Новий ранок, ще холодний і вологий, проте світлий і прозорий, огортав п´янкими пахощами розквітлих у саді ірисів, лілій i бузку. На хвилях свіжого віяння теж раз у раз долинав терпкуватий запах лісної хвої та недалекого моря. Я стояла на ґанку з горням кави й циґаркою і все ще розмірковувала про останній сон. Та надто насичені запахи саду, моря й лісу перебивали мої тривожні думки. Я загасила циґарку і натомість почала глибоко вдихати це густе повітря, у якому відчувалося щось рідне, підсвідомо вловлюване. Навіть запах кіз та овець, що паслися на луці перед садом, теж особливий: щойно дмухне з пасовиська вітер, ніздрями наче проступає молочний дух дитинства. А коли вчувається дух дитинства, тоді завше виринає і відчуття очікування чогось надзвичайного. Tе відчуття, що вже зародилося відразу ж після сну, підживлював ще й просяяний сонцем пишний сад, блиск роси на траві й квітах, кожний найменший шелест листя та дзвінке суголосся птахів. А коли повернулася у вітальню, збуджений вираз облич господарів, фіннів та мого чоловіка, що вже зібралися на сніданок і дещо кумедно метушилися, всідаючися за стіл, підсилив моє давнішнє відчуття. А все тому, що нині - одне із найголовніших в Естонії, як і на всій Півночі, свят. Коли глянула на стіл, зрадів не лише шлунок, але й серце: на вишитому убрусі - точнісінько так, як і в спогадах з дитинства - вже красувалися свіжоспечений домашній житній хліб та дзбанок холодного, ще звечора надоєного і настояного впродовж ночі у погребі молока з товстим шаром вершків, у кошичку світився, мов круглолиций місяць, духмяний овечий сир, навколо якого зеленими пагонами яріла свіжа цибулька, у глиняній макітрі парувала зварена у лушпинні картопля, а на ще гарячій пательні рум´яніли хрусткі шкварки. Смакуючи всі ці ласощі, присутні жваво обговорювали вчорашні події, пов´язані з прибиранням саду після жахливої грози, що зненацька вдарила напередодні, і домовлялися про нинішню поїздку в Курессааре на святкування Дня святого Яна - Jaanilaupäev - Дня літнього Сонцевороту. Гостинний господар запропонував нам, що повезе всіх у своєму мікробусі, і ми виїдемо ще перед полуднем, аби встигнути на ритуал запалення полудневого Великого вогнища. Отже, цей день розпочався просто чудово. У нас ще залишалося декілька вільних годин, тож аби не гаяти часу, ми з чоловіком після смачного сніданку позичили у господаря велосипеди і гайнули трохи проїхатися по околицях.
Вже за брамою, на дорозі, біля громіздкої купи білого каменю, що нагадував якийсь доісторичний курган і котрий декілька днів тому вперше вітав нас з-поза зарослів уже розквітлого люпину, що примудрився прорости навіть через кам´яні шпарини, ми зупинилися, аби поміркувати, куди далі.
- По шосе на Кігельконну, чи до лісу? - поспіхом запитав чоловік - видко, не терпілося йому вже вдарити по педалях й розігнатися щосили по рівній дорозі.
- А давай побережжям! Там, за рибацьким домом я бачила дорогу. - я вказала у напрямку моря. - Цікаво було би поглянути, куди вона веде. То що, поїхали? - оглядала я далеку лінію морського обрію, над яким скупчувалися сіруваті хмарки.
- Лиш би знову вітер не пригнав дощу! А то буде по святу! - занепокоєно пробурмотів чоловік. - Ну, поїхали! - і заскочив на свого "коня" та рвонув першим у нарямку шосе.
А я ще якусь хвилину витріщалася на ніжне фіолетове суцвіття люпину, що погойдувався під дуновінням вітру. "Ой, цвіте-цвіте любин* та й у місяць-любінь* - не ходи у ліс далеко, не літають там лелеки, не куштуй біб вовчий*, не клич долю вовчу - бо прийде із лісу, затягне до біса.." - бозна чому пригадалися мені слова давно забутої пісеньки з юності. Мені здалося, що я знову, як колись, вибігла з нашої хати на Буковині, перейшла поле й опинилася на нашій "межі". І стою ось тут, праворуч від малинника зі здичавілими яблуньками-сливами, під трьома соснами, посеред трави до пояса, і дивлюся на всуціль усіянe фіялковими смолоскипами люпину диво. Мої шкільні літні вакації саме так і починалися: з погляду на величні й безмежні призахідні заграви над протилежною "межею", що тяглася із заходу на схід, окреслюючи північнe видноколо високою лінією зеленого пагорба. Як же я любила ті ходіння на "межу", де росло ціле море суниць, де квітували диво-квіти й пурхали яскраві метелики! Та й завше щось тягло поглянути за той пагорб, за ту "межу", що відокремлювала наше буковинське поле за хатою від полів та лук хутора Ляшимпóтика* (себто Лісового Потока, за старою звичкою ще називаного місцевими по-польськи). Хоча би краєм ока зазирнути за край, вгледіти ту сторону, як колись ще дуже малою вперше побачила, де ж лежить оте потонуле між ліщинами і дібровами село Рокитно разом з древньою дерев´яною церковкою та цвинтарем, де спочивають мої пращури.. Але ж.. І я опам´яталася. Озирнулася - чоловік вже далеко! Щоб не теліпатися за ним, я теж скочила на велосипед і швидко поїхала по піщаній дорозі.
Вітер, вітер! Море, небо й вітер! Свобода! Мружачися від різких поривів, я летіла на ровері* порожнім шосе так швидко, що за якихось п´ять хвилин запросто наздогнала свого чоловіка. Зі шосе ми звернули на ґрунтову дорогу, що вела попри кам´янистий пляж з рибацьким музеєм. Куди ж ця дорога веде? Як же цікаво, як захопливо торувати ще незнані шляхи - чи насправді чи хоча би уявно! Звідки у мене ця шалена туга за дорогою? І вітер дме все сильніше і різкіше, гне додолу прибережний очерет, що хвилюється, наче самі хвилі. І хвилі йдуть великі, щоразу вдаряються і плюскотять то по камінню, то по комиші. І купається золоте ранкове проміння в темно-синій воді, і вилискує, і сріблиться у шумовинні на верхівках хвиль.. А ми з чоловіком все крутимо педалі, перегукуємося, але через завивання вітру і кигиканя чайок одне одного не чуємо, їдемо все далі, далі..
Задивляючися на берег затоки, раптом зауважила в траві щось темне. Щось подовгасте. Здалеку не розібрати. Я свиснула, даючи знак чоловіку, аби зупинився. Xоч був на чималій відстані, почув i пригальмував свого ровера. Махаю йому, аби повернувся.
- Щось сталося? - запитав стурбовано.
- Ні, просто зацікавило ось це. - і я вказала рукою на луку та ці дивні предмети, що бовваніли край моря та нагадували велетенські мушлі. - Поглянемо?
Залишили ровери на траві й підійшли ближче. Виявляється, це було декілька перевернутих догори дном старих рибацьких човнів, уже дірявих і почорнілих.
- Цікаво як.. Навіщо вони їх тут так залишають? Та ще й догори дригом? - і я витягнула фотоапарата, аби зазнимкувати це незвичайне видовище на тлі неспокійного моря. - Для чогось це місцевим, мабуть, потрібно. Може, це пов´язано зі сьогоднішнім святом?
- Айди! Ти знову за своє - у всьому вбачаєш щось дивне, якісь знаки. Човни перевернуті, аби вода з дощу не набиралася у них, як у ринву. - міркував чоловік
- Ні-ні, це не так! Як же ж я могла про таке забути? Точно! Думаю, ці човни - як тимчасові пам´ятки. Їх залишили на березі просихати під вітром і сонцем, аби однієї магічної ночі вони перетворилися на величезну ватру. І ця ніч має настати нині. Це, мабуть, ще від вікінгів йде. Язичники за прадавніми звичаями ховали своїх рідних і близьких у лодіях або в курганах, а бувало, ці човни спалювали. Виходить, що традиція запалювання човнів, яка збереглася донині у народів, що живуть на берегах Балтійського й Північного морів, є таким собі відголоском погребальних ритуалів вікінгів.
- Ти гадаєш, вікінги були тут, на цьому острові? - запитав невпевнено чоловік. - Щось я про це ніколи не чув.
- Ну, і що? Якщо тобі ще не трапилась така інформація, це ще не означає, що їх тут зовсім не було. Поглянь-но на мапу, на якому зручному морському шляху Сааремаа лежить! Тут не треба ніяких задокументованих доказів - адже логічна відповідь сама напрошується - вони на цім острові були! Може, навіть, осідали тут на тривалий час.
- Може бути. - все ще сyмнiвався чоловік. - Але поки не переконаюся у достовірній інформації, не хочу займатися припущеннями. Але ти собі вірити й фантазувати можеш - знаю ж бо, яка в тебе уява. Добре, най буде по-твоєму! - і підняв велосипедa зі землі. - Може, вже пора повернутися на ферму?
- Є ще час? - запитала я, бо раптом відчула бажання проїхатися ще далі.
- Маємо в запасі ще дві години, але знаючи, як ти "блискавично" вбираєшся-малюєшся і всяке таке, то нам вже треба повертатися.
- Я все встигну, обіцяю! Давай ще трішки прокатаємося? Як же цікаво пізнавати цей дивовижний острів! Бачиш он цей лісок? А за ним вітряки?
- Ну, як хочеш, я тебе попередив! - похитав, усміхаючися, головою чоловік і ми продовжили нашу подорож на велосипедах.
Дорога - м´яка і глевка після недавнього дощу, блискуча від рясних калюж, у яких повсякчас вигулькувало з-поміж відображених хмар сонце, ще якийсь час вела по узбережжю. Праворуч від нас пропливали море з очеретом, ліворуч - зрідка усамітнені дерев´яні хатини зі садами. Весь час доводилося петляти між калабанями, та задоволення від їзди такі віражі не забирали, навпаки, я відчувала, що мене ніби жене якийсь внутрішній мотор: он доїхати б іще до того приліска, он поглянути б і ще на вітряки електростанції, он ще туди, за поворот, ось ще трішки.. і.. не зчулися, як опинилися на лісовій, геть болотистій дорозі, всуціль всіяній равликами. Саме через них, аби їх не розчавити, я замалим не впала й не розпласталася, загальмувавши у великій багнистій баюрі.
- Ну, що, новоспечена вояжерко на біциклі, ще хочеш бавитися у Tour de France? - підсміювався з мене чоловік.
- Та годі тобі! - надулася я. - Краще допоможи випхати ровера!
Впоравшись з моїм ровером, чоловік поглянув на годинника:
- А часу убуває!
- І що тепер? Позаду нас - болото, попереду, мабуть, теж. Але якщо поміркувати, то ми вже десь на південному перешийку острова, що веде до найдальшого маяка на Сяяре. Он бачиш, попереду є роздоріжжя? Може, повернемо наліво і виїдемо на шосе, що веде по протилежному березі? Те шосе, пригадую, я бачила на мапі. - не здавалася я, вся захляпана від баюри.
- Ти впевнена? І ніколи ти не маєш доста! - вже трохи дратувався чоловік, - Гляди, якщо запізнимося, попрощайся зі святом в Курессааре. Давай назад через болото, хоч вже знаємо дорогу, а то ще заблукаємо в тутешній тайзі.
- Доїдемо до роздоріжжя, а там уже поперек лісу до шосе й рукою подати! - намагалася я загладити суперечку. - Вір мені! - і я зі всієї сили пхнула велосипеда і повела його через болото.
На роздоріжжі ми подалися вліво, себто на схід, і вже незабаром ліс посвітлішав і дорога була сухішою, принаймні, вже не було таких глибоких калабань, що нагадували справжнє трясовиння. Ми знову сіли на велосипеди і помчали щосили стачило. Проїхали через дерев´яну кладку над потоком, оминули якийсь хутір та, врешті, виїхали на просторе і рівне, наче дошка для прасування, асфальтове шосе.
- Бачиш? Я ж казала! - вигукнула я переможно. - Тепер наліво - на північ! Десь праворуч по дорозі має бути поселення Салме – пам´ятаю це з мапи.
- Є там хоча би якийсь магазин чи паб? Дуже вже висохло в горлі. - і чоловік закрутив педалями швидше.
Мене вже теж мучила спрага, бо поспіхом не встигли з собою нічого прихопити.
- Гадаю, щось знайдеться. Якщо доїдемо до Салме, то за моїми підрахунками опинимося на півдорозі. На ферму повертатися будемо по шосе. Хоч дорога в об´їзд набагато довша, ніж яку ми тепер здолали, зате спокійніша.
Незабаром ми і справді потрапили у селище Салме, що на східному побережжі перешийка. Оминувши декілька садиб та невеликий парк, що обрамляв місцеву школу, ми хутко знайшли магазинчик, який водночас слугував і пабом. Купили лимонад і повcідалися на кам´яних східцях тамувати нашу спрагу. Біля нас примостився рудоволосий, з обвітреним червоним обличчям місцевий пошанувальник "чогось гострішого". Цей колишній "морський вовк" відразу ж відкоркував пляшчину пива і, як до коханої, припав до неї устами. Очі мого чоловіка заздрісно супроводжували сю "сакральну" дію і я не втрималася:
- Нічого, сьорбнеш пива на святі. - розсміялася. - Нам ще рулювати декілька кілометрів.
- У тому то й справа! - дратувався, - Якби ми вже були на фермі, я б зараз так не потерпав!
- Ну-ну, - дражнила я чоловіка далі, бо ще кумеднішим він мені видавався цієї миті. - От чехи, не витримають без пива й декілька годин!
- Ти давай не барись-не заговорюйся - попили та й поїдемо, гаразд? Фу, яке солодке! - скривився від лимонаду і викинув пластикову пляшку у смітник. - Піду ще візьму звичайної мінералки.
І чоловік зник у нетрях магазинчика. А мою увагу привернули вітряки, що визирали з-поза зграйки молоденьких сосен. І я, не чекаючи на чоловіка, кинулася по стежині туди. Пропетлявши між заростями, я опинилася на пляжі. Яке ж воно інше, це східне побережжя! На відміну від західного, переважно кам´янистого і місцями болотистого, тут були піщані дюни, а трохи подалі статечно пнулися увись золотаві стовбури розлогих сосен. І море тут було спокійне - лагідне і яскраво-синє, озолочене зі сходу дополудневим сонцем. А онде справжні історичні дерев´яні вітряки. Неподалік від млинів на траві пляжу - дитячий майданчик, трішки далі між соснами - столики для пікніку, місце для вогнища. Ідилічну мить порушив голос чоловіка:
- І довго я тебе ще шукатиму по всьому селищу? Нам і справді вже час! - стояв на стежині, притримуючи наші ровери.
- Ой, вибач! - хутко підвелася я з піску. - Надто захопилася тутешнім спокоєм. Сама не знаю, що це на мене так подіяло. Але так, їдемо вже! - і я рушила до чоловіка. Мій погляд раптом зачепився за якийсь інформаційний стенд. І як я його не зауважила раніше? Коли наблизилася до стенду, мої очі почали гарячково перечитувати інформацію, подану у двомовній версії - естонській та англійській. У те, що прочитала, не могла повірити.
- Ходи-но сюди, швидше! - гукнула я чоловіка. - Я мушу тобі це показати!
Підійшов і теж зацікавлено задивився на текст та фотографії на вивісці під склом. Виявляється, у 2008-му тут, на побережжі Салме, хтось з місцевих робітників, що прокладали нові підземні електрокабелі, випадково натрапив на рештки давніх кісток. Одразу приїхали з Таллінну археологи і почали розкопки. Знахідки виявилися сенсаційними: тут збереглися древні погребальні артефакти вікінгів, а саме: декілька скелетів воїнів, великий човен, зброя та прикраси. А лише рік тому, у 2010-му, знайшли рештки другого, ще більшого вітрильного корабля, в якому було багато скелетів людей та ще й декількох собак! А побіля кісток знайдено прикраси та коштовні двосічні, скручені за поховальним вікінгським ритуалом мечі з коштовною інкрустацією. Виходить, тут були поховані знатні вікінги. Подумати тільки! Адже до цих розкопок не було жодного фактичного підтвердження того, що Сааремаа був вікінгським островом. Про шведський вікінгський Ґотланд вже все давно відомо, але от Сааремаа чогось був завше в його тіні і не викликав жодного зацікавлення істориків та археологів. Чомусь вважалося, що вікінги цей острів чи не знали, чи просто оминали його, або ще тоді не грабували. Ну, що можна було взяти з цього "порожнього", без виразних знаків цивілізації острова? За інформацією зі стенду виявляється, що справжня вікінгська ера (себто часи, відколи вікінги почали свої піратські наїзди) почалася з рейдів на східні береги Балтії і, може, далі на схід ще у сьомому сторіччі. Себто, ця ера почалася на сто років раніше, ніж коли вікінги напали на англійський християнський монастир на острові Ліндісфарн у 793-ому році, котрий до сих пір слугував початковою датою вікінгських грабувань.
"Господи!" мої думки заметушилися: "Вони і справді були тут, і, певно, не один раз! А може, тут і жили, збудували тут нову колонію.."
- Бачиш - от тобі і доказ! - схопила я радісно чоловіка за плече. - Ніби я щось всередині повсякчас відчувала - недаремно ж мене сюди так тягло! Ніби і справді йшла по слідах древніх вікінгів! Вони тут були, були! Ура! - раділа я, підскакуючи.
Та враз мої радощі наче щось перетнуло - в гарячкових думках знову постало оте зловісне зі сну з юності: "ЛИШЕ НА МИТЬ ТОРКНЕШСЯ ЩАСТЯ. АЛЕ СПРАГУ ПО НЬОМУ НЕ ВТОЛИШ!" І я знітилася. Чоловік це зауважив.
- Що таке? - обережно торкнувся моєї руки.
Я дивилася на нього, здається, непритомним поглядом. Та раптом ніби мною пробіг електричний струм.
- Швидше! Ходімо! Негайно треба повернутися на ферму! - скрикнула я, і, як навіжена, скочила на велосипед і помчала щодуху по шосе у намрямку на Тегумарді, а звідти вже й на Тоомалууку. Чоловік ледве встигав за мною, кричав услід:
- Ти що, звар´ювала?! Куди тебе чорти несуть?! Чого летиш, як ошпарена?
- Ми мусимо встигнути! - відбовкувалася я і пришвидшувала їзду, наскільки вітер, що лупив по обличчі і в груди, це мені дозволяв. - Я мушу щось дуже важливе з´ясувати!
Примітки:
любин* - так у нас місцеві називали рослину люпин (лат.Lupinus)
місяць-любінь* - місяць червень, місяць кохання.
біб вовчий* - народна назва люпину, етимологічно походить від латинської назви цієї рослини - Lupinus, яка утворена від слова lupus ("вовк"). Поряд зі словом "люпин", відома інша українська назва рослини — "вовкиня", яка являє собою кальку чи з латинського lupinus чи з німецького Wolfsbohne ("вовчий біб").
ровер* - велосипед (галицький діалектизм).
