Наступного дня з важким серцем повіз Сергій документи про грабунок на район.
Хрущов погукав на особисту бесіду.
- Молодець! – нахвалював. – Швидко впорався. Без проблем.
- Та проблема є, - зітхнув Сколенко. – Дядька рідного пов’язав на крадіжці.
- Що за один? – зацікавився Микита Сергійович. – Що собою являє?
- Та так, п’яничка. Але дядько все-таки.
- Сімейний?
- Так.
- Живуть як?
- Біднувато живуть. Дочка он хотіла в університет, то немає за що вивчити.
- Не переймайся, - заспокоїв Хрущов. – Подавай папери до суду. Крадіжка невелика, багато не дадуть. Я ж казав тобі – йди на чуже село, там легше, ніж зі своїми ціпи в'язати.
- Нічого, - повеселішав Сколенко. – Одного зв’язав, то й інших вив’яжу, як доведеться.
- Бувай тоді, - провів Хрущов до дверей. – Тільки як будеш вив’язувати, моя тобі порада, в’яжи такі вузли, щоб завжди розв’язати можна було.
Серьожа не дуже що второпав у останній пораді, але в дискусії з начальством не встряв – поїхав додому.
Хилилося до вечора, а сьогодні п’ятниця, дискотека, Тося. Одним словом, на дискотеці Сколенко Сергій повинен бути і як страж закону, і як просто парубок врешті-решт.
Зодягнув форму, напарфумився, надезодорантився, рушив вулицею.
Осіння ніч упала на землю, наче мокра ряднина на асфальт. Припалив Серьожа цигарку, став у кущах за криницею, заходився чекати.
Цією вулицею ходить на дискотеку Тося. Ось… гудуть. На жаль, не сама. Та нічого.
Голос Оленки, дядька Кіндрата дочки, двоюрідної сестри, дзеленькотів вулицею. Погано дзеленькотів.
- Ти бачиш, - лунало, - знайшли в моєму батькові злодюгу зі злодюг. Кедюличі накрали навіть для правнуків своїх, мільйонами крали й продовжують красти, нічого – ніхто не бачить, а з-за двох пляшок горілки та шматка ковбаси…
- Ще й апельсини ж, - Тосин голос доточив недостаюче до істини.
- Та хоч і лимони, - продовжувала Олена, - але ж як воно в нас усе по-дурному складено. Племінник дядька ладен за Кедюличевого червінця втопити у власній крові, аби лишень вислужитись.
- Хай би не крав, - не витерпів Серьожа, вийшов з-за криниці, пристав до гурту.
- А що ж він украв? – палахкотіла Оленка. – Літр горілки?! Та це ж для Кедюличів менше, ніж крапля в морі. Міг би, брате, й помилувати дядька. Але ж хочеться вислужитися, куди там. Хочеться, еге ж? – допитувалась.
- А що ж ти, Лєнко, хочеш, - обізвався Вовка Кущ, - аби мєнти за таким бідакою, як твій батько, руку тягли? Та швидше світ перевернеться, ніж таке трапиться.
- Ти обережніше про мєнтів, - набурмосився Серьожа.
- Правда очі коле, - додав ще один парубійко, Петюня. – Хто мусора годує, для того він і виє.
- Ти, - вхопив Серьожа Петюню за шкірки, - ти кого за мусора маєш?
- Серьожа, ша, - втрутився третій з гурту, Іван Сідло, - ти хоч і при ісполнєнії, а пацанів за критику не трож. Ти що це за царський режим хочеш у селі склеїти; хто правду мовив, того зразу в морду треба бити, чи що?
- Бо при чім тут Кедюличі, що ви мене до них у служки приставили, - визвірився Серьожа. – Я за закон. Украв, попався – отримай. При чім тут Кедюличі, рідний дядько, як є закон. А я його слуга.
- Ой, які ми грамотні та юридично підковані, - єхидничала Олена. – А я б хотіла бачити, коли б це Кедюличі в нас курку вкрали, чи так же само ти б шпацирував перед законом, чи дещо інакше.
- Здалася Кедюличам твоя курка, - обізвався Вовка Кущ. – Вони в нас уже все забрали, лишили нас, як сміття на цідилці, нащо їм твоя курка.
- Та це я так, для прикладу, - махнула Олена рукою.
- Ну, - втрутився Сідло в балачку, - чув, як Кедюличі нас почистили, йди встановлюй істину, товаришу молодший лейтенант. Не підеш, очко жим-жим? Це ж не дядька Кіндрата за літру горілки розпинати, це ж панство треба потривожити. Ні, мєнт на панство не піде, мєнт – він з-за куща, з окопу любить скубнути сіромаху якогось; а на панство – борони, Боже.
- Ти диви, - обурився Серьожа, - він мене за Кедюличеве багатство попрікає. А де ти був, як вони тебе чистили? Чого мовчав?
- Пацаном я ще був, у школу ходив, - буркнув Іван.
- І я тоді ходив у школу, - захищався Серьожа, - чого ти мене тепер до них посилаєш?
- Бо я дядька Кіндрата за Кедюличеву пляшку в тюрму не саджаю, я Кедюличу не служу, а ти саджаєш, служиш. Я Кедюличу дам три дулі, матюками обкладу, як грілками припадочного, й не здригнуся. А ти? Ти ж перед ним на задніх. Ось яка між нами різниця.
- Ти, Серьожа, не сперечайся, - Кущ теж ліз у дискусію, - ми – прості пацани; ти – мєнт. Нам що Кедюлич, що дядько Кіндрат – усі по барабану; а ти – цуцик на прив’язі. Ми можемо гавкати й туди, й сюди, а ти – тільки на дядька Кіндрата.
- Хлопці, ви такі круті, бачу, тільки на дискотеці, - не здавався Серьожа. – А були б на моєму місці, поносом таким дрисляли б, аж село задихалося б. Я ж не дрищу, - глянув на Тосю, аби зацінила його моральну перевагу над дебільнуватою паруботою, - я, знаєте, не служу ні Кедюличам, ні рідному дядькові. Я служу закону, чистими руками несу між людей Конституцію.
- Оце врубав патріотику, - аж гикнув Петюня. – Як ми з тобою вдвох мішечки з пшеницею таркали з поля, теж ніс чистими руками Конституцію?
- То було в несвідомому житті, - ледь не вдавився Петюниним одкровенням Серьожа. – Я з нього вже вийшов, а ви й досі там іще. Між іншим, з Кедюличевого поля пшеничку таркали. Не боявся і я Кедюлича.
- Те-е, то було в несвідомому житті, - відмахнувся Вовка Кущ.
- Зараз би ти хлопців за ту пшеничку засадив би по самі помідори, - ляпнула Олена.
- А то, - добавив Сідло, - за Кедюличеву пшеничку він би зараз і кістьми ліг. Мєнт, що зробиш. Не нашої сталі став чувак, алюмінієвим зробився.
- Яка з вас сталь?! – зійшов на крик Серьожа. – Ви рахуєте себе за сталь?! Та ви гімно, а не сталь. Крутеликів із себе корчите, ковбасками тугенькими себе вважаєте. А на вас пальцем натисни, вмить млинцями поробитеся. Грамотні, таку вашу-перетаку, - вже не соромився ні Тосі, ні села, ні форми своєї, гнув матюччя, ніби з колишньої сівалки трактористам.
- А чого це Серьожа єрепениться? – вигулькнув звідкись з-за повороту дядько Кіндрат. – Печуть хлопці очі правдою, а він матюками їх витирає. Ех, Серьожа, хоч і плємяш ти, а перевівся ні на що. За Кедюличеву ковбасу рідного дядька розтоптав. Топчи, топчи всіх, замішуй собі постамент, аби зійти під хмари. Але служи Кедюличам ревно, бо як не підтягнуть товстими своїми руками, то скільки б людей не місив, над хмари по них не злізеш.
- Що, дядьку, лизнули та закусити хочете? – огризнувся Серьожа.
- Не пив, - обурився дядько. – Тверезий, як чарка без пляшки.
Дихнув Серьожі в мармизу духом нечищених своїх зубів, обіднім борщем і житнім хлібом.
- Що, пив? – перепитав.
- Ні, сьогодні ні, - погодився Серьожа з правдою. – А взагалі-то, п’яниця ви, дядьку, гіркий, що б то з-за горілки так осоромитися.
- Це не батько осоромився, - стала на захист дядька Олена, - це ти, Серьожа, осоромився. Все село гуде, що не встиг ще кашкета з кокардою на голову натягти, а вже родичів Кедюличам здає, наче бичків на бойню.
- Це не я вас здав, - обурювався, кричав, пручався дільничний інспектор, - це ви самі себе на пляшку горілки зміняли, а як дійшло до гласності, то не те що Кедюличів, самі себе боїтеся, винного когось шукаєте, а винні – ви, ваша жага до пляшки чи ще чогось, заради якої ви самі себе продали б ще краще, ніж я.
- От бачиш, Серьожа, таки зізнався ти, що продав мене, - смачно плямкнув дядечко. – Ще зізнайся, щоб було все ясне, як день, скільки взяв зі свого базару виторгу.
- Не журіться, дядьку, - встряв Сідло, - вже, звісно, більше, ніж ви з генделику через дірку витягли.
- Оці руки я взяв з того торгу, - виставив руки Серьожа, - чисті руки. І як чесно, то не жалкую об тім. Бо вас, - обвів усіх поглядом, - багато, кожне норовить в обхід закону сягнути свого особистого царства, товпитеся по обхідних стежках, як коні в спеку біля водопою, заважаєте один одному, каламутите воду й ходите побиті спрагою на користь тих самих Кедюличів, що п’ють не нап’ються з ваших джерел. Та вас напувати треба, бо самі не нап’єтеся, навіть біля річки стоячи. І напоїти вас можу лише я й такі, як я. Загнати в конюшню закону, поставити по місцях і подати воду, щоби кожному попала крапля. Я не хочу сьогодні подати дядькові Кіндрату води більше, ніж належить, бо хекатиме Петюня, а завтра не можу подати більше Петюні, бо хекатиме дядько. Я повинен бути однаковим для всіх, я повинен мати чисті руки, аби не забруднити води, ділити її, як у аптеці, й уберегти таким чином весь табун до останнього лошати.
- Як будеш мені нести відро, не забудь Кедюличам поставити бочку, бо вони з відра вже не п’ють, - устиг вставити речення в Серьожину промову Вовка Кущ.
- Тьху! – сплюнув безнадійно Серьожа. – Зійдіть краще з дороги, бо он за поворотом якась машина назустріч преться.
- Не трамвай, об’їде, - й далі качала свої права Олена.
«Не трамвай» вискочив з-за повороту, наче відьма на кочерзі з димаря під час повного Місяця. Сліпучим сяйвом бризнув на людський гурт, вереснув гальмами, фотонами жаху сповнив людські очі, погнав переляком парубків і дівчат у придорожні кущі.
Серьожа ще встиг схопити Тосю, котра йшла поряд, і впасти з нею під кущем жовтої акації на пріле опале листя. Ще встиг ускочити в кущі Кущ, десь завіявся, наче сніжинка в завірюху, Петюня. Іван Сідло з Оленою сподобилися з переляку проломити хвіртку в чиєсь подвір’я з іншого боку вулиці. А дядько Кіндрат, що розважав молодь, стоячи серед дороги й гурту водночас, не встиг ускочити нікуди.
Він опинився спершу в «не трамвая» на капоті, а потім на дорозі, але вже позаду «не трамвая».
«Не трамвай» в образі розкішної іномарки зупинився. З нього вивалився розпашілий Славко Кедюлич, син Остапа Андроновича.
- Якого хрена лізете посеред дороги? – визвірився.
- А якого хрена ти гасаєш, наче по автобану? – випірнув з пітьми дільничний інспектор.
- Тату! – верещала поряд Олена.
- Не кричи, дочко, - обізвався дядько Кіндрат, - живий я. Нога пече, перебив, видно, лікоть болить – обдер, певно, а так живий.
Славко Кедюлич тим часом оговтувався, переповнювався значимістю своєї персони й нарешті переповнився зовсім.
- Ти, старий лайдаче, - підійшов до дядька Кіндрата, якого піднімали з дороги та витирали йому кров, що юшила з розбитого носа й подертого лоба. – Ти знаєш, що розбив мені лобове скло та фару, ти знаєш, скільки це коштує?
- Багато? – сьорбнув носом дядько Кіндрат.
- Ні фіга собі, - розчепірив пальці Славко, - та ти, козел, і дочку на панель пустиш, аби зі мною розщитатися.
- Цить! – гримнув до Славка Серьожа.
- Мєнт, ти глянь, - не вгавав Славко, - ця козліна лазить серед дороги, плигає на машину…
- Цить, кажу! – з притиском мовив Серьожа, наблизившись до Славка.
Від того несло, наче з корита з брагою.
- П’яний ти, хлопче, - підвів підсумок дільничний інспектор, - давай сюди ключі, сідай збоку, вантажте дядька та й поїхали в район здаватися: дядька – в лікарню; тебе – в міліцію.
- Мєнт, та ти обурєл зовсім, ти кого здавати хочеш?! Та я…, - ревіло Славковим голосом.
- Ключі! – наполягав Серьожа.
- Тьолки, мужики, - звернувся Славко до оточуючих, - ви ж бачили, як це п’яне, - тицьнув на дядька, - підлізло під машину. Заберіть від мене цього мєнта. Йо-майо, та що це я з вами тут базар веду, я поїхав, а ви цього козла ведіть додому, хай умиється, залиже рани та готовить бабло на ремонт тачки.
Попхався за кермо, зібрався від’їжджати.
- Громадянине Кедюлич, ви п’яні, прошу вас вийти з машини, - стояв на своєму дільничний інспектор.
- Да пашол ти, сука мєнтовська, - вилаявся Славко.
Дільничний інспектор вхопив випиваку за шкірки, відтиснув від автомобіля, від керма.
А той ревів, ліз напролом, пхався до свого, геть п’ятірнею й по пиці дільничного звіз.
- Ах ти ж падло п’яне, - пішов в атаку дільничний, знаним прийомом звалив Славка долі, заламав руки за спину та клацнув наручниками.
Потім втягнув огрядного парубка на пасажирське сидіння, на задньому сидінні розмістив дядька Кіндрата з Оленою, сів за кермо й узяв курс на райцентр.
Стукнуло в голову, що треба було б викликати на місце пригоди дорожньо-патрульну службу, але дядько стогнав, горе-водій поривався до бійки навіть у наручниках, яка там служба – чимдуж на райцентр. Тим паче, представник міліції на місці пригоди був і своїми ясними очима все бачив, тож здатен чистими руками сотворити справедливість і розставити всіх по належних їм місцях.
