Чи не два роки спілкувалися ми з Іваном Васильовичем по телефону, коли я вкотре приїжджав на Закарпаття, він покидав місто у певних невідкладних справах, цебто системно мене «випереджав»….
І ось, нарешті, на початку літа цього року, зателефонувавши до пана Івана, почув: «Тепер ми вже точно зустрінемося, а до того, то якась нечиста сила заважала…».
Літнє Мукачево. Вулиця Парканія, спокійний куточок міста, поруч річка Латориця. Спілкування проходило в невеличкому садку, за будинком у якому мешкає подружжя митців Бровді, а довкола – плодові дерева, які здається уважно слухали, а про що розмова? Затишок саду, відстороненість від пожвавленого руху на вулиці, певно спонукали Івана Васильовича до унікально цікавих спогадів.
Відступ перший (роздуми).
У його картинах прихована якась велика сила, що бере свої початки у невідомих глибинах часів, щось таке непоясненно – загадкове відлунює від них. Мені здалося, цей митець носій невідомих давніх культів і обрядів, вік котрих перевищує вік людства. Такі потужні враження я отримав від перегляду картин, частково це можна пояснити тим, що на полотнах виграє, розкошує, виблискує, таке буйство кольорів і відтінків, тонів і півтонів, що годі й казати…, краще одного разу побачити. Торжество колористики, воно ставить наголос на непереможній радості буття людини, нею насичені твори видатного митця краю.
А ощасливив цей світ своєю появою Іван Бровді 2 червня 1939 року, у селі Онок Виноградівського району, де найкраще росте виноград… Студіював науки в Ужгородському художньому училищі, мав неповторних педагогів з фаху – Ф. Манайла, А. Шепу, В. Свиду. Творить в галузі станкової, декоративно – монументальної скульптури та станкового живопису. Автор багатьох скульптурних композицій в Україні, живописних робіт, народний художник, не тільки відповідно до титулу, а за значимістю створеного. Він продовжувач традицій закладених – А. Ерделі, Й. Бокшаєм, Ф. Манайлом .
Спомини, частина перша.
«Що ти хочеш сказати у мистецтві? Бо бути майстром, то ще не бути художником. Хотів йти не протоптаним шляхом, прагнув залишити свій слід, то була і є ціль мого життя, - ділиться спогадом пан Іван, та продовжує, - Я щось «поцупив» від своїх навчителів і митців старшого покоління, від Манайла «позичив» фантазію, від Коцки – колір….». Але художник Іван Бровді ніколи не займався копіюванням, наслідуванням будь – кого, володіє своїм, бровдівським почерком письма.
Відступ другий (роздуми).
«… осілі (угруповання людей) творили свій світогляд і устрій не аби де, а на тих теренах, які відповідали їхній свідомості, бо, як психічна настанова у них спрацьовувала «пам'ять ландшафту», - так писав у своїй розвідці Валерій Сніжко. Існує і особиста пам'ять ландшафту – це пам'ять про довкілля, посеред якого ти виріс, пам'ять про все те, що тебе оточувало. Людина поринувши у спогади, - опиняється у конкретному, реальному, та віддаленому у минулий час ландшафті. Дуже добре, якщо особиста пам'ять краєвиду і психоетнічна співпадають, тоді утворюється рівновага свідомого і підсвідомого…
Спомини, частина друга.
«Тепер мистецтво стало загально – інтернаціональним. Художники один одного копіюють, а треба усамітнюватися, так можна зберегти своє мистецьке обличчя. А було колись…, яка могуть притаманна творам: А. Ерделі, Й. Бокшая, Е. Контратовича, А. Коцки, кожен із них був інакший, та загалом розвивалося, квітло малярство крайової школи. Закарпатська школа малярства тепер втрачена… (таку саму точку зору відстоює Володимир Микита)», - впевнено говорить Іван Бровді.
Відступ третій (роздуми).
Картини цього митця наповнені фантасмагоричністю, міфо – поетикою, духом карпатських казок. Сьогодні погляд на казку значно поглибився і розширився. Все частіше знаходимо підтвердження того, що в казках поруч з грою уяви відображена певна дійсність. А твердження В. Вордсворта, - що поезія є «спонтанним виявом могутнього відчуття», знаходить відгук у живописі І. Бровді.
Ідея бути самим собою не є примарною. Щоб особистість відбулася, вона мусить увібрати в себе набутки спільноти і традиції. Картини цього автора підтверджують правильність цієї думки.
Спомини, частина третя.
«Якщо робота кличе тебе, то після завершення письма вона буде мати творчу цінність. Колись А. Ерделі казав: «Хто не хоче малювати, ідіть погуляйте, малювати не можна через силу…». А ось Йосип Бокшай зауважував: «Малюй як я, вшитко буде добре!». Був такий випадок, мій друг Микола Ігнатик взявся малювати олівцем Й. Бокшая, той зиркнув на нього, підвівся і пішов, повернувся за 15 хвилин, вдягнений у парадний рехлик, білу сорочку з метеликом, позував Миколі, поки той не дописав роботу, підійшов, дещо поправив і написав: «Vidi Бокшай».
Відступ четвертий (роздуми).
Швейцарець Ф. Дюрренматт недарма писав: «Хто має зображення, той має владу над тим, кого чи що зображено; мистецтво – і не лише малярство – постає з чаклування…».
«Прийшло нове розуміння мистецтва. Більше не визначене переважно через наслідування реальності, mimesis, мистецтво тепер розуміють переважно в термінах творіння…; і ще, - …Я хочу звернути увагу на тісний зв'язок між нашими усталеними уявленнями про самовідкриття і працею митця. Ми вважаємо «творчими» людей, які досягли самобутності у своєму житті», - слушно писав відомий науковець Чарльз Тейлор.
Спомини, частина четверта.
«Першим започаткував пленери на Закарпатті Антон Кашшай, котрий входив у першу десятку кращих живописців СРСР. Коли мені і колегам було десь років по 25 , ми частенько брали участь у пленерах, якими керували – Й. бокшай і З. Шолтес, прямі спілкування з ними багато що нам дали. Тоді було весело на пленерах, ми чинили різні витівки, вміли фіглювати, думаю, тепер того вже нема…Мені приємно , що з Федором Манайлом були цімборами, він бував у нас з Ларисою (дружина митця), коли ми жили у Берегові. То був відвертий, прямий, строгий чоловік… Фільми можна знімати по спогадах наших… ( це слід було б робити!)».
Завершальне слово.
В 2011 році Іван Васильович переніс надскладну операцію, яку успішно провів відомий хірург у Берліні. Після одужання запекло взявся за живописання, зокрема написав чудовезну картину «Життя продовжується»... Про його творчість буде написано не одне монографічне дослідження. Цей митець - один з ВЕЛИКОЇ ЧЕТВІРКИ нині сущих художників Карпатії : В. Микита, І. Бровді. І. Ілько, І. Шутєв. Діяльність Бровді – скульптора теж «вимагає» окремого, копіткого дослідження, адже тільки у центральній частині Мукачева красуються три пам’ятника – «Кирило і Мефодій», «Коминар» і «Рік біди і випробування».
На одній із утаємничених робіт І. Бровді написані човни, котрі майструють угорці в одному селі, та ставлять їх на кладовищі (такий звичай), село розкинулося неподалік од Тиси, на боці Угорщини. Тиса…, знакова ріка Закарпаття, несе свої води і у тій місцині, де народився Іван Бровді… Петро Скунць писав:
«А Тиса – пливе,
Із гір смерекових біжить собі вниз
В сади – виногради, забувши про тис…».
Наприкінці тексту, дві цитати від Івана Бровді, насправді як афоризми: « Коли впізнаваний художник по картинам, то найвища оцінка» і друга: « Хотів бути закарпатцем, лиш ні на кого не подібним, трохи мені це вдалося..». Йому вдалося не тільки це, вдалося стати, - не більше й не менше, - великим митцем Закарпаття, України і Світу.
У Гомера є згадка, що Антип на допомогу обложеній Трої приводив «karpatos» - карпатців…
Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.
