Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (48). Частина IV - (О)північне Cонце

© Viktoria Jichova, 19-06-2016
                                                                      (Продовження)
                                                                                
                                                                                 2.

      Новий ранок, ще холодний і вологий, проте світлий і прозорий, переможно розкривав п´янкі обійми пахощів з розквітлих у саді ірисів, лілій i бузку, лісної хвої за огорожею та недалекого моря. Навіть якщо би й моря звідси видно не було, воно все рівно би тут відчувалося на кожному кроці. Море і ліс - неймовірна суміш свіжості і чогось рідного, підсвідомо вловлюваного. Навіть запах кіз та овець, що пасуться на луці перед садом, теж особливий: щойно дмухне з пасовиська вітер, ніздрями наче проступає молочний дух дитинства. А де є дух дитинства, там завше поруч бродить відчуття чогось надзвичайного. І воно, це надзвичайне, відчувалося. І не лише тоді, коли я вийшла на ґанок з горням кави і циґаркою, все ще розмірковуючи про останній сон. Tе відчуття проступало з кожного погляду на просяяний сонцем пишний сад, на блиск роси на траві і квітах, з кожного найменшого шелесту листя та дзвінкого суголосся співу птахів, з виразу облич людей, що вже зібралися внизу у вітальні на сніданок і дещо кумедно метушилися, всідаючися за стіл.  Може, і тому, що нині одне із головних в Естонії, як і на всій Півночі, свят, на столі красувалися свіжоспечений домашній житній хліб, дзбанок холодного, ще звечора надоєного і настояного протягом ночі у погребі, вкритого ще вершковим шаром свіжого молока, великий шмат духмяного овечого сиру, зелена цибулька з городу, зварена у лушпинні картопля та до неї ще й хрусткі шкварки на пательні. За столом зібралися усі, хто цими днями проживав на фермі: гостинні господар з господинею, фінська двійця та ми - подружня пара з Чехії. Присутні жваво обговорювали вчорашні події, пов´язані з прибиранням саду після жахливої грози, що зненацька вдарила напередодні, і домовлялися про поїздку в Курессааре на святкування Дня святого Яна - Jaanilaupäev - Дня літнього Сонцевороту. Домовилися, що ми всі разом поїдемо на свято ще перед полуднем, аби встигнути на ритуал запалення полудневого Великого вогнища. I так як у нас ще залишалося декілька вільних годин, тож аби не гаяти часу, ми з чоловіком швидко і смачно поснідали, позичили у господаря велосипеди і гайнули з ферми трохи проїхатися по околицях.

      За брамою, на дорозі біля купи білих брил, що декілька днів тому вперше вітали нас з-поза зарослів уже розквітлого люпину, який примудрився прорости навіть через кам´яні шпарини, ми зупинилися, розмірковуючи, куди далі.
      - По шосе на Кігельконну, чи до лісу? - поспішно запитав чоловік - майже дитячi захоплення і нетерплячість так і світилася в його очах.
      - А давай по побережжю! Там, за рибацьким домом є ґрунтовка. - я вказала у напрямку моря. - Цікаво би було поглянути, куди вона веде. То що, поїхали? - оглядала я далекий рівний морський обрій, над яким скупчувалися сіруваті хмарки.
      - Лиш би знову вітер не пригнав дощу! Яке би тоді з того було свято? - дещо занепокоєно пробурмотів чоловік. - Тож поїхали! - і вискочив на свого "коня" та рвонув першим у нарямку шосе. А я ще якусь хвилину витріщалася на суцвіття люпину, що погойдувався під дуновінням вітру i який чогось відразу приворожив мене ніжною, соковитою фіолетовою барвою..
    
        "Ой, цвіте-цвіте любин* та й у місяць-любінь** - не ходи у ліс далеко, не літають там лелеки, не куштуй біб вовчий***, не клич долю вовчу - бо прийде із лісу, затягне до біса.." - невідь звідки взялася i пригадалася моя вигаданa ще у юності і вже давно забутa пісенькa. Mоже, тому, що мені на мить здалося, що я ніби знову вибігла з нашої хати у селі i прийшла, як колись, через поле на нашу "межу" з трьома соснами, зарослу здичавілими сливами-яблуньками та малинником, і стою ось тут, серед трави по пояс і дивлюся на всуціль усіянe фіялковими смолоскипами люпину диво? Так колись починалися мої шкільні літні вакації - з погляду на довгі призахідні заграви над "межею", що тяглася зі заходу на схід, окреслюючи все північнe видноколо пологим зеленим пагорбом, і з ходіння на "межу", бо завше щось тягло поглянути за той пагорб, за ту "межу", що відокремлювала наше буковинське поле за хатою від полів та лук хутора Ляшимпóтика* (себто Лісового Потока, за старою звичкою ще називаного селянами по-польськи).. Хоча би краєм ока зазирнути за край, вгледіти ту сторону, як колись ще у дошкільному віці, коли я конче мусила бачити, де лежить, потонуле між ліщинами і дібровами, село Рокитно разом з древньою дерев´яною церковкою та цвинтарем, де спочивають мої пращури.. Щось защеміло у серці.. Але ж.. І я схаменулася - чоловік же он уже як далеко!  І я, аби не відставати, теж скочила на велосипед і, кинувши ще раз погляд на орхідейнi китиці люпину, від якого важко було відірвати очей, поїхала по піщаній дорозі вслід за чоловіком.

      „Вітер, вітер! Море, небо і вітер! Дуй, вітре, дмухай, дихай! А-а-а! Воля-а! Воля-a-a! Геть, думи чорні, геть усі тривоги, геть смутки! Геть, моє кляте минуле, геть!!! Дуй, вітре, дихай!", - кричала я подумки у порожнечу навколишнього простору, і летіла на ровері****, мружачися від різких поривів морського вітру, по порожньому i вільному від руху цивілізації шосе так швидко, що за якихось п´ять хвилин запросто наздогнала свого чоловіка. Зі шосе ми звернули на ґрунтову дорогу, що вела на кам´янистий пляж з рибацьким музейчиком, і поїхали, не зупиняючися, далі. Як же цікаво, як захопливо знаходити ще незнані шляхи і торувати їх - чи насправді чи хоча би уявно! Звідки, звідки у мене ця шалена туга за дорогою? І вітер дує, все сильніше і різкіше, і гне додолу прибережний очерет, що хвилюється, наче самі хвилі. І хвилі йдуть великі, щоразу ударяються і плюскотять то об камінь, то об очерет. І купається золоте ранкове проміння в темно синій воді, і вилискує, і сріблиться у шумовинні на верхівках хвиль.. А ми з чоловіком все крутимо педалі, перегукуємося, та через вітер і кигиканя чайок одне одного не чуємо, їдемо далі, далі..

      Об´їхали вже майже весь берег бухти, аж онде вдалині щось темне на траві бовваніє. Я свиснула, даючи знак чоловіку, аби зупинився. Xоч і був від мене набагато попереду, таки почув i пригальмував свого ровера. Махаю йому, аби повернувся.      
      - Щось сталося? - запитав стурбовано.
      - Ні, просто зацікавило. - і я вказала рукою на темні предмети на траві. - Поглянемо? - і ми повели наші ровери ближче до моря. Підійшли до предметів - виявляється, це лежало декілька перевернутих старих рибацьких човнів, уже дірявих і непридатних до ужитку.
      - Цікаво як.. Навіщо вони їх тут так залишають? - і я витягнула фотоапарата, аби зазнимкувати це незвичайне видовище на тлі не зовсім спокійного моря. - Як романтично!
      - Для чогось це місцевим, мабуть, потрібно. - теж міркував чоловік. - Може, це пов´язано зі сьогоднішнім святом?
      - А знаєш, ти можеш мати рацію! Точно! Ці човни - як тимчасові пам´ятки. Їх залишили на березі просихати під вітром і сонцем, аби однієї магічної ночі, яка має настати нині, їх перетворити на величезну ватру.. Це, мабуть, ще з вікінгських часів такий звичай зберігся. Язичники за прадавніми звичаями часто ховали своїх рідних і близьких у ладдях або у кургані, або вони ці човни запалювали.. І ця традиція запалювати човни є таким собі відголоском погребальних вікінгських ритуалів.
      - Ти гадаєш, вікінги були тут? - запитав невпевнено чоловік. - Щось я про зв´язок цього острова з вікінгами ніякої інформації не зустрічав.
      - Якщо тобі ще не вдалося надибати таку інформацію, це ще не означає, що їх тут зовсім не було. Подивися сам, на якому вигідному морському торговому шляху лежить ось цей острів Сааремаа. Вже з логіки речей відповідь сама напрошується - вони були тут! Може, навіть, осідали тут і на триваліший час.
      - Може бути. - все ще сyмнiвався чоловік. - Але поки не переконаюся у достовірній інформації, не хочу займатися різними спелукятивними припущеннями. Але ти собі вірити можеш - знаю ж бо, який ти фантазер. Добре, най буде по-твоєму. - і підняв велосипедa зі землі. - Може, вже пора повернутися на ферму?
      - Є ще час? - запитала я, бо раптом відчула незбагненне бажання проїхатися ще далі.
      - Маємо ще дві години у запасі, але знаючи, як ти "блискавично" вбираєшся-малюєшся і всяке таке, то нам вже саме пора повернутися. Поки ти будеш наводити свій "марафет", то я ще зможу трохи й подрімати.
      - Обіцяю, що я все встигну! Давай ще трішки прокатаємося? Як же цікаво пізнавати цей дивовижний острів! Бачиш он цей лісок? Здається, за ним я вгледіла якісь вітряки.
      - Ну, як хочеш, я тебе попередив! - похитав, усміхаючися, головою чоловік і ми продовжили нашу маленьку подорож на велосипедах.

       Дорога, м´яка і глевка від розмоклої після дощу глини і блискуча від всюдисущих калюж, у яких повсякчас вигулькувало з-поміж хмар сонце, ще якийсь час вела по побережжю. Обабіч нас пропливали море з очеретом та час від часу усамітнені дерев´яні будиночки зі садками. Весь час доводилося петляти між калюжами, та задоволення від їзди такі віражі не забирали, навпаки, я відчувала, що мене жене наче якийсь внутрішній мотор: он доїхати б іще до того приліска, он поглянути б і ще на вітряки електростанції, он ще туди, за поворот, ще ось трішки.. і.. не зчулися, як опинилися на лісовій, геть болотистій дорозі, всіяній безмежною кількiстю равликiв. Саме через них, аби їх не розчавити, я замалим не впала й не розпласталася, загальмувавши у великій багнистій баюрі.
      - Ну, що, новоспечена вояжерко на біциклі, ще хочеш гратися у Tour de France? - підсміювався з мене чоловік.
      - Та годі тобі! - надулася я. - Краще допоможи випхати ровера - он як загруз майже до половини колеса!
Впоравшись з моїм ровером, чоловік поглянув на годинника:
      - А часу убуває!
      - І що тепер? Позаду нас - болото, попереду, мабуть теж. Але якщо поміркувати, то ми вже десь на південному перешийку острова, що веде до маяка на Sääre (Сооре). Он бачиш, там попереду є роздоріжжя? Може, повернемо вліво і виїдемо на шосе, що веде по протилежному берегу? - все не здавалася я, мокра і бруднa від баюри.
      - Ти впевнена? І ніколи ти не маєш доста! - вже трохи дратувався чоловік, - Гляди, якщо не виведеш нас на правильний шлях, попрощайся зі святом. Я не хочу блукати до потемніння у тутешніх лісах! Краще вже знову через болото, проте по знаній дорозі.
      - Запокійся, дорогий! - намагалася я загладити суперечку. - Доїдемо до роздоріжжя, а там уже до шосе, яке я бачила на мапі, вже й рукою подати! Вір мені! - і я зі всієї сили пхнула руль велосипеда і повела його через болото до роздоріжжя. На роздоріжжі ми зaвернули вліво, себто на схід, і вже через декілька метрів лісок посвітлішав і дорога була сухішою, принаймні, вже не було таких глибоких баюр, що нагадували справжнє трясовиння. Там ми знову сіли на велосипеди і помчали щосили стачило. Проїхали якусь кладку, під якою протікав потічок, якийсь хутір та, врешті, виїхали на просторе і рівне, наче дошка для прасування, асфальтове шосе.
      - Бачиш? Я ж казала! - крикнула я до чоловіка, тріумфуючи. - Тепер вліво - на північ! Десь праворуч по дорозі має бути поселення Салме – пам´ятаю це з мапи.
      - Є там хоча би якийсь магазин чи паб? Дуже вже висохло в горлі. - пришвидшував крутити педалі чоловік. Був правий, і мене вже порядно мучила спрага, а ми так у поспіху необачно нічого зі собою i не прихопили. Якщо і справді ми доїдемо до Салме, то ми опиняємося лише на півдорозі, а назад по шосе дорога набагато довша, ніж яку ми тепер здолали.

      Незабаром ми і справді потрапили у селище Салме. Воно розташувалося на східному побережжі перешийка. Ми хутко знайшли магазинчик, який водночас слугував і кіоском для місцевих любителів "щось випити". Купили лимонад і повcідалися на кам´яних східцях тамувати нашу спрагу. Біля нас примостився рудоволосий, з обвітреним червоним обличчям місцевий пошанувальник пива, який відразу ж відкоркував пляшчину і припав до неї, як до коханої, устами. Hеприховано заздрісні очі мого чоловіка супроводжули кожне припадання до плящини цього без сумніву колишнього "морського вовка".      
      - Нічого, поп´єш пива на святі. - намагалася я заспокоїти чоловка. - Тобі ж іще за кермо сідати.
      - В тім то й справа! - дратувався, - Якби ти сама водила машину, я б зараз так не страждав.
      - Ну-ну, - дражнила я чоловіка, бо кумедним мені видавався в цей момент. - І чи далеко би ми заїхали? З моїми-то шоферськими здібностями?
      - Ти давай, не барись-не заговорюйся - попили і їдемо, гаразд? Фу, яке солодке! - скривився від лимонаду чоловік і викинув пластикову пляшку у смітник. - Піду ще візьму звичайної мінералки.
І чоловік зник у нетрях магазинчика. А мою увагу привернули вітряки, що визирали з-поза зграйки молоденьких ще сосен. І я, не чекаючи на чоловіка, кинулася по стежині туди, де би мали бути, на мій здогад, справжні вітряні млини. Пробігши крізь невеличкий парк, що обрамляв місцеву школу, я опинилася відразу на побережжі. І в мене захопило дух: яке ж воно інше, це східне побережжя, зовсім відмінне від бурхливішого західного - тут були справжні піщані дюни, з-під яких увись статечно пнулися золотаві стовбури кремезних сосен. І море тут було набагато спокійніше - лагідне і яскраво синє, і дополудневе сонце ще зі сходу позолочувало його.. І онде справжні дерев´яні вітряні млини.. Неподалік на трав´янистій частині пляжу був дитячий майданчик, трішки далі між соснами - столики для відпочинку і пікніку. Ідилічну мить порушив голос мого чоловіка:
       - І довго я тебе ще шукатиму по всьому селищу? Нам і справді вже пора! - стояв на кам´яних плитах тротуару при вході у парк і в його голосі відчувалося занепокоєння.
       - Ой, вибач! - підхопилася я з піску. - Надто захопилася тутешньою красою. Сама не знаю, що це на мене так подіяло. Але так, їдемо вже! - і я підвела свого велосипеда і рушила у напрямку парку. Вже покидаючи цей безумовно мальовничий пляж, мій погляд натрапив на якусь інформаційну табличку. І як я її не зауважила раніше? Наблизившися до неї, мої очі почали гарячково перечитувати інформацію, подану у двомовній версії - естонській та англійській. У те, що вичитала, не могла повірити.      
       - Ходи-но сюди, любий! - гукнула я чоловіка. - Це лише на мить, але я мушу тобі це показати!
Підійшов і теж зацікавлено задивився на текст та фотографії на вивісці під склом. Виявляється, у 2008-му тут, на побережжі Салме, хтось з місцевих випадково натрапив на рештки якихось древніх артефактів. Приїхали археологи і почалися розкопки. З того, що знайшли, була наукова сенсація: вони і справді знайшли погребальні артефакти вікінгів, що складалися приблизно зi сорока скелетів воїнів, великого човна та зброї і прикрас. А лише рік тому, у 2010-му, знайшли друге заховання ще більшого корабля, яке свідчить, що тут була похована вікінгська знать.. "Господи!" мої думки заметушилися: "Вони і справді були тут, і, видно, не раз, а, може, тут і жили, заклавши нову колонію.."
      - Бачиш - от тобі і доказ! - схопила я радісно чоловіка за плече. - Ніби я щось всередині повсякчас відчувала - недаремно ж мене сюди так тягло! Ніби і справді йшла по слідах древніх вікінгів! Ура! - раділа я, підскакуючи. Та враз мої радощі наче щось перетнуло - в гарячкових думках знову постало оте зловісне зі сну:

                       "Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш!".

І я знітилася. Чоловік це зауважив.
      - Що таке? - обережно торкнувся моєї руки.. Я дивилася на нього, здається, непритомним поглядом. Та раптом мною ніби пробіг електричний струм. - Швидше! Ходімо! Негайно треба повернутися на ферму! - скрикнула я, і, як навіжена, скочила на велосипед і помчала щодуху по шосе у намрямку на Тегумарді, а звідти вже й на Тоумалоуку. Чоловік ледве встигав за мною, кричав услід:
      - Ти що, остаточно звар´ювала?! Куди тебе чорти несуть?! Чого летиш, як ошпарена?
      - Ми мусимо встигнути! - відбовкулася я, наскільки вітер, що лупив мене по обличчі і в груди, дозволяв це мені. - Я мушу щось дуже важливе з´ясувати!

                                                                           (далі буде)

-----------------------------------------------------------
Пояснення:
любин* - так у нас місцеві називали рослину люпин (лат.Lupinus)

місяць-любінь** - місяць червень, місяць кохання.

біб вовчий*** - народна назва люпину, етимологічно походить від латинської назви цієї рослини - Lupinus, яка утворена від слова lupus ("вовк"). Поряд зі словом "люпин", відома інша українська назва рослини — "вовкиня", яка являє собою кальку чи з латинського lupinus чи з німецького Wolfsbohne ("вовчий біб").

ровер****- велосипед (галицький діалектизм).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82244420051575 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …