Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43878
Рецензій: 85483

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (8)

© Елен Тен , 17-06-2016
Днями до помешкання Василя зазирнула жіночка із соціальної служби. Низенька, приємної повноти, в окулярах. Здивувалася, коли господар попросив її пред’явити службове посвідчення, кілька хвилин шукала його у великій шкіряній сумці, в якій, за бажанням, могла б загубитися ціла Федорівка.
- Звідки я знаю, що Ви та, ким називаєтесь? Зараз стільки шахраїв.
- Маєте рацію, - погодилась вона, нарешті знайшовши серед безкінечних хусточок, серветок і губних помад потрібний документ.
Пройшла за Василем на кухню, «скануючи» поглядом помешкання. Від кави ввічливо відмовилась. Довго розпитувала чоловіка про умови його життя, родину, чи не знайшов він постійну роботу.
Василь пригадав, як боявся дати виходу із в’язниці. Рахував до неї дні, і хотів завернути їх назад. Зупинити. Але час «ікс» невпинно наближався. Паніка розросталася, пульсувала у венах. Ще й Степ дзеленчав над вухом:
- Ти не зможеш повернутися туди, звідки прийшов. Не станеш повноцінним членом суспільства. Тебе там ніхто не чекає. Ми   належимо до  категорії «зайвих людей».
Він і сам усе розумів. Закони життя відмінні від законів в’язниці. Іноді значно суворіші.
Василю пощастило, що поряд був цей дивний чоловік. Нехай того інколи заносило не туди і він базікав щось на кшталт: «Чувак, я крутий. Товаришую зі справжнім убивцею». Але з іншими він там не зійшовся. Якби не Степ, довелося б розмовляти зі стінами.
Веселий коротун і невиправний оптиміст, Степан Мазурко, в минулому – приватний підприємець. Не раз намагався перехитрувати систему, але та завжди виявлялася хитрішою. І все заради жінки, котра одразу після арешту  викинула бізнесмена-невдаху зі своїх думок і життя.
Повернувшись на волю і побачивши, що його не дочекались, Степ вплутався  у чергову халепу. Перейшов дорогу місцевому бізнесмену. І в гру вступили великі гроші. Виконали грубим басом своє переможне соло.
Знову борги, знову міліція,  в’язниця…
Тепер Степ гаряче запевняв, що остаточно розчарувався у житті. Та й іншим пророкував подібну долю:
«- Серця тих, кого ти покинув, покрилися льодом. І на відлигу не розраховуй».
На прощання соціальний працівник, Тетяна Георгіївна, дала Василю номер телефону районної служби зайнятості і нагадала про сезонні роботи. А він завзято кивав, обіцяючи скористатися її порадою.
Двома днями раніше ходив обробляти город баби Мануїлівни. Стара  щедро заплатила, ще й преміювала відром дрібної минулорічної картоплі. Василь радів, що зможе частково повернути борг Марійці. Кума підкинула йому трішки грошенят, а коли той  став затято опиратися, спокійно сказала:
- Це твої. Ти ж колись мені позичав.
Василь перевів зніяковілий погляд на купюри.
- Я поверну.
- Лише після того, як заробиш свій перший мільйон.
А до Іллі Василь не ходив. Була думка забути про гордощі, відкинути прострочені принципи, попроситися до нього на роботу. Та не склалося. Якось бачив знайомого на селі, так той пройшов повз, високо задерши  голову. Вдаючи, ніби уважно вивчає обрій.

Зора не з'являлася кілька днів. На столі покривалася пилом її остання робота – недоплетена лялька із лози.
Василь навіть радів відсутності дівчини. Розумів, що надто затягнув із серйозною розмовою. Що мусив зробити це набагато раніше. Попросити її не приходити. Доки все не стало занадто складно, доки на волю не вибрались ті демони, не стерлася безпечна межа, за якою - темна невідомість.  Знав, що тепер не зможе дивитися на неї так, як раніше. Вона вже не була його маленькою дівчинкою. Тепер ця нова Зора пробуджувала в ньому щось первісне, те, від чого хотілося заплющити очі або тікати.
На третій день на стежці, що вела до хижі, Василя перестрів циганський хлопчик Ніку. Він шукав Зору, котру від понеділка ніхто не бачив.
- Як зникла? – схвильовано перепитав Василь.
- Я думав, вона у Вас.
- Ні. Ми…  У мене її немає.
Схоже, Ніку вловив щось в інтонаціях його голосу. І витлумачив по-своєму.
- То Ви не  знаєте, де вона? – розмова починала скидатись на допит.
- Не знаю.
- Щось не віриться. Щось тут не те. Краще скажіть правду, - і суворо додав: - Я за Вами стежитиму.
–  Потрібно не стежити, а шукати. Дільничний…
- Нам не потрібен дільничний, - обірвав його юнак. – Законників не цікавлять цигани.
- З дівчиною могло щось трапитись.
- Зора смілива і спритна. Вона вміє уникати біду.
- А що каже Тамаш? – обережно поцікавився Василь.
- Його зараз немає. Він поїхав до міста за товаром.
- А Зора не могла поїхати з ним?
Ніку відповів йому дзвінким сміхом.
- Зора ненавидить Тамаша. Це знають усі. Навіть сам Тамаш.

Василь обійшов село, так і не натрапивши на слід зниклої подруги. Занепокоєння переходило у страх, який  сіяв в душі зерна відчаю. Мати вчила його ніколи не думати про погане, щоб воно не справдилось. Але він не мав сили відбілювати  темні думки. Відчував цю напругу у повітрі. Щось мало статись. Щось насувалося, йшло. Чи не по їхні душі?
По дорозі до лісу Василь зустрів того дивного цигана, вигнанця.  Зовні Ян мало чим нагадував свого брата Тамаша. Вродливий, статний, у кожному його русі відчувалася порода. Ось тільки риси обличчя застиглі, статичні. Наче воно висічене із каменю. Нічого живого, доброго…  
Помітивши Василя, Ян  обігнув велетенський камінь, який лежав на перехресті, виріс у нього на шляху.
- Як там мої меблі?
- Я над ними працюю, - відповів той, хоча почав роботу поки що лише в своїй уяві.  
- Добре. Займайтеся справами і не задивляйтеся на чуже, - відказав циган. А голос холодний. Що це? Порада чи вже погроза?  
Дівчину ніхто не бачив. Ніхто нічого не знав. Василь вперто продовжував пошуки, ігноруючи підозрілі погляди односельчан, запитання на кшталт: «А навіщо вона тобі?» Але на успіх вже не сподівався. Встиг вивчити норов Зори. Якщо вона не захоче, щоб її знайшли, її не знайдуть.

Вибравши час, коли Інни не повинно бути вдома, Василь повернувся до будинку. Забрати дещо зі свого одягу. На подвір’ї його зустріла Оксанка. Підбігла до батька. А коли він нахилився і обійняв дівчинку, обвела тоненькими рученятами його шию.
- Привіт, татку!
У грудях щось зойкнула. Чого вартий увесь той гонор, всі ті недомовки і образи, коли вдома його ось так чекають?  
- Ти повернувся?
- Не зовсім, -  провів рукою по доньчиному шовковистому волоссю, порівняв  збитого набік бантика-метелика. – Потрібно дещо забрати.
- Мама каже, що ти став лісовиком. А це як? Важко?
- Так. Без вас дуже важко.
Доки він складав брюки і сорочки, Оксанка ходила за ним хвостиком. Пригощала цукерками,  співала нову пісеньку. Василь вже картав себе за те, що не приніс для неї гостинця. Хоч би ту ляльку.
Дівчинка розповіла останні новини і взяла з батька обіцянку прийти в п’ятницю до клубу. З міста приїхала сестра їхньої вчительки музики – професійна співачка. Даватиме концерт, наприкінці якого заспіває з дівчатками «Пісню про рушник».
Прощаючись з донькою біля хвіртки, Василь  відчував, що полишає тут часточку себе, без якої його буття вже не матиме звичних яскравих кольорів. І чого хоче від нього це життя? Чому роздирає на частини?  
Повернувшись до хижі, чоловік до ранку працював мов заведений. Намагаючись відгородитись від бажань, які його переслідували, і думок, від яких тікав. Завершив крісло-гойдалку, позбирав кошики, вази і цукерниці. Вирішив у неділю їхати на базар до Житомира. Матиме там кращий виторг. Ще й подивиться, чи не прибилася Зора до місцевих циган. Відчував, що вона десь поряд. Не могла ж дівчина провалитися крізь землю?  

Так і не заснув. Удосвіта взявся за нову річ. Мав би працювати над замовленням для Яна, але почав плести кошик. З лебедями…
Робота ще ніколи так не ладналася, не поглинала. Майже не стежив за своїми руками, не контролював емоцій. Лозина за лозиною, вплітаючи у виріб свою злість, страхи, болі, надію…
Коли полуденне сонце вже плескалося  у прозорій воді розніженої під його промінням ріки, зупинився перепочити. Вмився, скинув брудну сорочку. Різко обернувся на полохливий скрип дверей, що відчинилися. І побачив не ту, котру очікував.  
На ґанку, ніяково посміхаючись, стояла Інна.  
- Привіт! Вирішила подивитися на твій барліг, - пройшла у середину, уважно роздивляючись довкола. – Довго збираєшся тут ховатися?
- Я не ховаюся. Ти ж знаєш, де мене знайти.
Жінка зупинилася біля столу. Взяла Зорину ляльку. Поставила її собі на долоню, покрутила в руці.
- Я бовкнула дурницю. Спересердя. Я зовсім не хочу, щоб ти кудись їхав. І про наш шлюб я не шкодую.
- Я теж.
- Тоді повертайся, - наближаючись, швидко заговорила вона. – Пробач мені усе. Іноді я поводжуся не найкращим чином.  Захоплююсь, переходжу межу.
- Творчі особистості.
- Так, - стримано посміхнулася. – Давай позичимо у долі чистий аркуш і напишемо на ньому нові щасливі розділи нашого подружнього життя.  Забудемо образи. Заради нашої доньки. Ти вибачиш мене.  І я тобі все пробачу. Навіть ту циганку.  
Василь скам’янів.
- Циганку?
- Хіба я не бачу, що вона вчепилася в тебе кліщем. Про вас вже говорять люди.
- Ми лише друзі, -  як міг, спокійно відказав він.
- Добре. Сподіваюся, це правда, - капітулювала його дружина. – Я хочу, щоб ти повернувся в родину. Щоб усе було як раніше. Але я не чекатиму тебе довіку. Даю тобі час до вечора. Якщо не прийдеш, виходить, нас вже нічого не поєднує.

Понад годину Василь нерухомо просидів у хижі, дослухаючись до  звуків лісу, на який повільно спускалася ніч. Потім різко підвівся. Збирався похапцем. Поскладав у кошики дрібні вироби, попереносив на лавки лозу, заховав інструменти, замкнув двері хижі.
Озирнувшись, помітив Зору. Дівчинка сиділа біля згаслого вогнища, опустивши голову на коліна.
- Повернулася?
Він не почув, коли вона прийшла. Одне з її вмінь – безшумно рухатись.
- Так, - підняла на нього очі. Втомлені, червоні. Чи не від сліз?  
- Я хвилювався.
- Не варто. Кудись йдеш? Я думала, ми поговоримо…
- Мені треба додому. Зараз, - відповів Василь, в душі радіючи, що має нагоду відтермінувати їхню розмову.  
- Нічого. Іншим разом. Йди, - голова дівчини знову лягла на коліна.
Наблизившись, Василь помітив, що її одяг в кількох місцях вимащений брудом, а волосся – сплутане і ніби вологе.  
- Ми з Ніку тебе шукали. Господи, Зоро, не можна так зникати. Де ти була?
- Далеко.
- Залишишся тут?
- Переночую, якщо дозволиш. А вранці піду.
- Краще б тобі до своїх, - обережно сказав він. -  Тут не надто безпечно.
Зора повільно підняла праву руку. Під нею лежав маленький складний  ніж.
- Я здатна себе захистити.
Василь здригнувся. Не міг із собою нічого вдіяти. Його лякала ця її дикість.  Подумки дорахував до десяти. Підійшов, віддав їй ключі від хижі.
- З тобою дійсно все гаразд?
- Угу, - ледь чутно ворушила губами.
- Якщо мені потрібно лишитися…
- Ні, - зиркнула вовком. З натиском повторила: – Ти маєш йти.

                                                                   Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Радію

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 22-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 17-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42196798324585 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …
Джулія Кемерон «Шлях митця»: Поради для розвитку творчих вмінь
Книга «Шлях митця» є збірником порад про те, як розвинути та відновити свої творчі вміння та сили. Видання …