потилицю Василеві  дув холодний вітер. Літо ще намагалося втримувати свої календарні позиції, але осінь стояла вже надто близько. Заспокоїла  пекуче сонце, остудила ночі. Додала жовтих барв, повільно висушуючи квітки і трави, наливала соком грона горобини.
Деякий час Василь блукав вимощеною щебенем стежкою навколо свого будинку, ніяк не наважуючись увійти. Крізь напівпрозору фіранку  бачив Інну, яка чаклувала на кухні над чимось смачним. Оксанку, котра допомагала матусі розставляти на столі посуд. На його улюбленому місці біля вікна теж стояла тарілка. Чекають…
Чоловік вперше так надовго йшов з дому. І тепер ненавидів себе за те, що ніяк не може зробити цього вирішального кроку. Зараз він має шанс повернути своє життя у звичне русло. Хіба ж він не цього хотів?
Василь розчавив ногою недопалок, затоптав його в землю разом із сумнівами, піднявся сходами на ґанок. Біля дверей перехрестився, зайшов до неосвітленого коридору. Лишив свої речі під сплетеним з лози журнальним столиком, навпроти вишикуваного в ряд взуття.  
- Я вдома! – гукнув, йдучи на голоси.
Вечеряли фірмовими млинцями дружини. Пухкими, духмяними. На кислому молоці і ванільному цукрі. Оксанка малювала абрикосовим джемом на оладках посмішки, а Інна уважно стежила за його рухами, випереджала кожне бажання. Василь був дуже вдячний дружині, за те, що вона, як могла, підтримувала за столом невимушену атмосферу. Наче й не виникало тих непорозумінь. А він просто їздив десь у робочих справах, і ось  нарешті повернувся.
- Багато сплів кошиків?
- Трохи є. І цукерниці.
- Потім подивлюся. Нас в неділю запросили Вітренки. У Надії ювілей. Потрібно буде щось вибрати. Може, із твого? – запитала Інна, переносячи посуд до мийки.
- Можна. Цукерницю або вазу, - Василь підвівся, взяв рушник. Давня родинна традиція. Вечорами допомагав дружині витирати тарілки. Чи не найкращий час для відвертих розмов.
- Було б непогано, - погодилась вона. - Уявляєш, вони разом вже тридцять років. Як думаєш, ми там зможемо? – хитро посміхнулася.
- Куди ж ми дінемось?
Її м'який голос заспокоював. Ніби ти гойдаєшся погожого дня у човні на лагідних морських хвилях. От тільки загроза чергового шторму нікуди не зникає…
А вночі, коли вони вже лежали в ліжку і у вікно зазирав допитливий місяць, Інна прошепотіла:
- Я рада, що ти повернувся.
- Я теж.
Сон ніяк не йшов. Василь довго лежав із заплющеними очима, пригадуючи їхню першу шлюбну ніч. Густе мережимо на сукні своєї молодої дружини, яке прикривало застібку, з котрою він ніяк не міг впоратись, своє хвилювання. Тремтіння на кінчиках пальців, гарячі обійми, п’янкі цілунки, коли тіні на стіні повторювали їхні рухи, злиття тіл і сердець. Вона була ним, він був нею. Здавалося, так триватиме довіку…
Вона була поряд. Й досі спокуслива, вродлива. Тільки простягни руку.  Він розумів, що дружина цього чекає. Що цим би лише закріпив їхнє перемир’я. Але долоня, що вже ось-ось мала торкнутися її плеча, зависла у повітрі. Василь тихенько застогнав, заховав її за голову, відвернувся. Проблема не в ній. Це знову він. Між ними і тепер щось стояло. Та вже не пережиті образи. Чи спроможна душа розділитися навпіл?

Над пагорбом повільно розсіювався туман, роса приємно холодила,  лоскотала оголені ступні. Не стишуючи кроків, Василь підходив до хижі. Вийшов з дому ледь не затемна. Вигадав термінові справи. Забере кошики і поїде на ринок. На деякий час втече. Ось тільки від чого чи від кого?  
У дверях зіштовхнувся із Зорою. Дівчина скрикнула і відскочила в сторону. Що це з нею? Ніколи не була такою полохливою.
- Вже йдеш?
- Йду, - смикнула заплетене у тугу косу волосся. – Подалі звідси.
- Щось трапилось?
- Можливо.
Зора дивилася прямо перед собою. А Василь відвертався. Наче в чомусь перед нею завинив.
- Не відгороджуйся від мене. Я хочу допомогти.
Засміялася.
- Що ти можеш? Заховаєш мене тут. Так про це місце відомо всім.
- Від кого я маю тебе заховати?
Вона зміряла його важким поглядом, відступила назад.
- Знаєш, де я була ці дні? Мене викрав Тамаш, - з її вуст посипались незрозумілі циганські слова. Сердиті і гіркі. – Тримав в якійсь дерев’яній халупі із забитими вікнами. Хотів зробити своєю дружиною. Я домовилась з батьком, що ми відкладемо церемонію. А Тамаш захотів прискорити одруження. Тільки нічого в нього не вийшло.  Я  втекла.
- Викрав? – вражено перепитав Василь.
- Тамаш не надто розумний. Не відрізнить кита від носорога. Сам би він до такого не додумався. Мені здається, його намовив Ян. Той чоловік схожий на демона.  
– Ми зараз підемо до дільничного і він…
- Ми нікуди не підемо, - обірвала його дівчина. – Про це ніхто не повинен знати.
- Зора, це злочин.
- Вони не допоможуть, - вперто повторила вона. – Я думала, наші від мене відмовляться. Вважатимуть нечистою. Вирішать, що я навмисне втекла з Тамашем. Що я з ним змовилась.
- Ти хочеш, щоб від тебе відмовились?
-  Я хочу, щоб мені дали спокій, - огризнулася вона. – Але нічого не вийшло. Вчора я бачила Ніку. Тамаш їздив до Ману. Не знаю, що він там йому наплів, але баро порадив моєму батьку справити весілля. Найближчими днями. Сьогодні цигани поїдуть з Федорівки. Додому.
- Це якесь божевілля, - Василь міряв кімнату швидкими кроками, не відчуваючи під собою землі. – Зараз же не кам’яний вік. Ніхто не може тебе силувати.
- Вони не силуватимуть. Сподіватимуться, що в мене не буде іншого виходу. Не буде захисту. Наші жінки не звикли самі. Надто залежні від чоловіків, родини.
- А твій батько? Невже він дозволить….
- Батько? – гірко розсміялася вона. – Я не здивуюся, якщо він у змові з Тамашем. Якщо його влаштовує така ситуація. Надто багато збігів. До тебе ж приходив тільки Ніку? А чому не було циган? Чому мене не шукали? Хіба що вони знали, де я…
- Це просто не вкладається в голові, - видихнув Василь.
- Наші здогадаються, де я. Вони за мною прийдуть. Але нікого тут не знайдуть.
- Куди ж ти підеш?
- Не знаю. Але для циган дім – увесь світ. Пересиджу десь кілька місяців. Можливо, потім повернуся до вас. Лишиш мені цей будинок? Вирощуватиму тут квіти, збиратиму лозу.
- Це поганий дім. Тут немає ні світла, ні отоплення.  
- А циганці багато не потрібно.
Василь підійшов до Зори. Взяв її за плечі. Вперше від часу їхнього знайомства. Розвернув обличчям до себе.
- Ти не можеш поїхати. Як ти житимеш сама? Це надто небезпечно.
- Звісно, з Тамашем мені буде безпечніше, - зіронізувала дівчина.
- А говорю не про це.
- Знаю. Та я не маю вибору. Батько не пробачить мені непокори.
- Це все дуже серйозно. Як ти не розумієш? Тамаш злочинець. А закон на твоїй стороні.  
Її обличчям блукала втомлена, тужлива посмішка. Наче він говорив щось незрозуміле і дивне. Зовсім не те…
- Це ти не розумієш, - вона легенько прибрала його руки, затримала їх у своїх долонях. – Ваш закон не захищає таких, як ми. У нас свої закони. Роми живуть лише за ними.
- Я цього так не залишу. Я зможу тебе захистити.
- Зора не дозволить, щоб в її друга були неприємності. Ти не знаєш, з чим маєш справу. Цигани жорстокі. Змивають провини кров'ю, - вона провела вказівним пальцем по його долоні. – Шкода, що я не вмію читати долі. Так би вже знала… А ти тремтиш…  
Дівчина підняла із лавки і подала Василю його куртку.  
- Зорі відомо, як зігріти чоловіка, - пускаючи очима грайливі бісики, відвернулася. – Не бійся. Знаю, ти ніколи не наважишся, а я ніколи не попрошу.
Повільно відійшла, збільшуючи між ними відстань, яка тепер здавалася чоловікові прірвою.
- Нічого не було, а ніби все вже відбулося, - прошепотіла вона. – Так дивно. А тобі?
Василь відвів очі, намагаючись приховати свій розпач.  Наблизившись до столу, побачив, що ляльку, над якою останнім часом працювала Зора, вже завершено. Її мініатюрна голівка перев’язана червоною стрічкою, яка притримувала дрібні білі квіточки.
- Будемо прощатися, - Зора стояла біля дверей. Їй в потилицю світило сонце, створюючи над головою щось на зразок осяйного ореолу.
- Я не знаю, що сказати, - остаточно розгубився він. – Все це така дикість.
- Дикістю було б вийти за нього заміж. А так я вільна.
Василь намагався ще щось сказати, але не зміг підібрати потрібні слова. Те, що спадало цієї миті на гадку, здавалося вкрай божевільним. Він би нізащо не дозволив тому шаленству злетіти зі своїх вуст.
- Бережи себе. І будь рішучий. Доля любить рішучих…
- Зора, я….
- Побажай мені удачі, - ніби рятуючи його від тих невимовлених слів, поспішила сказати Зора. -  І йди додому. Поки що тобі тут краще не з’являтись.  
- Удачі! – чоловік помахав їй рукою. У грудях вирував буревій. Чи правильно він чинить, відпускаючи дівчину у невідомість? Чи не відступає, лишаючи її сам на сам з бідою?
Вона підхопила свій вузлик і швидко вийшла надвір. А за мить повернулася: бліда і налякана. На підлогу впала велика темна тінь. Услід за нею до хижі увійшов Тамаш. Махнув рукою, наказуючи:
- Ходімо!
- Ні, - Зора притулилася до стіни. Блиснуло лезо її ножа. – Відчепись! Я нікуди з тобою не піду.
Він дивився на ніж і посміхався.
- Ти не налякаєш мене цією іграшкою. Мені не потрібна зброя, щоб забрати свою жінку.  
Василю здавалося, що циган навмисне говорить українською. Щоб той  розумів кожне його слово.
Тамаш наближався, а Зора все більше втискалася в стіну. Доки він не вийшов наперед і не став між ними.
- Вона сказала «ні».
- А я погано чую, - зареготав циган.  
Зора рушила на нього. Кісточки на пальцях правої руки із міцно затисненим у них лезом побіліли.  Вона говорила щось циганською, але ті слова відбивалися об зухвалий погляд Тамаша. Погляд переможця…
Василь погано пам’ятав, як відтіснив дівчину, як забрав у неї зброю.
Циган голосно вилаявся і пішов на Василя, але, помітивши в його руці ніж, зупинився.
- Дівчина залишиться тут.  
Відповіддю став камінь, який Тамаш пожбурив під ноги супротивнику. Циган кинувся на захисника дівчини, відбираючи у нього лезо.
Зора кричала, намагаючись їх розтягти. Але у цьому танку смерті вона була зайвим елементом. Волання розуму вже не допомагали. Вони слухалися лише інстинктів. Руйнували, перекидали все на своєму шляху. Вовтузились і стогнали, здіймаючи чобітьми куряву та спльовуючи на підлогу солону кров.
Раптом хижий танок спинився. Його учасники стояли, все ще викручуючи одне одному руки. Страшні, затяті. Коли дівчина побачила на сорочці Василя  червону пляму, яка швидко розпливалася, набираючи загрозливих розмірів, завила пораненим звіром. Вчепилася у волосся Тамаша, силкуючись його відтягти. Той кашляв і бурмотів щось нерозбірливе, а потім просто повалився на землю. Під ноги своєму супротивнику.
Здається, Зора цього й не помітила. Плакала і обмацувала закривавлене місце на сорочці, аж доки Василь, пригортаючи її до себе,  не прошепотів: «То не моя кров».

                                                                         Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-07-2016

Майстерно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 29-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 29-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 29-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-06-2016

Яскраво-кривава замальовка.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Шеляженко, 28-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50800609588623 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …
Жити заради життя: «Фієста» Гемінґвея
«Фієста» — перший знаковий роман Нобелівського лауреата Ернеста Гемінґвея. Це історія про групу американських …