Для V Міжнародного поетичного конкурсу "Чатує в століттях Чернеча Гора" організатори обрали тему "Хто жив із книгою, той двічі жив".
Перш ніж похвалити інших авторів, почну з себе, бо, каюся, я страшний хвалько.
Отже, я відправив на конкурс свій вірш незвичної конструкції, назва якого (()(())((()))(())()), загадкова на перший погляд (хоча й трохи нагадує книжкову полицю з симетрично розставленими книжками різної товщини), насправді розкриває спосіб римування та чергування літер "Я" і "Є", з яких починається кожен рядок мого віршика. Кожна дужка в назві відповідає одному рядку вірша; коли дужка відкривається, рядок починається з "Я"; коли дужка закривається, рядок починається з "Є"; окрім перших літер рядків, ці літери ніде не повторюються. Вибір цих двох літер зумовлений тим, що, здається, нема в українському алфавіті іншої пари літер, які так пасують одна одній; "я є" - це вислів самостійності, щирості в книжках, у поезії та в будь-якому людському спілкуванні. Ми найбільше цінуємо, читаємо і перечитуємо книжки тих авторів, які наче постають перед нашим внутрішнім поглядом і ведуть з нами бесіду, поки ми їх читаємо, неначе кажуть "я є, я особистість і ти особистість, нам буде цікаво разом". Парні дужки у назві мого віршика також задають ієрархічний порядок вкладеності, що визначає систему римування; наприклад, римуються і "сторінки" найтовщої книжки всередині, від "обкладинки" до "розвороту", і "стінки книжкової полиці", перша та остання строки віршика. Попри оригінальну форму (дотриматись якої, скажу чесно, було набагато складніше, ніж вигадати її), вірш легко читається і в алегоричній формі передає загальнолюдську цінність та універсальну традиційність книги як джерела всієї енергії розуму і серця, живленої діалектичною єдністю дивацтв та протилежностей: святості, вільнодумства, братерства, змагання, свободи і гідності…
Втім, я захопився самовихвалянням (вибачте; в якості компенсації, я виключив свій вірш із подальшого рейтингу). Переходжу до вихваляння та критики інших авторів.
Треба сказати, що очі розбігаються і багато нових приємних вражень від дев'яти десятків творів, які надійшли на конкурс. Перш ніж навести свій рейтинг поезії інших авторів конкурсу, розповім про систему оцінювання. Звісно, ані оцінки, ані систему я нікому не нав’язую, це просто моє бачення, і я відкритий для дискусії з тими, хто бажатиме оскаржити пропонований підхід чи конкретні оцінки. Але підхід, на мою думку, досить простий та логічний.
Кожен вірш я оцінював за трьома чеснотами: ідея, краса, форма. Також я обрав 12-бальну систему оцінювання за гнучкість і кожній з чеснот присвоїв 4 бали. Кожен з цих балів присвоювався за певні якості. Стосовно ідеї – я оцінював новизну, актуальність, широту осягнення проблеми та оригінальність бачення. Чеснота краси включала такі складові, як фантазія, емпатія і емоційне багатство, здатність мотивувати і захопити читача. Що ж до чесноти форми, тут я перевіряв ритм, рими, лексичне (мовне) багатство та грамотність.
Найвищий бал (12) набрали троє авторів – Доленник, Калина, Мітасова, твори яких я вважаю найкращими з урахуванням адекватності тематиці конкурсу. Наводжу їх у алфавітному порядку.
Перший лідер мого рейтингу в алфавітному порядку – Інна Доленник з Кривого Рогу. В своєму вірші про вірші вона чарівно порівнює вірші з островами. Мені дуже сподобалося це порівняння і загалом мелодика та мовне багатство її твору. Окрім того, вважаю, що дуже актуально пропагувати читання поезії. Одного разу, коли я намагався пристроїти свої книжки до книжкового магазину, прозу в мене взяли, а поезію не взяли, мотивуючи тим, що поезію ніхто не купує – у них, мовляв, навіть Ліна Костенко залежалася. Сумно чути про такі тенденції. Мабуть, проблема в тому, що нам вічно повторюють, ніби людина – не острів, і від цього життя стає якимось континентально сірим та прозаїчним.
Другий лідер рейтингу в алфавітному порядку – Калина (Харченко) Інна з м. Ганновера, що у Німеччині. Її вірш «Сила» – про силу національної гідності у поезії Тараса Шевченка. Я критично ставлюся до гасла «Шевченко мобілізує», пропагованого Міністерством культури (сам Шевченко писав, що «в козаки охочі йшли» та іронізував над примусовими мобілізаціями у рядках «айда в казарми, айда в неволю»), проте мене вразила і схвилювала яскраво змальована нею картина, як збирала мати сина на війну і порадила йому взяти «Кобзаря» з полиці, як оберег, щоб ворожа куля не влучила.
До речі, особливо приємно, що вірш пані Калини не політизований – він про любов матері до сина і про те, як традиції можуть зберігти життя українця. Я, наприклад, відмовився від думки надіслати на конкурс два своїх політизовані вірші, що підходили по темі – «Жест Надії» (про сміливу поведінку Надії Савченко на суді в Москві у день народження Шевченка та уявний суд присяжних поетів всіх часів і народів над нами, їхніми подекуди невдалими нащадками) та «Балада про люстрацію» (де я критикував одну одіозну політикиню, що своєю кровожерливістю дискредитує українство; починається вірш з того, що вона озброїла дітей, і це реальний випадок, а закінчується так: «Тут малим набридла зброя. // Нудно їм ходити строєм! // Порішили люструвати // В смітнику усі гранати, // Автомати, кулемет, // Танк, набої, сто ракет. // І, озброївшись книжками, // В ліс читати повтікали»). Я свідомий того, що не всі готові поділяти моє позитивне чи негативне ставлення до тих чи інших політиків чи моє тлумачення пацифізму як бальзаму для запалених фанів «зради» чи «перемоги», котрі, на відміну від пацифістів, щиро вважають патріотизмом нерозважливу войовничість. Адже пацифізм не закликає здаватися ворогу, він закликає лише не лізти у війну, не розв’язувати війну, шукати собі не ворогів, а взаємно гідні та вигідні, я б сказав навіть – хитрі, мирні рішення конфліктів. Хоробрість – це чудово, якщо вона керується досвідом, мудрістю та совістю. Іноді краще охолонути, все зважити, притамувавши образи в серці, перш ніж приймати стратегічні рішення.
Нарешті, третій лідер мого рейтингу в алфавітному порядку – Ірина Мітасова (с. Киїнка Чернігівської обл.) з віршем «Огранка души». Яка магія так приваблює до, приміром, її афоризму «нас манит непрочитанность книг»? Важко це пояснити.
Серед інших авторів, які отримали від мене високі оцінки, хочу відзначити веселий і жвавий вірш Миколи Проценка «Беседа». Він, однак, попри відмінність іскрометного гумору, недотягнув один бал до найвищої оцінки з двох причин. По-перше, він не зовсім по темі конкурсу (курйозне зіткнення філософії та реальності має лише побіжне відношення до книг). По-друге, він трохи сексистський: підігрує невірному стереотипу, що чоловіки нібито розумніші за жінок. Автору рекомендую подивитися мультфільм «Дарю тебе звезду», в якому висміюється цей стереотип. До речі, на Заході в поезії часто висміюються гендерні, національні, релігійні та інші стереотипи, чого, на жаль, я не бачу серед учасників наших конкурсів. Пригадую лише веселе оповіданнячко з цьогорічного прозового конкурсу тих самих організаторів, де бородатий старий ходив по селу і кликав собаку дивним арабським іменем, і всі від того старого тікали, приймаючи за терориста-ісламіста. На жаль, це оповідання тоді не тільки не перемогло, а навіть не потрапило у шорт-лист.
Дуже гарний і мелодійний вірш «Велич книги» Лідії Коваленко, однак, на мій смак, тема величі не розкрита до кінця, трохи не вистачає парадоксальності, афористичної затійливості, тому 11 балів. Відзначу, мені сподобалося також, як Вікторія Немолот прослідкувала шлях читання від Котигорошка до Майдану, як Олена Савенко написала симпатичну колисанку «На м’якеньких лапках» з цікавими алегоріями (сизе кошенятко – вечір). Радує знайомство молоді з античною міфологією (Ганна Крушельницька), я теж виріс на міфах і легендах давньої Греції, і в моєму конкурсному творі фігурує Язон, а золоте руно служить алегорією найдавніших книг – сувоїв. Антоніна Корінь психологічно вірно пише про книгу як «човник рятівний», наче слідує власному імені – дивиться в корінь! Світлана Коробова пише «я вірила у слово, як у вічність, й подовжувала ним своє життя», і це дуже натхненно та мотивуюче звучало б в теперішньому чи у майбутньому часі, а в минулому часі навіює думку про епітафію, тому 11 балів. Любов Матузок також віддається суму: «тільки б не стала книгарня тюрмою для книг». Не стане! Читацькому роду нема переводу! Про це свідчить більшість конкурсних творів, і на цій оптимістичній ноті дозвольте завершити мою скромну рецензію. Повторюся, готовий обговорювати висловлені думки.
